Аудіозапис програми:
Київ-Прага, 28 квітня 2004 року.
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Сьогодні у нашій програмі ми вестимемо мову про культуру та історію України.
Тиждень тому наша колега Леся Олійник розповідала про проблеми, які виникли навколо Національної музичної академії України. А після ратифікації Верховною Радою України угоди про створення Єдиного економічного простору, на думку київських експертів, певні проблеми виникли щодо всієї української культури. Експертні думки зібрав мій колега Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
Минулого вересня, коли існував тільки проект угоди про створення Єдиного економічного простору (скорочено ЄЕП), тижневик “Слово Просвіти” надрукував статтю під назвою “ЄЕП проти української культури”, де ішлося про ймовірні наслідки створення нового наддержавного об‘єднання для культуротворчих процесів на українських теренах. У статті було підкреслено, що друга стаття проекту угоди, за якою нормою має стати сувора заборона у торгівлі між членами ЄЕП будь-яких “компенсаційних і спеціальних захисних заходів”, може бути по трактована таким чином, що Україна муситиме відмовитися від будь-яких протекційних заходів щодо свого книговидання, кінематографу чи телебачення, натомість повністю відкрити внутрішній ринок для поширення російської культурної продукції. Опоненти цієї позиції, про яку вели мову вслід за “Словом Просвіти” ще кілька українських видань, зауважували, що подібна загроза знята застереженням президента Леоніда Кучми при підписанні угоди про ЄЕП: мовляв, ця угода діятиме в тій частині, яка не суперечить Конституції України. Справді, за Основним Законом Українська держава підтримує розвиток культури українців і всіх етнічних груп, які живуть у країні.
Автори “Слова Просвіти” зауважили ще одну проблему, яку ставить створення ЄЕП перед культурою України. Йдеться про обумовлений угодою щодо ЄЕП вільний рух капіталів, про нічим не обмежену участь російських монополій у великій приватизації на українських теренах, широкомасштабне завершення якої заплановане на наступні чотири роки. “Україна може остаточно позбутися національного капіталу, без якого національна культура швидко й остаточно захиріє”, - роблять з цього приводу висновок автори іншого тижневика, “Українського слова”.
Нагадаю, ця дискусія розгорнулася торік, коли йшлося тільки про підписання проекту угоди щодо створення ЄЕП. З 20 квітня 2004 року членство України в ЄЕП стало фактом. На думку знаного економіста Володимира Ланового, це матиме наслідком у ближчі роки помітне скорочення українського бюджету, отже, витрат на освіту, науку та культуру у 2-3 рази.
Олекса Боярко
За минулі десятиліття українська культура довела, що здатна долати найскладніші перешкоди. Так вважає ведучий циклу ШІСТДЕСЯТНИКИ культуролог Роман Корогодський. Він сьогодні пропонує слухачам розповідь про одного із провідних художників України.
Роман Корогодський
Любомир Медвідь у 60-тих був однією з кількох визначальних постатей в малярстві. Таким він залишається і сьогодні через 40 років. Він обіймає кафедру Львівської художньої академії. Професор, народний художник України. На його полотна полюють діаспорні інтелектуали.
Отже, як і в 60-тих Любомир любимчик богів, богінь, часом юних і фест-файних. На його виставки збігаються шанувальники з усіх усюд і з’являється поважна сметанка Львова. Тобто, високошановані вчені, діячі бізнесу, культури, освіти, літератури, громадських організацій і, навіть, церкви.
Любомир вроджений інтелектуал. Він оратор. Енергетичний і цікавий. Заговорить кого завгодно, мене до стану на грані непритомності, а що вже говорити про дівчат.
На різних обговореннях він оракул і багато на правду багато бачить і вміє оте бачене сформулювати. Отакий він атракційний, справжній артистомалєр, як кажуть справжні поляки.
А ще, додайте, пише оригінальну прозу, має смак до філософування. Його книжка “Горизонти” цікава і як проза, і як спроба поліфонійного поєднання образотворення і літератури.
Усе це так, правда. Та правда далеко не вся, зовнішня. Любомир Медвідь носій глибокої травмованості пережитої в дитинстві.
Ми познайомилися, здається, 1965 року і відразу заприязнилися. Ґрунтом стали естетика, модерне мистецтво, філософія і Кафка.
В ті часи художника мали інші теми: остогидлива Спілка, виставки кастратів від мистецтва, приймальні комісії, де засідають поруч з поважними художниками переважна більшість кон’юнктурної наволочі, ах ця вічна продажна більшість.
Ми цих тем не торкалися. Любомир повіз мене в село Зимне під Львовом, там була його за тих часів модерна двохповерхова хата. Вдень я дивився його полотна, вночі ми розмовляли до ранку. Таке не забувається.
Ми були молоді і свідомі, що українська культура має величезний потенціал вирватися з лабетів провінційності, поверхового етнографізму до глибин загальнолюдських драм, трагедій стати національним модерним мистецтвом.
Вразив величезний цикл малярських творів на полотні картонок, дощок, блясі. Цикл називався “Евакуація”. Ще раз: вразив, захопив, полонив. Я не міг отямитися звідки що, адже я знав, що таке евакуація.
Коли на початку серпня 1941 року евакуювалася наша родина з Києва і нас обстрілювали фашистські літаки. А що міг знати Любко, коли він лише тоді народився?
Він тоді мені правди не сказав. Щось плів про інтуїцію, про сни, про підсвідоме, Кафку, вражала і його ерудиція. Він читав польську пресу, літератури, слухав класику, модерну музику. Тоді правду говорити було невільно.
Бо, виявляється, коли хлопчику було 5 років родина Медведів стала жертвою операції “Вісла”. Вночі, геть усе полишивши, в селі Варяж біля Сокаля вони тікали із земель так званого українського Закерзоння на Схід в Україну. Тих, хто не встиг вивозили, як неблагонадійних у незаселені райони Польщі.
Втікали вночі і обережно лісами пробиралися вдень. Були голодні і вкрай виснажені фізично, травмовані морально, бо доводилося просити кусень хліба, жебракувати. Весь цей жах пройшов перед моїми очима, коли я дивився серію “Евакуація”.
Образна густота сюрреалістичної фантасмагорії, темнобрунатний і багряний колорит, динаміка руху заворожували. Здавалося, що рухаються нечисленні курки, півні, на роверах усяка дичовина, звірі летять, стрибають, рухається кожен сантиметр численних картин.
Приголомшений я зрозумів, що Любомир Медвідь у гостроті уяви може позмагатися з Яренімом Босхом і Сальвадоре Далі.
Так, він уроджений сюрреаліст. За характером бачення, за літературною особливістю мислення. Зрештою, за найвищим рівнем образотворчої культури.
Другу, не менш цікаву, однак неоднозначну серію “Передмістя” в 60-тих важко сприйняв, бо ще не подолано було моє неофіцтво. Все українське видавалося позитивним, суперпозитивним, надпозитивним.
Допомогли друзі і якось реалістичніше подивитися на світ. “Найдокладніше, світоглядно, історично”, - пояснював Іван Світличний. Василь Стус, зустрівши дуже обдарованого поета, що насмерть перелякався від нової ідеологічної наради, боявся з нами зупинитися і ховаючи голову в плечі пішов.
Цю ситуацію Стус прокоментував: “Божечко, що це за малорос?” Так от, на побутовому рівні урок гострого несприйняття малоросійської дріб’язковості, дрімучої глупоти подав мені Любомир Медвідь.
Якщо в серіалі “Евакуація” зображувальними мотивами була фантасмагорія, експресія, пароксизми на грані божевілля, то в своїх сусідах “Передмістя“ мистець побачив поважаючу себе пихату порожнечу. Згодом він назвав цю серію “Притчами” і спостережливий мистецтвознавець і критик Люба Волошин напише: “Є тут якесь тривожне застереження перед ескалацією, марновірства, захланності, ідолопоклонства перед духовною порожнечею, що здатна перетворити людину на молюска”.
До речі, одна з картин так і називається “Вася Молюск”. Тобто, талант фронтального образопластичного роздягання і викриття всіх “вась-васів” було для Медведя природнім і я не здивувався, що художник до цієї серії повернувся в 1990-тих роках. “Совки, вони і є совки, що в 60-ті, 90-ті. А в наш час ці молюски ще гротескніше виглядають і їм нєсть числа”.
На жаль, і доля художника Любомира Медведя нерівно складалася. Коли він скінчив інститут 1965 року його залишили працювати на кафедрі рисунку. Саме тоді він створив нове комплексне оформлення часопису “Жовтень”, який просто на голову був вищий за всі тогочасні журнали. А таке не дозволяється. “Не пущать!” І його попросили. Як і Андрій Бокатей Любомир Медвідь змушений був 1970 року вступитися з інституту і піти на творчі хліби. І разом повернулися через 18 років – 1988 року.
Квазінезалежність, квазіринок, безробіття в західних регіонах призвели до нової колізії. Студенти не хочуть вчитися, викладачі – викладати і всі дружно шукають заробіток. Одні продають нехитрі сюжетики просто на вулиці, другі їздять до Польщі, Угорщини, Чехії, Німеччини виставляти і продавати свої картини. Скажу м’яко, завкафедри чується вкрай некомфортно і кризує, як і ми всі: “Доколи?”
Олекса Боярко
Від сьогодення і недавньої історії – до першої чверті ХХ століття. 29 квітня виповнюється 85 років від заколоту у Рівному отамана Володимира Оскілка проти Директорії Української Народної Республіки. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
9 квітня 1919 року Директорія Української Народної Республіки у Рівному відправила у відставку уряд Сергія Остапенка і сформувала новий кабінет на чолі з Борисом Мартосом. До нього увійшли соціалісти-революціонери та соціал-демократи, які 18 днів перед тим організували у Кам’янці-Подільському лівий путч проти Директорії. Політика уряду Мартоса будувалася на так званому “трудовому принципі”. Натомість права опозиція: Партія соціалістів-самостійників та Народно-республіканська партія, – виходила із засад європейського парламентаризму. А лідери опозиції Олександр Макаренко та Опанас Андрієвський виступали проти “більшовизації” УНР. До них приєднався двадцятисемирічний отаман Володимир Оскілко, щойно усунутий Директорією з посади командувача Північною групою Армії. Він стягнув з фронту до Рівного кілька частин і 29 квітня заарештував більшість міністрів, нового командувача Північною групою Желіховського та начальника штабу Протазанова. Проте йому не вдалося заарештувати ні начальника штабу Армії УНР Андрія Мельника, ані членів Директорії Симона Петлюру та Андрія Макаренка, які встигли виїхати до Здолбунова. Себе Оскілко оголосив командувачем збройних сил України. Заколотники вимагали призначити члена Директорії Євгена Петрушевича тимчасовим президентом України, передати військову владу командувачу Української Галицької Армії Омеляновичу-Павленку, створити коаліційний уряд з представниками Західної Області УНР. За словами міністра внутрішніх справ уряду Мартоса, соціал-демократа Ісаака Мазепи, “це був бунт проти Петлюри як провідної особи в українській боротьбі”. Військо не підтримало заколот, і він був без людських жертв ліквідований підрозділами на чолі з отаманом Омелюсиком. Оскілко виїхав до Польщі, а Андрієвський через 5 днів вийшов зі складу Директорії. Заколот Оскілка був використаний польською та Червоною арміями для наступу на українські позиції. І вже через місяць Армія УНР була затиснута в районі Дубна-Бродів на території завширшки 50 кілометрів.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить радіо “Свобода”.
Київ-Прага, 28 квітня 2004 року.
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Сьогодні у нашій програмі ми вестимемо мову про культуру та історію України.
Тиждень тому наша колега Леся Олійник розповідала про проблеми, які виникли навколо Національної музичної академії України. А після ратифікації Верховною Радою України угоди про створення Єдиного економічного простору, на думку київських експертів, певні проблеми виникли щодо всієї української культури. Експертні думки зібрав мій колега Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
Минулого вересня, коли існував тільки проект угоди про створення Єдиного економічного простору (скорочено ЄЕП), тижневик “Слово Просвіти” надрукував статтю під назвою “ЄЕП проти української культури”, де ішлося про ймовірні наслідки створення нового наддержавного об‘єднання для культуротворчих процесів на українських теренах. У статті було підкреслено, що друга стаття проекту угоди, за якою нормою має стати сувора заборона у торгівлі між членами ЄЕП будь-яких “компенсаційних і спеціальних захисних заходів”, може бути по трактована таким чином, що Україна муситиме відмовитися від будь-яких протекційних заходів щодо свого книговидання, кінематографу чи телебачення, натомість повністю відкрити внутрішній ринок для поширення російської культурної продукції. Опоненти цієї позиції, про яку вели мову вслід за “Словом Просвіти” ще кілька українських видань, зауважували, що подібна загроза знята застереженням президента Леоніда Кучми при підписанні угоди про ЄЕП: мовляв, ця угода діятиме в тій частині, яка не суперечить Конституції України. Справді, за Основним Законом Українська держава підтримує розвиток культури українців і всіх етнічних груп, які живуть у країні.
Автори “Слова Просвіти” зауважили ще одну проблему, яку ставить створення ЄЕП перед культурою України. Йдеться про обумовлений угодою щодо ЄЕП вільний рух капіталів, про нічим не обмежену участь російських монополій у великій приватизації на українських теренах, широкомасштабне завершення якої заплановане на наступні чотири роки. “Україна може остаточно позбутися національного капіталу, без якого національна культура швидко й остаточно захиріє”, - роблять з цього приводу висновок автори іншого тижневика, “Українського слова”.
Нагадаю, ця дискусія розгорнулася торік, коли йшлося тільки про підписання проекту угоди щодо створення ЄЕП. З 20 квітня 2004 року членство України в ЄЕП стало фактом. На думку знаного економіста Володимира Ланового, це матиме наслідком у ближчі роки помітне скорочення українського бюджету, отже, витрат на освіту, науку та культуру у 2-3 рази.
Олекса Боярко
За минулі десятиліття українська культура довела, що здатна долати найскладніші перешкоди. Так вважає ведучий циклу ШІСТДЕСЯТНИКИ культуролог Роман Корогодський. Він сьогодні пропонує слухачам розповідь про одного із провідних художників України.
Роман Корогодський
Любомир Медвідь у 60-тих був однією з кількох визначальних постатей в малярстві. Таким він залишається і сьогодні через 40 років. Він обіймає кафедру Львівської художньої академії. Професор, народний художник України. На його полотна полюють діаспорні інтелектуали.
Отже, як і в 60-тих Любомир любимчик богів, богінь, часом юних і фест-файних. На його виставки збігаються шанувальники з усіх усюд і з’являється поважна сметанка Львова. Тобто, високошановані вчені, діячі бізнесу, культури, освіти, літератури, громадських організацій і, навіть, церкви.
Любомир вроджений інтелектуал. Він оратор. Енергетичний і цікавий. Заговорить кого завгодно, мене до стану на грані непритомності, а що вже говорити про дівчат.
На різних обговореннях він оракул і багато на правду багато бачить і вміє оте бачене сформулювати. Отакий він атракційний, справжній артистомалєр, як кажуть справжні поляки.
А ще, додайте, пише оригінальну прозу, має смак до філософування. Його книжка “Горизонти” цікава і як проза, і як спроба поліфонійного поєднання образотворення і літератури.
Усе це так, правда. Та правда далеко не вся, зовнішня. Любомир Медвідь носій глибокої травмованості пережитої в дитинстві.
Ми познайомилися, здається, 1965 року і відразу заприязнилися. Ґрунтом стали естетика, модерне мистецтво, філософія і Кафка.
В ті часи художника мали інші теми: остогидлива Спілка, виставки кастратів від мистецтва, приймальні комісії, де засідають поруч з поважними художниками переважна більшість кон’юнктурної наволочі, ах ця вічна продажна більшість.
Ми цих тем не торкалися. Любомир повіз мене в село Зимне під Львовом, там була його за тих часів модерна двохповерхова хата. Вдень я дивився його полотна, вночі ми розмовляли до ранку. Таке не забувається.
Ми були молоді і свідомі, що українська культура має величезний потенціал вирватися з лабетів провінційності, поверхового етнографізму до глибин загальнолюдських драм, трагедій стати національним модерним мистецтвом.
Вразив величезний цикл малярських творів на полотні картонок, дощок, блясі. Цикл називався “Евакуація”. Ще раз: вразив, захопив, полонив. Я не міг отямитися звідки що, адже я знав, що таке евакуація.
Коли на початку серпня 1941 року евакуювалася наша родина з Києва і нас обстрілювали фашистські літаки. А що міг знати Любко, коли він лише тоді народився?
Він тоді мені правди не сказав. Щось плів про інтуїцію, про сни, про підсвідоме, Кафку, вражала і його ерудиція. Він читав польську пресу, літератури, слухав класику, модерну музику. Тоді правду говорити було невільно.
Бо, виявляється, коли хлопчику було 5 років родина Медведів стала жертвою операції “Вісла”. Вночі, геть усе полишивши, в селі Варяж біля Сокаля вони тікали із земель так званого українського Закерзоння на Схід в Україну. Тих, хто не встиг вивозили, як неблагонадійних у незаселені райони Польщі.
Втікали вночі і обережно лісами пробиралися вдень. Були голодні і вкрай виснажені фізично, травмовані морально, бо доводилося просити кусень хліба, жебракувати. Весь цей жах пройшов перед моїми очима, коли я дивився серію “Евакуація”.
Образна густота сюрреалістичної фантасмагорії, темнобрунатний і багряний колорит, динаміка руху заворожували. Здавалося, що рухаються нечисленні курки, півні, на роверах усяка дичовина, звірі летять, стрибають, рухається кожен сантиметр численних картин.
Приголомшений я зрозумів, що Любомир Медвідь у гостроті уяви може позмагатися з Яренімом Босхом і Сальвадоре Далі.
Так, він уроджений сюрреаліст. За характером бачення, за літературною особливістю мислення. Зрештою, за найвищим рівнем образотворчої культури.
Другу, не менш цікаву, однак неоднозначну серію “Передмістя” в 60-тих важко сприйняв, бо ще не подолано було моє неофіцтво. Все українське видавалося позитивним, суперпозитивним, надпозитивним.
Допомогли друзі і якось реалістичніше подивитися на світ. “Найдокладніше, світоглядно, історично”, - пояснював Іван Світличний. Василь Стус, зустрівши дуже обдарованого поета, що насмерть перелякався від нової ідеологічної наради, боявся з нами зупинитися і ховаючи голову в плечі пішов.
Цю ситуацію Стус прокоментував: “Божечко, що це за малорос?” Так от, на побутовому рівні урок гострого несприйняття малоросійської дріб’язковості, дрімучої глупоти подав мені Любомир Медвідь.
Якщо в серіалі “Евакуація” зображувальними мотивами була фантасмагорія, експресія, пароксизми на грані божевілля, то в своїх сусідах “Передмістя“ мистець побачив поважаючу себе пихату порожнечу. Згодом він назвав цю серію “Притчами” і спостережливий мистецтвознавець і критик Люба Волошин напише: “Є тут якесь тривожне застереження перед ескалацією, марновірства, захланності, ідолопоклонства перед духовною порожнечею, що здатна перетворити людину на молюска”.
До речі, одна з картин так і називається “Вася Молюск”. Тобто, талант фронтального образопластичного роздягання і викриття всіх “вась-васів” було для Медведя природнім і я не здивувався, що художник до цієї серії повернувся в 1990-тих роках. “Совки, вони і є совки, що в 60-ті, 90-ті. А в наш час ці молюски ще гротескніше виглядають і їм нєсть числа”.
На жаль, і доля художника Любомира Медведя нерівно складалася. Коли він скінчив інститут 1965 року його залишили працювати на кафедрі рисунку. Саме тоді він створив нове комплексне оформлення часопису “Жовтень”, який просто на голову був вищий за всі тогочасні журнали. А таке не дозволяється. “Не пущать!” І його попросили. Як і Андрій Бокатей Любомир Медвідь змушений був 1970 року вступитися з інституту і піти на творчі хліби. І разом повернулися через 18 років – 1988 року.
Квазінезалежність, квазіринок, безробіття в західних регіонах призвели до нової колізії. Студенти не хочуть вчитися, викладачі – викладати і всі дружно шукають заробіток. Одні продають нехитрі сюжетики просто на вулиці, другі їздять до Польщі, Угорщини, Чехії, Німеччини виставляти і продавати свої картини. Скажу м’яко, завкафедри чується вкрай некомфортно і кризує, як і ми всі: “Доколи?”
Олекса Боярко
Від сьогодення і недавньої історії – до першої чверті ХХ століття. 29 квітня виповнюється 85 років від заколоту у Рівному отамана Володимира Оскілка проти Директорії Української Народної Республіки. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
9 квітня 1919 року Директорія Української Народної Республіки у Рівному відправила у відставку уряд Сергія Остапенка і сформувала новий кабінет на чолі з Борисом Мартосом. До нього увійшли соціалісти-революціонери та соціал-демократи, які 18 днів перед тим організували у Кам’янці-Подільському лівий путч проти Директорії. Політика уряду Мартоса будувалася на так званому “трудовому принципі”. Натомість права опозиція: Партія соціалістів-самостійників та Народно-республіканська партія, – виходила із засад європейського парламентаризму. А лідери опозиції Олександр Макаренко та Опанас Андрієвський виступали проти “більшовизації” УНР. До них приєднався двадцятисемирічний отаман Володимир Оскілко, щойно усунутий Директорією з посади командувача Північною групою Армії. Він стягнув з фронту до Рівного кілька частин і 29 квітня заарештував більшість міністрів, нового командувача Північною групою Желіховського та начальника штабу Протазанова. Проте йому не вдалося заарештувати ні начальника штабу Армії УНР Андрія Мельника, ані членів Директорії Симона Петлюру та Андрія Макаренка, які встигли виїхати до Здолбунова. Себе Оскілко оголосив командувачем збройних сил України. Заколотники вимагали призначити члена Директорії Євгена Петрушевича тимчасовим президентом України, передати військову владу командувачу Української Галицької Армії Омеляновичу-Павленку, створити коаліційний уряд з представниками Західної Області УНР. За словами міністра внутрішніх справ уряду Мартоса, соціал-демократа Ісаака Мазепи, “це був бунт проти Петлюри як провідної особи в українській боротьбі”. Військо не підтримало заколот, і він був без людських жертв ліквідований підрозділами на чолі з отаманом Омелюсиком. Оскілко виїхав до Польщі, а Андрієвський через 5 днів вийшов зі складу Директорії. Заколот Оскілка був використаний польською та Червоною арміями для наступу на українські позиції. І вже через місяць Армія УНР була затиснута в районі Дубна-Бродів на території завширшки 50 кілометрів.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить радіо “Свобода”.
