Доступність посилання

logo-print
05 грудня 2016, Київ 00:26

Селянство - кооперативні кріпаки чи вільні фермери?


Василь Зілгалов

Прага, 10 травня 2004 – Ще на початку української незалежності серйозні міжнародні експерти стверджували чи не в один голос, що успіхи українських економічних реформ великою, чи не вирішальною, мірою залежатимуть від аграрної реформи. Минає вже тринадцятий, як за Шевченком, рік суверенітету України але земельний хаос так і не викристалізувався у якийсь видимий порядок. Про це свідчить і минулорічна продовольча криза, коли за два тижні ціни на хліб і борошно виросли більше аніж удвічі. Чи є в Україні сила здатна перебороти колгоспну інерцію та небажання державної бюрократії навести лад із землею? Чи народжується у цій державі такий клас, який дасть лад земельним багатствам нації? Ми звично кажемо, що якраз селянство це той суспільний клас, основним заняттям якого є землеробство та тваринництво, виготовлення сільськогосподарської продукції на землі, що перебуває у приватній, змішаній або колективній власності, шляхом використання своєї власної праці. Але сьогоднішні аграрні реалії України утруднюють визначення самих контурів українського селянства, бо затяжний перехідний період на селі і соціальні проблеми міського населення не визначено розмивають межі кількісної та й якісної суті українського селянства і це гальмує позитивні зміни у землекористуванні, як основі ладу на українській землі.

Запитати сьогодні, навіть не пересічного перехожого київських вулиць, а й фахівця про те, чи можна назвати фермера селянином і ви почуєте довгу паузу, а потім довгий перелік «аби», «якби» і туманні оцінки соціальних рис нинішнього українського селянства. Це не дивно, бо затяжна і вже хронічно хвороблива ситуація в аграрному секторові утруднює таку соціальну орієнтацію на селі.

Ми статистично знаємо, що в Україні з приблизно 47,5 мільйона населення, понад 20 відсотків мешкає на селі, а безпосередньо зайнятих у аграрному секторові й того менше – 13-14 відсотків. Хоча хтось, заперечить – не баламутьте народ, адже ж кожний третій міський житель копається в землі, втілюючи шевченківське про насущну картопельку. І матиме рацію.

Суха статистика каже, що сьогодні в Україні понад 40 тисяч фермерів, які далеко не завжди самі «копаються» в землі і понад три мільйони приватних власників земельних наділів, статус котрих також законодавчо ще не до кінця визначений. Тоді, як власників земельних сертифікатів виражають в Україні у цифрі в 6 мільйонів 753 тисячі осіб і з них лише близько 3 мільйонів осіб отримали акти на володіння своїм паєм. Мудрий сільський

тракторист Нечитайло скаже, що й з тих трьох мільйонів вже чимало не згадають, де їх акти, а про сертифікати - ще більше. Не той тепер Миргород, Хорол річка не та…А ви кажете про монолітний клас селянства, котре саме на себе працює. І якби ж ще й працювало, бо на сьогодні близько 50 відсотків селян хронічно безробітні, а це десь три мільйони люду. Тут скоріше підходить вираз – і сам не сам, і, як у Руданського, ноги не свої і плугом орю в своєму краї але не на своїй землі… Складно але щось у цьому є….про українське селянство.

Але все ж перспективи вражаючі. Через рік-два , а може й пізніше, чи не всі власники земельних сертифікатів, якщо доживуть, отримають нарешті акти на володіння своїми паями. На цю процедуру виділяється мільйонів доларів, та й то переважно західними банками, і з цього селянам, звичайно, нічого не перепаде але мільйони власників сертифікатів нарешті будуть спати спокійно з актами володіння власною землею, хоча й тут виникає ціле море питань і перше, звичайно, хто скоріше встигне, скупити сертифікати, акти на паї, а хто й не знатиме реальної власності землі, ну то це вже його біда, чи не так, брати-селяни, як казав колись Микола Куліш. Бо із 27 мільйонів гектарів розпайованих земель понад 53 відсотки перебуває у власності пенсіонерів, з яких третина або немає спадкоємців, або спадкоємці іноземні громадяни. І чимало з них вже ніколи не скористаються правом продажу землі, бо із закінченням мораторію на продаж 1 січня 2005 цей період може бути продовжений ще, як мінімум, на 5 років, бо це влаштовує, насамперед, так званих «червоних баронів», колишніх голів колгоспів, а нині переважно господарів так званих аграрних кооперативів, у багатьох з яких експлуатація селянських паїв і селян ще страшніша аніж була на рабовласницьких плантаціях у США.

А тим часом Україна посідає разом з Австралією 4-5 місце у вищій лізі світових експортерів зерна пропустивши вперед лише США, ЄС та Росію. І урожай 2003 року, як і минулі урожаї, був успішно проданий зарубіж невеличкою групою таких же успішних аграрних бізнесменів, котрі нічого спільного з багатомільйонною масою селян не мали і не хочуть мати. Де поділися мільярди доларів від цього продажу, близько 7 мільйонів землеробів України так і не знають, як і не знають – хто ж є власником і господарем найкращого у світі чорнозему.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG