Київ, 24 березня 2004 року.
Володимир Ляшко
Добрий вечір, шановні слухачі. Говорить радіо “Свобода”. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Володимир Ляшко . Знакові події історії України та події культурного життя – цим темам присвячена наша передача
Почнемо з історії. У березні виповнилося 85 років від утворення і 84 роки від саморозпуску Української комуністичної партії (боротьбистів). Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Після розколу української партії есерів на ІV з’їзді у травні 1918 року її ліва більшість створила новий центральний комітет. Він перевів партію у підпілля і за назвою її центрального видання “Боротьба” назвав її Українською партією соціалістів-революціонерів (боротьбистів).
Наприкінці року боротьбисти заявили про необхідність (цитата) “викриття антинародної політики Директорії і збройного виступу на підтримку радянської влади”. Взимку допомога боротьбистів дала змогу російським більшовикам захопити значну частину України. На V з’їзді у березні 19-го року у Харкові партія прибрала назву “Українська партія соціалістів-революціонерів-комуністів-боротьбистів”. “Комуністичний характер сучасної революції, – зазначалося у резолюції з’їзду, – ставить умовою її успіху диктатуру пролетаріату”.
А 6 серпня боротьбисти об’єдналися з Українською соціал-демократичною робітничою партією в Українську комуністичну партію (боротьбистів). Вони користувалися значною популярністю серед селян і контролювали числені повстанські загони. Взимку бойові дії повстанців разом з наступом російських більшовиків привели до поразки армії Денікіна. На переговорах з українськими більшовиками у Москві боротьбисти домагалися рівного представництва обох партій у Всеукрревкомі та збереження Української червоної армії.
Проте українські більшовики не пішли на поступки. У січні-лютому 20-го року боротьбисти організували антибільшовицькі повстання на Київщині, Катеринославщині та Полтавщині. Російські більшовики пообіцяли визнати самостійність радянської України, натомість спільно з Комінтерном почали домагатися ліквідації партії боротьбистів.
Зрештою, у березні 1920 року центральний комітет партії боротьбистів оголосив про її розпуск і передачу її військових загонів під командування російської Червоної армії. До травня з п’ятнадцяти тисяч боротьбистів до Комуністичної партії України вступило близько чотирьох тисяч осіб. Лідери боротьбистів: Еллан-Блакитний, Любченко, Гринько, – отримали високі посади в партійному апараті, а Олександр Шумський був кооптований до центрального комітету партії більшовиків. Оцінюючи політичні наслідки ліквідації партії боротьбистів, Ленін заявив: “Ця перемога варта кількох добрих битв”. Вже наступного року у Харкові відбувся показовий судовий процес над колишніми членами центрального комітету партії боротьбистів. А переважна більшість її рядових членів загинули під час терору другої половини тридцятих років.
Володимир Ляшко
Говорить радіо “Свобода”. Якою ж сторінкою історії України була діяльність партії боротьбистів? Чи ствердилися у суспільстві ідеї плеяди інтелектуалів, яка очолювала цю партію? Слово керівникові наукових програм Інституту відкритої політики Максимові Стріха.
Максим Стріха
Ще і ще раз повертаємось до проблеми української лівиці. Чи є вона сьогодні, чи була вона колись? Якщо територіально, то сьогодні, безумовно, є. Адже є політичні партії, які виголошують ліві гасла, які насамперед воліють оперувати поняттями соціальної справедливості, захищеності трудящих.
Але в минулому були політичні партії, що не лишень боролися за соціальну справедливість і визволення тих таки трудящих. Вони водночас вважали невіддільним соціальне визволення від визволення національного, а відтак і сам слід по цих партіях було затерто кривавою репресивною машиною тоталітаризму.
В колі цих партій боротьбистам належить місце знакове, фактично виняткове. Адже саме декілька чільних постатей боротьбистів після болючої страшенно, можна сказати, каносце, коли випросив собі прощення Генріх у Папи.
А от після болючої каносце березня 20 року, після саморозпуску партії Еллан-Блакитний, Любченко, Шумський ввійшли до верхніх ешелонів керівництва тодішньої УСРР і разом із старим більшовиком Скрипником зуміли підтримати те явище, яке ми досі називаємо українізація.
Еллан-Блакитний встиг померти своєю смертю. Скрипник заподіяв собі смерть сам, але у нього ще був вибір. В інших, здається, виборів же не було, їх змолола репресивна машина під гаслами інших, неіснуючих троцькістських, фашистських шпигунських організацій.
Але зроблене боротьбистами в той період українізації заклало підмурівок для розвитку українства на тривалий час потому. Для інтелігенції української 60-тих, особливо 50-тих, глухих 70-тих, та й навіть 80-тих попервах саме українізація була тим відправним пунктом до якого варто було звертатися у своїх націєтворчих зусиллях. Доба УНР, доба визвольних змагань постали вже потім.
Тож, очевидно, згадаємо ще раз про боротьбистів, які помилялися і які оплачували свої помилки найвищою ціною, які, очевидно, робили ці помилки щиро в ім’я України, і щиро шкодуємо за тим, що серед нинішніх українських лівих послідовників у боротьбистів фактично так і не знайшлося.
Володимир Ляшко
Говорить радіо “Свобода”. Від політики – до культури. Цими днями у Києві проходить Чотирнадцятий міжнародний фестиваль “Музичні прем‘єри сезону”. Перед мікрофоном член правління Національної спілки композиторів України Володимир Грабовський.
Володимир Грабовський
Розпочався фестиваль 18 березня і буде тривати до 28 березня. Наша мистецька дійсність є особливою, бо, з одного боку, є величні музичні композиції багатьох українських відомих і маловідомих композиторів, які відомі в Україні та у Європі. З іншого боку, не все так гаразд, бо завжди організатори подібних дійств відчувають якісь труднощі в першу чергу в фінансовій сфері.
Але фестиваль існує, пульсує, відбувається низка концертних акцій та інших подій, які є супутниками таких подібних явищ: прес-конференції, майстер-класи, лекції, зустрічі і таке інше.
В студії перебуває також композитор зі Львова Юрій Ленюк, який є і нинішнім гостем фестивалю, твір якого буде виконуватися, а в минулі роки неодноразовим був також гостем музичних прем’єр та інших київських фестивалів.
Пане Юрію, а що Ви сподіваєтеся від нинішнього фестивалю взагалі, почувши твори колег і музики інших держав, інших музичних традицій?
Юрій Ленюк
Фестиваль, як завжди дає якусь певну панораму, якісь певні відображення певних тих подій і тих процесів, які відбуваються у музичному мистецтві. Я говорю про музику поважну, серйозну, можна сказати, класичну.
Зараз тяжко окреслити якійсь загальний напрямок, бо кожний композитор шукає якусь свою власну дорогу, свою власну естетику.
Я слухаю музику, щось мені подобається, щось викликає в мене певні якісь сумніви, щось мене просто заставляє замислитися, подумати над тим, скажімо, чому композитор зробив так, а не інакше, чому, власне, таку вибрав тематику, чому така гармонія, чому така мелодика.
Словом, тут багато є речей, які досить корисно послухати для того, щоб потім в більшій дистанції часу відкласти це в пам’яті і подивитися на свою власну музику, в контексті музики колег, які беруть участь так само, як і я в прем’єрах сезону. В цьому випадку саме говоримо про прем’єри сезону.
Володимир Грабовський
Пан Юрій Ленюк якраз належить до тих категорій композиторів сучасної України, які вже бували гостем, які вже виконувалися у багатьох країнах. Між іншим в Польщі дуже часто у Варшаві, чи в Кракові, Швейцарії, чи в Канаді.
Власне в цьому контексті варто було б зробити порівняння київського фестивалю музичних прем’єр сезону. Як це відбувається десь там?
Юрій Ленюк
Я не можу зараз знайти подібного фестивалю десь там, як ми кажемо і порівняти його з київськими прем’єрами, тому що київські прем’єри мають якусь свою, я б сказав, унікальну позицію в тому.
Тобто фестиваль або керівництво фестивалю не бояться ризикувати, тому що це по суті є прем’єрний показ нової музики. І так, скажімо, в цій ситуації композитор сам до кінця ще не знає, що вийде з цього твору, бо це є прем’єрне виконання.
Тут немає спеціального відбору, тому що твори щойно тільки зараз будуть звучати при живій публіці, перше виконання. Якісь були твори, які провалювали на першому виконанні, а потім історія її реабілітувала. І в цьому випадку це є унікальні фестивалі.
Якщо порівнювати з тим фестивалем в Кракові, який на мене дуже велике враження зробив, мав назву “Асамітна Куртина”. Його зробив польський музикознавець Анжей Хлопицький, який спеціально хотів поставити в центр музику Східної і Центральної Європи. Ця, як би сказати, також естетика мені дуже запам’яталась, тому що я почув музику, яка, можливо, трошки відрізняється від нашої, але є в чомусь досить і споріднена.
Володимир Ляшко
І цими ж днями виповнилося сто років від народження Ігоря Белзи, чий внесок в українську культуру є безсумнівним. Так вважає музикознавець Леся Олійник. Їй слово.
Леся Олійник
Нещодавно в містах Росії, Польщі, Чехії та України відзначили 100-річчя від дня народження видатного вченого, культуролога, композитора, поета, знавця десяти іноземних мов (у тому числі древньої латині), автора понад 500 наукових праць Ігоря Федоровича Белзи.
Масштаби його особистості можна порівняти з постатями європейського Відродження: енциклопедичні знання вченого охоплювали мистецтво, філософію, літературу, історію. Особливо багато він зробив для дослідження слов’янських культур та їх взаємозв’язків.
Наукова концепція Ігоря Белзи полягала в проекції впливу слов’янських культур на Західну Європу, а не навпаки, як це було загальноприйнято.
Самі назви його праць свідчать про слов’яноцентристську спрямованість вченого, наприклад “Данте і Шопен”, “Данте і Пушкін”, “Данте і слов’яни”. А до 70-річчя Ігоря Белзи був виданий збірник “Слов’яни і Захід”. Справжнє ім’я вченого – Ігор Дорошук-Белза. Він використав прізвище свого давнього польського роду Белзів, коріння якого сягають у ХУІ століття.
Один з його предків, Мартин Белза був ректором Ягеллонського університету, прапрадід – учений-хімік, який товаришував з Нікола Шопеном - батьком геніального польського композитора. Батьки самого Ігоря Федоровича викладали в університеті.
25 років життя та діяльності Ігоря Белзи пов’язані з довоєнним Києвом. Тут проходили його юність і молодість, тут він формувався як вчений, як композитор. Його педагогом у Київській консерваторії був видатний композитор Борис Лятошинський.
У 1928 році Ігор Белза написав музику до фільму Олександра Довженка “Арсенал”. Це був перший в країні “саунд-трек”, створений до німого кіно.
В київське коло спілкування входили Микола Мясковський, Рейнгольд Гліер, Віктор Шкловський, Анна Ахматова, Максим Рильський, Осип Мандельштам, на вірші якого Белза один з перших написав музику.
Серед друзів Ігоря Федоровича був відомий польський письменник Ярослав Івашкевич - автор книг про Шопена, Шимановського, перекладач на польську мову Тараса Шевченка і Максима Рильського. До речі, Ярослав Івашкевич народився в Україні і закінчив в Києві університет та консерваторію.
Як згадує син Ігоря Федоровича, відомий нині телеведучий і журналіст Святослав Белза, “Київ передвоєний батько обожнював, і його дуже засмучували зміни архітектурної симфонії міста повоєнного часу і зникнення притаманного місту духу високих історичних традицій. Адже Київ 20-30-х років був важливим культурним центром”. Учений європейського рівня і спрямування, Ігор Белза підтримував новаторські пошуки композиторів, яким навішували клеймо формалістів.
Після сумно відомих постанов ЦК ВКП (б) про журнали “Звезда” і “Ленинград”, про оперу “Великая дружба” Вано Мураделі почалися гоніння на тих, хто складав гордість мистецтва.
Така ж доля спіткала самого Ігоря Белзу. 26 березня 1948 року в газеті “Правда” з’явилася стаття про нього, яка мала назву “Адвокат музичного потворства”. В ній Ігоря Федоровича звинуватили в захисті композиторів (серед них Сергія Прокоф’єва, Дмитра Шостаковича, Миколу Мясковського), які “своїм прапором зробили формалістичне трюкацтво і лженоваторство”.
У цій статті Белзі закидали, що вищою мірою оцінки є “світове визнання”, яку критик начеб-то протиставляє оцінці всього народу. Для радянського ж народу, - йшлося в статті – “музика цих композиторів є ніщо інше, як “кривляння та гримасуванням на догоду смаків західноєвропейської буржуазії і тому викликає обурення”.
Ігорю Белзі навішали ярлик “ревного захисника антинародного мистецтва”. По суті, це був політичний донос. На думку сина, Святослава Белзи, якби батько був членом партії, він потрапив би під вирок.
Один з найближчих друзів Ігоря Федоровича, директор Московської консерваторії, де працював професором Белза, Вісаріон Шебалін змушений був зізнатися “Ігор, вибач, але мені подзвонили з ЦК, і я повинен тебе звільнити”.
Але навіть за тих страшних часів люди не втрачали ні достоїнства, ні почуття гумору. Зокрема композитор Микола Мясковський заспокоював Белзу: “Ігоре Федоровичу, не журіться. Адже Ви тільки адвокат, а потвори – це ми”.
Ось така мало відома сторінка з недавньої історії музичної культури України
Володимир Ляшко
На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Володимир Ляшко. Говорить радіо “Свобода”.
Володимир Ляшко
Добрий вечір, шановні слухачі. Говорить радіо “Свобода”. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Володимир Ляшко . Знакові події історії України та події культурного життя – цим темам присвячена наша передача
Почнемо з історії. У березні виповнилося 85 років від утворення і 84 роки від саморозпуску Української комуністичної партії (боротьбистів). Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Після розколу української партії есерів на ІV з’їзді у травні 1918 року її ліва більшість створила новий центральний комітет. Він перевів партію у підпілля і за назвою її центрального видання “Боротьба” назвав її Українською партією соціалістів-революціонерів (боротьбистів).
Наприкінці року боротьбисти заявили про необхідність (цитата) “викриття антинародної політики Директорії і збройного виступу на підтримку радянської влади”. Взимку допомога боротьбистів дала змогу російським більшовикам захопити значну частину України. На V з’їзді у березні 19-го року у Харкові партія прибрала назву “Українська партія соціалістів-революціонерів-комуністів-боротьбистів”. “Комуністичний характер сучасної революції, – зазначалося у резолюції з’їзду, – ставить умовою її успіху диктатуру пролетаріату”.
А 6 серпня боротьбисти об’єдналися з Українською соціал-демократичною робітничою партією в Українську комуністичну партію (боротьбистів). Вони користувалися значною популярністю серед селян і контролювали числені повстанські загони. Взимку бойові дії повстанців разом з наступом російських більшовиків привели до поразки армії Денікіна. На переговорах з українськими більшовиками у Москві боротьбисти домагалися рівного представництва обох партій у Всеукрревкомі та збереження Української червоної армії.
Проте українські більшовики не пішли на поступки. У січні-лютому 20-го року боротьбисти організували антибільшовицькі повстання на Київщині, Катеринославщині та Полтавщині. Російські більшовики пообіцяли визнати самостійність радянської України, натомість спільно з Комінтерном почали домагатися ліквідації партії боротьбистів.
Зрештою, у березні 1920 року центральний комітет партії боротьбистів оголосив про її розпуск і передачу її військових загонів під командування російської Червоної армії. До травня з п’ятнадцяти тисяч боротьбистів до Комуністичної партії України вступило близько чотирьох тисяч осіб. Лідери боротьбистів: Еллан-Блакитний, Любченко, Гринько, – отримали високі посади в партійному апараті, а Олександр Шумський був кооптований до центрального комітету партії більшовиків. Оцінюючи політичні наслідки ліквідації партії боротьбистів, Ленін заявив: “Ця перемога варта кількох добрих битв”. Вже наступного року у Харкові відбувся показовий судовий процес над колишніми членами центрального комітету партії боротьбистів. А переважна більшість її рядових членів загинули під час терору другої половини тридцятих років.
Володимир Ляшко
Говорить радіо “Свобода”. Якою ж сторінкою історії України була діяльність партії боротьбистів? Чи ствердилися у суспільстві ідеї плеяди інтелектуалів, яка очолювала цю партію? Слово керівникові наукових програм Інституту відкритої політики Максимові Стріха.
Максим Стріха
Ще і ще раз повертаємось до проблеми української лівиці. Чи є вона сьогодні, чи була вона колись? Якщо територіально, то сьогодні, безумовно, є. Адже є політичні партії, які виголошують ліві гасла, які насамперед воліють оперувати поняттями соціальної справедливості, захищеності трудящих.
Але в минулому були політичні партії, що не лишень боролися за соціальну справедливість і визволення тих таки трудящих. Вони водночас вважали невіддільним соціальне визволення від визволення національного, а відтак і сам слід по цих партіях було затерто кривавою репресивною машиною тоталітаризму.
В колі цих партій боротьбистам належить місце знакове, фактично виняткове. Адже саме декілька чільних постатей боротьбистів після болючої страшенно, можна сказати, каносце, коли випросив собі прощення Генріх у Папи.
А от після болючої каносце березня 20 року, після саморозпуску партії Еллан-Блакитний, Любченко, Шумський ввійшли до верхніх ешелонів керівництва тодішньої УСРР і разом із старим більшовиком Скрипником зуміли підтримати те явище, яке ми досі називаємо українізація.
Еллан-Блакитний встиг померти своєю смертю. Скрипник заподіяв собі смерть сам, але у нього ще був вибір. В інших, здається, виборів же не було, їх змолола репресивна машина під гаслами інших, неіснуючих троцькістських, фашистських шпигунських організацій.
Але зроблене боротьбистами в той період українізації заклало підмурівок для розвитку українства на тривалий час потому. Для інтелігенції української 60-тих, особливо 50-тих, глухих 70-тих, та й навіть 80-тих попервах саме українізація була тим відправним пунктом до якого варто було звертатися у своїх націєтворчих зусиллях. Доба УНР, доба визвольних змагань постали вже потім.
Тож, очевидно, згадаємо ще раз про боротьбистів, які помилялися і які оплачували свої помилки найвищою ціною, які, очевидно, робили ці помилки щиро в ім’я України, і щиро шкодуємо за тим, що серед нинішніх українських лівих послідовників у боротьбистів фактично так і не знайшлося.
Володимир Ляшко
Говорить радіо “Свобода”. Від політики – до культури. Цими днями у Києві проходить Чотирнадцятий міжнародний фестиваль “Музичні прем‘єри сезону”. Перед мікрофоном член правління Національної спілки композиторів України Володимир Грабовський.
Володимир Грабовський
Розпочався фестиваль 18 березня і буде тривати до 28 березня. Наша мистецька дійсність є особливою, бо, з одного боку, є величні музичні композиції багатьох українських відомих і маловідомих композиторів, які відомі в Україні та у Європі. З іншого боку, не все так гаразд, бо завжди організатори подібних дійств відчувають якісь труднощі в першу чергу в фінансовій сфері.
Але фестиваль існує, пульсує, відбувається низка концертних акцій та інших подій, які є супутниками таких подібних явищ: прес-конференції, майстер-класи, лекції, зустрічі і таке інше.
В студії перебуває також композитор зі Львова Юрій Ленюк, який є і нинішнім гостем фестивалю, твір якого буде виконуватися, а в минулі роки неодноразовим був також гостем музичних прем’єр та інших київських фестивалів.
Пане Юрію, а що Ви сподіваєтеся від нинішнього фестивалю взагалі, почувши твори колег і музики інших держав, інших музичних традицій?
Юрій Ленюк
Фестиваль, як завжди дає якусь певну панораму, якісь певні відображення певних тих подій і тих процесів, які відбуваються у музичному мистецтві. Я говорю про музику поважну, серйозну, можна сказати, класичну.
Зараз тяжко окреслити якійсь загальний напрямок, бо кожний композитор шукає якусь свою власну дорогу, свою власну естетику.
Я слухаю музику, щось мені подобається, щось викликає в мене певні якісь сумніви, щось мене просто заставляє замислитися, подумати над тим, скажімо, чому композитор зробив так, а не інакше, чому, власне, таку вибрав тематику, чому така гармонія, чому така мелодика.
Словом, тут багато є речей, які досить корисно послухати для того, щоб потім в більшій дистанції часу відкласти це в пам’яті і подивитися на свою власну музику, в контексті музики колег, які беруть участь так само, як і я в прем’єрах сезону. В цьому випадку саме говоримо про прем’єри сезону.
Володимир Грабовський
Пан Юрій Ленюк якраз належить до тих категорій композиторів сучасної України, які вже бували гостем, які вже виконувалися у багатьох країнах. Між іншим в Польщі дуже часто у Варшаві, чи в Кракові, Швейцарії, чи в Канаді.
Власне в цьому контексті варто було б зробити порівняння київського фестивалю музичних прем’єр сезону. Як це відбувається десь там?
Юрій Ленюк
Я не можу зараз знайти подібного фестивалю десь там, як ми кажемо і порівняти його з київськими прем’єрами, тому що київські прем’єри мають якусь свою, я б сказав, унікальну позицію в тому.
Тобто фестиваль або керівництво фестивалю не бояться ризикувати, тому що це по суті є прем’єрний показ нової музики. І так, скажімо, в цій ситуації композитор сам до кінця ще не знає, що вийде з цього твору, бо це є прем’єрне виконання.
Тут немає спеціального відбору, тому що твори щойно тільки зараз будуть звучати при живій публіці, перше виконання. Якісь були твори, які провалювали на першому виконанні, а потім історія її реабілітувала. І в цьому випадку це є унікальні фестивалі.
Якщо порівнювати з тим фестивалем в Кракові, який на мене дуже велике враження зробив, мав назву “Асамітна Куртина”. Його зробив польський музикознавець Анжей Хлопицький, який спеціально хотів поставити в центр музику Східної і Центральної Європи. Ця, як би сказати, також естетика мені дуже запам’яталась, тому що я почув музику, яка, можливо, трошки відрізняється від нашої, але є в чомусь досить і споріднена.
Володимир Ляшко
І цими ж днями виповнилося сто років від народження Ігоря Белзи, чий внесок в українську культуру є безсумнівним. Так вважає музикознавець Леся Олійник. Їй слово.
Леся Олійник
Нещодавно в містах Росії, Польщі, Чехії та України відзначили 100-річчя від дня народження видатного вченого, культуролога, композитора, поета, знавця десяти іноземних мов (у тому числі древньої латині), автора понад 500 наукових праць Ігоря Федоровича Белзи.
Масштаби його особистості можна порівняти з постатями європейського Відродження: енциклопедичні знання вченого охоплювали мистецтво, філософію, літературу, історію. Особливо багато він зробив для дослідження слов’янських культур та їх взаємозв’язків.
Наукова концепція Ігоря Белзи полягала в проекції впливу слов’янських культур на Західну Європу, а не навпаки, як це було загальноприйнято.
Самі назви його праць свідчать про слов’яноцентристську спрямованість вченого, наприклад “Данте і Шопен”, “Данте і Пушкін”, “Данте і слов’яни”. А до 70-річчя Ігоря Белзи був виданий збірник “Слов’яни і Захід”. Справжнє ім’я вченого – Ігор Дорошук-Белза. Він використав прізвище свого давнього польського роду Белзів, коріння якого сягають у ХУІ століття.
Один з його предків, Мартин Белза був ректором Ягеллонського університету, прапрадід – учений-хімік, який товаришував з Нікола Шопеном - батьком геніального польського композитора. Батьки самого Ігоря Федоровича викладали в університеті.
25 років життя та діяльності Ігоря Белзи пов’язані з довоєнним Києвом. Тут проходили його юність і молодість, тут він формувався як вчений, як композитор. Його педагогом у Київській консерваторії був видатний композитор Борис Лятошинський.
У 1928 році Ігор Белза написав музику до фільму Олександра Довженка “Арсенал”. Це був перший в країні “саунд-трек”, створений до німого кіно.
В київське коло спілкування входили Микола Мясковський, Рейнгольд Гліер, Віктор Шкловський, Анна Ахматова, Максим Рильський, Осип Мандельштам, на вірші якого Белза один з перших написав музику.
Серед друзів Ігоря Федоровича був відомий польський письменник Ярослав Івашкевич - автор книг про Шопена, Шимановського, перекладач на польську мову Тараса Шевченка і Максима Рильського. До речі, Ярослав Івашкевич народився в Україні і закінчив в Києві університет та консерваторію.
Як згадує син Ігоря Федоровича, відомий нині телеведучий і журналіст Святослав Белза, “Київ передвоєний батько обожнював, і його дуже засмучували зміни архітектурної симфонії міста повоєнного часу і зникнення притаманного місту духу високих історичних традицій. Адже Київ 20-30-х років був важливим культурним центром”. Учений європейського рівня і спрямування, Ігор Белза підтримував новаторські пошуки композиторів, яким навішували клеймо формалістів.
Після сумно відомих постанов ЦК ВКП (б) про журнали “Звезда” і “Ленинград”, про оперу “Великая дружба” Вано Мураделі почалися гоніння на тих, хто складав гордість мистецтва.
Така ж доля спіткала самого Ігоря Белзу. 26 березня 1948 року в газеті “Правда” з’явилася стаття про нього, яка мала назву “Адвокат музичного потворства”. В ній Ігоря Федоровича звинуватили в захисті композиторів (серед них Сергія Прокоф’єва, Дмитра Шостаковича, Миколу Мясковського), які “своїм прапором зробили формалістичне трюкацтво і лженоваторство”.
У цій статті Белзі закидали, що вищою мірою оцінки є “світове визнання”, яку критик начеб-то протиставляє оцінці всього народу. Для радянського ж народу, - йшлося в статті – “музика цих композиторів є ніщо інше, як “кривляння та гримасуванням на догоду смаків західноєвропейської буржуазії і тому викликає обурення”.
Ігорю Белзі навішали ярлик “ревного захисника антинародного мистецтва”. По суті, це був політичний донос. На думку сина, Святослава Белзи, якби батько був членом партії, він потрапив би під вирок.
Один з найближчих друзів Ігоря Федоровича, директор Московської консерваторії, де працював професором Белза, Вісаріон Шебалін змушений був зізнатися “Ігор, вибач, але мені подзвонили з ЦК, і я повинен тебе звільнити”.
Але навіть за тих страшних часів люди не втрачали ні достоїнства, ні почуття гумору. Зокрема композитор Микола Мясковський заспокоював Белзу: “Ігоре Федоровичу, не журіться. Адже Ви тільки адвокат, а потвори – це ми”.
Ось така мало відома сторінка з недавньої історії музичної культури України
Володимир Ляшко
На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Володимир Ляшко. Говорить радіо “Свобода”.
