Ірина Халупа
20 березня минає 140 років від дня народження Митрополита Української Автокефальної Православної Церкви Василя Липківського. Що це була за людина? Що ми знаємо про нього? Чому раптом в ньому пробудилося бажання реформувати українську церкву? Звідки взялися такі поступові в нього ідеї? Ось що писав про себе Василь Липківський коли йому було 40.
Про мій родовід Моє прізвище справді зв’язане з річкою Липою (не знаю, на жаль, чи є на р.Липі село або місто, що має назву по цій річці). Про наше походження зберігся в нашій родині такий досить химерний переказ. Мій прадід, Липківський, походив з якогось села чи міста на р.Липі. Він був дуже вчений “професор” і нанявся за вчителя в домашньому пансіоні в якогось польського магната, що жив на річці Богу. Це було коло половини 18-го віку. Старший син у нього був Фотій – мій дід. Тої весни був великий голод і батьки журилися, як їм прогодувати свою сім’ю – мірка ячменю коштувала два злотих.
Такі розмови почув Фотій, і під їх враженням, а може і просто з бажання покататися на річці Богу в час її великої повені, взяв свого братика Лаврентія, 4-х років (сам він мав 12 років), сів у човна, відіпхнувся від берега, й течією човна понесло їх вниз по річці. На березі не трапилось нікого, і як не кричали, як не плакали хлопці, їх ніхто не врятував. Щось із добу несло їх водою і нарешті прибило до берега.
Вони вийшли на берег і опинились в безлюдних степах Поділля. Пустились шукати якоїсь оселі, бо вже дуже зголодніли, і натрапили на чабана з отарою овець. Він їх нагодував і показав їм шлях до села. От вони й пішли по селах просити милостині. Фотій уже вмів читати, писати, співати і навіть на скрипці грати; вчив уже і свого брата, і в якомусь селі дяк прийняв їх до себе за піддячих; там вони й прожили кілька років в тяжких злиднях.
Аж трапилось так, що треба було пан-отцеві того села послати звідомлення до митрополита в Київ; треба було його скласти, гарно переписати, і от в цій справі Фотій оказався найбільш дотепний - склав, художньо переписав звідомлення, і його ж самого, як проворного, сміливого хлопця, послали з цим звідомленням до Києва. Він запевне взяв з собою і брата.
Митрополитові брати подобались, і він залишив їх у себе, в хорі й канцелярії. Згодом митрополит дав Фотію грамоту, щоб він шукав собі невісту з парафією і став там священиком. Їх син Константин і був мій батько, що довго священствував на Липовеччині, як і я був спочатку настоятелем у Липівці.
Так чудна пригода перенесла нас з Липи галичанської до Липівця українського... »»»
У жовтні 1921 року у Києві Всеукраїнський церковний Собор відродив автокефалію Української православної церкви, яку вона втратила 335 років до того внаслідок оборудки, “прокрученої” у 1686 році Москвою і Константинополем (тоді Московська церква купила у Царгородського патріарха Діонісія Українську церкву, її права, її незалежність за 200 червінців і 120 соболів. За це згодом Діонісія було позбавлено сану, але чорну справу вже було зроблено). (Сайт Липківського)
Собором було створено Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), на Митрополита якої було обрано Василя Липківського. Він плідно і наполегливо працював на цій посаді до 1927 року, коли, за вимогою ДПУ, з нього “було знято тягар митрополичого служіння”. 22 жовтня 1937 року Митрополита Липківського було заарештовано, а 27 листопада – страчено...
Звідки взялася ідея відновлення української православної Церкви, бажання відновити те, що було за часів князя Володимира і Петра Могили? Як до цієї ідеї дійшов Митрополит Василь Липківський? На ці запитання відповідає кандидат історичних наук, дослідник джерел української автокефалії, старший науковий співробітник Інституту археографії джерелознавства НАНУ доцент Київської духовної семінарії Ірина Приловська.
Ірина Приловська
Проблема автокефалії взагалі-то не суперечить існуванню і канонічному устроєві православної церкви. Справа в тому, що оскільки в Україні все-таки пізніше, ніж в інших європейських країнах, почалися рухи за утворення незалежної держави, а втім за унезалежнення власної церкви православної. Це взагалі рух, який відрізняється від європейської Реформації в межах католицької церкви.
Нагальним прикладом, навіть в Російській імперії, де, здавалося б, проблема існування цілком окремої від російської української православної церкви була б назавжди похована. Тим не менше, в кінці ХІХ ст., коли народилося і відбулося духовне і інтелектуальне становлення головних лідерів автокефального руху в Україні вже початку ХХ ст., то вони цілком були обізнані з проблемами, які потягли за собою проголошення автокефальної церкви на Балканах. Вони були свідомі того, що в Російській імперії заборонялась не тільки українська мова, а придушувалась взагалі ідея будь-якого такого так званого “сепаратизму”.
Всі ці ідеї вирували в семінарському академічному середовищі якраз коли і Липківський, і Шараївський, і Чехівський, і Олександр Лотоцький і ціла низка діячів тоді ще тільки здобували освіту. І ставши вже дорослими, дозрілими людьми, коли вони опинилися у вирії революційної боротьби за Українську державу, питання української церкви виринуло просто саме собою. Одночасно весною 1917 роки скрізь єпархіальні з’їзди – тому підтвердження.
Ірина Халупа
В цей час не вдалося повністю реалізувати в життя ті ідеї автокефалії. Липківський був знищений. Ми знаємо, що його розстріляли.
Ірина Приловська
Так, я можу сказати подробиці цієї проблеми. Церква ця досягає свого розквіту, за приблизними ознаками, які свідчили, що цей церковний організм живе, діє і розвивається, це є період з 1921 по 1927 роки. Тому що відбулися Перший і Другий Всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ, який практично цілком відповідає засадам цієї церкви. Це – українська ієрархія, велика і широка участь мирян у всіх церковних процесах і обговоренні цих проблем, духовне керівництво кліру над всіма цими процесами, і, як вони казали, “предковічний вигляд храмів”.
Але після 1927 року починається процес згортання діяльності УАПЦ, якщо хочете, за всіма чотирма словами – за те, що вона була українська, за те, що вона була автокефальна, православна і за те, що вона була церква. Там багато факторів. Це і більшовицький режим, який з 1929 року взагалі бере курс на нищення церков, і розкольницькі утворення в середовищі українського православ’я (не тільки “тихонівці”, наприклад, чи “жива церква”).
Це призвело до того навіть, що колишні співпрацівники, які радо вітали відродження церкви в 1921 році, від Липківського відвернулися негайно, відсахнулися після Другого Всеукраїнського собору в жовтні 1927 року. І 10 років він просидів в опалі, переживши голод, зраду, немічну напівпаралізовану жінку, таку ж саму безробітну сестру, своїх дітей, яких почали хапати лабета репресій. Але уявіть собі: за 10 років він створив величезну спадщину – написав “Історію Української православної церкви”, цілу купу листів до Америки й Канади, проповіді на апостольські послання, на недільні свята, переклади Мінею... Коротше, цілу низку богослужбової літератури. Причому, ніде не відчувається (навіть в листах, де він скаржиться на те, що в 1932 року він їсть і за які гроші він взагалі харчується, мріючи просто про “хоч півпуда ржаної муки та фунт жиру для присмаку” на місяць, незважаючи на неодноразове заарештування, ніде не видно, щоб він впав духом.
Останній раз його заарештували в жовтні 1937 року. В Лук’янівській в’язниці він перебував. За спогадами одного з тих, хто разом сидів у Лук’янівській в’язниці, навіть конвой, який слідкував за тим, щоб ув’язнені прогулювалися кругом у призначений час (він вже не мав сили навіть рухатися по колу), і мав набити його якось там, настрахати за недотримання тюремного режиму, махнув рукою на цього нещасного діда, який в старій чумарці стояв, спершись на посох. Коли йому було пред’явлене звинувачення, а всіх тих інших діячів УПЦ, яких уже ув’язнили допитали, він відкинув всі-всі звинувачення безглузді, що він керував антирадянською клерикальною фашистською організацією, яка називалася УПЦ, що він член СВУ, що він започаткував таємні зради проти радянського уряду, керуючи автокефальним рухом. Він це все відкинув.
Вирок було виголошено 20 листопада 1937 року і приведено до виконання в останніх числах того місяця саме там, в Лук’янівській в’язниці. Сьогодні там є просто дерев’яний хрест на пам’ять про те, що саме там його стратили. Але принаймні це дозволяє поставити крапку у багаторічних пошуках...
Ірина Халупа
Пані Приловська, сьогодні УАПЦ також намагається встановити своє місце в Україні, відновити себе як церкву. Де Ви бачите, власне, роль і місце митрополита Липківського у цьому процесі? Чи він залишив певну спадщину, на якій можна сьогодні будувати цю автокефальну церкву? Чи взагалі він залишається ще до цих пір малознаною людиною для українських віруючих?
Ірина Приловська
Якщо можна, я почну відповідати з кінця. Справа в тому, що він залишається, дійсно, малодослідженою, маловідомою особою для основного загалу не тільки тих, хто цікавиться церковною історією, а й для тих віруючих, для яких кожне слово церковного видатного діяча повинно бути надзвичайно цікавим. За радянську добу, коли формувалося основне доросле населення на сьогодні в Україні, дуже великими зусиллями ліпився образ українського буржуазного націоналіста, а ще гірше – українського буржуазного клерикального націоналіста, до яких була прирахована УАПЦ.
І буквально до незалежності України цей образ просто не сходив зі шпальт навіть наукових і науково-популярних видань. І тому, коли сьогодні, за 12 років, почасти ця проблема подолана тим, що хоча б на поверхню було вийнято деякі документальні свідчення, щоправда деякі діячі з УПЦ досить негативно і зневажливо відгукуються про Липківського і сьогодні.
Ірина Халупа
Котрої церкви, до речі?
Ірина Приловська
Українська Православна церква.
Ірина Халупа
Київського патріархату?
Ірина Приловська
Ні.
Ірина Халупа
Тоді Ви маєте на увазі Московський патріархат?
Ірина Приловська
Так, з осередком у Лаврі. Тому що нещодавно на сайті УПЦ містився навіть цілий нарис, який стосувався того, хто гірший для історії УПЦ і згубний для православ’я в Україні – Липківський чи Патріарх Філарет. З точки зору канонів православної церкви (принаймні так, як воно традиційно склалося в російській православній церкві, і, скажемо, в певній мірі в слов’янській православній церкві), то в цьому сенсі
Митрополит Василь Липківський, діючи, напевно, з міркувань проголошення автокефалії, яку ніхто не збирався визнавати в 20-ті роки, вони здійснили у Софійському соборі 23 жовтня 1921 року, взявши на престольну Євангеліє, йшлися розмови про те, щоб взяти мощі Святого Макарія, які тоді перебували в Софійському соборі, і здійснили хіротонію без участі православних єпископів, так звану всенародну висвяту за чином олександрійської церкви, який існував до ІІІ ст. нашої ери.
Здійснивши цю хіротонію, а потім подальшу висвяту 12 єпископів для всієї України разом, щоб вони разом репрезентували УАПЦ по всій Україні, наскільки було можливо організувати цей загальноукраїнський устрій. Вони стояли на тій позиції, що в церкві кожна віруюча душа не є якимось підпорядкованим парафіянином, а є повноцінним християнином, який має право і повинен впливати на рішення церковних питань, а митрополит – це тільки духовний батько всіх православних, а ніяк не владика. Вони навіть ніколи не називали його “владика”, тільки “отець Митрополит”.
Втім, сам Митрополит Липківський вважав, що устрій христової церкви Всесвіту повинен будуватися на братерських стосунках, а не стосунках підпорядкування однієї церкви іншій. Вони навіть проголосили, що хто в церкві встановлює пригноблення або одного народу іншим, або однієї церкви іншою, повинен взагалі бути відлучений від церкви. Ну кому ж це сподобається? Вони навіть мріяли в 22-ому році в Києві скликати вселенський собор, про що й записали в канонах 21-го року.
Ірина Халупа
З всього, що Ви розповідаєте, пані Привольська, складається враження, що це був християнин у повному розумінні цього слова, дуже вільно мисляча людина. Його підхід був просто передчасним, мені здається, його бачення церковних справ і української автокефалії як такої.
Ірина Приловська
Передчасним воно було в якому сенсі? Спочатку всі на хвилі революційних подій страшенно загорілися незвичайні такі перспективи, які він відкрив раптом перед усіма. Але неготовність людей призвела до того, що дуже швидко це велике багаття згасло, бо всі злякалися: “А як те втілювати в життя?”
Воно ж, знаєте, страшно, коли ви непевні того. Між іншим, на соборі, коли всі з переляку замовкли, коли там йшлося про його заарештування, він до них звернувся з такими словами, які я люблю сама іноді повторювати.
Ірина Халупа
А які?
Ірина Приловська
Цього злякалися і цього перестрашилися: “Хіба не знали ви, куди йшли? Маєте бути твердими до кінця!” Тобто людина, яка не боялася навіть представників ГПУ, які прийшли наглядати за цим собором і сиділи на хорах Святої Софії. Він чомусь не просто не лякався, а сам собою втілював і вселяв в інших свою впевненість.
Ірина Халупа
Впевненість – власне, це слово якраз мені скочило на думку. Він був дуже впевнений у тому шляху, який він вибрав, і цією дорогою послідовно йшов.
Ірина Приловська
Існує ще один, знаєте, аспект: теж люди, не дуже обізнані з його життєписом, вважають, що він був просто малоуком, який нічого не розумів в церковному устрої і нічого не знав.
Ірина Халупа
А що Ви думаєте?
Ірина Приловська
А тут нема чого думати. Він прекрасно закінчив Київську духовну академію. Назва його дисертації, з якою він закінчив із досить непоганими показниками: “Боротьба братів Маковеїв проти панства сирійських царів.” Це вже в українському перекладі. Звичайно, що в Київській духовній академії всі твори писалися російською мовою. Він навіть потім уже, під час соборного засідання, згадував, що йому дуже в пригоді стало саме оповідання “Боротьба іудейського народу (за національну ознаку) проти сирійських царів”.
Так що вихованець Київської духовної академії, напевно, щось-таки розумів в церковному устрої і в канонах. Це ж не просто навіть семінарія. Щоправда, сказати, що він один був автором і біологією УАПЦ (її головні засади – це автокефалія, соборна правність, українізація і відокремлення від держави), напевно, що це було б не зовсім правдою.
Тому що його ідейними співпрацівниками були один з голів уряду Директорії УНР Володимир Чехівський, який взагалі був благовісником Української автокефальної церкви і вихованець Київської духовної академії, інший вихованець Київської духовної академії Нестор Шараївський, який був головою перекладової комісії, яка займалась перекладами на українську мову богослужбових книжок, Олександр Ярещенко, який мав вищу світську освіту інженерів транспорту, але приєднався через церковно-революційний запал до УАПЦ, Йосип Оксіюк, який також мав блискучу духовну освіту, та ціла низка інших діячів, які були більш чи менш освічені, але всіх їх характеризував запал утворення саме незалежної української церкви на національних засадах.
Між іншим, українізація цієї церкви просто вражає, оскільки вони, по-перше, визнали Тараса Шевченка своїм пророком, а після молитов завжди виконували або “Заповіт”, або молитву “За Україну”.
Ірина Халупа
З якого середовища вийшов Митрополит Липківський? Що це була за людина? Доктор історичних наук, провідний науковий працівник Центру українознавства Київського університету ім. Т. Шевченка Арсен Зінченко захистив дисертацію на тему “Життя і діяння митрополита Липківського” за своєю книжкою, яка називається “Визволитися Вірою”. Він відкрив для себе Митрополита Липківського через його проповідь.
Арсен Зінченко
Коли я приступив до дисертації, то перед тим я, власне, читав проповіді Липківського. Коли я прочитав ці проповіді, я зрозумів, що це величезний світ. І от я приступив до вивчення написаного, опублікованого про Липківського, архівних матеріалів. Я просто щасливий з того, що мені доля дала можливість доторкнутися до цієї великої людини. Це, можна сказати, особа, яка є символом творчих здібностей і творчої могутності нашого народу.
Народився він, отже, на Східному Поділлі, на Липовеччині. Це тепер Терещенський район, село Попудня. Народився він в священичій родині. Священики це були з прадіда, з діда. Більше ж ми знаємо про те, як він був митрополитом. Про це написано. А от дуже цікаво, коли він після закінчення Київської духовної академії був настоятелем собору у Липівці, повітовому центрі Київської губернії, в цій історії ми бачимо Василя Липківського вже тоді як людину великого духу, подвижництва, великого служіння, як людину служіння справі освіти. Він був, разом з тим, благочинним самого міста Липівця і доглядачем шкіл повіту.
Архівні джерела розповідають, як він весь час їздив по повіту, відкривав нові школи у негоду й сльоту, як він не раз простуджувався в цих роз’їздах, бачив у цьому велику справу. До речі, прикметним є те, що він (от в листуванні це видно) каже, що населення ставиться до школи з відрадною прихильністю, незважаючи на крайню незадовільність умов навчання. Люди наші, селяни тоді дуже горнулися до школи, хотіли школи. Я як старий учитель, для мене це було як відкриття. Я радів, коли я все це читав.
І от врешті-решт, коли, звичайно, в Київській єпархії помітили таку старанність, таке служіння (в високому значенні цього слова) Липківського, в 1903 році його переводять на посаду директора Київської церковно-вчительської школи. В старому журналі “Київські єпархіальні відомості” є опис, як до Липовця з’їхався весь повіт – батьки, колеги його по духовному сану, учителі. Як вони з ним прощалися! Ви знаєте, це настільки зворушливо! І ти розумієш, що це справді Учитель з великої літери, справді духовний пастир, подвижник...
Ірина Халупа
Так що, людина, яка притягала до себе...
Арсен Зінченко
Так, абсолютно. Людина відкрита... І оце все в промовах, оці промови передані, вони так і говорять: “Ти був для нас, насамперед, людиною у справжньому значенні цього слова, людиною щирою, сердечною, чуйною, правдивою і незлобивою.” От я собі думав так: митрополит – владна людина, це ж вся церква в її руках.
А слухайте, які слова: “Ти волів швидше самому бути ображеним, аніж образити кого-небудь з нас навіть різким словом. До твоєї доброї і благо натхненної душі нас приваблювало всіх – і батьків, і шанувальників. Любили ми як доброго товариша...” А потім він приїжджає у цю Київську вчительську школу і гуртує коло себе гурток учителів, українських духом (зокрема, Кирила Стеценка), за що його і звільнили.
Ірина Халупа
Він перший відправив богослужіння українською мовою. У Вашій праці чи Ви знайшли якийсь вирішальний момент, де він зрозумів, що українцям потрібна українська церква?
Арсен Зінченко
А це дуже добре, що Ви спитали. В нього вдома, як він каже, був зажди Шевченко. І він сам каже: “Я зажди намагався просвітлювати людей в цьому плані.” От вам Шевченко – це і переломний момент. Він же спілкувався із священиками, з інтелігенцією. Це все переживалося ним. І потім він невипадково включається в рух за оновлення церкви, бере участь у Київському єпархіальному з’їзді 1905 року, який був названий революційним.
Там йшлося про те, щоб відійти від рутини російської церкви, щоб парафія, громада брала участь у церковному житті, щоб вона щось значила, а не просто займалася тільки “неутомлєнними поклонами”. У 18-ому році відбувся такий собор обману, коли російська церква довго вагалася, а потім дозволила скликати Всеукраїнський церковний собор. Липківський був учасником оргкомітету цього собору. Вони розраховували, що з усієї України з’їдуться священики, і тут, на цьому соборі ухвалять справу автокефалії.
А що було зроблено? Насправді, єпископи, які дуже залежали від синоду, взяли й змахлювали вибори – послали на цей собор всеукраїнський “нужних людей”, і вони зробили, щоб їхня церква називалася “Українська православна” тоді, але питання про українську мову в церковній відправі відклали на невідомо коли. Про автокефалію питання на соборі завалили. І таким чином обвели православних українців довкола пальця. І знаєте, хто був представником патріарха Тихона на цьому соборі? Митрополит Платон. Це той митрополит, який був екзархом Грузії. Грузини в 17-ому році (це ж грузини, вони ж мають характер) зібралися, проголосили автокефалію і винудили митрополита Платона із Грузії. Так от, Тихон прислав митрополита Платона наводити порядок тут, в Україні.
Я в Санкт-Петербурзі знайшов (в Україні я не знайшов) “Вісті українського православного церковного собору”. Вийшло 2 випуски цих вістей. Це – кінець 17-го року. Послухайте, які це слова от він каже: “Не дерево і каміння звозиться, не стіни будуються – збираються живі душі, живі люди українські збираються, щоб взятися за будування церковного життя. Вірні сини православної української церкви, ми вертаємося додому і починаємо своє церковне будування у великий і славний час, час відродження Української народної держави.”
Ірина Халупа
Пане Зінченко, ось Ви сказали “вертаємося додому” словами Липківського. Пройшло дуже багато часу. Української церкви, такої, як собі її уявляв Липківський, ймовірно, ще не маємо. Як би Ви сказали, що є спадщиною цього великого подвижника сьогодні?
Арсен Зінченко
Спадщиною, по-перше, є його справа – те, що все-таки була побудована УАПЦ 20-х років (тут я наголошую: 20-х років). Спадщиною є українські церкви у США і в Канаді, бо вони пішли і від церкви Липківського, бо вони одержали благословення від ієрархії Липківського. Спадщиною є його дух незламний. Він своїм життям вчив нас, як стояти і боротися, незважаючи на всі перепони. І спадщиною є проповіді. От я з цього почав.
Нам ще треба, нашому суспільству, причому незалежно від того, якого визнання, якого напрямку – чи це православні, чи греко-католики, чи баптисти – треба опанувати дух цих проповідей, їхню силу, їхню мову, їхній дух молитви. Це саме головне. От для української церкви дуже властивий євангелізм. Так от, УАПЦ Липківського і його сподвижників базується передовсім на зверненні до Євангелія. Не до чина шанування, а до засад братерства, рівності, до засад рівності між народами і між людьми. І це дуже привабливо. Це дуже перспективно взагалі для майбутнього християнської церкви.
Ірина Халупа
Цікаві думки про митрополита Василя Липківського в розмові з моїм колегою Тарасом Марусиком висловив Архієпископ Харківський і Полтавський Української Автокефальної Православної Церкви Ігор Ісіченко. Послухайте їхню бесіду.
Тарас Марусик
Владико, я б хотів, щоб Ви окреслили роль Василя Липківського у відроджуванні української церкви, власне, Липківського як церковного діяча.
Владика Ігор Ісіченко
Дуже важливо пам’ятати, що Митрополит Василь Липківський не починається із 1921 року. Він походить із давньої української родини, з родини, в якій були священики. Він формувався в синодальній церкві, бачачи її хвороби. І ще з 1905 року він виявляє свою позицію: розуміння необхідності внутрішніх змін в церкві. Він був людиною, готовою іти на дійсно сміливі (якщо не революційні) рішення. Вони були викликані необхідністю тих часів. Нам сьогодні дуже легко критикувати із позицій сьогоднішнього дня ті надмірності, які виявляла церква у 20-х роках.
Але сподіваємося, що Господь набагато милосердніший за нас і набагато глибше дивиться в людське серце, розуміючи, як важливо було тоді, під час початку більшовицького терору, який спрямований був насамперед проти церкви, ще тоді, коли не розстрілювали контрреволюціонерів, вже нищили священиків, монахів, коли вступали до сіл чи міст більшовики. Отже, саме за тих страшних часів Митрополит Липківський думав про одне: як врятувати церкву, як зуміти надати церкві цієї суспільної ролі, яка може допомогти зберігати оздоровчий дух вічної віднови у Христі у тому страшному світі, який настав після окупації Україні більшовиками.
Ірина Халупа
Шановні слухачі, на цьому завершуємо нашу сьогоднішню передачу. Хай щастить!
20 березня минає 140 років від дня народження Митрополита Української Автокефальної Православної Церкви Василя Липківського. Що це була за людина? Що ми знаємо про нього? Чому раптом в ньому пробудилося бажання реформувати українську церкву? Звідки взялися такі поступові в нього ідеї? Ось що писав про себе Василь Липківський коли йому було 40.
Про мій родовід Моє прізвище справді зв’язане з річкою Липою (не знаю, на жаль, чи є на р.Липі село або місто, що має назву по цій річці). Про наше походження зберігся в нашій родині такий досить химерний переказ. Мій прадід, Липківський, походив з якогось села чи міста на р.Липі. Він був дуже вчений “професор” і нанявся за вчителя в домашньому пансіоні в якогось польського магната, що жив на річці Богу. Це було коло половини 18-го віку. Старший син у нього був Фотій – мій дід. Тої весни був великий голод і батьки журилися, як їм прогодувати свою сім’ю – мірка ячменю коштувала два злотих.
Такі розмови почув Фотій, і під їх враженням, а може і просто з бажання покататися на річці Богу в час її великої повені, взяв свого братика Лаврентія, 4-х років (сам він мав 12 років), сів у човна, відіпхнувся від берега, й течією човна понесло їх вниз по річці. На березі не трапилось нікого, і як не кричали, як не плакали хлопці, їх ніхто не врятував. Щось із добу несло їх водою і нарешті прибило до берега.
Вони вийшли на берег і опинились в безлюдних степах Поділля. Пустились шукати якоїсь оселі, бо вже дуже зголодніли, і натрапили на чабана з отарою овець. Він їх нагодував і показав їм шлях до села. От вони й пішли по селах просити милостині. Фотій уже вмів читати, писати, співати і навіть на скрипці грати; вчив уже і свого брата, і в якомусь селі дяк прийняв їх до себе за піддячих; там вони й прожили кілька років в тяжких злиднях.
Аж трапилось так, що треба було пан-отцеві того села послати звідомлення до митрополита в Київ; треба було його скласти, гарно переписати, і от в цій справі Фотій оказався найбільш дотепний - склав, художньо переписав звідомлення, і його ж самого, як проворного, сміливого хлопця, послали з цим звідомленням до Києва. Він запевне взяв з собою і брата.
Митрополитові брати подобались, і він залишив їх у себе, в хорі й канцелярії. Згодом митрополит дав Фотію грамоту, щоб він шукав собі невісту з парафією і став там священиком. Їх син Константин і був мій батько, що довго священствував на Липовеччині, як і я був спочатку настоятелем у Липівці.
Так чудна пригода перенесла нас з Липи галичанської до Липівця українського... »»»
У жовтні 1921 року у Києві Всеукраїнський церковний Собор відродив автокефалію Української православної церкви, яку вона втратила 335 років до того внаслідок оборудки, “прокрученої” у 1686 році Москвою і Константинополем (тоді Московська церква купила у Царгородського патріарха Діонісія Українську церкву, її права, її незалежність за 200 червінців і 120 соболів. За це згодом Діонісія було позбавлено сану, але чорну справу вже було зроблено). (Сайт Липківського)
Собором було створено Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), на Митрополита якої було обрано Василя Липківського. Він плідно і наполегливо працював на цій посаді до 1927 року, коли, за вимогою ДПУ, з нього “було знято тягар митрополичого служіння”. 22 жовтня 1937 року Митрополита Липківського було заарештовано, а 27 листопада – страчено...
Звідки взялася ідея відновлення української православної Церкви, бажання відновити те, що було за часів князя Володимира і Петра Могили? Як до цієї ідеї дійшов Митрополит Василь Липківський? На ці запитання відповідає кандидат історичних наук, дослідник джерел української автокефалії, старший науковий співробітник Інституту археографії джерелознавства НАНУ доцент Київської духовної семінарії Ірина Приловська.
Ірина Приловська
Проблема автокефалії взагалі-то не суперечить існуванню і канонічному устроєві православної церкви. Справа в тому, що оскільки в Україні все-таки пізніше, ніж в інших європейських країнах, почалися рухи за утворення незалежної держави, а втім за унезалежнення власної церкви православної. Це взагалі рух, який відрізняється від європейської Реформації в межах католицької церкви.
Нагальним прикладом, навіть в Російській імперії, де, здавалося б, проблема існування цілком окремої від російської української православної церкви була б назавжди похована. Тим не менше, в кінці ХІХ ст., коли народилося і відбулося духовне і інтелектуальне становлення головних лідерів автокефального руху в Україні вже початку ХХ ст., то вони цілком були обізнані з проблемами, які потягли за собою проголошення автокефальної церкви на Балканах. Вони були свідомі того, що в Російській імперії заборонялась не тільки українська мова, а придушувалась взагалі ідея будь-якого такого так званого “сепаратизму”.
Всі ці ідеї вирували в семінарському академічному середовищі якраз коли і Липківський, і Шараївський, і Чехівський, і Олександр Лотоцький і ціла низка діячів тоді ще тільки здобували освіту. І ставши вже дорослими, дозрілими людьми, коли вони опинилися у вирії революційної боротьби за Українську державу, питання української церкви виринуло просто саме собою. Одночасно весною 1917 роки скрізь єпархіальні з’їзди – тому підтвердження.
Ірина Халупа
В цей час не вдалося повністю реалізувати в життя ті ідеї автокефалії. Липківський був знищений. Ми знаємо, що його розстріляли.
Ірина Приловська
Так, я можу сказати подробиці цієї проблеми. Церква ця досягає свого розквіту, за приблизними ознаками, які свідчили, що цей церковний організм живе, діє і розвивається, це є період з 1921 по 1927 роки. Тому що відбулися Перший і Другий Всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ, який практично цілком відповідає засадам цієї церкви. Це – українська ієрархія, велика і широка участь мирян у всіх церковних процесах і обговоренні цих проблем, духовне керівництво кліру над всіма цими процесами, і, як вони казали, “предковічний вигляд храмів”.
Але після 1927 року починається процес згортання діяльності УАПЦ, якщо хочете, за всіма чотирма словами – за те, що вона була українська, за те, що вона була автокефальна, православна і за те, що вона була церква. Там багато факторів. Це і більшовицький режим, який з 1929 року взагалі бере курс на нищення церков, і розкольницькі утворення в середовищі українського православ’я (не тільки “тихонівці”, наприклад, чи “жива церква”).
Це призвело до того навіть, що колишні співпрацівники, які радо вітали відродження церкви в 1921 році, від Липківського відвернулися негайно, відсахнулися після Другого Всеукраїнського собору в жовтні 1927 року. І 10 років він просидів в опалі, переживши голод, зраду, немічну напівпаралізовану жінку, таку ж саму безробітну сестру, своїх дітей, яких почали хапати лабета репресій. Але уявіть собі: за 10 років він створив величезну спадщину – написав “Історію Української православної церкви”, цілу купу листів до Америки й Канади, проповіді на апостольські послання, на недільні свята, переклади Мінею... Коротше, цілу низку богослужбової літератури. Причому, ніде не відчувається (навіть в листах, де він скаржиться на те, що в 1932 року він їсть і за які гроші він взагалі харчується, мріючи просто про “хоч півпуда ржаної муки та фунт жиру для присмаку” на місяць, незважаючи на неодноразове заарештування, ніде не видно, щоб він впав духом.
Останній раз його заарештували в жовтні 1937 року. В Лук’янівській в’язниці він перебував. За спогадами одного з тих, хто разом сидів у Лук’янівській в’язниці, навіть конвой, який слідкував за тим, щоб ув’язнені прогулювалися кругом у призначений час (він вже не мав сили навіть рухатися по колу), і мав набити його якось там, настрахати за недотримання тюремного режиму, махнув рукою на цього нещасного діда, який в старій чумарці стояв, спершись на посох. Коли йому було пред’явлене звинувачення, а всіх тих інших діячів УПЦ, яких уже ув’язнили допитали, він відкинув всі-всі звинувачення безглузді, що він керував антирадянською клерикальною фашистською організацією, яка називалася УПЦ, що він член СВУ, що він започаткував таємні зради проти радянського уряду, керуючи автокефальним рухом. Він це все відкинув.
Вирок було виголошено 20 листопада 1937 року і приведено до виконання в останніх числах того місяця саме там, в Лук’янівській в’язниці. Сьогодні там є просто дерев’яний хрест на пам’ять про те, що саме там його стратили. Але принаймні це дозволяє поставити крапку у багаторічних пошуках...
Ірина Халупа
Пані Приловська, сьогодні УАПЦ також намагається встановити своє місце в Україні, відновити себе як церкву. Де Ви бачите, власне, роль і місце митрополита Липківського у цьому процесі? Чи він залишив певну спадщину, на якій можна сьогодні будувати цю автокефальну церкву? Чи взагалі він залишається ще до цих пір малознаною людиною для українських віруючих?
Ірина Приловська
Якщо можна, я почну відповідати з кінця. Справа в тому, що він залишається, дійсно, малодослідженою, маловідомою особою для основного загалу не тільки тих, хто цікавиться церковною історією, а й для тих віруючих, для яких кожне слово церковного видатного діяча повинно бути надзвичайно цікавим. За радянську добу, коли формувалося основне доросле населення на сьогодні в Україні, дуже великими зусиллями ліпився образ українського буржуазного націоналіста, а ще гірше – українського буржуазного клерикального націоналіста, до яких була прирахована УАПЦ.
І буквально до незалежності України цей образ просто не сходив зі шпальт навіть наукових і науково-популярних видань. І тому, коли сьогодні, за 12 років, почасти ця проблема подолана тим, що хоча б на поверхню було вийнято деякі документальні свідчення, щоправда деякі діячі з УПЦ досить негативно і зневажливо відгукуються про Липківського і сьогодні.
Ірина Халупа
Котрої церкви, до речі?
Ірина Приловська
Українська Православна церква.
Ірина Халупа
Київського патріархату?
Ірина Приловська
Ні.
Ірина Халупа
Тоді Ви маєте на увазі Московський патріархат?
Ірина Приловська
Так, з осередком у Лаврі. Тому що нещодавно на сайті УПЦ містився навіть цілий нарис, який стосувався того, хто гірший для історії УПЦ і згубний для православ’я в Україні – Липківський чи Патріарх Філарет. З точки зору канонів православної церкви (принаймні так, як воно традиційно склалося в російській православній церкві, і, скажемо, в певній мірі в слов’янській православній церкві), то в цьому сенсі
Митрополит Василь Липківський, діючи, напевно, з міркувань проголошення автокефалії, яку ніхто не збирався визнавати в 20-ті роки, вони здійснили у Софійському соборі 23 жовтня 1921 року, взявши на престольну Євангеліє, йшлися розмови про те, щоб взяти мощі Святого Макарія, які тоді перебували в Софійському соборі, і здійснили хіротонію без участі православних єпископів, так звану всенародну висвяту за чином олександрійської церкви, який існував до ІІІ ст. нашої ери.
Здійснивши цю хіротонію, а потім подальшу висвяту 12 єпископів для всієї України разом, щоб вони разом репрезентували УАПЦ по всій Україні, наскільки було можливо організувати цей загальноукраїнський устрій. Вони стояли на тій позиції, що в церкві кожна віруюча душа не є якимось підпорядкованим парафіянином, а є повноцінним християнином, який має право і повинен впливати на рішення церковних питань, а митрополит – це тільки духовний батько всіх православних, а ніяк не владика. Вони навіть ніколи не називали його “владика”, тільки “отець Митрополит”.
Втім, сам Митрополит Липківський вважав, що устрій христової церкви Всесвіту повинен будуватися на братерських стосунках, а не стосунках підпорядкування однієї церкви іншій. Вони навіть проголосили, що хто в церкві встановлює пригноблення або одного народу іншим, або однієї церкви іншою, повинен взагалі бути відлучений від церкви. Ну кому ж це сподобається? Вони навіть мріяли в 22-ому році в Києві скликати вселенський собор, про що й записали в канонах 21-го року.
Ірина Халупа
З всього, що Ви розповідаєте, пані Привольська, складається враження, що це був християнин у повному розумінні цього слова, дуже вільно мисляча людина. Його підхід був просто передчасним, мені здається, його бачення церковних справ і української автокефалії як такої.
Ірина Приловська
Передчасним воно було в якому сенсі? Спочатку всі на хвилі революційних подій страшенно загорілися незвичайні такі перспективи, які він відкрив раптом перед усіма. Але неготовність людей призвела до того, що дуже швидко це велике багаття згасло, бо всі злякалися: “А як те втілювати в життя?”
Воно ж, знаєте, страшно, коли ви непевні того. Між іншим, на соборі, коли всі з переляку замовкли, коли там йшлося про його заарештування, він до них звернувся з такими словами, які я люблю сама іноді повторювати.
Ірина Халупа
А які?
Ірина Приловська
Цього злякалися і цього перестрашилися: “Хіба не знали ви, куди йшли? Маєте бути твердими до кінця!” Тобто людина, яка не боялася навіть представників ГПУ, які прийшли наглядати за цим собором і сиділи на хорах Святої Софії. Він чомусь не просто не лякався, а сам собою втілював і вселяв в інших свою впевненість.
Ірина Халупа
Впевненість – власне, це слово якраз мені скочило на думку. Він був дуже впевнений у тому шляху, який він вибрав, і цією дорогою послідовно йшов.
Ірина Приловська
Існує ще один, знаєте, аспект: теж люди, не дуже обізнані з його життєписом, вважають, що він був просто малоуком, який нічого не розумів в церковному устрої і нічого не знав.
Ірина Халупа
А що Ви думаєте?
Ірина Приловська
А тут нема чого думати. Він прекрасно закінчив Київську духовну академію. Назва його дисертації, з якою він закінчив із досить непоганими показниками: “Боротьба братів Маковеїв проти панства сирійських царів.” Це вже в українському перекладі. Звичайно, що в Київській духовній академії всі твори писалися російською мовою. Він навіть потім уже, під час соборного засідання, згадував, що йому дуже в пригоді стало саме оповідання “Боротьба іудейського народу (за національну ознаку) проти сирійських царів”.
Так що вихованець Київської духовної академії, напевно, щось-таки розумів в церковному устрої і в канонах. Це ж не просто навіть семінарія. Щоправда, сказати, що він один був автором і біологією УАПЦ (її головні засади – це автокефалія, соборна правність, українізація і відокремлення від держави), напевно, що це було б не зовсім правдою.
Тому що його ідейними співпрацівниками були один з голів уряду Директорії УНР Володимир Чехівський, який взагалі був благовісником Української автокефальної церкви і вихованець Київської духовної академії, інший вихованець Київської духовної академії Нестор Шараївський, який був головою перекладової комісії, яка займалась перекладами на українську мову богослужбових книжок, Олександр Ярещенко, який мав вищу світську освіту інженерів транспорту, але приєднався через церковно-революційний запал до УАПЦ, Йосип Оксіюк, який також мав блискучу духовну освіту, та ціла низка інших діячів, які були більш чи менш освічені, але всіх їх характеризував запал утворення саме незалежної української церкви на національних засадах.
Між іншим, українізація цієї церкви просто вражає, оскільки вони, по-перше, визнали Тараса Шевченка своїм пророком, а після молитов завжди виконували або “Заповіт”, або молитву “За Україну”.
Ірина Халупа
З якого середовища вийшов Митрополит Липківський? Що це була за людина? Доктор історичних наук, провідний науковий працівник Центру українознавства Київського університету ім. Т. Шевченка Арсен Зінченко захистив дисертацію на тему “Життя і діяння митрополита Липківського” за своєю книжкою, яка називається “Визволитися Вірою”. Він відкрив для себе Митрополита Липківського через його проповідь.
Арсен Зінченко
Коли я приступив до дисертації, то перед тим я, власне, читав проповіді Липківського. Коли я прочитав ці проповіді, я зрозумів, що це величезний світ. І от я приступив до вивчення написаного, опублікованого про Липківського, архівних матеріалів. Я просто щасливий з того, що мені доля дала можливість доторкнутися до цієї великої людини. Це, можна сказати, особа, яка є символом творчих здібностей і творчої могутності нашого народу.
Народився він, отже, на Східному Поділлі, на Липовеччині. Це тепер Терещенський район, село Попудня. Народився він в священичій родині. Священики це були з прадіда, з діда. Більше ж ми знаємо про те, як він був митрополитом. Про це написано. А от дуже цікаво, коли він після закінчення Київської духовної академії був настоятелем собору у Липівці, повітовому центрі Київської губернії, в цій історії ми бачимо Василя Липківського вже тоді як людину великого духу, подвижництва, великого служіння, як людину служіння справі освіти. Він був, разом з тим, благочинним самого міста Липівця і доглядачем шкіл повіту.
Архівні джерела розповідають, як він весь час їздив по повіту, відкривав нові школи у негоду й сльоту, як він не раз простуджувався в цих роз’їздах, бачив у цьому велику справу. До речі, прикметним є те, що він (от в листуванні це видно) каже, що населення ставиться до школи з відрадною прихильністю, незважаючи на крайню незадовільність умов навчання. Люди наші, селяни тоді дуже горнулися до школи, хотіли школи. Я як старий учитель, для мене це було як відкриття. Я радів, коли я все це читав.
І от врешті-решт, коли, звичайно, в Київській єпархії помітили таку старанність, таке служіння (в високому значенні цього слова) Липківського, в 1903 році його переводять на посаду директора Київської церковно-вчительської школи. В старому журналі “Київські єпархіальні відомості” є опис, як до Липовця з’їхався весь повіт – батьки, колеги його по духовному сану, учителі. Як вони з ним прощалися! Ви знаєте, це настільки зворушливо! І ти розумієш, що це справді Учитель з великої літери, справді духовний пастир, подвижник...
Ірина Халупа
Так що, людина, яка притягала до себе...
Арсен Зінченко
Так, абсолютно. Людина відкрита... І оце все в промовах, оці промови передані, вони так і говорять: “Ти був для нас, насамперед, людиною у справжньому значенні цього слова, людиною щирою, сердечною, чуйною, правдивою і незлобивою.” От я собі думав так: митрополит – владна людина, це ж вся церква в її руках.
А слухайте, які слова: “Ти волів швидше самому бути ображеним, аніж образити кого-небудь з нас навіть різким словом. До твоєї доброї і благо натхненної душі нас приваблювало всіх – і батьків, і шанувальників. Любили ми як доброго товариша...” А потім він приїжджає у цю Київську вчительську школу і гуртує коло себе гурток учителів, українських духом (зокрема, Кирила Стеценка), за що його і звільнили.
Ірина Халупа
Він перший відправив богослужіння українською мовою. У Вашій праці чи Ви знайшли якийсь вирішальний момент, де він зрозумів, що українцям потрібна українська церква?
Арсен Зінченко
А це дуже добре, що Ви спитали. В нього вдома, як він каже, був зажди Шевченко. І він сам каже: “Я зажди намагався просвітлювати людей в цьому плані.” От вам Шевченко – це і переломний момент. Він же спілкувався із священиками, з інтелігенцією. Це все переживалося ним. І потім він невипадково включається в рух за оновлення церкви, бере участь у Київському єпархіальному з’їзді 1905 року, який був названий революційним.
Там йшлося про те, щоб відійти від рутини російської церкви, щоб парафія, громада брала участь у церковному житті, щоб вона щось значила, а не просто займалася тільки “неутомлєнними поклонами”. У 18-ому році відбувся такий собор обману, коли російська церква довго вагалася, а потім дозволила скликати Всеукраїнський церковний собор. Липківський був учасником оргкомітету цього собору. Вони розраховували, що з усієї України з’їдуться священики, і тут, на цьому соборі ухвалять справу автокефалії.
А що було зроблено? Насправді, єпископи, які дуже залежали від синоду, взяли й змахлювали вибори – послали на цей собор всеукраїнський “нужних людей”, і вони зробили, щоб їхня церква називалася “Українська православна” тоді, але питання про українську мову в церковній відправі відклали на невідомо коли. Про автокефалію питання на соборі завалили. І таким чином обвели православних українців довкола пальця. І знаєте, хто був представником патріарха Тихона на цьому соборі? Митрополит Платон. Це той митрополит, який був екзархом Грузії. Грузини в 17-ому році (це ж грузини, вони ж мають характер) зібралися, проголосили автокефалію і винудили митрополита Платона із Грузії. Так от, Тихон прислав митрополита Платона наводити порядок тут, в Україні.
Я в Санкт-Петербурзі знайшов (в Україні я не знайшов) “Вісті українського православного церковного собору”. Вийшло 2 випуски цих вістей. Це – кінець 17-го року. Послухайте, які це слова от він каже: “Не дерево і каміння звозиться, не стіни будуються – збираються живі душі, живі люди українські збираються, щоб взятися за будування церковного життя. Вірні сини православної української церкви, ми вертаємося додому і починаємо своє церковне будування у великий і славний час, час відродження Української народної держави.”
Ірина Халупа
Пане Зінченко, ось Ви сказали “вертаємося додому” словами Липківського. Пройшло дуже багато часу. Української церкви, такої, як собі її уявляв Липківський, ймовірно, ще не маємо. Як би Ви сказали, що є спадщиною цього великого подвижника сьогодні?
Арсен Зінченко
Спадщиною, по-перше, є його справа – те, що все-таки була побудована УАПЦ 20-х років (тут я наголошую: 20-х років). Спадщиною є українські церкви у США і в Канаді, бо вони пішли і від церкви Липківського, бо вони одержали благословення від ієрархії Липківського. Спадщиною є його дух незламний. Він своїм життям вчив нас, як стояти і боротися, незважаючи на всі перепони. І спадщиною є проповіді. От я з цього почав.
Нам ще треба, нашому суспільству, причому незалежно від того, якого визнання, якого напрямку – чи це православні, чи греко-католики, чи баптисти – треба опанувати дух цих проповідей, їхню силу, їхню мову, їхній дух молитви. Це саме головне. От для української церкви дуже властивий євангелізм. Так от, УАПЦ Липківського і його сподвижників базується передовсім на зверненні до Євангелія. Не до чина шанування, а до засад братерства, рівності, до засад рівності між народами і між людьми. І це дуже привабливо. Це дуже перспективно взагалі для майбутнього християнської церкви.
Ірина Халупа
Цікаві думки про митрополита Василя Липківського в розмові з моїм колегою Тарасом Марусиком висловив Архієпископ Харківський і Полтавський Української Автокефальної Православної Церкви Ігор Ісіченко. Послухайте їхню бесіду.
Тарас Марусик
Владико, я б хотів, щоб Ви окреслили роль Василя Липківського у відроджуванні української церкви, власне, Липківського як церковного діяча.
Владика Ігор Ісіченко
Дуже важливо пам’ятати, що Митрополит Василь Липківський не починається із 1921 року. Він походить із давньої української родини, з родини, в якій були священики. Він формувався в синодальній церкві, бачачи її хвороби. І ще з 1905 року він виявляє свою позицію: розуміння необхідності внутрішніх змін в церкві. Він був людиною, готовою іти на дійсно сміливі (якщо не революційні) рішення. Вони були викликані необхідністю тих часів. Нам сьогодні дуже легко критикувати із позицій сьогоднішнього дня ті надмірності, які виявляла церква у 20-х роках.
Але сподіваємося, що Господь набагато милосердніший за нас і набагато глибше дивиться в людське серце, розуміючи, як важливо було тоді, під час початку більшовицького терору, який спрямований був насамперед проти церкви, ще тоді, коли не розстрілювали контрреволюціонерів, вже нищили священиків, монахів, коли вступали до сіл чи міст більшовики. Отже, саме за тих страшних часів Митрополит Липківський думав про одне: як врятувати церкву, як зуміти надати церкві цієї суспільної ролі, яка може допомогти зберігати оздоровчий дух вічної віднови у Христі у тому страшному світі, який настав після окупації Україні більшовиками.
Ірина Халупа
Шановні слухачі, на цьому завершуємо нашу сьогоднішню передачу. Хай щастить!
