Київ, 19 березня 2004 року.
Надія Степула
До української калини повернулися з вирію журавлі. Сюжети їхнього вертання зігрівають і калину, і людей, які теж зачекалися тепла та добрих вісток.
А на хвилях радіо “Свобода” знову звучить радіожурнал СЮЖЕТИ і я, Надія Степула, автор та ведуча, вітаю Вас, дорогі слухачі!
“Пам’ять землі” – таку назву має нова книжка Андрія Кудіна. Ще не вляглися пристрасті від прочитання написаної ним книги “Як вижити у в’язниці”, а новий твір теж обіцяє бути прочитаним неоднозначно.
Ексклюзивне інтерв’ю з письменником – від Богдани Костюк.
Богдана Костюк
Андрію, власне, як Ви самі визначаєте жанр вашої книжки? Як Ви думаєте, що є найголовніше, про що в ній ідеться?
Андрій Кудін
Жанр цієї книги – це історична драма. Але основне в ній те, що сучасність і події, які відбувались більше 1000 років тому, я хочу показати, що вони набагато ближче, ніж можуть показатися на перший погляд. І дуже часто, події, які відбувались багато сотень років тому назад набагато ближче для нас, ніж було вчора чи позавчора.
Я показую сучасність, яка є, ставлення людей до України, як українці, які жили всередині країни і все життя тут, і людей, які дивляться на Україну, як би, збоку, ззовні, як вони її сприймають. Як ці два погляди переплітаються один між одним, і в чому їх протиріччя, що в них є спільне і як давнина відображається на сучасності.
Богдана Костюк
На вашу думку, в чому найголовніше значення цієї книги?
Андрій Кудін
Перше, це книга дань поваги тим, які в свій час вимушені були виїхати за межі України, але які зберегли українську мову, українську культуру, і не тільки в своєму поколінні, а й передали її в спадщину.
Тому, що один із героїв книги, це онук українця, який колись був вимушений виїхати з України. Ні він, ні його батьки ніколи не були на Україні, вони народилися на території США. Але ця спадщина була передана, як вона вреалізовується в житті реальної людини. Це було показано.
Богдана Костюк
Є в історії сучасної української літератури чимало прикладів таких епопей-романів саме про віддалені часи історії України. Якими постають герої-князі, засновники Київської Русі у вашій книзі? Чи вони різняться від канонізованих образів?
Андрій Кудін
Я завжди намагався писати так, як воно було насправді, незважаючи на те, подобається воно мені чи ні. Я взагалі вважаю, що реальна історія, як сучасна так і минула набагато цікавіша вигаданих моментів. Я показую людей такими, які вони були.
Я показую, наприклад, того Ярослава Мудрого, який він був насправді і показав про конфлікт, який у нього був з батьком Володимиром.
Я показую братовбивчу війну, яка була і показую те, що події, які відбуваються сьогодні – це наслідок тих подій, які відбувалися 1000 років тому назад.
Богдана Костюк
Андрію, а як вдалося знайти архівні джерела?
Андрій Кудін
Справа в тому, що треба їх просто знати, як їх шукати. Насправді дуже багато матеріалів лежать на поверхні. Просто ніхто з ними не працює і ніхто з ним не працює і ніхто їх не аналізує певним чином.
Всі вважають, що єгипетські піраміди набагато нам цікавіші, ніж ті святі речі, які знаходяться на території, наприклад, Києво-Печерської Лаври. Можливо, так, як писав Блок: “Большоє відіться на растояніі”.
Але, насправді, якщо замислитися, то дуже багато іноземців, які приїжджають сюди, вони приїжджають ради того, на що ми не звертаємо увагу, як це не дивно.
Більше того, я от коли, працюючи над книгою, я звернув увагу на ряд речей, які мене здивували. З одного боку, деяке зневажливе відношення в деяких українських, якщо можна так сказати, і каже: “Про що ти пишеш, що тут в Україні цікавого?”. Вони так кажуть про свою Батьківщину.
А з другого боку, я дивлюся, наприклад, Володимир Длумагін, який проживає в Ізраїлі, дуже зацікавився цим і допомагав при роботі над книжкою. Це одна людина, одна постать.
Керівник проекту Ляля Фонарьова, яка взагалі грузинка, але вона хоче щось зробити для України і в першу чергу зацікавила саме ця тематика.
Люди допомагають мені працювати із архівними матеріалами, вони італійці за походженням. Це бувший воєнний аташе посольства Італії Емануєль Флєра.
Я бачу людей, які, з одного боку, не повинні були б цікавитися книгою, але вона їх зацікавила і щось їх так зачепило. І вони через цю книгу ще раз так дивляться на країну. А з другого боку, я бачу відношення самих українців, і відношення до всієї своєї історії, культури, до своєї мови, наприклад.
Надія Степула
Всеукраїнський фестиваль багатожанрового дійства “Київська Русь” мав головним завданням показати все багатство української музичної традиції через фольклорну, середньовічну, барочну, академічну й сучасну музику. Це вже другий такий фестиваль – перший відбувся, як пригадуємо, на свято Івана купала у 2001 році. В’яванку сюжетів із фестивалю розпочинає інтерв’ю Тараса Марусика з Президентом Фестивалю – народним депутатом України Володимиром Бондаренком.
Тарас Марусик
До цьогорічного фестивалю організатори видали три компакт-диски з першого фестивалю, які відповідали кожному фестивальному дневі: “Український автентичний фольклор”, “музика українського барокко” та “Академічна музика України 19 – початку 20-го століть”.
Другий фестиваль “Київська Русь” тривав два дні: перший був присвячений романтизмові в українській музиці 19 – початку 20-го століть”, а другий день – кобзарсько-лірницькій традиції. Володимир Бондаренко:
“Є декілька пластів, котрі притаманні лише Україні, зокрема, лірники і кобзарі. Тому в цьому році на дні Покрови біля кожного храму Києва буде співати лірник або кобзар цілий день. Ми так плануємо провести один день фестивальний. Він буде без певного номера порядкового. Та й взагалі номери – це відносна річ”.
Все ж, якоїсь сталої періодичності фестивалю поки що не передбачено, оскільки він не є комерційним, але упродовж року відбувається кілька культурно-мистецьких акцій. Наприклад, під час Різдвяних свят фестиваль “Київська Русь” опікувався проведенням колядок у столиці України”.
“У Києві були колективи з Польщі, з Білорусії, з Західної України, з інших областей України. В цей день кожен з цих колективів відвідав, як мінімум, чотири підприємства, організації, установи, державні адміністрації і давали там концерти.
Якщо говорити про те, куди може рухатись фестиваль, які нові пласти він може підіймати, то хотів би сказати, що є такий цікавий пласт і, я думаю, що він сьогодні потребує якогось такого нового повернення. Це якраз пісня радянських часів: пісня Білаша, або такі пісні, які вже стали майже народними, того ж Михайла Миколайовича Ткача, це і “Марічка”, і “Білосніг на зеленому листі”, “Ясени”, і “Хай поплава з лебедем лебідка”. Це ті пісні, які сьогодні в серцях багатьох українців”.
Одним із напрямів фестивалю “Київська Русь” є також видання ком пактів із записами музики, що звучить на фестивалі. Звичайно, тими трьома компакт-дисками з першого фестивалю організатори не обмежуються:
“На черзі дуже багато із тих матеріалів, котрі сьогодні зберігаються в музеях, в етнографічних інститутах, різних експедиціях, котрі сьогодні можуть бути втрачені. Тому що носії, на котрих вони записані уже технічно застарілі: носії на плівках, платівках, а ми хочемо все перевести на цифру. І тому і “Арт Велес”, котрий сьогодні активно бере участь у цьому і ми, як фестиваль, працюємо тут спільно, залучаємо київські підприємства до таких видань.
Зокрема, “Росток”, котре одне з 3 українських підприємств сьогодні працює в новітніх технологіях щодо випуску компакт-дисків. І ми з ними маємо таку творчу домовленість, що вони будуть технічно сприяти нам здійснювати цей проект”.
Говорячи про цьогорічний фестиваль, Володимир Бондаренко зазначив, що на Другому фестивалі були представлені або пісні, або виконавці з п’ятнадцяти українських областей:
”І ми хотіли, щоби ці маленькі джерельця, котрі сьогодні принесли в Київ живу воду із тих країв, вони влились в єдину велику ріку, котра би відтворила, або те, що ми почали втрачати, або майже втратили. Тому що ті удари, котрі зазнала Україна, українство у нас, вони страшні і жахливі”.
Моїм співрозмовником був представник фестивалю “Київська Русь” Володимир Бондаренко.
Надія Степула
Говорить один із організаторів фестивалю Остап Семирак:
“Знаково те, що про українську культуру і музику комусь хочеться дбати в цій державі, хочеться пам’ятати. І більше того, хочеться показати найкращі зразки, речі, шедеври. І зрештою, це є наша ідея показувати найкращі взірці української музичної культури тут в Україні і шляхом поширення компакт-дисків, котрі ми обов’язково записуємо після проведення фестивалів. Ми поширюємо їх, як серед знавців і професіоналів в Україні, так і закордоном. І думаю, що наш фестиваль є, напевно, єдиний в Україні, котрий поширює свою роботу через Інтернет. Хто хоче, може через світову мережу Інтернет зайти і послухати весь повністю запис фестивалю”.
Львівське Незалежне творче об’єднання “Театр у кошику” його режисер Ірина Волицька називає “театром мінімалістів”, “театром аскетичним”. Сюжет пропонує Віктор Березанець - інтерв’ю із Іриною Волицькою.
Віктор Березанець
Кілька слів про ваш театр. Про місце вашого театру в культурному середовищі України.
Ірина Волицька
В нашому колективі працюють актори з різних театрів. Режисер, режисер-постановник, художній керівник це я Ірина Волицька і прима мого театру – Лідія Данильчук.
І по суті я і моя актриса складають ядро нашого театру. Інших акторів ми запрошуємо з інших львівських театрів. Зокрема, з нами працює актор театру імені Марії Заньковецької Роман Біль, актор театру “Воскресіння” Володимир Губанов.
Власне, це ті актори, які грають у нас у “”Украденому щасті”. З нами співпрацюють студенти філологічного факультету Львівського університету, яких ми називаємо своїми студійцями.
Віктор Березанець
Ваші гастролі викликали певний резонанс у театральних колах Києва. Йде багато суперечок над сутністю творчого методу вашого театру. Як би Ви, як режисер цього театру визначили його творчий метод, якщо цей творчий метод вкладається в якусь театральну схему чи концепцію?
Ірина Волицька
Я боюся говорити про театральні якісь схеми і концепції, тому що мені не завжди вони видаються вужчими, ніж те, що пропонує театр, ніж те, що пропонують наші вистави і вужчими від тих інтенцій режисера, безумовно.
Що стосується методології, того, що мене цікавить в театрі і, зокрема, в роботі з актором. Перш за все, я би хотіла сказати, очевидно, Ви вже побачили на наших виставах, що мій театр аскетичний, мій театр мінімалістський.
Тобто, для мене завжди було важливо сам актор, не стільки пишнота декорацій, якісь аксесуари, чи те, що називають театральною машинерією. Мені завжди, перш за все, був цікавий сам актор. І я і своїм акторам це декларую, так би мовити, що саме актор мусить нести в собі все і ідею декорацій, і ідею костюму, і всього-всього.
Якщо це є в акторові, то саме це і є театр. Якщо цього в акторові немає, то театр не вартує нічого.
Віктор Березанець
А ваш театр можна назвати модерним театром? Є таке поняття в театральному обігу.
Ірина Волицька
Це модерний театр, це пошуковий театр, це експериментальний театр. Модерний, безумовно.
Віктор Березанець
А ось таке, можливо, дещо провокаційне запитання: цей модерн – це що демонстрація інакшості та самодостатності творчого методу чи щось інше?
Ірина Волицька
Безумовно, це щось інше. Зрештою, тут ще можна посперечатися, що ми вкладаємо в саме поняття модерн. Якщо ми його вживаємо, як синонім до сучасного (модерний, сучасний), то це так, безумовно. Але і модерн. Про це можна говорити і в такому ширшому розумінні.
Віктор Березанець
Тобто, модерн, як творчий метод, чи як?
Ірина Волицька
Оскільки ми працюємо з нашою класичною літературою і з модерною літературою, то це є, перш за все, пошуки, адекватного сценічного втілення цієї літератури модерної.
Віктор Березанець
Ви привезли на гастролі 5 вистав. На вашу думку, вони всі є рівноцінними, чи є якісь творчі злети і творчі невдачі в постановці цих вистав?
Ірина Волицька
Я кожну свою виставу люблю і я ними дуже дорожу. І в кожній виставі, мені здається, є якійсь ще свої конкретні, чисто театральні пошуки, творчі пошуки, творчі завдання, які ми старалися поставити перед собою і старались розв’язати.
Очевидно, що щось вдалося краще, щось менше вдалося, але в мене є улюблена моя вистава – це “На полі крові” за Лесею Українкою. Я дуже люблю цю виставу. Вона мені здається такою найбільш вишуканою, естетичною в хорошому розумінні цього слова, і дуже точною, і глибокою за своїм проникненням у драматургію Лесі Українки і у ті проблеми, які ставила Леся Українка у цій п’єсі.
Віктор Березанець
Я дивився всі ваші вистави, але, як і більшості постійний них відвідувачів вашого театру, мені найбільше сподобалася ваша вистава за поемою Тараса Шевченка “Сон”. По-моєму, це все-таки вершина вашого успіху, хоч “На полі крові” Лесі Українки мені теж вистава дуже сподобалась.
Ірина Волицька
Спасибі за гарні слова. Зрештою, це етапна вистава була для нашого театру для мене, як для режисера і для актриси моєї Лідії Данильчук. І мені здається, що до цієї вистави і до Шевченка ми ішли через всі оці попередні наші вистави.
Надія Степула
Дорогі слухачі! Радіожурнал СЮЖЕТИ відзвучав. З вами була автор і ведуча – я, Надія Степула. У студії мені допомагала звукорежисер Наталя Антонечко.
Зустрічайте і вітайте журавлів, і хай ваші дні наповнюються добрими і теплими сюжетами!
До нових зустрічей на хвилях радіо “Свобода”!
Надія Степула
До української калини повернулися з вирію журавлі. Сюжети їхнього вертання зігрівають і калину, і людей, які теж зачекалися тепла та добрих вісток.
А на хвилях радіо “Свобода” знову звучить радіожурнал СЮЖЕТИ і я, Надія Степула, автор та ведуча, вітаю Вас, дорогі слухачі!
“Пам’ять землі” – таку назву має нова книжка Андрія Кудіна. Ще не вляглися пристрасті від прочитання написаної ним книги “Як вижити у в’язниці”, а новий твір теж обіцяє бути прочитаним неоднозначно.
Ексклюзивне інтерв’ю з письменником – від Богдани Костюк.
Богдана Костюк
Андрію, власне, як Ви самі визначаєте жанр вашої книжки? Як Ви думаєте, що є найголовніше, про що в ній ідеться?
Андрій Кудін
Жанр цієї книги – це історична драма. Але основне в ній те, що сучасність і події, які відбувались більше 1000 років тому, я хочу показати, що вони набагато ближче, ніж можуть показатися на перший погляд. І дуже часто, події, які відбувались багато сотень років тому назад набагато ближче для нас, ніж було вчора чи позавчора.
Я показую сучасність, яка є, ставлення людей до України, як українці, які жили всередині країни і все життя тут, і людей, які дивляться на Україну, як би, збоку, ззовні, як вони її сприймають. Як ці два погляди переплітаються один між одним, і в чому їх протиріччя, що в них є спільне і як давнина відображається на сучасності.
Богдана Костюк
На вашу думку, в чому найголовніше значення цієї книги?
Андрій Кудін
Перше, це книга дань поваги тим, які в свій час вимушені були виїхати за межі України, але які зберегли українську мову, українську культуру, і не тільки в своєму поколінні, а й передали її в спадщину.
Тому, що один із героїв книги, це онук українця, який колись був вимушений виїхати з України. Ні він, ні його батьки ніколи не були на Україні, вони народилися на території США. Але ця спадщина була передана, як вона вреалізовується в житті реальної людини. Це було показано.
Богдана Костюк
Є в історії сучасної української літератури чимало прикладів таких епопей-романів саме про віддалені часи історії України. Якими постають герої-князі, засновники Київської Русі у вашій книзі? Чи вони різняться від канонізованих образів?
Андрій Кудін
Я завжди намагався писати так, як воно було насправді, незважаючи на те, подобається воно мені чи ні. Я взагалі вважаю, що реальна історія, як сучасна так і минула набагато цікавіша вигаданих моментів. Я показую людей такими, які вони були.
Я показую, наприклад, того Ярослава Мудрого, який він був насправді і показав про конфлікт, який у нього був з батьком Володимиром.
Я показую братовбивчу війну, яка була і показую те, що події, які відбуваються сьогодні – це наслідок тих подій, які відбувалися 1000 років тому назад.
Богдана Костюк
Андрію, а як вдалося знайти архівні джерела?
Андрій Кудін
Справа в тому, що треба їх просто знати, як їх шукати. Насправді дуже багато матеріалів лежать на поверхні. Просто ніхто з ними не працює і ніхто з ним не працює і ніхто їх не аналізує певним чином.
Всі вважають, що єгипетські піраміди набагато нам цікавіші, ніж ті святі речі, які знаходяться на території, наприклад, Києво-Печерської Лаври. Можливо, так, як писав Блок: “Большоє відіться на растояніі”.
Але, насправді, якщо замислитися, то дуже багато іноземців, які приїжджають сюди, вони приїжджають ради того, на що ми не звертаємо увагу, як це не дивно.
Більше того, я от коли, працюючи над книгою, я звернув увагу на ряд речей, які мене здивували. З одного боку, деяке зневажливе відношення в деяких українських, якщо можна так сказати, і каже: “Про що ти пишеш, що тут в Україні цікавого?”. Вони так кажуть про свою Батьківщину.
А з другого боку, я дивлюся, наприклад, Володимир Длумагін, який проживає в Ізраїлі, дуже зацікавився цим і допомагав при роботі над книжкою. Це одна людина, одна постать.
Керівник проекту Ляля Фонарьова, яка взагалі грузинка, але вона хоче щось зробити для України і в першу чергу зацікавила саме ця тематика.
Люди допомагають мені працювати із архівними матеріалами, вони італійці за походженням. Це бувший воєнний аташе посольства Італії Емануєль Флєра.
Я бачу людей, які, з одного боку, не повинні були б цікавитися книгою, але вона їх зацікавила і щось їх так зачепило. І вони через цю книгу ще раз так дивляться на країну. А з другого боку, я бачу відношення самих українців, і відношення до всієї своєї історії, культури, до своєї мови, наприклад.
Надія Степула
Всеукраїнський фестиваль багатожанрового дійства “Київська Русь” мав головним завданням показати все багатство української музичної традиції через фольклорну, середньовічну, барочну, академічну й сучасну музику. Це вже другий такий фестиваль – перший відбувся, як пригадуємо, на свято Івана купала у 2001 році. В’яванку сюжетів із фестивалю розпочинає інтерв’ю Тараса Марусика з Президентом Фестивалю – народним депутатом України Володимиром Бондаренком.
Тарас Марусик
До цьогорічного фестивалю організатори видали три компакт-диски з першого фестивалю, які відповідали кожному фестивальному дневі: “Український автентичний фольклор”, “музика українського барокко” та “Академічна музика України 19 – початку 20-го століть”.
Другий фестиваль “Київська Русь” тривав два дні: перший був присвячений романтизмові в українській музиці 19 – початку 20-го століть”, а другий день – кобзарсько-лірницькій традиції. Володимир Бондаренко:
“Є декілька пластів, котрі притаманні лише Україні, зокрема, лірники і кобзарі. Тому в цьому році на дні Покрови біля кожного храму Києва буде співати лірник або кобзар цілий день. Ми так плануємо провести один день фестивальний. Він буде без певного номера порядкового. Та й взагалі номери – це відносна річ”.
Все ж, якоїсь сталої періодичності фестивалю поки що не передбачено, оскільки він не є комерційним, але упродовж року відбувається кілька культурно-мистецьких акцій. Наприклад, під час Різдвяних свят фестиваль “Київська Русь” опікувався проведенням колядок у столиці України”.
“У Києві були колективи з Польщі, з Білорусії, з Західної України, з інших областей України. В цей день кожен з цих колективів відвідав, як мінімум, чотири підприємства, організації, установи, державні адміністрації і давали там концерти.
Якщо говорити про те, куди може рухатись фестиваль, які нові пласти він може підіймати, то хотів би сказати, що є такий цікавий пласт і, я думаю, що він сьогодні потребує якогось такого нового повернення. Це якраз пісня радянських часів: пісня Білаша, або такі пісні, які вже стали майже народними, того ж Михайла Миколайовича Ткача, це і “Марічка”, і “Білосніг на зеленому листі”, “Ясени”, і “Хай поплава з лебедем лебідка”. Це ті пісні, які сьогодні в серцях багатьох українців”.
Одним із напрямів фестивалю “Київська Русь” є також видання ком пактів із записами музики, що звучить на фестивалі. Звичайно, тими трьома компакт-дисками з першого фестивалю організатори не обмежуються:
“На черзі дуже багато із тих матеріалів, котрі сьогодні зберігаються в музеях, в етнографічних інститутах, різних експедиціях, котрі сьогодні можуть бути втрачені. Тому що носії, на котрих вони записані уже технічно застарілі: носії на плівках, платівках, а ми хочемо все перевести на цифру. І тому і “Арт Велес”, котрий сьогодні активно бере участь у цьому і ми, як фестиваль, працюємо тут спільно, залучаємо київські підприємства до таких видань.
Зокрема, “Росток”, котре одне з 3 українських підприємств сьогодні працює в новітніх технологіях щодо випуску компакт-дисків. І ми з ними маємо таку творчу домовленість, що вони будуть технічно сприяти нам здійснювати цей проект”.
Говорячи про цьогорічний фестиваль, Володимир Бондаренко зазначив, що на Другому фестивалі були представлені або пісні, або виконавці з п’ятнадцяти українських областей:
”І ми хотіли, щоби ці маленькі джерельця, котрі сьогодні принесли в Київ живу воду із тих країв, вони влились в єдину велику ріку, котра би відтворила, або те, що ми почали втрачати, або майже втратили. Тому що ті удари, котрі зазнала Україна, українство у нас, вони страшні і жахливі”.
Моїм співрозмовником був представник фестивалю “Київська Русь” Володимир Бондаренко.
Надія Степула
Говорить один із організаторів фестивалю Остап Семирак:
“Знаково те, що про українську культуру і музику комусь хочеться дбати в цій державі, хочеться пам’ятати. І більше того, хочеться показати найкращі зразки, речі, шедеври. І зрештою, це є наша ідея показувати найкращі взірці української музичної культури тут в Україні і шляхом поширення компакт-дисків, котрі ми обов’язково записуємо після проведення фестивалів. Ми поширюємо їх, як серед знавців і професіоналів в Україні, так і закордоном. І думаю, що наш фестиваль є, напевно, єдиний в Україні, котрий поширює свою роботу через Інтернет. Хто хоче, може через світову мережу Інтернет зайти і послухати весь повністю запис фестивалю”.
Львівське Незалежне творче об’єднання “Театр у кошику” його режисер Ірина Волицька називає “театром мінімалістів”, “театром аскетичним”. Сюжет пропонує Віктор Березанець - інтерв’ю із Іриною Волицькою.
Віктор Березанець
Кілька слів про ваш театр. Про місце вашого театру в культурному середовищі України.
Ірина Волицька
В нашому колективі працюють актори з різних театрів. Режисер, режисер-постановник, художній керівник це я Ірина Волицька і прима мого театру – Лідія Данильчук.
І по суті я і моя актриса складають ядро нашого театру. Інших акторів ми запрошуємо з інших львівських театрів. Зокрема, з нами працює актор театру імені Марії Заньковецької Роман Біль, актор театру “Воскресіння” Володимир Губанов.
Власне, це ті актори, які грають у нас у “”Украденому щасті”. З нами співпрацюють студенти філологічного факультету Львівського університету, яких ми називаємо своїми студійцями.
Віктор Березанець
Ваші гастролі викликали певний резонанс у театральних колах Києва. Йде багато суперечок над сутністю творчого методу вашого театру. Як би Ви, як режисер цього театру визначили його творчий метод, якщо цей творчий метод вкладається в якусь театральну схему чи концепцію?
Ірина Волицька
Я боюся говорити про театральні якісь схеми і концепції, тому що мені не завжди вони видаються вужчими, ніж те, що пропонує театр, ніж те, що пропонують наші вистави і вужчими від тих інтенцій режисера, безумовно.
Що стосується методології, того, що мене цікавить в театрі і, зокрема, в роботі з актором. Перш за все, я би хотіла сказати, очевидно, Ви вже побачили на наших виставах, що мій театр аскетичний, мій театр мінімалістський.
Тобто, для мене завжди було важливо сам актор, не стільки пишнота декорацій, якісь аксесуари, чи те, що називають театральною машинерією. Мені завжди, перш за все, був цікавий сам актор. І я і своїм акторам це декларую, так би мовити, що саме актор мусить нести в собі все і ідею декорацій, і ідею костюму, і всього-всього.
Якщо це є в акторові, то саме це і є театр. Якщо цього в акторові немає, то театр не вартує нічого.
Віктор Березанець
А ваш театр можна назвати модерним театром? Є таке поняття в театральному обігу.
Ірина Волицька
Це модерний театр, це пошуковий театр, це експериментальний театр. Модерний, безумовно.
Віктор Березанець
А ось таке, можливо, дещо провокаційне запитання: цей модерн – це що демонстрація інакшості та самодостатності творчого методу чи щось інше?
Ірина Волицька
Безумовно, це щось інше. Зрештою, тут ще можна посперечатися, що ми вкладаємо в саме поняття модерн. Якщо ми його вживаємо, як синонім до сучасного (модерний, сучасний), то це так, безумовно. Але і модерн. Про це можна говорити і в такому ширшому розумінні.
Віктор Березанець
Тобто, модерн, як творчий метод, чи як?
Ірина Волицька
Оскільки ми працюємо з нашою класичною літературою і з модерною літературою, то це є, перш за все, пошуки, адекватного сценічного втілення цієї літератури модерної.
Віктор Березанець
Ви привезли на гастролі 5 вистав. На вашу думку, вони всі є рівноцінними, чи є якісь творчі злети і творчі невдачі в постановці цих вистав?
Ірина Волицька
Я кожну свою виставу люблю і я ними дуже дорожу. І в кожній виставі, мені здається, є якійсь ще свої конкретні, чисто театральні пошуки, творчі пошуки, творчі завдання, які ми старалися поставити перед собою і старались розв’язати.
Очевидно, що щось вдалося краще, щось менше вдалося, але в мене є улюблена моя вистава – це “На полі крові” за Лесею Українкою. Я дуже люблю цю виставу. Вона мені здається такою найбільш вишуканою, естетичною в хорошому розумінні цього слова, і дуже точною, і глибокою за своїм проникненням у драматургію Лесі Українки і у ті проблеми, які ставила Леся Українка у цій п’єсі.
Віктор Березанець
Я дивився всі ваші вистави, але, як і більшості постійний них відвідувачів вашого театру, мені найбільше сподобалася ваша вистава за поемою Тараса Шевченка “Сон”. По-моєму, це все-таки вершина вашого успіху, хоч “На полі крові” Лесі Українки мені теж вистава дуже сподобалась.
Ірина Волицька
Спасибі за гарні слова. Зрештою, це етапна вистава була для нашого театру для мене, як для режисера і для актриси моєї Лідії Данильчук. І мені здається, що до цієї вистави і до Шевченка ми ішли через всі оці попередні наші вистави.
Надія Степула
Дорогі слухачі! Радіожурнал СЮЖЕТИ відзвучав. З вами була автор і ведуча – я, Надія Степула. У студії мені допомагала звукорежисер Наталя Антонечко.
Зустрічайте і вітайте журавлів, і хай ваші дні наповнюються добрими і теплими сюжетами!
До нових зустрічей на хвилях радіо “Свобода”!
