Аудіозапис програми:
Прага, 1 травня 2004 року.
Петро Кагуй
В ефірі передача “Листи на Свободу”. Перед мікрофоном у празькій студії Петро Кагуй. Вітаю Вас, Шановні слухачі!
У вісімнадцять я - секретар комсомольців свого села, делегат дванадцятої обласної конференції, а в двадцять я вже член КПРС.
Я в жодному разі не голосуватиму за Ющенка як кандидата у президенти!
Основна маса заробітчан родом із Західної України i підтримують Ющенка та Тимошенко що співпадає з моїми власними вподобаннями та великої частини українців.
Але, дехто намагається довести, що саме вони є - найчеснішими, найвеличнішими, найканонічнішими і найпобожнішими на землі і сіють розбрат, недовіру, ворожнечу між прихожанами.
Сьогодні державою керують люди, котрим байдуже до долі усієї України. Вони лише дбають, щоб загальнонародне майно було засобом тільки їхнього особистого збагачення.
Це були фрагменти із окремих озвучених листів, котрі, прозвучать у сьогоднішній передачі.
Із наближенням виборів президента в Україні – розгортаються політичні баталії і в листах наших дописувачів. Гострих слів вистачає і на адресу радіо “Свобода”.
Ось, скажімо, коротка репліка із електронного листа за підписом Рубцова:
“Радіо “Свобода” потрібно закрити, потрібно позбавити “нашистів” інформаційної підтримки клятих американців.
Україні не потрібна прозахідна маріонетка Ющенко. Україні потрібен такий президент як Путін” .
Серйозні зауваження та подібну критику на нашу адресу висловлює і Ганна Аксьонова зі села Загальці, що на Київщині. Щоправда її лист зовсім іншої тональності. Пані Аксьонова серед іншого пише:
“Дещо розчаровує передача огляду листів від слухачів “Свободи”. Або зачитуються тільки ті листи, зміст яких вкладається в схему: тоді за радянського часу було погано, зараз ще гірше, а надія це – Ющенко. Або й справді Вам пишуть слухачі тільки такої категорії.
В передачах “Свободи” багато мовиться про Ющенка, взагалі, і в тому числі, як можливого майбутнього президента. Мовиться і про блок “Наша Україна”. Складається враження, що радіостанція “Свобода” виконує роль виборчого штабу кандидата в президенти Віктора Ющенка.
Так, під час прем’єрства Віктора Ющенка було погашено кількамісячну заборгованість по пенсіям і з того часу її почали виплачувати регулярно. Але ж і за його прем’єрства було призупинено або суттєво урізано виплату низки законних пільг і виплат ветеранам “великої вітчизняної війни…”.
Далі в листі Ганни Аксьонової ціла низка інших критичних зауважень на адресу Віктора Ющенка та його оточення. Є і такі слова: “Ющенко тривалий час як політик був якийсь аморфний, невизначений, нерішучий, довго не міг визначитися – з ким він і проти кого”, - кінець цитати.
Дозволю собі відповісти на репліку пані Аксьонової стосовно її враження, що, нібито, радіо “Свобода” “виконує роль виборчого штабу кандидата в президенти Віктора Ющенка”.
У наших передачах ми вже не раз зауважували, що, за даними соціологічних опитувань, Віктор Ющенко протягом тривалого часу користується найбільшою довірою в українському суспільстві. Його підтримують близько 25 відсотків українських громадян і це найвищий рейтинг серед українських політиків. І не має нічого дивного у тому, що у нашій редакційній пошті переважать листи на підтримку цього політика. Тим більше якщо взяти до уваги що наше радіо є інформаційним і нас слухають, здебільшого, політично активні люди.
Але повернімося до листа Ганни Аксьонової з Київщини:
“Я в жодному разі не голосуватиму за Ющенка як кандидата у президенти! Ви запитаєте, а за кого ж я голосуватиму? Час для роздумів ще є, але точно, що відкину претендентів на цей пост від нині діючої влади...
Трохи про себе. Я народилася, виросла і живу в селі, за винятком 5-ти років навчання у Києві в тодішній сільськогосподарській академії.
Народила і виховала 3 дітей. До виходу на пенсію працювала в колгоспі головним спеціалістом. Репресій та голодовок не зазнавала. (Я 1950 року народження, крім мене в сім’ї було ще троє дітей). І я суджу про радянський період нашої історії не як споглядач, а як безпосередній її учасник, маю на увазі - свідомий період мого власного життя.
Іноді, слухаючи передачі на радіо “Свобода”, котрі стосуються радянського періоду, мене не покидає відчуття, що мовиться зовсім не про ту Україну, в якій я жила, навчалась, працювала, відпочивала та ростила своїх дітей. Але це тема вже зовсім іншої розмови.
З повагою, Ганна Михайлівна Аксьонова”.
Останні рядки з послання пані Аксьонової мені нагадали одного листа кількарічної давності. Я вже не пам’ятаю ім’я цього чоловіка, але він висловився приблизно так: “Все життя за радянського періоду працював у школі вчителем історії, але, справжню історію України пізнав лише тоді, коли пішов на пенсію вже за незалежної держави, коли з’явилися нові книги і дослідження”.
Повертаючись до листа пані Аксьонової також зазначу, але без жодного наміру її образити... Закономірно, що люди своє минуле, свої молоді роки згадують із ностальгією. І можливо це природне ностальгічне почуття залишається певним бар’єром в оцінці тих чи інших політичних процесів. Але, звичайно, не для всіх.
Ось, скажімо, своїми спогадами про минуле, у тому числі про перебування у комуністичній партії, та про своє колишнє прагнення наблизити оте обіцяне “світле комуністичне майбутнє”, поділився наш слухач Володимир Пятницький із Києва. Його дещо довший лист прозвучить також у дикторському читанні:
“Шановні працівники радіостанції “Свобода”! Здрастуйте усі, бо це ваш спільний ювілей – 50-річчя Радіо “Свобода”.
Я не без упередження ставлюсь до всіляких “кілометрових стовпців”, оскільки в одних випадках оці дати радують, а в інших засмучують. Стосовно вашого п''ятдесятиріччя то краще було б аби ми вітали Вас як “колишніх свободівців”. Але життя підкидає Вам роботу, а часом навіть виштовхує з ефіру, про що ми жалкуємо і жаліємо як себе, так і вас.
Проте, як би там не викручувався товариш Холод, співаючи своє соло про справедливе виключення з ефіру, ми усвідомлюємо, що це владні викрутаси. Усвідомлюємо і те, що Ви переможете, і що Ваша робота завжди була потрібна, а особливо сьогодні.
Гадаю, що оце використання старих радянських методів боротьби проти вільного слова є - передсмертними спазмами Удава із уже відтятою головою. І спроба затулити нам вуха на об''єктивну інформацію - тільки посилює наше бажання почути Вас. А ви, у свою чергу, намагатиметесь аби Вас чули.
А тепер про Ваш вплив на наш, вірніше, на мій світогляд. Я - дитина уже розпочатої Другої світової війни, виховувався без батька. Мати ж була дуже справедлива, можна сказати, “правдолюбка”. І оте правдолюбство бачила вона - у самовідданій праці на користь держави хоч і була лише пересічною землеробкою. Звісно, і я любив радянську державу, і також старався як міг. У вісімнадцять я - секретар комсомольців свого села, делегат дванадцятої обласної конференції, а в двадцять я вже член КПРС та ще й активіст не менше як десятка усіляких організацій: від агітатора на тваринницькій фермі чи десь на жнивах - до члена бюро райкому комсомолу чи члена Пленуму районного спортивного товариства “Колгоспник”, чи сількора районної газети “Ленінським шляхом”.
Як бачите - чим не радянський ідеолог місцевого масштабу! При цьому й ідеолог - не заради кар''єри, а заради щасливого комуністичного майбутнього. Але до комунізму аж ніяк не ближчало.
Переїхавши до міста, я розгубився, випав із активістів. А всяка боротьба за справедливість закінчувалась поразками. Всякої ж несправедливості та нерівності тут було ще більше ніж у селі.
Не вивів мене з цього апатичного стану і філософський факультет університету. Проте я ще щиро вірив у наше комуністичне майбутнє. Адже наша пропаганда, усякі технічні новації віку (радіо, електрику і таке подібне) видавала як заслугу Радянську. Саме у нас були - “найсправедливіше” суспільство, “найправдивіша” наука, “найвільніша” людина. Зрештою, як сказав у 1990-их роках котрийсь письменник: “навіть лопухи найбільші росли”. І головним підсилювачем цієї переконаності були усі чергові і позачергові з''їзди КПРС, матеріали яких ми ретельно вивчали на спеціальних постійних політзаняттях щосереди.
І ось пізніше, коли я став киянином, мені трохи багатший за мене родич подарував якийсь старезний радіоприймач, здається, він називався: “Родіна”. Випробовуючи своє надбання я натрапив на якусь тріскотливу радіостанцію, на якій і говорили не так, і мовилось зовсім про інше, ніж на радіоточці. Не пригадую, чи виступав сам Бжезинський чи його цитували, але почуте - приголомшило. Там говорили, що Радянський Союз розпадеться не пізніше восьмидесятого року (а була ця передача на початку сімдесятих).
“Хіба таке може статися? Чи дурману там наїлися, оті капіталісти?”, - обурювався я. Але, коли випадала ввечері вільна хвилина, я продовжував слухати “Свободу”, це була саме вона.
Не відразу позбувся абсолютної віри в нашу непохитність. Може, років з десяток пройшло, поки зрозумів, що живемо ми ніби у королівстві кривих дзеркал.
Звісно, не pадіо “Свобода” довело до розпаду Радянського Союзу. Сам він дожив свого кінця, бо така вже була його природа. Ілюзорним у ньому було наше щастя, але не для всіх. Тодішні наші партійні боси. звичайно, мали менше, ніж боси капіталістичного світу. Але вони мали цілком достатньо для розкішного життя і для себе і для своїх родичів. А навіщо більше? Як казав філософ Поль Гольбах: “і багач двічі не обідає”.
І виходячи з нашої вже новітньої історії аж ніяк не можна не помітити ролі Радіо “Свобода” у нашому ще не абсолютному прозрінні. І Ви - як щілина у тій залізній завісі, через яку ми бачимо справжні речі та події - не такими, як нам показують у нашому королівстві кривих дзеркал.
Спасибі усім Вам за цю правдиву інформацію!
Ваш активний слухач, Володимир Пятницький”.
На черзі невеликий фрагмент із листа Ярослава Мельниченка, також із української столиці:
“Без сумніву, що після провалу політичної реформи, влада буде вдаватись до найстрашніших зловживань. І якщо опозиція висуне – одного, єдиного кандидата, то можна уявити, що з ним зробить влада у переддень виборів. І якщо зараз хтось все-таки буде закликати опозицію висувати одного кандидата, то я буду вважати цього добродія агентом Банкової. Висувати потрібно два-три кандидата. Усіх лідерів опозиції, влада знищити не наважиться.
З повагою, Ярослав Мельниченко, місто Київ”.
А зараз прозвучить невелике поетичне послання, котре електронною поштою надіслала Раїса Резніченко. Вона працює у Великокарашинській загальноосвітній школі Макарівського району Київської області. Вірша пані Резніченко під назвою “Повстань Україно” прочитає моя колега Марія Щур.
Повстань, Україно!
Нам важко жити в цій державі, Бо ми не встали ще з колін, Зіпхнуть стовпи гнилі, іржаві Невже нам знову буде лінь?
Нам важко жити в цій державі, Де урядовці - "трударі" Російськомовно дуже жваві, Одне лиш жаль, що не царі...
Нам важко жити в цій державі, І ми вмираємо щодня, А уряд ніби для забави На долар пенсії підняв.
Нам важко жити в цій державі, І українець, наче птах, В Москві, Стамбулі і Варшаві - Шукає щастя по світах.
Нам важко жити в цій державі, "Свободи" голос вже затих І не сидять на судній лаві Гонгадзе вбивці і кати.
Нам важко жити в цій державі, Схопили злидні за нутро І руки матері шершаві Копійку просять у метро.
Нам важко жити в цій державі, Бо ми не встали ще з колін, Штовхнуть стовпи гнилі, іржаві Невже нам знову буде лінь?
В ефірі передача “Листи на Свободу”. І ми переходимо до послання Степана Кашуби зі села Острів Сокальського району Львівської області. У своєму листі пан Кашуба пише:
“Я не політик, але, як багато інших громадян України, переживаю за долю нашої держави, тому що від її долі залежить і майбутнє моїх дітей та внуків. Чи будуть вони господарями на своїй рідній землі? Чи може як сьогодні багатьом українським громадянам доведеться найматися у добровільне рабство на чужих землях, бо у своїй державі вони ледве зводять кінці з кінцями.
Сьогодні державою керують люди, котрим байдуже до долі усієї України. Вони лише дбають, щоб загальнонародне майно було засобом тільки їхнього особистого збагачення.
Закінчується цього року термін перебування на посаді президента України Леоніда Кучми, то відразу з’явився проект політичної реформи панів Медведчука і Симоненка. Ніби й не було до цього 10-річного правління Кучми. Поспішність, з якою намагалися схвалити цю реформу у Верховній Раді, засвідчила, що головна мета її ініціаторів – зберегти за собою владу”.
Ось такого листа ми отримали від Степана Кашуби зі села Острів Сокальського району Львівської області. Майбутніми президентськими виборами переймається і наш слухач на ім''я Дмитро, який надіслав нам електронного листа:
“Хочу запропонувати Вам ... агітувати громадян України (заробітчан) тимчасово повернутись на батьківщину напередодні виборів у жовтні i проголосувати за демократичного кандидата. Основна маса заробітчан родом із Західної України i підтримують Ющенка та Тимошенко що співпадає з моїми власними вподобаннями та великої частини УКРАЇНЦІВ.
Ця ідея не є оригінальною бо наш брат Саакашвiлi також закликав спiввiтчизникiв повернутись додому, а грузинський результат заслуговує на приклад. Багато моїх родичів заробляють на хліб в Західній Європі, i я проведу з ними таку роботу.
Розумію паперові труднощі при перетині кордону, але це є ніщо, порівняно з останнім шансом для України повернутись лицем на захід.
Слухаю “Свободу” через Інтернет.
СЛАВА ГЕРОЯМ”!
Час від часу ми отримуємо листи щодо проблем у релігійному, церковному житті України. Не завжди такі листи потрапляють до ефіру. Здебільшого, їхні автори порушують болючі питання і просять конкретної допомоги. Скажімо, мешканці одного села жалілися на єпископа, який, за їхніми словами, усунув з парафії священика, безпідставно звинувативши його у пияцтві. А на місце того священика, який користувався повагою у своїх парафін, було призначено іншу особу, віддану і повністю залежну від єпископа. Звичайно, що нам важко порушувати такі питання, коли йдеться про якісь конкретні та досить, так би мовити, делікатні випадки.
Але, найчастіше в листах мовиться про тертя чи протистояння між віруючими чи священнослужителями різних конфесій. Більш складніші проблеми у церковному житті Україні, ми найчастіше порушуємо у нашій передачі “Споконвіку було слово”, котра виходить в ефір щосуботи вранці о 6 годині за київським часом, а повторюється ця передача - у неділю о 21 годині, відразу після випуску новин.
Але, цього разу і в “Листах на Свободу” прозвучить одне колективне послання. Низка жіночих організацій, що діють у Чернівецькій області, надіслали нам копію свого листа до чотирьох ієрархів основних християнських церков в Україні. А саме, до:
Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета,
Блаженнійшого Митрополита Української Православної Церкви Московського Патріархату Володимира (Сабодана),
Блаженнійшого Кардинала Української Католицької Церкви (Східного Обряду) Любомира (Гузара),
Блаженнійшого Митрополита Мефодія - Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви.
У цьому посланні від жінок Буковини мовиться:
“Сьогодні український народ страждає не лише через економічні, соціальні та політичні труднощі. До усіх бід додаються ще й непорозуміння та розбрат на ниві духовності.
Чотири українські православні церкви - УПЦ Київського патріархату, УПЦ Московського патріархату, Української Автокефальної православної церкви та Української Католицької Церкви (східного обряду) – погрузли у взаємних докорах, звинуваченнях і суперечках. Усі ієрархи визнають Ісуса Христа - Сином Божим, який прийняв муки і віддав життя за спасіння людей...
Усі ми просимо Господа нашого: “ ... прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим ...”. Під час кожної Служби Божої священики в церквах звертаються до Бога: “Дай нам єдиними устами і єдиним серцем славити і оспівувати найчесніше і найвеличніше Ім''я Твоє”.
Але, дехто намагається довести, що саме вони є - найчеснішими, найвеличнішими, найканонічнішими і найпобожнішими на землі і сіють розбрат, недовіру, ворожнечу між прихожанами.
Люди втомилися від нав’язаної їм боротьби на тлі церковному, котра з кожним днем і роком не вщухає, а поглиблюється... Миритися з такою прикрою ситуацією не можна безкінечно, тим більше, що не всі священнослужителі шукають шляхів до примирення і об’єднання. Тому громадські жіночі організації Буковини просять Бога допомогти припинити нікому непотрібну боротьбу між православними в Україні, котра не веде до добра...
Сьогодні наші жіночі материнські серця плачуть, бо на наших очах колотнеча в православних церквах України відштовхує від православної церкви молодь і цим веде до її занепаду, позбавляє майбутнього.
Просимо і вимагаємо від чотирьох глав церков в Україні - не на словах, а на ділі “полюбити ближнього свого, як самого себе”, простити провини “винуватцям нашим” і забезпечити умови для об''єднання православних в Єдину Українську Помісну Православну Церкву. Скликати Всеукраїнський Собор і обрати Єдиного Київського Патріарха, щоб в Україні був “один пастух і одне стадо”, як написано в Євангелії від святого Івана... Такий порядок існує в Греції, Румунії, Болгарії, Грузії та в усіх православних країнах.
Якщо матимемо в Україні Єдину Українську Православну Церкву Київського Патріархату, то отримаємо визнання всього православного світу і будемо єдиними устами та єдиним серцем молитися й просити в Господа Бога благодаті для дітей і онуків наших, народу нашого, Церкви і Держави”.
Із таким посланням до чотирьох ієрархів основних християнських церков в Україні, звернулися представники 8-ми організацій:
Чернівецького відділу Союзу Українок;
Чернівецької обласної організації Ліги Українських Жінок;
Чернівецького обласного осередку Всеукраїнської асоціації жінок “Славія”;
Буковинської організації “Жіноча громада Буковини”;
Чернівецької обласної організації солдатських матерів Буковини;
Жіночо громади Руху;
Чернівецької обласної організації Всеукраїнського народно-демократичного об''єднання “Дія”;
Чернівецького обласного громадського об''єднання жінок “Суцвіття”.
Це все на сьогодні, шановні слухачі. Час передачі “Листи на Свободу” вичерпано.
З Вами був Петро Кагуй.
На все добре. До наступних зустрічей в ефірі.
Говорить pадіо “Свобода”.
Прага, 1 травня 2004 року.
Петро Кагуй
В ефірі передача “Листи на Свободу”. Перед мікрофоном у празькій студії Петро Кагуй. Вітаю Вас, Шановні слухачі!
У вісімнадцять я - секретар комсомольців свого села, делегат дванадцятої обласної конференції, а в двадцять я вже член КПРС.
Я в жодному разі не голосуватиму за Ющенка як кандидата у президенти!
Основна маса заробітчан родом із Західної України i підтримують Ющенка та Тимошенко що співпадає з моїми власними вподобаннями та великої частини українців.
Але, дехто намагається довести, що саме вони є - найчеснішими, найвеличнішими, найканонічнішими і найпобожнішими на землі і сіють розбрат, недовіру, ворожнечу між прихожанами.
Сьогодні державою керують люди, котрим байдуже до долі усієї України. Вони лише дбають, щоб загальнонародне майно було засобом тільки їхнього особистого збагачення.
Це були фрагменти із окремих озвучених листів, котрі, прозвучать у сьогоднішній передачі.
Із наближенням виборів президента в Україні – розгортаються політичні баталії і в листах наших дописувачів. Гострих слів вистачає і на адресу радіо “Свобода”.
Ось, скажімо, коротка репліка із електронного листа за підписом Рубцова:
“Радіо “Свобода” потрібно закрити, потрібно позбавити “нашистів” інформаційної підтримки клятих американців.
Україні не потрібна прозахідна маріонетка Ющенко. Україні потрібен такий президент як Путін” .
Серйозні зауваження та подібну критику на нашу адресу висловлює і Ганна Аксьонова зі села Загальці, що на Київщині. Щоправда її лист зовсім іншої тональності. Пані Аксьонова серед іншого пише:
“Дещо розчаровує передача огляду листів від слухачів “Свободи”. Або зачитуються тільки ті листи, зміст яких вкладається в схему: тоді за радянського часу було погано, зараз ще гірше, а надія це – Ющенко. Або й справді Вам пишуть слухачі тільки такої категорії.
В передачах “Свободи” багато мовиться про Ющенка, взагалі, і в тому числі, як можливого майбутнього президента. Мовиться і про блок “Наша Україна”. Складається враження, що радіостанція “Свобода” виконує роль виборчого штабу кандидата в президенти Віктора Ющенка.
Так, під час прем’єрства Віктора Ющенка було погашено кількамісячну заборгованість по пенсіям і з того часу її почали виплачувати регулярно. Але ж і за його прем’єрства було призупинено або суттєво урізано виплату низки законних пільг і виплат ветеранам “великої вітчизняної війни…”.
Далі в листі Ганни Аксьонової ціла низка інших критичних зауважень на адресу Віктора Ющенка та його оточення. Є і такі слова: “Ющенко тривалий час як політик був якийсь аморфний, невизначений, нерішучий, довго не міг визначитися – з ким він і проти кого”, - кінець цитати.
Дозволю собі відповісти на репліку пані Аксьонової стосовно її враження, що, нібито, радіо “Свобода” “виконує роль виборчого штабу кандидата в президенти Віктора Ющенка”.
У наших передачах ми вже не раз зауважували, що, за даними соціологічних опитувань, Віктор Ющенко протягом тривалого часу користується найбільшою довірою в українському суспільстві. Його підтримують близько 25 відсотків українських громадян і це найвищий рейтинг серед українських політиків. І не має нічого дивного у тому, що у нашій редакційній пошті переважать листи на підтримку цього політика. Тим більше якщо взяти до уваги що наше радіо є інформаційним і нас слухають, здебільшого, політично активні люди.
Але повернімося до листа Ганни Аксьонової з Київщини:
“Я в жодному разі не голосуватиму за Ющенка як кандидата у президенти! Ви запитаєте, а за кого ж я голосуватиму? Час для роздумів ще є, але точно, що відкину претендентів на цей пост від нині діючої влади...
Трохи про себе. Я народилася, виросла і живу в селі, за винятком 5-ти років навчання у Києві в тодішній сільськогосподарській академії.
Народила і виховала 3 дітей. До виходу на пенсію працювала в колгоспі головним спеціалістом. Репресій та голодовок не зазнавала. (Я 1950 року народження, крім мене в сім’ї було ще троє дітей). І я суджу про радянський період нашої історії не як споглядач, а як безпосередній її учасник, маю на увазі - свідомий період мого власного життя.
Іноді, слухаючи передачі на радіо “Свобода”, котрі стосуються радянського періоду, мене не покидає відчуття, що мовиться зовсім не про ту Україну, в якій я жила, навчалась, працювала, відпочивала та ростила своїх дітей. Але це тема вже зовсім іншої розмови.
З повагою, Ганна Михайлівна Аксьонова”.
Останні рядки з послання пані Аксьонової мені нагадали одного листа кількарічної давності. Я вже не пам’ятаю ім’я цього чоловіка, але він висловився приблизно так: “Все життя за радянського періоду працював у школі вчителем історії, але, справжню історію України пізнав лише тоді, коли пішов на пенсію вже за незалежної держави, коли з’явилися нові книги і дослідження”.
Повертаючись до листа пані Аксьонової також зазначу, але без жодного наміру її образити... Закономірно, що люди своє минуле, свої молоді роки згадують із ностальгією. І можливо це природне ностальгічне почуття залишається певним бар’єром в оцінці тих чи інших політичних процесів. Але, звичайно, не для всіх.
Ось, скажімо, своїми спогадами про минуле, у тому числі про перебування у комуністичній партії, та про своє колишнє прагнення наблизити оте обіцяне “світле комуністичне майбутнє”, поділився наш слухач Володимир Пятницький із Києва. Його дещо довший лист прозвучить також у дикторському читанні:
“Шановні працівники радіостанції “Свобода”! Здрастуйте усі, бо це ваш спільний ювілей – 50-річчя Радіо “Свобода”.
Я не без упередження ставлюсь до всіляких “кілометрових стовпців”, оскільки в одних випадках оці дати радують, а в інших засмучують. Стосовно вашого п''ятдесятиріччя то краще було б аби ми вітали Вас як “колишніх свободівців”. Але життя підкидає Вам роботу, а часом навіть виштовхує з ефіру, про що ми жалкуємо і жаліємо як себе, так і вас.
Проте, як би там не викручувався товариш Холод, співаючи своє соло про справедливе виключення з ефіру, ми усвідомлюємо, що це владні викрутаси. Усвідомлюємо і те, що Ви переможете, і що Ваша робота завжди була потрібна, а особливо сьогодні.
Гадаю, що оце використання старих радянських методів боротьби проти вільного слова є - передсмертними спазмами Удава із уже відтятою головою. І спроба затулити нам вуха на об''єктивну інформацію - тільки посилює наше бажання почути Вас. А ви, у свою чергу, намагатиметесь аби Вас чули.
А тепер про Ваш вплив на наш, вірніше, на мій світогляд. Я - дитина уже розпочатої Другої світової війни, виховувався без батька. Мати ж була дуже справедлива, можна сказати, “правдолюбка”. І оте правдолюбство бачила вона - у самовідданій праці на користь держави хоч і була лише пересічною землеробкою. Звісно, і я любив радянську державу, і також старався як міг. У вісімнадцять я - секретар комсомольців свого села, делегат дванадцятої обласної конференції, а в двадцять я вже член КПРС та ще й активіст не менше як десятка усіляких організацій: від агітатора на тваринницькій фермі чи десь на жнивах - до члена бюро райкому комсомолу чи члена Пленуму районного спортивного товариства “Колгоспник”, чи сількора районної газети “Ленінським шляхом”.
Як бачите - чим не радянський ідеолог місцевого масштабу! При цьому й ідеолог - не заради кар''єри, а заради щасливого комуністичного майбутнього. Але до комунізму аж ніяк не ближчало.
Переїхавши до міста, я розгубився, випав із активістів. А всяка боротьба за справедливість закінчувалась поразками. Всякої ж несправедливості та нерівності тут було ще більше ніж у селі.
Не вивів мене з цього апатичного стану і філософський факультет університету. Проте я ще щиро вірив у наше комуністичне майбутнє. Адже наша пропаганда, усякі технічні новації віку (радіо, електрику і таке подібне) видавала як заслугу Радянську. Саме у нас були - “найсправедливіше” суспільство, “найправдивіша” наука, “найвільніша” людина. Зрештою, як сказав у 1990-их роках котрийсь письменник: “навіть лопухи найбільші росли”. І головним підсилювачем цієї переконаності були усі чергові і позачергові з''їзди КПРС, матеріали яких ми ретельно вивчали на спеціальних постійних політзаняттях щосереди.
І ось пізніше, коли я став киянином, мені трохи багатший за мене родич подарував якийсь старезний радіоприймач, здається, він називався: “Родіна”. Випробовуючи своє надбання я натрапив на якусь тріскотливу радіостанцію, на якій і говорили не так, і мовилось зовсім про інше, ніж на радіоточці. Не пригадую, чи виступав сам Бжезинський чи його цитували, але почуте - приголомшило. Там говорили, що Радянський Союз розпадеться не пізніше восьмидесятого року (а була ця передача на початку сімдесятих).
“Хіба таке може статися? Чи дурману там наїлися, оті капіталісти?”, - обурювався я. Але, коли випадала ввечері вільна хвилина, я продовжував слухати “Свободу”, це була саме вона.
Не відразу позбувся абсолютної віри в нашу непохитність. Може, років з десяток пройшло, поки зрозумів, що живемо ми ніби у королівстві кривих дзеркал.
Звісно, не pадіо “Свобода” довело до розпаду Радянського Союзу. Сам він дожив свого кінця, бо така вже була його природа. Ілюзорним у ньому було наше щастя, але не для всіх. Тодішні наші партійні боси. звичайно, мали менше, ніж боси капіталістичного світу. Але вони мали цілком достатньо для розкішного життя і для себе і для своїх родичів. А навіщо більше? Як казав філософ Поль Гольбах: “і багач двічі не обідає”.
І виходячи з нашої вже новітньої історії аж ніяк не можна не помітити ролі Радіо “Свобода” у нашому ще не абсолютному прозрінні. І Ви - як щілина у тій залізній завісі, через яку ми бачимо справжні речі та події - не такими, як нам показують у нашому королівстві кривих дзеркал.
Спасибі усім Вам за цю правдиву інформацію!
Ваш активний слухач, Володимир Пятницький”.
На черзі невеликий фрагмент із листа Ярослава Мельниченка, також із української столиці:
“Без сумніву, що після провалу політичної реформи, влада буде вдаватись до найстрашніших зловживань. І якщо опозиція висуне – одного, єдиного кандидата, то можна уявити, що з ним зробить влада у переддень виборів. І якщо зараз хтось все-таки буде закликати опозицію висувати одного кандидата, то я буду вважати цього добродія агентом Банкової. Висувати потрібно два-три кандидата. Усіх лідерів опозиції, влада знищити не наважиться.
З повагою, Ярослав Мельниченко, місто Київ”.
А зараз прозвучить невелике поетичне послання, котре електронною поштою надіслала Раїса Резніченко. Вона працює у Великокарашинській загальноосвітній школі Макарівського району Київської області. Вірша пані Резніченко під назвою “Повстань Україно” прочитає моя колега Марія Щур.
Повстань, Україно!
Нам важко жити в цій державі, Бо ми не встали ще з колін, Зіпхнуть стовпи гнилі, іржаві Невже нам знову буде лінь?
Нам важко жити в цій державі, Де урядовці - "трударі" Російськомовно дуже жваві, Одне лиш жаль, що не царі...
Нам важко жити в цій державі, І ми вмираємо щодня, А уряд ніби для забави На долар пенсії підняв.
Нам важко жити в цій державі, І українець, наче птах, В Москві, Стамбулі і Варшаві - Шукає щастя по світах.
Нам важко жити в цій державі, "Свободи" голос вже затих І не сидять на судній лаві Гонгадзе вбивці і кати.
Нам важко жити в цій державі, Схопили злидні за нутро І руки матері шершаві Копійку просять у метро.
Нам важко жити в цій державі, Бо ми не встали ще з колін, Штовхнуть стовпи гнилі, іржаві Невже нам знову буде лінь?
В ефірі передача “Листи на Свободу”. І ми переходимо до послання Степана Кашуби зі села Острів Сокальського району Львівської області. У своєму листі пан Кашуба пише:
“Я не політик, але, як багато інших громадян України, переживаю за долю нашої держави, тому що від її долі залежить і майбутнє моїх дітей та внуків. Чи будуть вони господарями на своїй рідній землі? Чи може як сьогодні багатьом українським громадянам доведеться найматися у добровільне рабство на чужих землях, бо у своїй державі вони ледве зводять кінці з кінцями.
Сьогодні державою керують люди, котрим байдуже до долі усієї України. Вони лише дбають, щоб загальнонародне майно було засобом тільки їхнього особистого збагачення.
Закінчується цього року термін перебування на посаді президента України Леоніда Кучми, то відразу з’явився проект політичної реформи панів Медведчука і Симоненка. Ніби й не було до цього 10-річного правління Кучми. Поспішність, з якою намагалися схвалити цю реформу у Верховній Раді, засвідчила, що головна мета її ініціаторів – зберегти за собою владу”.
Ось такого листа ми отримали від Степана Кашуби зі села Острів Сокальського району Львівської області. Майбутніми президентськими виборами переймається і наш слухач на ім''я Дмитро, який надіслав нам електронного листа:
“Хочу запропонувати Вам ... агітувати громадян України (заробітчан) тимчасово повернутись на батьківщину напередодні виборів у жовтні i проголосувати за демократичного кандидата. Основна маса заробітчан родом із Західної України i підтримують Ющенка та Тимошенко що співпадає з моїми власними вподобаннями та великої частини УКРАЇНЦІВ.
Ця ідея не є оригінальною бо наш брат Саакашвiлi також закликав спiввiтчизникiв повернутись додому, а грузинський результат заслуговує на приклад. Багато моїх родичів заробляють на хліб в Західній Європі, i я проведу з ними таку роботу.
Розумію паперові труднощі при перетині кордону, але це є ніщо, порівняно з останнім шансом для України повернутись лицем на захід.
Слухаю “Свободу” через Інтернет.
СЛАВА ГЕРОЯМ”!
Час від часу ми отримуємо листи щодо проблем у релігійному, церковному житті України. Не завжди такі листи потрапляють до ефіру. Здебільшого, їхні автори порушують болючі питання і просять конкретної допомоги. Скажімо, мешканці одного села жалілися на єпископа, який, за їхніми словами, усунув з парафії священика, безпідставно звинувативши його у пияцтві. А на місце того священика, який користувався повагою у своїх парафін, було призначено іншу особу, віддану і повністю залежну від єпископа. Звичайно, що нам важко порушувати такі питання, коли йдеться про якісь конкретні та досить, так би мовити, делікатні випадки.
Але, найчастіше в листах мовиться про тертя чи протистояння між віруючими чи священнослужителями різних конфесій. Більш складніші проблеми у церковному житті Україні, ми найчастіше порушуємо у нашій передачі “Споконвіку було слово”, котра виходить в ефір щосуботи вранці о 6 годині за київським часом, а повторюється ця передача - у неділю о 21 годині, відразу після випуску новин.
Але, цього разу і в “Листах на Свободу” прозвучить одне колективне послання. Низка жіночих організацій, що діють у Чернівецькій області, надіслали нам копію свого листа до чотирьох ієрархів основних християнських церков в Україні. А саме, до:
Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета,
Блаженнійшого Митрополита Української Православної Церкви Московського Патріархату Володимира (Сабодана),
Блаженнійшого Кардинала Української Католицької Церкви (Східного Обряду) Любомира (Гузара),
Блаженнійшого Митрополита Мефодія - Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви.
У цьому посланні від жінок Буковини мовиться:
“Сьогодні український народ страждає не лише через економічні, соціальні та політичні труднощі. До усіх бід додаються ще й непорозуміння та розбрат на ниві духовності.
Чотири українські православні церкви - УПЦ Київського патріархату, УПЦ Московського патріархату, Української Автокефальної православної церкви та Української Католицької Церкви (східного обряду) – погрузли у взаємних докорах, звинуваченнях і суперечках. Усі ієрархи визнають Ісуса Христа - Сином Божим, який прийняв муки і віддав життя за спасіння людей...
Усі ми просимо Господа нашого: “ ... прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим ...”. Під час кожної Служби Божої священики в церквах звертаються до Бога: “Дай нам єдиними устами і єдиним серцем славити і оспівувати найчесніше і найвеличніше Ім''я Твоє”.
Але, дехто намагається довести, що саме вони є - найчеснішими, найвеличнішими, найканонічнішими і найпобожнішими на землі і сіють розбрат, недовіру, ворожнечу між прихожанами.
Люди втомилися від нав’язаної їм боротьби на тлі церковному, котра з кожним днем і роком не вщухає, а поглиблюється... Миритися з такою прикрою ситуацією не можна безкінечно, тим більше, що не всі священнослужителі шукають шляхів до примирення і об’єднання. Тому громадські жіночі організації Буковини просять Бога допомогти припинити нікому непотрібну боротьбу між православними в Україні, котра не веде до добра...
Сьогодні наші жіночі материнські серця плачуть, бо на наших очах колотнеча в православних церквах України відштовхує від православної церкви молодь і цим веде до її занепаду, позбавляє майбутнього.
Просимо і вимагаємо від чотирьох глав церков в Україні - не на словах, а на ділі “полюбити ближнього свого, як самого себе”, простити провини “винуватцям нашим” і забезпечити умови для об''єднання православних в Єдину Українську Помісну Православну Церкву. Скликати Всеукраїнський Собор і обрати Єдиного Київського Патріарха, щоб в Україні був “один пастух і одне стадо”, як написано в Євангелії від святого Івана... Такий порядок існує в Греції, Румунії, Болгарії, Грузії та в усіх православних країнах.
Якщо матимемо в Україні Єдину Українську Православну Церкву Київського Патріархату, то отримаємо визнання всього православного світу і будемо єдиними устами та єдиним серцем молитися й просити в Господа Бога благодаті для дітей і онуків наших, народу нашого, Церкви і Держави”.
Із таким посланням до чотирьох ієрархів основних християнських церков в Україні, звернулися представники 8-ми організацій:
Чернівецького відділу Союзу Українок;
Чернівецької обласної організації Ліги Українських Жінок;
Чернівецького обласного осередку Всеукраїнської асоціації жінок “Славія”;
Буковинської організації “Жіноча громада Буковини”;
Чернівецької обласної організації солдатських матерів Буковини;
Жіночо громади Руху;
Чернівецької обласної організації Всеукраїнського народно-демократичного об''єднання “Дія”;
Чернівецького обласного громадського об''єднання жінок “Суцвіття”.
Це все на сьогодні, шановні слухачі. Час передачі “Листи на Свободу” вичерпано.
З Вами був Петро Кагуй.
На все добре. До наступних зустрічей в ефірі.
Говорить pадіо “Свобода”.
