Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 04:37

“Економічний журнал”: “Розширення ЄС, його наслідки для Європи та України”.


Марія Щур

Аудіозапис програми:

Прага, 9 травня 2004 року.

Марія Щур

Вітаю вас, шановні слухачі, на хвилях радіо “Свобода”. В ефірі “Економічний журнал”, перед мікрофоном - Марія Щур.

Найбільше в історії розширення Європейського Союзу відбулося минулого вікенду. Його наслідки для Європи і України – головна тема сьогоднішнього “Економічного журналу”.

Поки в Європі відзначали “возз’єднання”, повернення і просто розширення, Україну згадали ще раз у нерадісному для неї контексті.

Президент Європейської Комісії у Дубліні сказав, що це було останнє велике розширення ЄС, а Україні та решті пострадянських держав залишиться задовольнитися роллю сусіда.

За його словами Романа Проді, до ЄС буде прийнято ще Болгарію, Румунію і Туреччину, а також західно-балканські країни, на зразок Сербії та Хорватії. Однак і це – справа далекого майбутнього.

Що ж до України й Білорусі – то в них перспектив членства в ЄС нема, сказав президент Єврокомісії. Натомість він передбачив створення так званого "кола друзів" ЄС.

За словами Проді, це така собі зона співпраці, що простягнеться від Балтійського моря через Близький Схід до Північної Африки. ЄС буде інтенсивно співпрацювати із країнами цієї зони в галузі економіці та імміграції.

А поки що Україні не вдалося домогтися жодної із поставлених цілей. Ïї торговельні втрати від розширення ЄС пообіцяли “врахувати”, і навіть не надали статусу країни з ринковою економікою, яким уже давно втішаються такі держави, як Росія та Казахстан.

Ось, як прокоментував ситуацію український президент Леонід Кучма:

Леонід Кучма

Нам ЄС нічого не обіцяв. Давайте перестанемо займатися декларуванням. Мені це нагадує кориду: ЄС у вигляді професійного тореадора із червоним забралом, а Україна, знаєте, молодого бичка. Той стоїть на місці, а ми бігаємо навколо, а стріли то летять, і вже живого місця, як кажуть, немає.

Марія Щур

А поки Президент продовжував ділитися з журналістами своїми асоціаціями на політичні теми, деякі західні погоджувалися з ним в одному – Україні не залишили вибору і підштовхнули її в бік економічного союзу з Росією.

Редактор американського часопису "National Interest" Ніколас Ґвоздев вважає, що замість критики, Захід мав би запропонувати кращу економічну перспективу для пострадянських країн. З його аналізом вас ознайомить Михайло Мигалисько.

Михайло Мигалисько

Поки в Україні продовжують підраховувати економічні збитки від розширення ЄС – останню і поки що найвищу цифру втрат назвав колишній прем’єр та голова Українського Союзу Промисловців та Підприємців Анатолій Кінах – 1,3 мільярдів доларів на рік, - оглядачі на Заході звертають увагу на те, що для України Єдиний Економічний Простір був чи не єдиним економічним клубом, куди її запрошували.

На сторінках російської англомовної газети “Moscow Times” редактор американського часопису "National Interest" Ніколас Ґвоздев говорить, що західні оглядачі переймаються зростанням політичного впливу Москви в регіоні, але західні держави не поспішають цьому протистояти.

Брюссель та Вашингтон мають більше, ніж досить механізмів, як мирно запобігти створенню “нової російської імперії”, але чомусь не вживають їх, дорікає Заходу оглядач.

“З валовим внутрішнім продуктом у 346 мільярдів доларів, Росія не може конкурувати з євроатлантичною спільнотою, що разом виробляє продуктів та послуг на 20 трильйонів доларів на рік”, - наголошує Ніколас Ґвоздев.

І продовжує: “Російський вплив на так зване “близьке зарубіжжя” можна було б легко компенсувати, запропонувавши таким пострадянським країнам, як Україна, Грузія, чи Узбекистан більший доступ на європейські та американські ринки”.

Сприятливіший візовий режим, що дозволив би громадянам цих країн працювати в Європі і посилати гроші додому, а також інвестиції, безперечно, допомогли б змінити ситуацію, але нічого подібного ми не бачимо, зауважує оглядач.

Європейський Союз занепокоєний тим, як йому вдасться “перетравити” вісім країн з колишнього східного блоку, а Сполучені Штати не можуть знайти гроші навіть на Ірак, констатує оглядач.

Тож якщо Захід дійсно занепокоєний зростанням впливу Росії на пострадянському просторі, йому потрібно віднайти кошти для того, щоб це змінити, бо на думку пострадянських країн зростання навіть під крилом Росії є кращим виходом, ніж тривалий економічний застій, завершує свій аналіз редактор американського часопису "National Interest" Ніколас Ґвоздев.

Марія Щур

Не встигли десять країн Східної та Південної Європи приєднатися до Європейського Союзу, як чотири з них уже заявили про своє бажання приєднатися якнайшвидше до спільної європейської валюти.

Хоча всі нові члени ЄС повинні будуть це зробити рано, чи пізно, аналітики радять їм не поспішати.

Естонія, Литва, Словенія та Кіпр хочуть чимшвидше приєднатися до спільної європейської валюти. Як заявила Європейська Комісія, ці країни уже повідомили, що готові приєднатися до підготовчого етапу - Механізму Обмінних Курсів вже до кінця цього року.

Процедура означатиме, що ці країни повинні будуть зафіксувати курси своїх валют до євра, так, щоб коливання курсу не перевищувало 15%.

Якщо ці країни зможуть виконати і інші критерії у монетарному союзі, такі, як скорочення державного боргу, стримування дефіциту та інфляції, а також надання повної незалежності Центральному банку, то дві північно і дві південно європейські країни зможуть долучитися до євра уже у 2007 році.

На думку Європейської Комісії, такий розклад для чотирьох найменших нових країн ЄС виглядає цілком “реалістичним”, проте вони не радять іншим, більшим країнам поспішати із приєднанням до євра.

Ще напередодні вступу до ЄС, Європейський Центральний Банк попереджав, що приєднання до спільної валюти - невідворотний крок, але для цього потрібно бути готовим з огляду на усі економічні аспекти.

ЄЦБ визначає відсоткові ставки для усіх членів монетарного союзу, тож східні європейці, яким ще потрібно багато наздоганяти “стару Європу” будуть позбавлені одного зі ключових інструментів економічної політики.

Так, поляків, які сподівалися приєднатися до євра ще раніше - у 2006, вдалося переконати цього не робити, показавши, наскільки радикальною має бути реформа їхньої економіки, для того, щоб досягти поставленої мети у найкоротший термін.

Тож Польща тепер сподівається стати членом монетарного союзу не раніше 2009. Приблизно такий самий план ухвалили і Чехія та Угорщина.

Але радикальні реформатори у балтійських країнах, які вважають, що їхні малі економіки і так повністю залежать від більших сусідів, уже стукають у двері.

“Естонія та Литва готові вступити до Механізму Обмінних Курсів ще до серпня”, - повідомив речник комісара ЄС з питань монетарного союзу.

Словенія та Кіпр зафіксують свої обмінні курси також або цього, або на початку наступного року.

Очікується, що до кінця цього десятиліття усі новоприбульці долучаться до євра. До цього, зрештою, їх зобов’язують вступні угоди.

Інакше виглядає ситуація із старими членами ЄС. Три північні країни – Швеція, Данія та Британія так і не погоджуються запровадити євро у себе.

Спільний ринок обіцяє новоприбулим у Європейському Союзі величезні економічні можливості, головна проблема у тому, як ними скористатися. Винороби Угорщини стурбовані падінням попиту на їхні домашні вина в країнах Євросоюзу.

Докладніше на цю те тему розповідає наш будапештський кореспондент Василь Плоскіна.

Василь Плоскіна

Споживачів країн ЄС важко здивувати винами, поза як вони їх самі експортують по всьому світу. Як відомо, закордоном дуже ціняться французькі, італійські та іспанські вина, хоча останнім часом їх і потіснили на світовому ринку дешевші, але не гірші за смаком вина з Чилі та Південної Африки.

Попри це, Західна Європа щорічно виробляє понад 150-200 мільйонів гектолітрів різноманітних сортів вин. Поряд із цією цифрою угорські 4 мільйони гектолітрів здаються краплею у винному морі конкурентів із Західної Європи.

Але ця обставина аж ніяк не впливає на комерційні амбіції угорських виноробів. Вони мають що запропонувати на вивіз і переконані, що деяких сортів угорських вин немає ніде у світі.

Наприклад, до цієї групи входять токайські білі вина. Їх вживали не лише європейські королі та імператори. Токайським асу, білим фурмінтом та мускатним вином насолоджувалися, скажімо, і такі мандрівні філософи, як невловимий для світу Григорій Сковорода.

Документально підтверджено, що він провів у місті Токаї 5 років як священик у так званій токайській винній місії від петербурзького імператорського двору у другій чверті 18-го століття.

Угорські українці за підтримки товариства угорської культури встановили Сковороді меморіальну дошку в Токаї. Минула слава угорських вин спонукає місцевих виноробів шукати нових ринків збуту закордоном.

Західні європейці, наприклад, платять нині вдвічі дорожче за добрі червоні вина, але угорці мало займаються рекламною кампанією своїх вин, тому ставлення до них у європейського споживача, м’яко кажучи, прохолодне.

Тим часом, токайське вино замовляє англійська королева Єлизавета Друга. Червоні вина, наприклад, припали до смаку французькому актору Жерару Депард’є.

А, може, в продажу угорських вин просто не зацікавлені угорські конкуренти? Зараз західноєвропейські ринки стали доступнішими для Угорщини, і цим хотіли скористатися угорські винороби.

Василь Плоскіна, для радіо “Свобода”, Будапешт.

Марія Щур

Поки один із найдорожчих автомобілів світу – британський Rolls-Royce святкував цього тижня свій сотий день народження, автомобільна промисловість Німеччини констатувала прихід важких часів.

Попит на автомобілі зменшується в цілому світі, в тому числі й в самій Німеччині. На думку німецької консалтингової фірми DAT, що спеціалізується на спостереженні за автомобільним ринком, такий розвиток спричинено не стільки охолодженням кон’юнктури, скільки подорожчанням самих машин.

Розповідає Надія Кандиба.

Надія Кандиба

Автомобілі в Німеччині дедалі більше перетворюються на справжній предмет розкоші. Такого висновку можна дійти, якщо простежити розвиток цін на машини.

Згідно із спостереженнями фірми DAT, автомобілі в Німеччині дешевшими не стають. Якщо 1999 року нова машина в середньому коштувала 19 тисяч євро, то 2001 року - вже 21 тисячу.

Ще чіткіше тенденція подорожчання простежується, якщо порівняти нинішні ціни з цінами двадцятирічної давнини. За даними Інституту прогнозування “Форкаст”, розташовано в місті Леверкузен, за цей відрізок часу автомобілі в Німеччині подорожчали на 134 %, тобто більше ніж у вдвічі.

Представник німецького автомобільного клубу ADAC Максиміліан Мауер вважає, що неправильно говорити про подорожчання автомобілів, оскільки сучасні машини мають значно більше додаткового оснащення, тому їх взагалі не можна порівнювати з моделями, що вже пішли в історію.

Сьогодні справді важко собі уявити нову машину без кондиціонера, або центрального замку. Такий розвиток не дуже то і вітають самі виробники, оскільки мобільність вже далеко не кожному по кишені, особливо коли йдеться про придбання нового автомобіля.

У Німеччині також зросла середня тривалість життя автомобілів. За даними фірми DAT, у 2002 році цей показник вже становив 12 років. Два десятиліття тому машини відправляли на металобрухт на два з половиною роки раніше.

На думку представника фірми DAT, Юргена Шонлібера, збільшення тривалості життя автомобілів пов’язано з кращою якістю, за що, звичайно, слід також платити.

Однак, не всі експерти дотримуються такої думки. Гюнтер Блюмер, який представляє спілку німецького автотранспортного бізнесу, переконаний, що машини довше їздять по німецьким дорогах не тому, що вони стали кращими, а тому, що їхні власники просто не мають грошей на новий автомобіль.

Марія Щур

А тепер ще раз до подій, пов’язаних з Україною.

Сполучені Штати Америки знову назвали Україну найбільшим порушником прав інтелектуальної власності в світі.

В останньому звіті Торговельного представника США Україну залишено в статусі єдиної в світі “пріоритетної” за порушеннями держави. Відтак залишилися дійсними і санкції проти неї. Розповідає Сергій Драчук.

Сергій Драчук

Торговельний представник США “з розчаруванням” зазначає постійну нездатність України вжити дієвих заходів проти піратства в галузі оптичних носіїв інформації, яке сягає значних рівнів, та запровадити закони про інтелектуальну власність, які забезпечили б її належний і дієвий захист.

Це може також поставити під загрозу зусилля України, спрямовані на її вступ до Світової організації торгівлі, і серйозно підірвати її зусилля, що мають на меті розвивати торгівлю й приваблювати інвестиції, попереджено в звіті.

Нинішнє українське законодавство у США вважають за недостатнє; поправки ж до нього все ніяк не пройдуть крізь Верховну Раду. От і виходить, що Україна роками ніби нічого й не робить.

Як каже експерт із проблем захисту авторського права, директор київської компанії “IT-Консалтинґ” і голова Асоціяції інтернет-клубів України Олександр Бернатович:

Олександр Бернатович

Усі зауваження, які були до України у 2000 році і пізніше, так і залишилися невиконаними.

Сергій Драчук

Як приклад він згадує контрольні марки на компакт-дисках, які анітрохи не перешкоджають піратству:

Олександр Бернатович

Щороку говорилося про те, що таке маркування призведе тільки до того, що над піратами буде така собі юридична парасолька, яка їх захищає.

Сергій Драчук

Українське законодавство загалом не таке вже й погане й більш-менш відповідає міжнародним нормам; найбільша проблема в тому, що воно не завжди виконується; крім того, зазначає Олександр Бернатович...

Олександр Бернатович

Мова йде про те, що не завжди дії українського уряду дійсно спрямовані на посилення захисту прав інтелектуальної власності в Україні.

Сергій Драчук

Українська влада раніше відповідала на чергові американські звинувачення в бездіяльності, що робить усе можливе. Нині через довгі післясвяткові вихідні офіційної реакції Києва ми ще не маємо.

А звинувачення серйозні – крім уже згаданих претензій до законодавства, це й те, що Україну названо значним пунктом транзиту й складування нелегальних носіїв інформації, зроблених у Росії й деінде; при цьому контроль на кордоні залишається слабкий, а малі кримінальні покарання за незаконне виробництво й експорт компакт-дисків не стають дієвим засобом відвернення таких порушень, що разом узяте призводить до надзвичайно високих рівнів піратства й значних втрат для американської сторони, мовиться в звіті Торговельного представника США.

Марія Щур

Невідомо, чи є там порушники авторських прав, але “всіх, хто кимсь є в Україні” ви можете знайти у довіднику під назвою “Хто є хто в Україні”.

Вперше воно вийшло друком 1993 року. А незабаром з’явиться на книжкових полицях вже 15-те оновлене видання цього довідника.

За цей час побачили світ й інші біографічні довідники в рамках цього ж проекту на кшталт “Хто є в українській політиці”, “Хто є хто в державному управлінні”, “Хто є хто в українських мас-медіа” та багато інших.

З тими, чиє прізвище стоїть на обкладинці видань, і хто перетворив створення довідників на “Власну справу”, вас познайомить ведуча рубрики Ірина Біла.

Ірина Біла

Нині вже важко увити український інформаційний простір без довідника “Хто є хто в Україні” і його окремих додаткових тематичних видань.

Зараз, за словами одного із засновників і керівника цього проекту Юрія Марченка, в суспільстві вже є сприйняття і попит на подібну літературу.

На відміну від десятирічної давнини, коли потрібно було переконувати людей в зручності та достовірності довідника, що містить біографічні, а точніше - фактографічні дані того чи іншого політика, журналіста, або ж політичної партії чи ЗМІ.

Втім, не так легко було і зібрати всю цю інформацію. Згадує Юрій Марченко:

Юрій Марченко

Свого часу дуже багато часу у нас пішло на те, щоб переконати героїв наших публікацій, що ми ані з КДБ, ані з ЦРУ, що у нас одна мета – об’єктивну інформацію про найвідоміших людей донести до загалу.

Ірина Біла

З проекту “Хто є хто в Україні” поступово були виокремленні окремі видання, котрі також є унікальними.

До них можна впевнено віднести довідник “Офіційна Україна сьогодні”, в якому міститься інформація про всю вертикаль влади в країні: від президента до працівників райдержадміністрацій.

Загалом там опубліковано понад вісім тисяч прізвищ з телефонами, посадами, адресами тощо.

Наступний проект був втілений напередодні парламентських виборів 1998 року, коли вперше в Україні вийшов друком ґрунтовний, понад 700 сторінок, довідник про політичні партії та блоки.

Не забули автори проекту “Хто є хто в Україні” і про тих, хто працює з комп’ютером. Говорить Юрій Марченко:

Юрій Марченко

Крім книжок, у нас є дуже потужна складова – комп’ютерні довідники. Це були і автономні, оффлайнові, зараз це Інтернет-довідник. Можна сказати, що не було до нас комп’ютерних довідників, ми з того тішимося.

Одна з небагатьох компаній – наша, яка в Інтернеті заробляє гроші, яка надає платні послуги. Те саме, що надруковано в книжці, людина може отримати через Інтернет станом не на рік тому, коли друкувалася книжка, а станом на сьогоднішній день.

Ірина Біла І все ж, більшим попитом користуються, а відтак приносять прибутки і дають можливість подальшого розширення видавничої справи, саме друковані видання.

Хоча цього року правила гри для видавців української книжки дещо змінилися не в кращий бік. Найголовніша причина, як наголошує Юрій Марченко, який також є директором видавництва “К.І.С.”, а відтак, добре обізнаний з ситуацією на видавничому ринку – є відміна пільги на ПДВ для вітчизняної книжки:

Юрій Марченко

Хотів би наголосити на тому, що справді важче стало жити цей рік видавцям. Досі був не мед, але те, що, скажімо, постійно змінюється законодавство – це навіть на емоційному, психологічному рівні дратує, я вже не говорю про якісь можливі інвестиції планування.

Безумовно, така проста річ, як ПДВ, показує правдиву ціну запевнень можновладців про підтримку української культури, української мови, української книги.

Ірина Біла

Керівник проекту “Хто є хто в Україні” Юрій Марченко вважає, що українські підприємці вже призвичаїлися пристосовуватися до багатьох, здебільшого прикрих несподіванок з боку держави.

Але звикнути до правил гри, що постійно змінюються, або ж зникають зовсім, і досі не можуть.

Марія Щур

На закінчення – історична рубрика.

Наші слухачі вже мали можливість пересвідчитися, наскільки сильною в українському підприємництві була у минулому традиція доброчинності.

Саме промисловцям Київ завдячував розвитком системи соціальної допомоги 100 років тому, а зведені ними будівлі навчальних закладів, лікарень та притулків досі прикрашають місто.

Про одного з тих підприємців-благодійників – голову Міської думи Івана Толлі розповідає ведучий рубрики “Українські підприємці в історії” Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Виходець із заможної грецької родини, Іван Толлі переїхав до Києва невдовзі після закінчення в Одесі грецького комерційного училища. Тут він із часом розбагатів на винних відкупах.

1859 року Толлі придбав на нинішній вулиці Жилянській земельну ділянку площею 3100 квадратних сажнів і заснував там пивоварню. Згодом підприємець продав свій пивзавод київському купцю Авербуху.

Поступово Толлі скупив кілька маєтків у різних реґіонах Україні та кілька садиб у Києві, а свою контору розмістив у власному особняку на теперішній вулиці Толстого.

Він очолював Київський комітет торгівлі і мануфактур, входив до керівництва Земельного банку. В останній третині ХІХ століття Толлі придбав у княгині Гогенглое родовий замок князів Вишневецьких у містечку Вишневці на Волині.

З приводу законності цієї угоди він був утягнутий у тривалий судовий процес, відомий як “справа Толлі”. Зрештою, продавши маєток князеві Кочубею, Толлі перевіз до Києва родовий архів Вишневецьких та колекцію стародруків ХVIII століття.

1871 року купець першої гільдії, почесний громадянин Києва Толлі був обраний до Міської думи, а рівно 120 років тому став її головою. За свідченнями сучасників, амбітний новий голова прагнув зробити основним джерелом наповнення міського бюджету не податки з підприємців, а прибутки від власності міста.

Як і більшість заможних київських підприємців, Толлі займався благодійництвом. Він був почесним старшиною Маріїнського дитячого притулку, пожертвував 10 тисяч рублів на заснування ремісничого училища при Межигірському монастирі.

1885 року Толлі виділив 75 тисяч рублів на будівництво Благовіщенської церкви на нинішній вулиці Саксаганського. Храм за проектом архітектора Володимира Ніколаєва, будинки причту та парафіяльного училища були завершені 11 вересня 1887 року.

Проте сам Іван Толлі не дожив до цього 2 місяця і згодом за своїм заповітом був перепохований біля стіни зведеної ним церкви.

Більшовики конфіскували збудовану Толлі пивоварню і, за словами газети “Київський пролетарій”, замість “хмелю, яким одурманював робітників капіталіст Авербух”, почали у тих корпусах виробляти молочні продукти.

Бібліотеку та архів Вишневецьких нащадки Толлі у 20-х роках передали Всеукраїнській академії наук. А могила Івана Толлі разом з Благовіщенською церквою були зруйновані 1935 року, і сьогодні на тому місці – шкільний спортивний майданчик.

Марія Щур

На цьому я, Марія Щур прощаюся з вами. До зустрічі у наступних випусках “Економічного журналу”. Слухайте “Свободу”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG