Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 13:35

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.


Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Київ-Прага, 17 березня 2004 року.

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі. Говорить Радіо “Свобода”. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Пам‘ятні події історії України та перспективи розвитку Української держави – цим темам присвячена наша передача.

15-го березня виповнилося 65 років із дня, коли Сойм Карпатської України проголосив її повну державну незалежність. А 17-го березня минуло 130 років від часу народження президента Карпатської України Августина Волошина. Перед мікрофоном мій колега Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський

1918 року, напередодні закінчення Першої світової війни, чеські лідери, котрі підтримували переможний блок Антанту, підписали угоду з керівниками емігрантських організацій закарпатських русинів про входження Закарпаття до складу Чехословацької держави на правах автономії.

І хоча думка місцевого населення була зовсім іншою (її недвозначно висловив народний собор у Хусті у січні 1919 року – єдність з Українською народною республікою), тим не менше край врешті-решт виявився окупованим чеською армією і не одержав обіцяної автономії.

Тільки після Мюнхенської угоди, коли централізаторські тенденції празького уряду виявилися істотно послабленими, Закарпаття домоглося реалізації положення про автономний статус краю.

Перший автономний уряд 14 жовтня 1938 року очолив русофіл Андрій Бродій, котрий виношував плани приєднання краю до Угорщини. Наприкінці жовтня він був усунутий, і уряд очолив лідер українофільської течії політичного життя Закарпаття Августин Волошин.

І хоча уряд Волошина змушений був невдовзі переїхати із зайнятого угорцями Ужгорода до Хуста, він зумів за короткий термін почати будівництво української держави на засадах автономії.

Була українізована освіта і преса, розширена мережа кооперативів, налагоджене забезпечення населення продовольством і відновлені комунікації. Для захисту кордонів Карпатської України була створена власна збройна структура – Карпатська Січ.

У заходах із розбудови державних органів Карпатської України активну участь брали українці з Галичини та із заокеанської діаспори. На виборах до Сойму автономії 16 лютого 1939 року коаліція українських партій одержала понад 90% голосів виборців.

Ствердження невеликої за розмірами української держави на Закарпатті активізувало українські політичні сили за його межами, відтак стало перешкодою у реалізації планів учасників тодішньої європейської геополітичної гри.

Тому за згодою Гітлера угорські війська 14 березня атакували Карпатську Україну, Сойм якої наступного дня проголосив її повну державну незалежність і обрав президентом Августина Волошина. Карпатська Січ, погано озброєна і вишколена, тиждень чинила опір угорській регулярній армії, і до літа вела партизанську боротьбу.

Відомий історик Ярослав Грицак так оцінює ці події: “Блискавична капітуляція Чехословаччини без жодного пострілу відкрила шлях до переможного походу німецької армії через усю Європу.

З усіх областей колишньої Чехословаччини тільки Карпатська Україна вчинила збройний опір загарбнику. Невідомо, чи змогла б нацистська Німеччина досягти таких приголомшливих успіхів, якби чудово вишколена і прекрасно оснащена чеська армія виявила хоча б частину того бойового духу, яким відзначилася Карпатська Січ навесні 1939 року”.

Олекса Боярко

Говорить Радіо “Свобода”. 18-го березня минають 55-ті роковини від смерті визначної української художниці, засновниці знаної у світі творчої школи Олександри Екстер. Розповідає Богдана Костюк:

Богдана Костюк

Мистецтвознавець – президент міжнародного благодійного фонду Ігор Диченко про творчу спадщину Олександри Екстер, яку великий Пікассо називав “амазонкою європейського малярства”, розповідає:

Ігор Диченко

Не так давно, восени минулого року, я мав нагоду побувати в Німеччині в музеї Людвіга, і там була виставка яка називалася “Місто зустрічі – Париж”. Серед багатьох творів авангардистського ґатунку був живопис і Олександри Екстер. І ще раз переконався, бо оскільки у нас не так часто побачиш на батьківщині Екстер її твори, ще раз переконався, що ми маємо геніальну жінку, таку “амазонку” в мистецтві, яка не тільки спромоглася на власну творчість, але й ще й зробила майже неможливе: вона утворила свою власну школу.

На цій виставці була велика її картина з нашого Українського Національного музею “Міст”, намальована такими грубими мазками, в такій фактурі несамовитій, в такій сірій гамі – і здається, що цей міст побудований за два роки до кінця світу або початку XX століття, Першої світової війни – він наче побудований Гулівером серед ліліпутів. А театральні строї – такий собі коктейль слов‘янського базару та венеціанського карнавалу, чого там тільки нема. Але це не просто статичні костюми, як оце ми звикли, а персонажі в динаміці, в такій собі хореографічній ексцентриці. Все надзвичайно рухоме, просто ось доторкнись – і вони почнуть діяти.

Богдана Костюк

Театральність та видовищність були у природі унікального таланту Олександри Екстер, - стверджує Ігор Диченко. І додає, що київський період творчості був найцікавішим у житті художниці.

Ігор Диченко

Мала учнів в роки громадянської війни з її апокаліптичною валентністю до смерті, голоду, розрухи, видовищ. А в Києві у той час і танцювала Айседора Дункан, і була студія балетна Броніслави Ніжинської, і було навіть до 200 театрів та театриків де діяли люди і ляльки, а учні Екстер утверджували революцію в сценографії. Вона як ніхто, лишивши радянську Росію назавжди, загніздила своєю традицією у творчості Петрицького, Мейлера, Хвостенка, які, аж ніяк не менші за неї своїм талантом, продовжують оцей унікальний експеримент, в якому театр, образотворчість і, власне кажучи, оцей період, який не має собі рівних і дав такі події, в яких трагедія і радість, і експеримент були найголовнішим, що могло тільки дати мистецтво на ті часи.

Олекса Боярко

Говорить Радіо “Свобода”. Сьогоднішня Україна, вважає київський культуролог Микола Рябчук, розколота навпіл, і від того, яка із цих двох Україн візьме гору, залежить майбутнє Української держави. Про віртуальну і реальну боротьбу двох візій українського майбутнього з Миколою Рябчуком розмову веде Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Пане Миколо, ми можемо сьогодні говорити про дві України і про два основних розуміння України теперішньої, і, відповідно, два основних бачення її майбутнього.

Микола Рябчук

Власне, мені про це йшлося ще коли я писав свою книжку під такою назвою – “Дві України”. Мені хотілося змістити увагу читачів, політиків, аналітиків із суто географічної проблеми на проблему психологічно-політичну.

Тобто в ній йдеться не так про якийсь там умовний географічний поділ, тому що він мені видається другорядним і не найголовнішим в наших умовах, оскільки в ній йдеться про поділ той, котрий в головах, той поділ, який відбувається на ідеологічному рівні, на концептуальному рівні. Йдеться про дві України як про два проекти. Про Україну майбутнього і Україну минулого, в яку нас різні сили з усіх сил тягнуть.

Віталій Пономарьов

Я би означив ці два проекти як “государство Украина” і “держава Україна”.

Микола Рябчук

Ну, в принципі, так. Хоч тут теж, мабуть, є певне спрощення, тому що коли ми кажемо “государство Украина” і “держава Україна”, то ми якби протиставляємо ці два проекти на мовному рівні, і вони імпліцитно якби вказують на те, що один проект – український, а другий – ну російський чи, як я іноді кажу, “креольський”. Тим часом, ситуація значно значно складніша.

Можна собі уявити і “державу Україну”, будовану за моделлю Кравчука-Кучми і їхніх ймовірних спадкоємців, і вона формально може бути “державою Україна”, але суть її залишається совєцькою чи номенклатурно-олігархічною, а, зрештою, можна теоретично уявити і “государство Украина”, яке було би ліберально-демократичним і цілком європейським. Це важче уявити, але теоретично можна.

Віталій Пономарьов

Давайте ми поза мовними відмінностями поговоримо про перший і другий проект. Чим вони засадничо відрізняються.

Микола Рябчук

“Держава Україна”, як вона мені уявляється, це, власне, та держава, яку, можливо в дещо романтичних термінах артикулював під час перебудови Народний Рух України і великою мірою обстоювали націонал-демократичні лідери.

Хоч знову ж таки не лише вони, тому що я знаю людей, можливо не надто помітних в середовищі російської ліберальної інтелігенції, які, в принципі, теж підтримують цей проект, ну, з певними якимось своїми уточненнями і застереженнями.

Але в кожнім разі йдеться про проект України як держави європейської, і держави яка справді демократична, а не імітаційно-демократична, як тепер.

Держави, яка справді на ділі, а не на словах інтегрується в ЄС, у НАТО; яка справді забезпечує права людини, свободу слова і друку – тобто країна, яка розвивається більш-менш за тим самим сценарієм, за яким розвивається Центрально-Східна Європа, Прибалтика і так далі.

І, звичайно, є другий варіант, звичайно, сумніший, до якого ми ближчі, який у нас великою мірою здійснюється. Це, власне, той варіант, який ви назвали умовно “государство Украина”. Це держава тієї самої старої комуністичної номенклатури, яка за час “перестройки” вступила в такий дуже цікавий симбіоз із кримінальним світом, дістала від нього і завдяки йому певну динаміку, певну, сказати б, життєву енергію, і цей симбіоз, цей гібрид, цей новітній Франкенштейн - він, власне, править Україною, причому, править, я б сказав, катастрофічно.

Тому що не йдеться лише про економіку, яка у нас в плачевному стані, чи там культурну сферу, чи соціальну, але йдеться також про послідовне нищення громадянського суспільства і, зокрема, нищення його економічної основи.

Це найстрашніше, тому що громадянське суспільство – це не лише громадські організації, не лише взаємодії людей на цьому громадянському рівні. Але це також певна економічна основа, яка утворюється власне функціонуванням незалежного бізнесу, бізнесу, який існує за ринковими законами, а не під тим, чи тим державним дахом.

У нас практично всі бізнеси існують під дахом певних державних чи зв’язаних із державою структур. Всі вони повинні демонструвати лояльність щодо влади. Будь-який бізнес, який не лояльний знищується, навіть, якщо він лише запідозрений у нелояльності.

І таким чином громадянське суспільство немає підживлення, воно повністю контролюється державою на економічному рівні. Тобто виникає форма своєрідного такого тоталітаризму в рамках оцієї шантажистської держави, про яку я казав уже неодноразово. Я вважаю, що ми маємо класичну модель шантажистської програми. Тобто держави, яка утримує всіх людей в покорі за допомогою, насамперед, економічного шантажу.

Тобто, головною репресивною інституцією є не КГБ, а звичайна податкова інспекція і поліція. Це, власне, нова опричнена, яка має можливість розправлятися саме з політичними противниками вибірково застосовуючи право залежно від лояльності тої чи тої структури.

Власне, отака Україна, яку ми маємо, вона приречена на, сказати б, маргиналізацію в сучасному світі. Вона, очевидно, немає шансів потрапити до цього привілейованого клубу багатих держав, до яких на наших очах приєднується Прибалтика, Польща і Угорщина. Такої Україна там ніхто не хоче, і нам це дають відверто зрозуміти. Тобто, коли нашим керівниками кажуть, що ви нам непотрібні, то це означає те, що означає, хоч наші керівники це намагаються інтерпретувати в той спосіб, що от нас Європа не хоче, ми підемо до Росії.

Європа каже конкретніше, що ми не хочем саме вас, тобто, кажуть нашим керівникам, таких, як ви є ми не хочемо. І це зрозуміло. Ніхто не хоче гіперкорумпованої неправої держави, де вбивають журналістів, де знищують незалежний бізнес, де закривають незалежні мас-медіа, де завжди фальсифікують вибори на місцевому рівні і на загальнодержавному.

Такої держави в Європі ніхто не хоче і така держава не має шансів економічного розвитку, тому що це закрите суспільство, воно не конкурентне, тому що воно не створює рівних умов для конкуренції і це вже прирікає його на відсталість економічну.

І цілком природно, що така держава інстинктивно тягнеться до подібних, корумпованих, відсталих режимів, які ми маємо в Росії, і в Середній Азії, і в Білорусії і т.д.

Безмовно, що такої України нам би не хотілося. Я думаю, що не лише мені, а й більшості українського населення. Хоч, на жаль, населення великою мірою цього не усвідомлює, воно не до кінця ще не розуміє, що насправді відбувається в цій країні.

Ми фактично не маємо незалежних мас-медіа, принаймні, впливових мас-медій. Ми маємо повністю контрольоване державою чи олігархічними кланами телебачення. Маючи ці всі мас-медіа в руках можна тримати населення у задурманеному чи просто байдужому стані.

Очевидно, що такий стан може тривати досить довго. Я навіть припускаю, що воно може протягнутись ще 10 років, може навіть 20, може 40. Але безмежно воно не може тривати з одної причини: Україна все-таки розташована у Європі. Україна вже наступного року буде мати на своєму західному кордоні розвинений світ. Світ, який буде наочним прикладом для кожного українця, як можна жити по-людськи, а не по-свинськи, не по-совецьки. Цей наочний приклад буде впливати на зміну суспільної свідомості.

Якою би не була телевізійна пропаганда, вона не може подолати тої наочної пропаганди, яка адресується нашим очам із Заходу. Крім того, я вважаю, що Європа не зможе і, мабуть, не захоче безмежно довго толерувати на своїх кордонах отакі гнійні чиряки, якими є ця наша постсовєцька Україна, чи постсовєцька Білорусь.

Я не кажу, що наслідком цього буде якесь там втручання зовнішнє з боку країн Заходу. Я думаю, що Захід буде мати набагато простіші і ефективніші засоби впливу на авторитарних лідерів практично у всіх країнах, навіть самого, лише закриття кордонів для так званих еліт авторитарних було би досить, щоб змусити їх дещо змінити свою політику.

Тобто, я передбачаю, що за десятиліття, двадцятиліття Україну чекають істотні зміни, якщо не швидше, звичайно.

Віталій Пономарьов

Це був письменник і політолог Микола Рябчук. Вів розмову Віталій Пономарьов.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG