Прага, 4 травня 2004 року – Хтось сказав, що перемоги завжди несуть стільки ж бід для народу, скільки найкровопролитніші його поразки. Після перемоги все залежить від того, хто сповна скористається її плодами. І ще одне : найнадійніша перемога для того, хто перемагає без кровопролиття. Але яку перемогу отримали українці у травні 1945 року? І чи була то їхня перемога? Знову і знову постає це питання напередодні чергового 9 травня.
Коли ведуть мову про Другу світову війну, то кажуть, що головний урок її – це крах нацизму, як системного насильницького витвору німців. І сьогодні комуністи та й інші ліві в Україні люблять повторювати фразу про розгром фашизму, про відвернення від народів загрози нацистського рабства. Що ж, у цьому є своя доля правди. І вона насамперед у тому, що ця загроза була відвернута для західного демократичного світу, бо для народів-переможців у радянській системі це була так би мовити «піррова перемога». Адже радянський тоталітаризм, як система масового нищення народів, зберіг свої основи і після 9 травня 1945 року. Ця система за своїми злочинами не лише не поступалася нацистам, але й перевершила їхні злодіяння. У незалежній Росії президентська влада дорахувалася до 50 мільйонів жертв комунізму і на цьому зупинилася. Західні дослідники визначили понад 110 мільйонів жертв радянської системи. Тоді як у Другій світовій війні загинуло у межах 60 мільйонів громадян.
Україна і її народ постраждали від комунізму найбільше. Лише комуністичні голодомори і революційні потрясіння і репресії 1917 –1939 скоротили населення Україні на понад 20 мільйонів. Українці втратили найбільше зі всіх народів СРСР і в Другій світовій війні, демографічні втрати їхні за цей час становили понад 14 мільйонів осіб. Обезкровлена Україна не мала достатніх сил для опору радянській системі насильства. Це проявилося і в роки Другої світової війни, коли ОУН- УПА змушена була вести нерівну боротьбу за визволення України на кілька фронтів. Сьогодні існує чимало документів, які свідчать, що переважна більшість українців зустрічала повернення радянської влади, котру принесла радянська армія назад в Україну в 1943-44 роках, вороже. Чого варті хоча б спостереження такого відомого свідка, як російський письменник Віктор Астаф’єв, котрий писав, що «радянських визволителів в Україні ніхто не чекав, і місцевий люд їх не кликав по допомогу». Чи могли радіти відновленню радянської влади ті , хто уцілів в Україні від страшного періоду голодоморів і більшовицьких репресій? А про Західну Україну і говорити годі.
Хто сьогодні в Україні найбільше кричить про перемогу над нацизмом? Це насамперед нащадки комуністичної репресивної системи, котрі пережили перший страх можливого суду народу над нею ще на початку незалежності України. Але чи зробили українці належні висновки з перемоги у війні в травні 1945 року? Чи дали їм це зробити? Про це хай скажуть 7 мільйонів тих, котрих нинішня влада, фактично, випхала з рідної землі і ще понад 16 мільйонів, котрі, згідно з опитуваннями, хоч сьогодні втекли б у світ від нащадків переможців над українським народом у травні 1945 року. Так чи зрозуміє коли-небудь український люд, хто скористався плодами його перемог і поразок у Другій світовій війні? Про це треба запитати у нього.
Коли ведуть мову про Другу світову війну, то кажуть, що головний урок її – це крах нацизму, як системного насильницького витвору німців. І сьогодні комуністи та й інші ліві в Україні люблять повторювати фразу про розгром фашизму, про відвернення від народів загрози нацистського рабства. Що ж, у цьому є своя доля правди. І вона насамперед у тому, що ця загроза була відвернута для західного демократичного світу, бо для народів-переможців у радянській системі це була так би мовити «піррова перемога». Адже радянський тоталітаризм, як система масового нищення народів, зберіг свої основи і після 9 травня 1945 року. Ця система за своїми злочинами не лише не поступалася нацистам, але й перевершила їхні злодіяння. У незалежній Росії президентська влада дорахувалася до 50 мільйонів жертв комунізму і на цьому зупинилася. Західні дослідники визначили понад 110 мільйонів жертв радянської системи. Тоді як у Другій світовій війні загинуло у межах 60 мільйонів громадян.
Україна і її народ постраждали від комунізму найбільше. Лише комуністичні голодомори і революційні потрясіння і репресії 1917 –1939 скоротили населення Україні на понад 20 мільйонів. Українці втратили найбільше зі всіх народів СРСР і в Другій світовій війні, демографічні втрати їхні за цей час становили понад 14 мільйонів осіб. Обезкровлена Україна не мала достатніх сил для опору радянській системі насильства. Це проявилося і в роки Другої світової війни, коли ОУН- УПА змушена була вести нерівну боротьбу за визволення України на кілька фронтів. Сьогодні існує чимало документів, які свідчать, що переважна більшість українців зустрічала повернення радянської влади, котру принесла радянська армія назад в Україну в 1943-44 роках, вороже. Чого варті хоча б спостереження такого відомого свідка, як російський письменник Віктор Астаф’єв, котрий писав, що «радянських визволителів в Україні ніхто не чекав, і місцевий люд їх не кликав по допомогу». Чи могли радіти відновленню радянської влади ті , хто уцілів в Україні від страшного періоду голодоморів і більшовицьких репресій? А про Західну Україну і говорити годі.
Хто сьогодні в Україні найбільше кричить про перемогу над нацизмом? Це насамперед нащадки комуністичної репресивної системи, котрі пережили перший страх можливого суду народу над нею ще на початку незалежності України. Але чи зробили українці належні висновки з перемоги у війні в травні 1945 року? Чи дали їм це зробити? Про це хай скажуть 7 мільйонів тих, котрих нинішня влада, фактично, випхала з рідної землі і ще понад 16 мільйонів, котрі, згідно з опитуваннями, хоч сьогодні втекли б у світ від нащадків переможців над українським народом у травні 1945 року. Так чи зрозуміє коли-небудь український люд, хто скористався плодами його перемог і поразок у Другій світовій війні? Про це треба запитати у нього.
