Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 13:22

“Країна Інкогніта”. Андрій Лівицький.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ-Прага, 20 квітня 2004 року.

Олекса Боярко

Радіожурнал “Країна Інкогніта”– це спільний пошук історичної істини. “Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України. “Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.

Сергій Грабовський

Говорить радіо “Свобода”. Вітаємо вас, шановні слухачі! Чи всі українські державні діячі, котрі боролися за незалежну Україну та зберігали її державну гідність у часи політичної еміграції, належно поціновані у теперішній незалежній Україні? З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст Радіо Свобода, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.

Звучить пісня

Максим Стріха

У свідомості значної частини українських громадян еміграція – це передусім спроба власного порятунку. Від злиднів, від політичних переслідувань, одне слово – від несприятливих умов життя у власній країні. Але українська еміграція впродовж ХХ століття – це не тільки така прагматична мета.

Українська політична еміграція і у 20-ті, і у 40-і роки ХХ століття мала на меті зберегти структури, які б легітимізували тяглість української державної традиції, власне, ті емігранти мали на меті постійно нагадувати світові – існує така от Україна, окупована більшовицькою Росією. Одним із тих, хто зробив найбільший внесок у збереження державницької традиції на еміграції, був Андрій Лівицький.

Сергій Грабовський

Короткий начерк біографії. Народився Андрій Лівицький на початку квітня 1879 року Полтавщині. Нащадок старого козацького роду. Одержав добру освіту у Київському університеті. Ще у студентські роки пристав до політичної діяльності.

У 1901 році став одним із фундаторів Революційної української партії. З 1905 року – український соціал-демократ. Неодноразово був ув‘язнений царським режимом. Активний учасник Національної революції, починаючи з перших днів весни 1917 року.

До лютого 1919 року його діяльність зосереджена в основному на Полтавщині, а потому він стає одним із членів уряду Української Народної Республіки.

З осені 1919 року Лівицький стає, крім міністра юстиції, ще й міністром закордонних справ. Вів активну роботу з підготовки українсько-польської угоди в політичній та військовій сферах. У жовтні 1920 року очолив Раду Народних Міністрів.

Потім – активна діяльність на еміграції, де Лівицький стає другим після Петлюри в складі українського керівництва, а після вбивства Петлюри очолює Державний центр УНР в екзилі.

Після Другої світової війни Андрій Лівицький стає ініціатором відновлення діяльності ДЦ і включення до його складу представників еміграції з під радянських теренів. Помер Андрій Лівицький у січні 1954 року у Німеччині.

Максим Стріха

Два моменти з цього складного життєвого шляху Андрія Лівицького викликають найбільше суперечок і зараз: це його роль в укладенні угоди “Пілсудський-Петлюра” та його роль на чолі Державного центру УНР в екзилі, особливо напередодні Другої світової війни та по ній.

Отже: чи справді був Лівицький, як стверджує дехто, зрадником українського народу, коли підписав угоду з Польщею, згідно з якою останній була передана Галичина?

Сергій Грабовський

Ось як оцінює роль Андрія Лівицького в укладанні польсько-української угоди 1920 року Богдан Гудь – директор Інституту європейської інтеґрації Львівського національного університету імені Івана Франка.

Богдан Гудь

Ця людина відіграла вирішальну роль в укладенні політичного і військового договору УНР і Польщею, який більше знаний, як договір Пільсудський-Петлюра.

Саме завдяки діяльності Лівицького на посаді голови української дипломатичної місії вдалося подолати ті перешкоди, які існували на переговорах між Україною і Польщею. Лівицькому вдалося знайти сприятливий компроміс, який в тій ситуації, коли взяти до уваги мілітарну і політичну катастрофу УНР, фактично став перемогою і дозволив продовжити боротьбу ще на деякий час.

Прийняття декларації 2 грудня 1919 року після якої Польща визнала УНР, це була головна віха в просуванні угоди між Україною і Польщею весною 1920 року. Я не поділяю думки тих, хто вважає, що декларація 2 грудня була досягнута ціною зради Східної Галичини.

Лівицький особисто виїжджав на консультації на Україну, оскільки зв’язку з урядом фактично не було. І на нараді, яка відбулася 28 листопада у Львові, яка відбулася за участю членів Директорії УНР Федора Швеця і Андрія Макаренка, а також керівника Міністерства закордонних справ ЗУНР Володимир Старосольського.

Було погоджено, що з огляду на катастрофічну ситуацію прийняття декларації, в якій українська сторона погоджувалася на віддачу Польщі Східної Галичини є єдиним виходом, оскільки треба було рятувати уряд, треба було рятувати десятків тисяч біженців, зрештою, треба було думати про майбутність. А в цій ситуації, яка склалася Східна Галичина де-факто вже і так перебувала в руках поляків.

Однак на цьому діяльність Андрія Лівицького, як дипломата не закінчилась і взимку-весною 1920 року він теж відіграв провідну роль у досягненні остаточної домовленості між Україною і Польщею в укладенні військової і політичної угоди.

Андрія Лівицького без сумніву можна вважати одним з найбільш успішних українських дипломатів, які повинні війти в історію нашої дипломатії.

Максим Стріха

Кажуть, що політика є мистецтво можливого. Не найсприятливішою, а мінімально програшною для України за умов, коли уряд УНР вже не контролював своє території була саме та угода, яку підготував Андрій Лівицький.

І не вина українського політика в тому, що шанси, яка надавала ця угода не було зреалізовано навіть по звільненні, як виявилося на короткий час, української столиці Києва.

Відповідальність за це, очевидно, несуть ті польські політики, які не задовольнившись Східною Галичиною почали снувати плани відновлення польської “од може до може” і саме під тими гаслами “на Кієв” йшли в травні 1920 року.

Звучить пісня

Сергій Грабовський

Тепер – інший ключовий вузол у політичній діяльності Лівицького. Його діяльність на чолі Державного центру УНР в екзині оцінює професор Володимир Сергійчук, директор Центру українознавства Київського національного університету імені Шевченка.

Володимир Сергійчук

Напередодні ІІ Світової війни Андрій Лівицький не зміг повністю виконати той обов’язок, який на нього покладала висока посада наступника Симона Петлюри, як президента УНР в екзилі.

Він не зміг твердо обстоювати інтереси України, зокрема, українського населення, яке потрапило під владу Польщі. В повоєнний час Андрій Лівицький також, на мій погляд, не зміг продовжити ту державницьку традицію, яка мала легітимність з доби визвольних змагань.

Можемо сказати і те, що Андрій Лівицький не зміг, треба, мабуть, зважати на стан його здоров’я в повоєнний час і на інші обставини, що він не зміг бути тим Андрієм Лівицьким, яким він був у 1919 році, коли він обстоював на переговорах з поляками право України бути визнаною хоча б однією державою.

На мій погляд, його діяльність у передвоєнний час, воєнний час і повоєнний час не була такою активною і не сприяла утвердженню авторитету уряду УНР в екзилі, як це мав би сповнити він, одержавши повноваження після смерті Симона Петлюри.

Сергій Грабовський

Слово іншому експерту, професору Володимиру Трощинському.

Володимир Трощинський

Щоб оцінити роль Андрія Лівицького у відновленні діяльності Державного Центру УНР варто, очевидно, кілька слів сказати про те, в якому становищі опинився державний центр УНР після виходу на еміграцію, після виходу закордон, власне, до Польщі в листопаді 1920 року.

Після укладення Польщею в березні 1921 року в Ризі мирного договору з радянською Росією та радянською Україною Державний Центр УНР, який перебував тоді в Тарнаві вже перестав вважатися поляками, як союзний і Петлюра та Андрій Лівицький та інші діячі з цього центру змушені були по суті перейти на напівлегальне становище в Польщі.

А з іншого боку, в цей же час, тобто на початку 1920-тих років різкі негативні настрої проти щодо Державного Центру охопили широкі емігрантські кола. Цей центр українські емігранти вважала мало не головним винуватцем в поразці української державності. І не випадково від державного центру УНР в перший період його перебування на еміграцію відійшли практично всі грипу, партійні середовища, які його підтримували в Україні.

З Державним Центром залишилась колишня партія українських соціалістів-федералістів і невелика група варшавських соціал-демократів на чолі з Миколою Ковальським і Левком Чикаленком.

Йшло до того, що Державний Центр УНР взагалі міг припинити своє існування. І саме Петлюра та Андрій Лівицький, як його перший заступник, як голова екзильного уряду УНР відстояли тезу не тільки про доцільність, але й про необхідність діяльності українського центру УНР в еміграції.

Після смерті Петлюри в травні 1926 року Андрій Лівицький став його наступником на посаді керівника державного центру УНР в екзилі.

З цього часу, з 1926 року Державний Центр реорганізований відповідно до емігрантських умов, такий не чисельний екзильний уряд УНР уже діяв в руслі політичної платформи та політичного світобачення Андрія Лівицького.

Справа в тому, що як послідовний демократ, прихильник демократичних цінностей Андрій Лівицький засадничо не приймав тоталітарних політичних концепцій, які були модні в 1930-ті роки і відповідно для діяльності цього уряду були характерні вірність парламентсько-республіканським, демократичним традиціям, чіткий державницький орієнтир.

Це проявлялося і в захисті прав українських емігрантів в країнах їх перебування, налагодження зв’язків між організаційно-розпорошеними емігрантськими організаціями в різних країнах перебування.

Максим Стріха

Сьогодні з висоти багатьох десятиліть легко говорити про те, що можна було зробити, що слід було зробити понад те, що було зроблено, а чого робити було і не варто.

Але, насправді, хто знає, як діяв би кожен з нас, якби був поставлений в ті надважкі умови, в яких діяв і мусив приймати рішення, часто дуже неоднозначно Андрій Лівицький.

Сергій Грабовський

Максиме, і все ж таки, як на загал можна оцінити роль майже невідомого в сьогоднішній України Андрія Лівицького в модерній українській історії?

Максим Стріха

1992 року сталася знамення для багатьох українців подія. Останній президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передав державні клейноди УНР першому всенародно обраному президентові незалежної України Леонідові Кравчуку.

Цим була стверджена тяглість нової України не лишень щодо УРСР, а щодо традиції визвольної, започаткованої діячами УНР у далекі буремні роки визвольних змагань.

Одним з тих, хто підтримав ту традицію, хто створив організаційну структуру, яка проіснувала аж до початку 1990-тих дозволила нам з вами, дорогі радіослухачі сьогодні усвідомлювати себе нащадками не лише УРСР, а й УНР був саме Андрій Лівицький.

Сергій Грабовський

Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський. Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки. Говорить радіо “Свобода”.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG