Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 06:43

Євген Сверстюк. Патріотизм.


гість студії Євген Сверстюк Євген Сверстюк. Патріотизм.

Київ-Прага, 16 березня 2004 року.

Людмила Литовченко

Людині властиво аналізувати свої вчинки і не лише свої. Та є речі настільки делікатні, що ми боїмося їх зачіпати. Коли вас запитають, чи ви віруючий, ви знічено подивитесь і, мабуть, промовчите. Коли вас запитають, чи ви патріот, то ви, знітившись ще більше, скажете: не знаю, хай судять інші.

Патріотизм – сьогодні цю тему в розмові зі слухачами порушує гість нашої передачі, президент українського ПЕН-клубу, письменник Євген Сверстюк.

Євген Сверстюк

Є речі настільки делікатні, що ми боїмося їх аналізувати. Може, тому, що в ті ніші не заглядає світло?

Коли вас запитають, чи ви віруючий, ви знічено подивитесь і, мабуть, промовчите. Коли запитають, чи ви патріот, то ви, знітившись ще більше, скажете: “Не знаю, хай судять інші.”

Любов до Бога і любов до батьків та землі, яку дав їм Бог, – це почуття такі високі і безкорисні, що про них воліють мовчати. Але не всі.

Є люди, які демонстративно, як фарисеї в “Євангелії”, публічно заявляють про свою любов і, як писав Щедрін, б’ють себе порожніми руками в порожні груди.

Є люди, що з віри і патріотизму зробили собі професію. Але є й такі, що зробили собі хобі, приємну розвагу. І тому так важко розрізняти, хто є хто.

Кажуть: “То справжній патріот, то професійний патріот, то настроєвий патріот.”

Що лежить в основі такого розрізнення? Очевидно, готовність покласти життя, і то не колись, коли покличуть під Крути, а вже сьогодні кожної години у своїй дбайливій праці, у своїй поведінці з людьми, у чутливості до імперативів: треба і повинен.

Бо любов, як писав апостол Павло, любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, не пишається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, а тішиться правдою, усе зносить, вірить, сподівається, усе терпить, ніколи любов не перестає.

Оскільки в основі патріотизму лежить саме почуття любові, то резонно запитати, чи сумісні з патріотизмом такі почуття, як нетерпеливість, черствість, заздрість, пиха, нечемність, шукання користі, гнів, неправдивість або зневіра?

Якщо можливе, то, значить, патріотизм несправжній. “Бо твій патріотизм – празнична одежина, – писав Франко, - а мій – то труд важкий, гарячка невдержима.”

Леся Українка йшла ще далі: “Вони не знали, що то є любити до загину.” Тут йдеться про ще два елементи: офірність і безстрашність, бо сказано: боязкий є недосконалий в любові.

Не треба боятися занадто високих критеріїв, треба боятися суміші половинчастості без критеріїв. Не тільки пілот має бути або добрий, або ніякий, патріот також. Все тримається на справжності.

Після проголошення незалежності від багатьох українців можна було почути: “Нарешті кінець боротьби. А то все боротьба, правда, воля, а коли жити?”

Ніхто не застеріг, що це розмова втомлених рабів з їхнім потягом до комфорту. При чому, вони знали від кожного з учителів, що життя – це щоденна неминуча боротьба: не захищатися – тебе беруть в полон. Так мало було суворих облич людей, готових до великої праці і боротьби в умовах свободи і мало було діяльного патріотизму.

Чи треба про це згадувати? Доводиться. Нині люди, які приїжджають після візиту до Львова, здивовано знижують плечима: львів’ян підмінили - молодь говорить по-російськи, Львів безбарвний.

Можна це пояснювати засиллям російського капіталу, можна заразою СДПУ(О) і шукати винних, а можна заглянути глибше: як орано, і що сіяно, і що зійшло.

Цей сірий потік зрусифікованих львів’ян – то саме ті діти-підлітки кінця 80-х років, які спостерігали патріотичний ентузіазм своїх батьків і слухали їхні розмови на кухні.

Спектаклі ставали одноманітними, а розмови банальними. Живого діла, живого вогню й енергії боротьби не було, а тепло – воно не запалює.

“Не будьте теплими,” – євангельське застереження. Скарги, невдоволення, осуди, недовіра, сумніви – все це молоді набридло, і вона від того свого втікала до чужого, до чогось іншого.

Патріотизм поєднаний з пристосовництвом, ідеалізм поєднаний з корисливістю, професіоналізм поєднаний з хабарництвом – і вся ця пошліть боялася своєї назви. Вона маскується під щось, вона не поважає себе і не вчить своїх дітей поважати.

Ось ці діти перейняли від батьків байдужість і лукавство. Міщанин виходить на давні стежки москвофільства. “Таке життя тепер,” – казали батьки і вмивали руки, вмивали руки від впливу на дітей. “Таке життя тепер,” – повторювали діти, втікаючи від усього того, що набридло.

То що ж інакше могло вийти з болота матеріалізму і користолюбства? Круговий цикл нарікань взаємного невдоволення і маленькі світлі острови, де вогники горять і засвічують дітей любов’ю.

Щоразу менше боротьби і відчуття лиття. Попи, які тужать за часами гонінь. Члени РУХу, які нікуди не рухалися і набридли самі собі. Професори, що забули, що таке світло істини і світило в університеті. І всілякі кроти, які риють, риють дорогу до щастя.

А вічне небо – те саме. А вічне слово – те саме. А вічна туга до справжнього – та, що й в усі часи.

Треба змінювати себе, люди добрі! Тільки від добрих, ясних і міцних людей світ добрішає. А патріотом треба бути мовчки.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG