Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 01:12

Українські реалії і Великодня п’ятниця як провісниця Воскресіння і Перемоги Життя


Зиновій Фрис Людмила Порохняк-Гановська, доктор медичних наук, професор, шеф-редактор журналу “Сімейний лікар плюс”; Тетяна Сосновська, директор музею Павла Тичини правнучка Павла Тичини

Зиновій Фрис

Говорить радіо "Свобода"!

Звучить пісня “Страдальна мати” у виконанні Оксани Білозір

Сьогодні – Світла Великодня П’ятниця. І "Вечірню Свободу" ми відкрили піснею "Страдальна Мати" у виконанні народної артистки України, народного депутата Оксани Білозір.

У цей великий для всіх християн день ми так вирішили назвати випуск нашої передачі: "Українські реалії і Великодня п’ятниця як провісниця Воскресіння і Перемоги Життя".

Ми маємо дуже цікавих гостей, двох жінок, двох киянок. Це Людмила Порохняк-Гановська, доктор медичних наук, професор, шеф-редактор журналу “Сімейний лікар плюс”

і правнучка Павла Тичини - Тетяна Сосновська, директор музею Павла Тичини.

Передачу веде Зиновій Фрис, мені допомагають Юлія Сайко і Михайло Петренко. Дякуємо всім, хто зараз з нами.

Отець Рафаїл, настоятель храму Святого Василія Великого у Києві в інтерв’ю спеціально для "Вечірньої Свободи" в прямому ефірі сьогодні сказав:

Отець Рафаїл

Сьогодні великий день, Велика Страсна П’ятниця. Цей день неабияке значення має в житті кожної людини, кожного християнина, який повірив у Христа і охрестився. Велика П’ятниця – це є день страстей, смерті Господа нашого і Спасителя Ісуса Христа.

В цей день кожен християнин, який любить Бога, вірить в Христа і його святу благовість – Євангелію, іде до святого храму, щоб через глибоку молитву і прикладення себе до плащаниці, яку церква сьогодні виставляє, збагнути своє покликання в сьогоднішньому світі, подякувати Богові за всі отримані ласки, а передовсім перепросити Бога за всі немочі людські, за всі невдяки, які людина в своєму житті допустила.

У цей день у кожному храмі (чи це православні храми, чи це католицькі, греко-католицькі) виставляється плащаниця. Це є полотно, на якому зображений Ісус Христос, наш Спаситель, в гробі. Вірні після великих богослужінь, коли виставляється плащаниця, приходять, і кожен цілує плащаницю, приступають як до найбільшої в цей день святощі.

В цей день обов’язує всіх, звичайно, строгий піст. Пережити Велику П’ятницю в строгому пості означає не тільки не споживати м’ясних чи молочних страв, але старатись бути цей день на хлібі і воді, в глибшій молитві, в мовчанці. В цей день повздержуватись від різних, як звичайно, багатих розмов. В день Великої П’ятниці людина повинна себе якось від усього відмежити, більше часу присвятити, звичайно, своїй душі для того, щоб помолитись і роздумувати над своїм життям.

Зиновій Фрис

А наш слухач Ярослав Татомир зі Львова написав мені в електронному листі: "На порозі – Великдень. Символ перемоги Добра над Злом. Своїм страждальним прикладом Христос довів нам усесильність Добра. Люди повірили. Глибоке переконання й незламна віра у Творця – справедливого Суддю, що "за добро нагороджує, а за зло карає" надихає людей творити Добро”. Наш автор зі Львова Ярослав Татомир висловлює тверду віру в остаточну перемогу в Україні Добра над Злом. Про українські реалії і про Великодню П’ятницю як провісницю Воскресіння і Перемоги Життя – наша сьогоднішня передача.

Якось нещодавно мені довелося прочитати роздуми нашого сучасника, котрий вважає, що несучасно і старомодно думати, що зло має велику вселенську гримасу, манфредівську маску. Зло у власних очах значно конкретніше, мотивованіше, виправданіше... І зло має людське обличчя. Ось такий висновок нашого сучасника.

Скажіть, будь ласка, пані Сосновська, на Вашу думку, чи в сучасному українському суспільстві багато отого "зла з людським обличчям", зла, яке себе на кожному кроці, вочевидь, виправдовує і вважає, що воно ніяке не зло? І чи Ви могли би навести якісь приклади (звичайно, без прізвищ)? Будь ласка, пані Сосновська.

Тетяна Сосновська

Добрий вечір. На жаль, можу визнати, що того зла є таки досить багато. Якщо брати просто наш побутовий рівень, наше щоденне життя, то дуже прикро спостерігати, що, як писав колись Тичина, “люди озвіріли”. Не хочеться те узагальнювати на всіх, хочеться шукати виправдання тому. Хочеться виправдання шукати в важкому житті, в зруйнованих якихось сподіваннях і надіях.

Але мушу визнати, що дуже часто зустрічаєшся із несправедливістю, з жорстокістю, з байдужістю. І ще прикріше, що оця жорстокість, байдужість і несправедливість є на багатьох рівнях. Це і наше щоденне життя, це часом буває і навчання наших дітей, стосунки дорослих людей. Мусимо якось виховувати себе, оточуючих і суспільство, щоб викорінювати те зло. І, можливо, оте навернення до церкви, повернення до Бога з часом, з роками все ж таки дозволить зменшити оту кількість негативу, яка зараз супроводжує нас у житті.

Зиновій Фрис

Пані Порохняк-Гановська, звісно, невипадково ми говоримо про зло і добро напередодні Великодня. Скажіть, будь ласка, пані Людмило, а що для Вас особисто є Великдень?

Людмила Порохняк-Гановська

Великдень – це сподівання. Великдень – це віра в те, що добре переможе, що стане щось світле, що життя зміниться на краще. Я хочу продовжити думку пані Тетяни. Вона говорила, що так, є зло, і в Україні є зло, і поза Україною є зло. Але я хочу сказати трошки інакше. Я хочу сказати, що дуже часто це зло є в нас самих. І це зло є наша нещирість.

І ось сьогодні такий день, коли потрібно покаятись, зрозуміти, що ми повинні змінити. Але мені здається, що не потрібно думати, що змінити щось потрібно тільки в оточуючому середовищі, у свого сусіда. Насамперед потрібно думати про те, що можна змінити в собі самому. Тому що часто ми лукавимо, думаємо одне, а говоримо щось трошечки інше, і воно може бути навіть не зовсім інше... Але мені здається, що саме страшне, що може бути, це напівправда, тому що коли конкретно ти бачиш зло, бачиш обличчя, знаєш, що з цим потрібно боротися, не можна миритись, це вже просто, адже ти бачиш лукавого.

А якщо ти бачиш людину, яка посміхається, яка ніби хоче зробити добро, а ще гірше – якщо ти сам десь всередині такий, що ти хочеш зробити добро, а воно тобі трошечки не виходить, і трошечки виходить не так, як потрібно. І оце напівзло, ця неповна щирість, мені здається, це саме страшне, що є в нашому суспільстві сьогодні.

Зиновій Фрис

Пані Людмило, скажіть, будь ласка, а ось Ви особисто пробуєте якось протистояти отій нещирості, отим маскам, які на себе натягують ті, хто виконує не властиві для себе ролі. Я десь прочитав дуже цікаву фразу, яка мені надзвичайно сподобалася і я вже її десь цитував в передачі. На запитання “Що Вас може відштовхнути у людині?” відповідь була така: “Інтуїтивне відчуття нещирості”.

Людмила Порохняк-Гановська

Я абсолютно з Вами згодна.

Зиновій Фрис

Так моє запитання: чи Ви пробуєте якось протистояти цьому?

Людмила Порохняк-Гановська

Я думаю, що ми це намагаємось зробити. Я говорю навіть тут не тільки про себе особисто, але я говорю вже про нашу організацію, Міжнародну організацію “Жіноча громада”. Ми намагаємось шукати ті верстви суспільства, з якими можна іти, як із своїми однодумцями, з якими можна разом далі щось робити. Ми знаходимо таких людей. Ми виходимо на різні рівні.

От сьогодні в мене була по Третьому каналу Національного радіо України передача в прямому ефірі. Вона називається просто “Сімейний лікар плюс”. Ми говоримо про те, що потрібно мати культуру здоров’я, про багато різних речей. Зокрема, сьогодні ми говорили про алкогольну і наркотичну залежність. Мені подзвонила жінка в студію і поставила таке запитання: “Скажіть, будь ласка, от чому не будуються садочки, стадіони, не робляться різноманітні спортивні секції, театральні і так далі?”

Але, розумієте, ми щось робимо. Ми піднімаємо ці питання. Ми піднімаємо цілі великі пласти, даємо надію і тим самим людям алкогольнозалежним, і наркотичнозалежним, їхнім родинам. Але дуже просто спитати “А чому це не робиться?” А що робить кожна людина? Як кожна людина, кожна організація до цього долучається?

Мені здається, що от в такий день, як сьогодні, нам потрібно трошечки зняти з себе оцей наш “одяг парадний”, і зрозуміти, що ми робимо доброго як громадськість, безпосередньо як люди, наскільки ми щирі в нашому бажанні робити добро, щоб бути гідним отого свята, яке прийде через день до нас у світ і в нашу країну також.

Зиновій Фрис

Пані Порохняк-Гановська, я думаю, що трішки пізніше, можливо, Ви як лікар, як доктор медичних наук, професор, розповісте нам і про те, як людині (ми говоримо про Великдень, про Воскресіння, а це поняття таке дуже широке, дуже об’ємне) воскреснути і в сенсі її здоров’я, як це здоров’я повернути, як його зберегти і не втратити. Але про це трішки пізніше.

Пані Людмило, а я хочу звернутися до пані Сосновської як до правнучки Павла Тичини. Пані Сосновська, Павла Тичину, звичайно ж, шанують, поважають. Його поетичні рядки, зокрема, про українську мову чого лише вартують. Але чуємо і таке: “Тичина творив переважно у комуністичну добу зі всіма, так би мовити, наслідками” . Скажіть, а в родині Тичини Великдень, зокрема Великдень, як найбільше свято, як його святкували, і чи взагалі святкували, пані Сосновська?

Тетяна Сосновська

Я пам’ятаю Павла Григоровича в дитинстві, тому що він помер, коли мені було п’ять з половиною років. І взагалі, я так хочу, можливо, трохи відволіктись, я хочу сказати, що у нас в родині було так прийнято, що ми знали ,хто наші родичі, але ми ніколи цього не афішували.

Тому, коли Ви зараз декілька разів про це сказали, то мені воно якось, знаєте, трохи незвично було, тому що я закінчувала школу, і син мій, і брат закінчував школу, і вчителі в школі не знали, чия то є родина, тому що це наше внутрішнє, ми цим повинні пишатися всередині, а не напоказ.

І коли мама моя започаткувала і цей музей, фактично створила, і я продовжила, то ми це сприймаємо, як родинну справу, і наш обов’язок, призначення наше в житті.

Відносно Великодня в родині Павла Григоровича, то, напевно, дитячі враження найяскравіші, незрадливі і такі безпосередні. Я не пригадую різдвяних свят, хоча є дуже багато спогадів, коли приходили до Павла Григоровича колядували.

І навіть в останній нашій книжці “Лірика Тичини”, в передмові, Іван Федорович Драч написав, як в останній рік Тичини вони з Павличком прийшли в гості, і Павло Григорович з ними, і Лідія Петрівна, дружина Тичини, співали кант “Жили люди невірні, і вони в Бога не вірили і колядки співали”.

Відносно Великодня я дуже добре пригадую, що мама з татом мене завжди нарядно вбирали і ми в суботу звечора їхали до Павла Григоровича і Лідії Петрівни.

В неділю зранку ми прокидалися і приходили в вітальню. На столі була паска, були крашанки, які вже хатня робітниця, яка допомагала по господарству, в Володимирському Соборі освячувала.

Завжди у Павла Григоровича був такий ритуал, він повинен був першу крашанку розбити, от чомусь він любив це робити зі мною. І я от зараз читала книжки з етнографії, що цей звичай битися крашанками дуже давній. Це така була гра, яка супроводжувала Великодень. І сенс цієї гри був в тому, що хто розбив свою крашанку, повинен був віддати іншому.

Я дуже добре пам’ятаю, як Павло Григорович саме зі мною цю крашанку розбив. І зараз, маючи своїх дорослих дітей, розумію, що він мене хотів залучити до цієї гри. І те, що можливо, він у дитинстві переживав, коли цими крашанками билися, він хотів, щоб і я те саме відчула, бо виростала я в умовах атеїзму і Павло Григорович звичайно був людиною публічною, він сам не ходив до церкви.

Коли створювали музей, багато священиків питали, чи була ікона у Тичини в хаті. Не було ікони в хаті, немає ікони у нас у музеї, але Бог повинен був бути в людині, в серці. Не напоказ, а в душі, в серці.

Тичина закінчив духовну семінарію. Я глибоко переконана, що він був віруючою людиною. Навіть такий от приклад: я в 1962 році народилася, з його подачі мене назвали Тетяною, бо він сказав, що поряд день ангела мій -Тетяни. Це теж свідчить про те що він якось, як віруюча людина хотів, щоб у мене був ангел-охоронець і день народження мій майже співпадав з днем ангела.

І от Великдень, коли от пасочка була на столі, оці от крашанки були, коли Павло Григорович завжди був такий нарядний і як ніколи такий жартівливий і веселий був у цей день.

Я це дуже добре пригадую, тому що, коли сталося так, коли ми вдарилися крашанками, моя крашанка розбилася, а його ні, і в мене на очі накотилися сльози, себто він не знав, як мене розважити, об що розбити свою крашанку. Тобто, оці великодні ігри, і бажання настрою святкового в сім’ї панували.

Такий ще факт, що не було у Павла Григоровича в хаті ікони, але ми кожен день, вже 25 років існує музей, ми щороку у Великдень у вітальні виставляємо тарілку з космоцькими писанками, які Павлу Григоровичу подарували у 1957 році.

Зиновій Фрис

Ви ведете гурток у музеї. Гурток якийсь особливий, вихованці якого роблять писанки. Ви могли би про це коротко розповісти? Що це? Це якийсь, справді, унікальний гурток? Я про такий ніколи не чув.

Тетяна Сосновська

Нічого особливого в цьому немає. Гуртків таких багато. І це дві чудових писанкарки: Оксана Білоус і Зоя Сташук. Декілька років тому, зібравши у нас у музеї дітей, вони дали їм перші уроки писанкарства.

Це чудові дівчата, які не ставлять собі метою розписування писанок як власний бізнес. Вони хочуть якнайбільше дітей навчити писанкарству.

Коли вони навчили нас писати писанки, змогли створити якусь таку атмосферу, що нам була духовна потреба далі збиратися і це робити. Ми їхню справу продовжили. І вже третій чи четвертий рік щороку у нас і діти, і дорослі від Різдва до Великодня щосуботи збираються і ми малюємо писанки самі для себе, навчаємо дітей.

Мені дуже приємно, що в цьому році, між іншим, порівняно з попереднім з минулим роком, я дивлюся і в пресі, і на телебаченні, і сьогодні Інтернет дивилася, дуже багато і гуртків писанкарства і виставок писанок, і дуже багато літератури такої виходить.

Тобто, ця традиція починає відроджуватися і ширше входити в побут. Я думаю, що цим треба завдячувати отим народним майстрам, отим спілкам, отим працівникам культури, які наполегливо з року в рік це зберігали, продовжували і намагалися поширити.

Так що я думаю, що нічого особливого у нашому гуртку немає. І чим більше таких буде гуртків, чим більше дітей і дорослих ми навчимо писати писанки, тим швидше ми зрозуміємо, який пласт культури з нас намагалися вибити і вкрасти, але це не вдалося. Ми маємо зараз можливість повернути назад.

І мені ще що приємно, що ми вчимо діток писати писанки писачком, воском, тією традиційною старою технікою, якою писали наші прабабусі, прапрабабусі і використовувати ті самі символи.

Зиновій Фрис

А чим писанка відрізняється від крашанки? Я сьогодні двох своїх знайомих запитав. Вони не знають, мабуть, кажуть, що це по-російськи, а це по-українськи. Ви нам про це ще розповісте ,пані Тетяно.

А до Вас, пані Порохняк-Гановська, я маю таке питання. Багато ми говоримо, звичайно, про релігійні свята: про Великдень, про Різдво, але, чи не здається Вам, що якраз, коли Україна стала незалежною, коли, здавалось би, всі ці перепони зняті, коли люди можуть вільно ходити до церкви, і не обов’язково називати себе атеїстами, тоді коли від цього тебе ніхто не вимагає.

Скажіть, будь ласка, чи не стали оці релігійні свята такими трохи декоративними? Люди дивляться на це, якось не дуже близько до серця все це сприймають, а як на декорацію дивляться, чи в Вас не складалося такого враження?

Людмила Порохняк-Гановська

Воно і так і не так. З одного боку, звичайно, багато людей, можливо, не мають тих глибоких переконань, але те, що вони йдуть до церкви, те що вони якісь обряди все-таки виконують, притримуються того, те, що вони ведуть своїх дітей, це вже свідчить про те, що щось починається.

І я так гадаю, що неможливо величезну державу буквально за декілька років, адже у нас незалежності не так вже й багато, зовсім зробити державу з іншим світоглядом. Але будь-яка декорація, вона має і свій позитивний зміст.

Звичайно, хотілось би, щоб люди були глибоковіруючі, щоб люди розуміли якісь такі основи всіх оцих свят. Але навіть те, що іде просто молодь, іде, тому що ідуть всі, тому що зараз всі церкви переповнені, тому що зараз практично до кожної церкви навіть і підійти близько складно, тому так багато людей. І це добре.

Адже американці стали оптимістами, тому що вони говорили, що потрібно посміхатися. І нехай ця посмішка якийсь час, нехай вона була не зовсім щирою, але потім людина звикала і все погане відходило. Посмішка ставала суттю.

І мені дуже хочеться вірити в те, що і оця віра, оце бажання духовного єднання, воно все-таки стане суттю. Адже в церкві люди думають про щось своє, найпотаємніше, вони туди приходять для того, щоб очиститись і в кого це як виходить. Але те, що вони ходять в Україні, це уже поза всяким сумнівом. Причому, в нас є деякі регіони, де мені здається, що якщо всіх людей зібрати, які там живуть, то вони навіть половини церкви не заповнять, такі вони величезні храми будують.

Але те, що вони їх будують, те що вони ходять, те, що вони дотримуються якихось відповідних традицій ,навіть якщо вони їх і не вистраждали, але це вже, мені здається, добре.

Зиновій Фрис

Я хочу запропонувати нашим слухачам інтерв’ю отця Михайла, настоятеля парафії Святого Йосафата міста Червонограда, це на Львівщині. Його записала наша київська колега Марина Пирожук.

Отець Михайло

Слава Ісусу Христу. Знаєте, що Україна уже дуже довго чекає ,аби цей Великдень поповнився такою великою радістю і щоб ці такі стремління і духовні чекання великі, вони здійснилися.

Традиційно, радісно дуже святкують усі регіони України Свято Христової Пасхи. Але воно десь зв’язано із такими мінорними настроями, тому що відчувається погляд людей, які впираються у стіну без надії, народ розчарований і дуже великі покладають на ці вибори, які мають відбутися в кінці осені 2004 року.

Люди прагнуть змін, люди вже стомилися чекати. Але українці надзвичайно терплячі оптимісти і вірять, що справжня Пасха, Пасха суспільства, оновлення , воскресіння, нове життя, таке життя багате і духовне і матеріальне, воно прийде в Україну, і ми все для того робимо.

Церква взагалі ніколи не закликає до кровопролиття, але святою є річ відстояти краще життя. Коли ми бачимо, що не міняється абсолютно нічого за багато років правління влади, то Божий народ, згідно всіх приписів Святого Письма, він має право робити все, щоб це життя змінити.

Звичайно, що не закликає до кровопролиття, але згідно тих норм Конституції, державного права, змінити це життя, якщо потрібно, то якісь масові навіть акції. Це показує, що народ живий, народ хоче змін. Я думаю, що в Україні зміни прийдуть.

Я бажаю всім радіослухачам Божого благословення, щоб ця Пасха принесла вам великі радості, хай мир і щастя будуть у ваших сім’ях, хай Бог поверне тих людей, які далеко на чужині заробляють для своїх дітей.

Бажаю, щоб вони повернулися в Україну, яка обов’язково стане процвітаючою. Хай вас Бог благословить! Слава Ісусу Христу!

Зиновій Фрис

Заявив в інтерв’ю для радіо “Свобода”, точніше для нашої передачі отець Михайло, настоятель парафії святого Йосафата міста Червонограда на Львівщині.

Пані Порохняк-Гановська, скажіть, будь ласка, як такі свята, як Великдень, як вони можуть, на Вашу думку, вплинути на якісь суспільні процеси, вплинути позитивно?

Скажімо, багато негараздів, багато якихось суперечностей між різними політичними силами, між групами людей і так далі. Як такі свята можуть вплинути на те, щоб було більше єдності, більше гармонії між людьми, між політичними силами ?

Людмила Порохняк-Гановська

Мені здається, що потрібно, щоб перш за все була правда, і ця правда щоб була у самій людині. І сьогодні такий день, коли кожна людина замислюється над сутністю життя і смерті.

Тому життя – це є продовження життя, але гідне життя дає гідну смерть. А життя, яке не має під собою якогось великого духовного начала, і смерть воно дає таку, яка не може нікого ні вразити, і на воскресіння принаймні вона не може ніяким чином претендувати.

Мені здається, що нам не потрібно говорити про те, чи потрібно нам мирити партії, чи нам якось інакше з ними поводитися, а потрібно, щоб кожна людина чесно до всього поставилася.

Тут йшло питання про вибори. Звичайно, вибори для України – це дуже серйозне випробування, але кожна людина повинна поступати так, як вона це відчуває, як вона цього хоче.

Дуже багато років, які ми прожили з такою двоїстістю нашої психології, коли завжди була подвійність, тому що людина одне думала, а інше говорила. Ось це і призвело до того, що і сьогодні люди говорять одне, а вибирають зовсім інше.

Мені здається, що сьогоднішній день повинен заставити людей замислитися, чого ми хочемо: чи ми хочемо ганебного життя і ганебної смерті, чи нам потрібно таки воскреснути, воскреснути через смерть, але вбити в собі потрібно людину, яка бреше, яка боїться.

Мені здається, якщо ми це зможемо зробити, то Україна воскресне і воскресне швидко, тому що люди наші є надзвичайними: вони талановиті, вони розумні, вони визнані всім світом.

Але потрібно в собі вбити цього переляканого холуя, який ще є в кожного з нас, в більшій чи в меншій мірі.

Зиновій Фрис

Дякую, пані Порохняк-Гановська. Пані Сосновська, Вам з цього приводу щось дуже хочеться сказати. Будь ласка!

Тетяна Сосновська

Я хотіла сказати, що, власне, Великдень для віруючої людини є ще одна нагода замислитися над своїм життям так, як говорила пані Людмила, тестувати себе на щирість, на правду, але разом з тим подумати, які я вчинки вчинив негідні, як я їх можу виправити.

І так само я б дуже хотіла, щоб наші слухачі зрозуміли, що ми аналізуємо своє життя, але чомусь мені дуже прикро, що останнім часом ми забули про те, що, готуючись до свята, спокутуючи свої провини, ми також повинні подумати про те, що ми можемо, і ми повинні допомогти людям нужденним.

Не тим жебракам, які вишиковуються біля церкви щодня, а тій людині, яка, можливо, живе в сусідній квартирі, на сусідньому подвір’ї, людині, якій зараз тяжко, але їй власна гідність не дозволяє показати те.

Вона те тяжке життя несе в собі, то якраз свято дає нагоду допомогти тій людині і підтримати її. І, можливо, таким чином, якщо ми будемо один до одного уважніші, і будемо намагатися один одного підтримати, то допоможе нам вкупі швидше зіп’ятися на ноги.

Зиновій Фрис

Ми сьогодні говорили про писанки і гурток, який Ви ведете “Писанка”. Писанка, що то є для Вас, пані Сосновська? І поясніть, будь ласка, нашим слухачам, хто того не знає, яка різниця між писанкою і крашанкою.

Тетяна Сосновська

Крашанка – це варене яйце, яке кладеться в кошик, освячується разом з усім, яйце, яке їсться на перший сніданок, яким, кажуть, треба розговітися.

Ми, на жаль, втратили традицію, коли на Різдво ми ходимо один до одного колядувати, ми втратили традицію ходити хрещатися один до одного. Тобто ,не тільки до людей на вулиці, але й зайти до сусідів і їм щиро сповістити і привітати їх: “Христос Воскрес!”

Це переважно робили хлопчики десь 7-12 років. Коли ці хлопчики заходили до людей і вітали їх, то ті відповідали їм: “Воістину Воскрес!” і обдаровували їх крашанками, щоб цю крашанку дитина могла з’їсти, щоб це їй була якась нагорода.

А писанка – це було яйце, розписане, намальоване давніми символами, і кожен символ мав якийсь зміст, ніс якесь навантаження, ніс якесь значення. У писанку, розмальовуючи її воском, різними фарбами, людина вкладала певний зміст, побажання.

В першу чергу, це було побажання добробуту, здоров’я, гарного врожаю, щоб добре велася худоба, щоб добре все було в родині. Необов’язково, але дуже часто на писанках використовувався символ - хрест, восьмикутні зірки давні.

Коли з церкви приходила господиня і приносила посвячені крашанки і писанки, то писанки ніколи не вживалися в їжу, писанки ніколи не їли, тому що писанка – це вже ритуальна річ, яка несе собою ритуальне навантаження, як зараз люблять говорити, енергетичне навантаження, вона повинна бути цілий рік оберегом.

Коли господар чи господиня йшли з церкви, то вони заходила на подвір’я і обов’язково першу писанку несли і клали під вулик, щоб бджоли добре роїлися, щоб меду було багато.

Далі обов’язково писанку несли в хлів і клали в куточку коло худоби, щоб худоба добре родилася, щоб родина мала з чого цілий рік жити. Коли перед Великоднем, перед Благовіщенням або десь приблизно в цей період орали город, то в город кидали минулорічну посвячену писанку, яка була посвячена, яка оберігала сім’ю цілий рік, і її кидали в город для того, щоб земля добре родила.

Писанками також обдаровували найближчих родичів, найближчих друзів, дівчата писанки дарували хлопцям. Тобто писанка – це оберіг, який повинен зберігатися цілий рік, а то і більше, а крашанка – це те, що треба з’їсти в святі святкові дні, те, чим треба пригостити друзів.

І крашанка, як правило, пофарбована в один колір, а писанка з тим от малюнком, з давніми символами, я ще раз повторюю, що це оберіг, це вже ритуальна річ.

Зиновій Фрис

Пані Сосновська, наступного року, я Вам обіцяю, що я Вас запрошу на спеціальну передачу, бо я бачу, що Ви так багато знаєте. Мені тільки прикро, що я не знав цього.

Пані Порохняк-Гановська, Ви доктор медичних наук, професор, відомий медик. Скажіть, будь ласка, як людям воскреснути, не в прямому сенсі, звичайно, а в сенсі здоров’я?

Як це здоров’я не втратити, як його зберегти на якомога довші роки? Чи маєте Ви, як медик, такий рецепт?

Людмила Порохняк-Гановська

Ми такий рецепт знаємо. Ми зараз займаємося цим дуже серйозно. Наша організація , Міжнародна організація “Жіноча громада”, вже впродовж десяти років займається тим, що ми намагаємося в Україні впровадити сімейну медицину.

Це та медицина, яка в усьому світі допомогла людям бути здоровими. Це та медицина, яка є найбільш економною, вона найменш витратна і найбільш ефективна. В Україні сьогодні така медицина робить тільки свої перші кроки.

Для того, щоб людина була чи поетом, чи політиком, чи будь-ким, вона перш за все повинна народитися. А в Україні сьогодні така проблема серйозна – у нас не народжуються діти.

І навіть якщо за минулий рік і за цей рік кількість народжений дітей вже не падає в порівнянні з іншими роками, то в подальшому ми все-таки сподіваємося, що таке падіння буде, тому що в репродуктивний вік вступають діти, які пережили в дитинстві наслідки Чорнобильської катастрофи.

І звичайно, говорити про те, що у нас буде підвищення народжуваності через 5-10 років, поки що дуже рано. Перш за все, повинні люди народитися. Щоб люди народилися, їм потрібно допомогти.

У нас зараз створюються центри репродуктивного здоров’я, центри планування сім’ї. Це роблять і владні структури, і дуже багато допомагають громадські організації. Ось Ви декілька разів повторили про те, що я є редактором газети “Сімейний лікар плюс”.

Ми в цій газеті намагаємося працювати з найбільшою категорією медичних працівників в Україні – з медичними сестрами, тому що з лікарями сьогодні в принципі робота є: є журнали спеціальні для лікарів, є книги для лікарів.

А медичні сестри – це ті, хто є найближчими до хворого, як правило, вони залишаються десь осторонь. І ми намагаємося зараз працювати з медичними сестрами, ми намагаємося зараз через медсестринську ланку вплинути на здоров’я громадян, тому що медична сестра не лікує, а забезпечує догляд і здоров’я.

Тобто, вона знає, що повинна робити здорова людина, що повинна робити людина хвора тим чи іншим захворюванням. Звичайно, роботи ще дуже багато.

Зиновій Фрис

Я нагадаю, що сьогодні гостями передачі “Вечірня Свобода” були: Людмила Порохняк-Гановська, доктор медичних наук, професор, шеф-редактор журналу “Сімейний лікар плюс” і правнучка Павла Тичини – Тетяна Сосновська, директор музею Павла Тичини.

Передачу вів Зиновій Фрис. Хай вам щастить! Хай щастить Україні!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG