Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 02:08

“Споконвіку було Слово”


Василь Зілгалов “Споконвіку було Слово”

Прага, 13 березня 2004 року.

Василь Зілгалов

Говорить ”Радіо Свобода”! В ефірі – щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті.

У празькій студії перед мікрофоном – автор і укладач програми Василь Зілгалов, мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Айна Халиєва.

Сьогодні знову - тема релігійного життя в Україні і світі.

Великий піст, що його впродовж останніх кількох років українці притримуються більш послідовно – принаймні, якщо вірити опитуванням громадської думки та звітам торгівельних організацій, – зовсім не спричинився до цілковитого замкнення церковного життя у храмовій й усамітненій молитві. Навпаки – пристрасті навколо тих чи інших церковних подій та персон вирують з подвоєною силою!

Ну і окрім того, в Україні відкриваються нові монастирі, а Святогорський монастир на Донеччині навіть вирішено піднести до статусу Лаври, проголошуються нові чудотворці й тепер українськими урядовцями, правниками, суддями, прокурорами, бібліотекарями і навіть студентами опікуватиметься безпосередньо князь Ярослав Мудрий, піднесений у вівторок до сонму православних святих.

Відбуваються також конференції, оновлюються ікони, релігійні меншини виборюють свої права, а більшість прагнуть утвердитися у цьому статусі назавжди. Словом, релігійне і навколоцерковне життя вирує – і в Україні, і, природньо, у всьому світі. Продовження теми – в матеріалі Віктора Єленського.

Віктор Єленський

Що стосується усього світу, то на тижні було оприлюднено дослідження другого каналу британського телебачення. 10 тисяч осіб у 10 країнах світу взяли участь в опитуванні на тему „Що ви думаєте про Бога?”. Отже, 73% опитуваних повідомили, що вони завжди вірили у Всевишнього; 46% регулярно відвідують богослужіння. Звісно, різниця, яку демонструють громадяни різних країн у своєму ставленні до віри, виглядає величезною. Скажімо, 90% населення Нігерії та Індонезії висловлюють готовність вмерти за неї, а серед британців таких тільки 19%. Прикметно, що майже третина з-поміж тих, хто вважає себе атеїстами, час від часу таки звертаються до Бога. Правда також, що у деяких країнах високий рівень релігійної активності спричиняється не тільки і не стільки до високої моральності, скільки до виявів релігійної нетерпимості й фундаменталізму.

Україна не потрапила до числа країн, де здійснювалося дослідження. Втім, у неї є свої фундаменталісти. Нещодавно, наприклад, тема індивідуальних номерів платників податків, точніше, - несприйняття цих номерів деякими групами віруючих, – знайшла певним чином своє продовження. Цього разу, щоправда, у цілком цивілізованих вимірах - у рамках круглого столу з обговорення проекту Закону України “Про реєстрацію фізичних осіб в Україні”. Але тепер вже не тільки фанатичні борці з печаткою Антихриста, під якою розуміється номер платника податків, але й цілком притомні люди піднесли свій голос.

Представники релігійних організацій різко негативно сприйняли пропозицію щодо присвоєння обов’язкового незмінного коду кожній особі, яка проживає в Україні, та утворення єдиного електронного реєстру даних про таких осіб, куди, до речі, має заноситися значно більший обсяг даних, ніж нині заноситься до паспортів громадянина України. Однак, поруч із справедливими побоюваннями щодо неприйнятних для демократичного суспільства форм контролю держави за громадянами, на круглому столі знов відтворювалися сюжети про всесвітнє царство Антихриста, всесвітній уряд, апокаліптичні печатки, тобто, сюжети, які вже отримали цілком визначену оцінку серйозних й відповідальних богословів.

Василь Зілгалов

Перериваючи на якусь хвилину Єленського, згадаємо слова Нагірної проповіді Ісуса Христа:

Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні тихі, бо вони успадкують землю. Блаженні засмучені, бо будуть утішені. Блаженні голодні та спраглі справедливости, бо вони наситяться. Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя. Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться. Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє Царство Небесне. Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи мене ради. Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі; так бо переслідували пророків, які були перед вами.

Віктор Єленський завершує тему релігійного життя в Україні і світі.

Віктор Єленський

Між тим, поруч із вигаданими і часом анекдотичними примарами глобалізації, якими не гребують лякати вірних не лише маргінальні проводирі, але й доволі впливові архиєреї в Україні, глобальний світ ставить релігійні й культурні традиції перед справжніми і непримарними викликами.

Палкість дискусій навколо надмірно виразних релігійних символів, які відтепер заборонено демонструвати у публічних закладах Франції, наразі одне з найбільш очевидних свідчень цього. Звернімо увагу на одну лише складову цієї проблеми – глобалізація виявилася зовсім не лише тільки американізацією, як нас попереджали про це багаторазово і настирливо. Глобалізація стала ще й девестернізацією планети; вона принесла в серце західного світу не тільки китайські, індонезійські та індійські страви, африканський одяг та японські одноборства. Вона просякає сюди через культурні моделі, яким західний світ опирається так само жорстко, як вже цілі століття, до прикладу, світ ісламу - християнському проникненню. Україну не хвилює ісламська культурна присутність – принаймні, тієї мірою, якою вона хвилює нині Францію. Між тим, для обох країн життєво важливим питанням лишається проблема національної, культурної і релігійної ідентичності. Причому, для обох – нової, постколоніальної ідентичності. Різниця хіба що в тому, що Франція володіла колоніями, а Україна сама була довгий час нею.

Василь Зілгалов

Упродовж останніх років утворилась нова група мігрантів із Західної України, і тепер вже не у західному напрямку, а до Києва. Тисячі галичан, котрі цілком зневірились у поліпшенні ситуації на рідних теренах, трохи посидівши без роботи і поневіряючись без заробітків, таки наважились і виїхали в українську столицю. Втім, поринувши тут у працю, вони доволі часто втрачають зв’язки своєї духовності. Тому, мабуть, вихідці із Західної України у Києві створили свої братства: львівське, тернопільське, франківське. Почали вони групуватись і навколо греко-католицького храму й монастиря Святого Василія Великого у Києві.

У чому мають потребу парафіяни цієї церкви, і як їм допомагають отці-василіяни та монахи, зрештою, як працюється і живеться отцям та монахам-василіянам у православному Києві? Про це розповідає наша колега Галина Терещук.

Галина Терещук

У розмові зі мною ієромонах храму та монастиря Святого Василія Великого у Києві отець Теодозій Янків зізнався, що вони не почуваються в українській столиці чужими, адже продовжуть місію своїх попередників. Ще у 18 столітті отці-василіяни провадили у Києві школу для дітей. Вона тоді налічувала понад 2 тисячі учнів.

Новий модерний київський храм відчинив двері для своїх вірних два роки тому. Спершу на богослужіння почали приходити переважно вихідці із Галичини, але згодом і самі кияни. Прихожанам подобається те, що літургія відправляється українською мовою, вони слухають проповіді теж українською, віднаходять у храмі душевний спокій і радість, чують Боже слово, Євангеліє. Отець Теодозій переконаний, що попри проповідування Божого слова, у людських душах має відроджуватися патріотизм.

Тому, будуючи храм у Києві, в архітектурному комплексі одразу передбачили зали для проведення різноманітних духовно-мистецьких заходів. Говорить ієромонах отець Теодозій Янків.

Теодозій Янків

Я особисто дуже вдоволений, маю колосальну сатисфакцію. Колись тут в одну суботу в залах під церквою проводиться зустріч – в одному залі пластуни кінчають свою зустріч й співають молитву “Отче наш”, в одному залі СУМівці, діти – і малі, і більше розпочинають зустріч і співають “Ще не вмерла Україна”... Ви знаєте, коли я це почув – і одне, і друге, я зупинився і мені аж сльоза покотилася.

Вартувало будувати – ця будівля, вона вже, як би так сказати, відповідає тим потребам, здавалося б, завмерлої душі, але - не до кінця, бо є ще десь іскра в тих людях, що хочуть чогось навчитися, і тому треба їм подати цю руку і вони десь, з якимсь часом – безперечно, треба дуже великої праці ще докласти і багато часу - оживуть, і, можливо, це буде дуже гарно у сенсі такого релігійного християнського життя.

Галина Терещук

Нині у Києві працюють дуже багато львів’ян, чимало із них створили свої родини: у храмі Святого Василія вони беруть шлюб, а згодом приносять хрестити своїх немовлят. Однак наразі монахам і отцям–василіянам не вдається об’єднати вихідців із Західної України, щоби вони стали дружньою церковною громадою. На жаль, активна діяльність молодих парафіян обмежується лише двома святковими заходами на рік: з нагоди Святого Миколая і Меланки.

На думку отця, таким чином самі ж галичани чи гуцули обмежують себе до якоїсь діаспори у Києві, яка двічі на рік пропонує для загалу вечір колядок і вважає, що буцімто підтримує українські традиції. Відтак діти просто можуть загубитися у морі бездуховності, адже для них одна подія до Святого Миколая буде означати лише те, що це - галицька діаспора, але аж ніяк не матиме для них жодного значення і не додаватиме їм сили для їхнього життя та патріотизму, для їхніх національних почувань, не кажучи уже про релігійні.

У цьому переконаний отець Теодозій Янків. Тому щоразу ієромонах просить вірних приводити до храму на Божественну літургію своїх дітей, організовувати для них при церкві гуртки, конкурси, концерти, об’єднувати своїх дітей, і тоді саме життя у Києві тих же ж галичан нічим не відрізнятиметься від того, яке вони провадили в Галичині.

Однак наразі між тими ж таки різними братствами у Києві не спостерігається ані любові, ані дружби. Кожна група хоче святкувати, скажімо, Святого Миколая окремо, бо не можуть його поділити між собою. “Коли немає спільної любові, то це біда”, - каже отець Теодозій. Втім вважає, що людям потрібно працювати над тим, щоб об’єднатися, а ще - навчитися любити один одного.

Василь Зілгалов

Місяців п’ять тому ми розповідали вам про конфлікт, який виник довкола церкви Святого Архистратига Михаїла в селищі Калінінському Великоолександрівського району Херсонської области.

Коротко нагадаємо історію. Ситуація довкола церкви Святого Архистратига Михаїла, яку почали споруджувати в 1991 році методом народної будови, була спокійною до липня 2003 року, до того моменту, коли громада вирішила перейти з-під юрисдикції Московського патріярхату в Київський патріярхат. Після цього селище зазнало кількох, образно кажучи, марш-кидків з боку священиків Московського патріярхату. В першій такій акції взяли участь 6 отців, пізніше - близько півсотні, а 3 серпня 2003 року в селище приїхало близько 200 священиків. Всі ці акції не були мирними і християнолюбивими. Були неодноразові спроби штурмом зайняти храм.

Продовження цього конфлікту – в матеріалі нашого київського колеги Тараса Марусика.

Тарас Марусик

Черговий штурм 16 листопада минулого року мав найсерйозніші на сьогодні наслідки. На територію Святомихайлівської церкви увірвався натовп з кількох десятків осіб на чолі зі священиком Української православної церкви Московського патріярхату Іваном Готою.

Розповідає староста релігійної громади церкви Святого Архистратига Михаїла в селищі Калінінське Великоолександрівського району Херсонської области Дмитро Квецко.

Дмитро Квецко

В руках у декого з них, скажімо, був молоток, були кліщі великих розмірів, той металічний предмет, що його в народі називають “монтіровка” – і стали виламувати двері в капличці.

Тарас Марусик

До нападників підійшли Дмитро Квецко і настоятель храму Віталій Головков і попросили не ламати хвіртку і двері, не завдавати матеріальних збитків. Тоді натовп повалив їх на землю і жорстоко побив, внаслідок чого отця Віталія забрали до обласної лікарні з діагнозом “струс мозку”, а Дмитра Квецка шпиталізували в районну лікарню. Настоятель храму отець Віталій провів у лікарняних стінах 27 днів, а староста релігійної громади Дмитро Квецко – 21 день.

Дмитро Квецко

По факту побиття була розпочата карна справа районним відділом міліції, яка до цього часу розглядається, ведеться слідство. Є цікавим той факт, що дехто з учасників побиття просто-напросто не визнає самого факту того побиття – наприклад, той, який власне, наніс священикові ушкодження, які призвели до струсу мозку, каже, що вони просто лежали зі священиком біля церкви, а на них навалилися представники Київського патріярхату і ушкодили священика. Постає питання: чого лежати біля церкви?

Тарас Марусик

Цікаво, що громада Української православної церкви Московського патріярхату досі не зареєстрована, а отже, за законом не має права ні на новозбудований храм, ні на колишній молитовний будинок, розташований поряд із храмом.

Дмитро Квецко продовжує свою розповідь про напад прихильників Української православної церкви Московського патріярхату, який стався, нагадаю, 16 листопада минулого року.

Дмитро Квецко

Отець Гота – я ж бачив сам, як він декілька разів вдарив отця Віталія кулаком в обличчя – він взагалі відмовився свідчити по цій справі органам правопорядку! Показовий той факт, що, коли натовп підійшов до каплички, отець Віталій Гота кричав: “Чого ви на них дивитеся, бийте їх! Ми вас в ранок повбиваєм, в обід поховаєм, а на вечір поминки справим!” От такі заклики лунали з боку священика Московського патріярхату.

Василь Зілгалов

Перервемо репортаж Тарас Марусика запитанням: чим керуються в безперервних бійках за храми отці й миряни в Україні? Що народжується у цих баталіях – тінь злости, переляку, чи – “Бог воліє народитися”, як писав український поет Василь Стус? Його поетичні рядки про Бога читає Олекса Боярко.

Олекса Боярко

В мені уже народжується Бог І напівпам''ятний, напівзабутий, немов і не в мені, а скраю смерти, куди живому зась, мій внук і прадід — пережидає, заки я помру. Я з ним удвох живу. Удвох існую, коли нікого. І гримить біда, мов канонада. Він опорятунок для мене. Тож і мовлю: порятуй, мій Господи. О, порятуй на мить, а далі я, оговтаний, врятую себе самого сам. Самого сам. Він хоче поза мене вийти. Прагне, рятуючи, донищити мене, аби на протязі, на буряних вітрах, я вийшов сам із себе, наче шабля виходить з піхов. Хоче вийти геть, щоб згасла свічка болю. Щоби тьма впокорення мене порятувала інобуттям. Іножиттям. Найменням уже невласним: ось він той загал, яким кермує той шалений Бог, котрий в мені воліє народитись. О, як той Бог воліє народитись і вбити свічку болю, що в мені означена лиш тінню переляку, за те, що яву світу і пітьму межує тріпотлива вежа мук.

Василь Зілгалов

І Тарас Марусик завершує свій репортаж про події в селищі Калінінське Херсонської области довкола храму Михаїла Архистратига.

Тарас Марусик

Все це беззаконня відбувається, очевидно ж, не без підтримки херсонської влади і, зокрема, начальника Управління внутрішніх справ МВС України в Херсонській області Сергія Семківа і керівників міліції Великоолександрівського району.

Я зробив кілька десятків дзвоників – і в приймальню Семківа, і в приймальню голови Херсонської обласної держадміністрації Анатолія Юрченка, і начальникові міліції Великоолександрівського району Михайлові Слісаренку, однак майже безрезультатно. Крім того, я надіслав керівникові обласної міліції Сергієві Семківу факс із трьома запитаннями:

Чому Великоолександрівське районне управління міліції не допускає віруючих у храм в селищі Калінінському?

Коли буде завершене розслідування у справі побиття в листопаді 2003 року священика і старости церкви УПЦ КП з селища Калінінського?

У цьому факсі я запитав також, чи виконує Управління внутрішніх справ МВС України в Херсонській області грудневе розпорядження міністра Миколи Білоконя про вивчення міліціонерами законів України по дві години щотижня.

Одного разу я потрапив на генерала Семківа. Він заперечив факт одержання надісланих мною запитань, при цьому розмовляв зі мною досить брутально.

Щоб наш слухач зрозумів, як іноді доводиться по крихтах збирати інформацію, я зараз це проілюструю. Спочатку уривок розмови 11 березня:

- Скажіть, будь ласка, Ви вже передали це Семківу? - Хвилиночку...Алло, секретарю передали.

Тарас Марусик

Далі – дзвоник у приймальню Семківа:

- Я тільки що дзвонив, хотів підтвердження, що Ви передали... - А, факс тільки що занесли. Я його несу начальнику.

Тарас Марусик

А тепер – дзвоник туди ж 12 березня:

- Яке він прийняв рішення з приводу моїх запитань, учора я надсилав факс? - Ви знаєте, я не готова відповісти на Ваше запитання, я не знаю.

Тарас Марусик

Паралельно я намагався поспілкуватися начальником міліції Великоолександрівського району Михайлом Слісаренком. Це було 11 березня.

Тарас Марусик

Михайле Миколайовичу, я по Калінінському. Хотів би домовитися з Вами про невеличкий коментар – щоб і Ваша думка була представлена.

Михайло Слісаренко

Ні, я не можу дати коментар. У нас є керівництво, якщо генерал дасть добро, то я буду.

Тарас Марусик

Генерал? Я з генералом вже спілкувався, у генерала мої запитання вже є, можете подзвонити. Просто мені хотілося, щоб Ваша сторона була представлена...

Михайло Слісаренко

Я розумію, але я сам без дозволу не можу дати ніякої інформації.

Тарас Марусик

Добре. Запитайте в Вашого генерала, а я завтра вранці подзвоню.

Михайло Слісаренко

Добре.

Тарас Марусик

А це – розмова 12 березня.

Михайло Слісаренко

Річ у тому, що не давали мені такі вказівки. Якщо буде вказівка, я дам відповіді на ці запитання.

Тарас Марусик

Ви зв’язувалися з Семківим?

Михайло Слісаренко

Я зв’язувався, але ж – вказівок мені таких не поступило від нього.

Тарас Марусик

Це був начальник міліції Великоолександрівського району Михайло Слісаренко.

Говорить староста релігійної громади церкви Святого Архистратига Михаїла в селищі Калінінське Великоолександрівського району Херсонської области Дмитро Квецко.

Дмитро Квецко

Мене трохи турбує незрозуміла поведінка наших правоохоронних органів – чому вони блокують до цього часу доступ до новозбудованого храму? Хоча він ще незакінчений – там треба проводити ще будівельні оформлювальні роботи. Пояснення які – що якщо ми підемо в храм, то противна сторона Готи буде збирати людей, почнеться бійка – то їхня справа, це вони повинні такі справи присікати. Юридичних підстав нема нам блокувати доступ до храму.

Тарас Марусик

Говорив староста релігійної громади церкви Святого Архистратига Михаїла в селищі Калінінське Великоолександрівського району Херсонської области Дмитро Квецко.

А тим часом тривають кілька судових процесів, пов’язаних з цією справою. Поки що незареєстрована громада Української православної церкви Московського патріярхату програє суди. Зокрема, 10 лютого цього року Апеляційний суд Херсонської области відхилив позов отця Івана Готи про визнання недійсною реєстрації громади церкви Святого Архистратига Михаїла в юрисдикції Київського патріархату. В п’ятницю у Великоолександрівському районному суді мені підтвердили, що Іван Гота подав касаційну скаргу у Верховний суд України.

До Херсонської єпархії Української православної церкви Московського патріярхату я додзвонився, однак, як і раніше, мені не вдається порозмовляти з єпископом Йонафаном. Зокрема, мені дуже хотілося б почути його думку про те, яким чином в його душі миряться небесні звуки “Літургії миру”, (а він – визнаний релігійний композитор) і силові, майже військові дії його пастви. Київ.

Василь Зілгалов

Звісно, що саме Церква має давати моральний імпульс для духовного очищення людини, ефективно лікувати виразки суспільства. Втім, не все так просто в дійсності. Саму українську церкву – якщо вести мову за православ’я – лихоманить і захльостує проблемами. Відповідно, все це відбивається і на моральному стані суспільства. Того суспільства, яке лишень розпочало довгу і тернисту дорогу до власного Храму...

А поряд із суспільним виміром цього шляху – вимір особистісний, який уже мало залежить і від церкви, і від влади...

Про це та про дещо інше послухайте суб’єктивні розмисли мого колеги Павла Вольвача.

Павло Вольвач

Відразу скажу, що людина я нерелігійна. Здавна зараховую себе до тих людей, котрих тягне до храму осіннього лісу чи під бані нічного неба. Хоча до церкви таки ходжу – чого там. Зараз це взагалі стало своєрідною модою, активно підтриманою найвищими владоможцями. І байдуже, що дехто з них, за їдким висловом Євгена Сверстюка, тримає свічку на манір пістолета – все одно ходять, ретельно хрестяться і майже не скошують очі в об’єктив.

Перманентно високим є релігійний градус і в парламенті, надто ж – напередодні виборів. Ось і нещодавно група парламентарів заявила про створення міжконфесійного об’єднання на підтримку канонічної Української православної церкви. Злі язики подейкують, що в такий спосіб різноманітні парламентські політичні сили віддячують священнослужителям, які виступали на їхньому боці, агітуючи мирян під час виборів. Незрозуміло тільки, яку з гілок українського православ’я депутати вважають канонічною, адже в цих питаннях немає згоди навіть серед церковних ієрархів, більших і дрібніших. Дехто з них схильний трактувати благодать так, як політики трактують, скажімо, газову трубу: відкручу вентиль – дам, якщо буде себе поводить добре, а ось цьому, поганому – не дам. Миряни – так ті взагалі, здається, не схильні до зайвих дискусій і, як аргумент, дістають із повіток граблі та вила. Ціла хвиля подібних “міжконфесійних суперечок” прокотилася свого часу Західною Україною, та й зараз конфлікт, хоч і пригас, але таки тліє, готовий будь-коли спалахнути.

А іноді до цих суперечок долучається влада, і тоді побиті люди і пошматовані національні прапори лишаються на бруківці перед Святою Софією, а генерали з великими зірками, як і інші винуватці побоїща, лишаються на своїх посадах. І, мабуть, йдуть до церкви і хрестяться перед незмигненним оком відеокамери…

Зізнаюся: ні-ні, а буває й прийде крамольна думка – щось воно не те діється довкола церкви. Не все ти приймаєш: від всієї цієї братії, що від партійних трибун кинулася під олтарі, - до бабці, що гасить недогарки свічок і прокурорським тоном вичитує тобі якісь дрібні недотримання церковного етикету. Але розумієш – то все спокуси. Тож і відповідай за себе. За якість власної віри, яка тебе таки приведе до Храму. І тебе, і інших. Бо ж народжуються у зовсім юної поетеси такі ось рядки: Цей вечір святий безперечно Лункий і бездонний Ялинка болить ліхтарями заламаних рук Сьогодні арктичні вітри повертають додому А теплі – по спині порепаній гладять брук.

Христос ся рождає! Ялинці самотньо і дивно

Що може Христос народитись на землю таку А сніг виростає по краплі і дихає зимно А Ірод вже гострить голгофу в темнім кутку.


“Що може Христос народитись на землю таку...” І на таку землю... Гірку й болючу... А таки може. Не знаю, кому як, а мене в цьому поетичні рядки переконують більше, ніж повідомлення, вичитане в Інтернеті: мовляв, британський учений, за допомогою складних математичних формул вирахував, що ймовірність існування Бога досить висока і складає 67 відсотків... Щоб додати решту відсотків, я й читаю такі от вірші.

А у неділю таки б треба буде сходити до церкви....

Павло Вольвач, для “Радіо Свобода”, Київ.

Василь Зілгалов

На цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово”. Нагадаю, що її автор і ведучий – Василь Зілгалов, а допомагала мені у празькій студії за режисерським пультом Айна Халиєва.

І перш, ніж попрощатись з вами, шановні слухачі, нагадаю вам Христову притчу з Євангелія:

Немає доброго дерева, що родило б плід поганий, ані дерева поганого, що родило б плід добрий. Кожне бо дерево за своїм власним плодом пізнається; не зривають бо з тернини смокви, ані з ожини не збирають виноград.

Добра людина з доброго скарбу серця свого виносить добре; лиха ж – з лихого серця лихе виносить, бо з переповненого серця говорять його уста.

Така притча Христова з Євангелія. А чим переповнені ваші серця і що скажуть невдовзі ваші уста? Спробуйте відчути по-справжньому, зупиніться на мить у суєті суєт світу цього, - може, варто? Говорить “Радіо Свобода”!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG