Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 21:13

“Тиждень регіонів”


Тарас Марусик

Аудіозапис програми:

Київ, 8 травня 2004 року.

Тарас Марусик

Ви слухаєте оглядову програму “Тиждень реґіонів”. З київської студії радіо “Свобода” вас, шановні слухачі, вітає укладач та ведучий Тарас Марусик. Оператор у студії Михайло Петренко.

Сьогоднішню передачу розпочнімо з матеріалу нашої закарпатської кореспондентки, який торкається відомих вже подій у районному центрі Мукачевому, де опозиції заборонили проводити пікетування з 30-го квітня по 2-ге травня. І все ж таки у перший день травня мукачівці вийшли на центральну площу, щоб висловити свій протест щодо фальсифікації виборів мера їхнього міста.

Про мукачівські події в понеділок розповіла Анастасія Осадчук.

Анастасія Осадчук

Першотравневий мітинг в Мукачевому пройшов не під звичними гаслами солідарності трудящих, а відбувся він в рамках марафону протесту під гаслом “Так - добробуту, ні – диктатурі!” ініційований “НУ”.

Понад три тисячі мукачівців вийшли на центральний майдан міста біля ратуші, щоб висловити свій протест антинародному режиму.

Учасники мітингу вимагають відправити у відставку усіх причетних до фальсифікації волевиявлення мукачівців та легалізація 10 мільйонів державних коштів, прихованих урядом.

В цей день на площі можна було побачити гасла “Досить обдирати народ!”, “Винних у фальсифікації виборів до суду!”, “Наш мер Віктор Балога!” та інші.

На одній трибуні зібралися лідери місцевих осередків партій, що входять до виборчого блоку “НУ”, БЮТ, СПУ та КПУ.

Учасники мітингу ухвалили резолюцію, у ній, зокрема, йдеться: “Ми, представники різних політичних партій та громадських організацій, зібралися першого травня на центральну площу міста, щоб всім разом засудити антинародну політику правлячого режиму і виступити проти потурання прав і свобод громадян. Влада нав’язує нам сценарій протиставлення українців на Схід і Захід, тоді, як, насправді, головний конфлікт в Україні – це протистояння народу і олігархічних кланів. Ми глибоко струрбовані подіями, що мали місце на виборах міського голови Мукачевого 18-го квітня, коли влада переступила всі межі допустимого, сфальсифікувавши результати виборів”.

Учасники мітингу у цьому зверненні також вимагають у Президента, уряду та ВР встановити законність та справедливість результатів виборів міського голови Мукачевого та визнати перемогу кандидата, який набрав переважну більшість голосів (це Віктор Балога).

Відомо також, що у зв’язку із фальсифікацією виборів міського голови Мукачевого громадські організації міста виступили ініціаторами збору позовних заяв від мешканців міста Мукачевого до Європейського суду з прав людини. Про це повідомляє прес-служба регіонального представництва блоку “НУ”.

У цих позовах виборці звинувачують найвище керівництво країни в організації фальсифікації виборів, переслідуванні за політичні погляди та зрощення правоохоронних органів з криміналітетом.

Подібні заяви вже погодилися подати близько 1 000 мукачівців. “Проте, якщо влада України і надалі ігноруватиме волевиявлення мукачівців, слід очікувати збільшення кількості позовних заяв до кількості десятків тисяч,” – повідомляє прес-служба.

Одночасно значна частина заявників мають намір звернутися до президента США та президентів європейських країн з проханням надати їм політичний притулок, оскільки вони зневірилися у можливості вільно обирати собі керівників та відстоювати свої права в судових гілках влади.

Тарас Марусик

А тим часом 4-го травня увечері був спалений автомобіль народного депутата України Віктора Балоги, який брав участь у недавніх виборах міського голови.

Як повідомила прес-служба реґіонального представництва блоку “Наша Україна”, це не перший випадок, спрямований проти народного депутата: “Відразу після виборів міського голови Мукачевого два дні поспіль пізно вночі біля помешкань Балоги та Іванча близько 20 осіб специфічної зовнішности дебоширили, вигукуючи погрози та образи на адресу народних депутатів та їхніх родин. Про дані факти були повідомлені голова Служби безпеки України та міністр внутрішніх справ. Однак провокації не припинились. Позавчора (тобто, 3-го травня) до воріт приватного будинку Балоги невідомі особи підігнали КамАЗ і зникли, чим був перегороджений виїзд із подвір''я”.

А 6-го травня керівник української делегації на квітневій сесії ПАРЄ Борис Олійник повідомив, що на червневій сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи у рамках розгляду питання про виконання Україною зобов`язань, взятих на себе перед вступом до РЄ, буде розглянуте питання виборів міського голови Мукачевого.

Не залишилися осторонь Мукачівських виборів Рада Європи і сенат Сполучених Штатів Америки.

6-го травня Київ ховав американського вченого, професора Джеймса Мейса, який останні десятиліття свого життя віддав Україні.

У 1986-87 роках він очолював при Конгресі США місію дослідників голодомору в Україні 1932-33 років, які чи не першими на Заході не побоялися сказати правду про ґеноцид українського народу, організований у комуністичній імперії її вождями.

Матеріал, присвячений пам’яті Джеймса Мейса, підготувала наша черкаська кореспондентка Тетяна Чорномаз.

Тетяна Чорномаз

Злочин, вчинений радянськими більшовицькими вождями проти українського народу, так вразив щире і справедливе серце американського вченого, що він не міг не стати на його захист і оборону. Він віддав своє серце Україні і тепер уже навіки.

Мені пощастило познайомитися з цією людиною з великої букви ще у 1990-му році, коли він відвідав Черкащину. Що привело його в цей край, розповідає місцевий історик, очевидець тих подій Надія Тульчинська.

Надія Тульчинська

11-го лютого 1990-го року в Умані на стадіоні ім. Котовського відбувся мітинг присвячений пам’яті сталінських репресій і голоду 30-х років. Це був перший такий мітинг в Умані, і на ньому було близько 6 тисяч людей.

Мітинг організували міськом партії і виконком міської ради з ініціативи НРУ “За перебудову”, “Меморіалу”, Спілки письменників України, Спілки кінематографістів, Товариства української мови ім. Т.Шевченка, Товариства книголюбів.

На мітингу був В.Маняк, письменник, громадський діяч, автор першої в Україні книги про голодомор 30-х років та Джеймс Мейс, американський вчений, дослідник українського голодомору, а також інші діячі української культури.

На мітингу, зокрема, було засуджено сталінізм як ідеологію і практику, як злочин проти людства. Вимагалося суду над організаторами і виконавцями сталінського терору на основі Конвенції ООН від 26-го листопада 1976-го року.

Йшлося про незастосування термінів давності до військових злочинців, організаторів та виконавців репресій та геноциду.

В резолюції мітингу було запропоновано негайно і беззастережно реабілітувати всіх репресованих в часи сталінізму, а збитки, завдані їм та їхнім сім’ям, повинні бути відшкодовані державою сповна.

Окремим пунктом було записано про видання книги пам’яті жертв комуністичного режиму як в цілому по Україні, так і по Черкащині зокрема.

У своєму виступі Джеймс Мейс говорив, що знищення українського селянства як свідомої національної верстви запланували у Москві Сталін, Каганович, Постишев та інші і нещадно здійснили свій задум в Україні в 1932-1933-х роках засобом штучного голоду.

До речі, на цьому мітингу я вперше побачила український національний синьо-жовтий, а нині державний прапор України.

Тетяна Чорномаз

З Умані делегація українських громадських діячів, очолювана письменником В.Маняком та професором Джейсом Мейсом поїхала в село Рижавку Уманського району оглянути поховання замучених голодом селян.

Киянин Дмитро Каленик, який був одним з членів делегації, стояв на колінах біля занедбаних, порослих травою пагорбів і, не ховаючи сліз, розповідав, що із 14 членів його сім’ї голодомор забрав 12.

А взагалі у Рижавці із 5 тисяч населення померло від голоду 60%.

Рижавка – рідне село Д.Каленика. У народній книзі-меморіалі В.Маняка “Голод: 33 рік” вміщено спогади Дмитра Захаровича. Комсомольські, комуністичні активісти забирали у людей все їстівне, люди пухли від голоду і втрачали розум. Прийшовши одного разу додому, Дмитро застав меншого брата Степана, який сидів біля помираючої від голоду мами, тримаючи кашкета з голопузими горобенятами. Мати жадібно їх хапала і живцем пхала в рот. Мама померла, а за нею двоє її дітей, семимісячних близнюків: Марійка й Петрик.

Є в українських селах й меморіали з прізвищами солдат, загиблих у Другій Світовій війні, але немає меморіальних стел з переліком винищених голодом.

У селі Рижавка у війні загинуло 185 селян, а голод 1933-го року забрав життя біля трьох тисяч селян.

Пройшло вже 14 років від того першого мітингу на Уманщині. Україна стала незалежною державою за цей час, а прізвищ вбитих сталінським голодомором рижавських селян і досі ніде не знайдеш. І не тільки рижавських.

Американський професор Мейс плакав разом з українцем Дмитром Калеником. Його серце не витримало українського болю. Вічная йому пам’ять!

Тарас Марусик

У вересні цього року виповнюється рівно 60 років від дня підписання угоди між головою Раднаркому Микитою Хрущовим та головою польського комітету національного визволення Едвардом Осубком-Моравським про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громад з території УРСР.

Хоча в угоді зазначалося про добровільну евакуацію, але з самого початку, з 1944-го, й аж до 1951-го вона здійснювалася з грубими порушеннями, тобто була примусовою.

Моя колега Галина Терещук зустрілася з очевидцем і жертвою цього переселення Дмитром Шимончиком, якого разом із родиною із Західної Лемківщини виселили в Україну. Про те, яких страждань і поневірянь зазнали українці з Польщі, як вони розпочинали своє нове життя в Україні, послухайте її матеріал.

Галина Терещук

Дмитро Шимончик народився у Польщі у селі Климківка Горлицького повіту, колишнього Краківського воєводства.

Климківка була першим селом від польського, за 2 кілометри. Там мешкали лише українці-лемки.

До Другої Світової війни у Климківці було 120 дворів. Була українська церква, школа.

Родина Шимончиків не вважалася дуже заможною, а були середняками. У батька пана Дмитра було 10 га землі, 5 га лісу, пара коней, молотарка, худоба. Так і господарювали. Лише на сезон запрошували робітників. Родина Шимончиків складалась із 5 чоловік, наймолодшій сестрі було 4 роки.

В роки Другої Світової війни селяни переживали наближення німецького фронту, але в січні 1945-го року, коли Польща була звільнена від німецьких військ, село зраділо.

Однак невдовзі вже у березні представники радянської та польської влад двічі на тиждень проводили у селі збори і агітували селян переселятися в Україну, обіцяючи золоті гори та чорну родючу землю. Бажаючих було одиниці, але й ті згодом писали, які жахіття на них чекали в Україні.

Людей почали залякувати Сибіром. Почалися масові пограбування худоби, домашнього майна, арешти свідомих українців поляками із сусідніх сіл.

В усьому, як розповідає Дмитро Шимончик, сприяла польська влада, і за цим жахіттям вона й спостерігала.

Наприкінці березня 1946-го року у Климівку вдосвіта приїхало польське військо і почало будити людей від хати до хати, наказуючи збиратися на схід. У кожному обійсті залишалися по 3 польських вояки, які пильнували, щоб ніхто з українців не втік.

Дмитро Шимончик розповідає.

Дмитро Шимончик

До одного воза запрягли коні, до другого корову та й сміються, і ще бричку ззаду вчепили. І що можна було взяти? Взяли швейну машинку, трохи їсти, трохи зерна, трохи картоплі, трохи паші для худоби, столик і два крісла, а решта, меблів полишалася.

Хата наша була в 1931-му році побудована і все господарське приміщення.

Галина Терещук

На залізничній станції на селян чекали вагони. У кожен заганяли по кілька родин із майном та худобою. Заповнений вагон відганяли у тупик і вже там переоформляли документи, описували майно, яке залишилось на теренах Польщі і переправляли селян до совєтів.

Три тижні везли родину Шимончиків, людей вивантажували під голим небом. Не було їсти ні для людей, ні для худоби. Селянам наказали ходити селами і шукати собі порожню хату.

Батько пана Дмитра знайшов хату у селі Дубівка, одразу за польським кордоном. “Що найбільше вас вразило, коли ви потрапили в українське село?” - Запитую у пана Шимончика.

Дмитро Шимончик

Жити в такому приміщенні і прийти на таке, то можна було з розуму вступити.

Галина Терещук

Чи допомагала тоді радянська влада, бо згідно тієї угоди, яку підписувала УРСР з поляками, українцям мали тоді допомагати? Яке тоді було ставлення влади?

Дмитро Шимончик

Якщо там було записано, не знаю, чи гектар чи два гектари землі, то дали чи 2, чи 3 центнери зерна.

Ми жили спочатку в селі Дубівка.

Галина Терещук

А як ви сюди потрапили?

Дмитро Шимончик

Нас там настрашили, і люди казали, що границя відкрита. А ще питали за мною, а батько каже: “Ні, ми війну пережили вже і разом будемо”.

Галина Терещук

Місцеве населення сприймало лемків неоднозначно, десь навіть насторожено, адже це були господарі, які одразу взялися ремонтувати хату, дбали за землею.

Але у 1946-му була велика посуха і практично не було врожаю.

Згодом Шимончики потрапили у містечко Микулинці, що на Тернопільщині, і досі там проживає пан Дмитро вже зі своєю родиною.

На подвір’ї він збудував хату, яка нагадує йому родинну садибу у Климківцях, створив лемківський куточок.

Нині села Климківці у Польщі не існує. На його місці створена відпочинкова зона, село затоплене і тепер називається Клімковське озеро.

Збитки , які були завдані українцям 60 років тому, нинішня українська влада оцінила у 9 гривень, що додали до пенсії.

Дмитро Шимончик із сумом каже:

Дмитро Шимончик

Навіть ніхто не вибачився перед нами, що нам зробили кривду або що. Ніхто!

Польська сторона навіть тим переселенцям, які там лишися, потому операцією “Вісла” забрали на західні землі, то деякі вже попродали потому. І через пару років можна було вертатися хто мав до чого, але наше село вже було зруйноване.

Галина Терещук

Дмитро Шимончик каже, що йому часто сняться ялиці з рідного села і шум лісів, а ще він часто наспівує своїх рідних лемківських пісень

Тарас Марусик

3-го травня у світі відзначають Міжнародний день захисту свободи слова, що дає привід для розмови на тему присутности цієї свободи в реґіональній пресі України.

Про сьогоднішні головні проблеми в роботі українських журналістів розмірковує наша рівненська кореспондентка Валентина Одарченко.

Валентина Одарченко

Ніхто із рівненських за останні роки журналістів не потрапив в автокатастрофу і йому не відтяли голови. Постукаємо по дереву - це позитив. А до негативу самі журналісти відносять кілька обставин.

Якщо не враховувати повну зав’язаність державних, особливо районних, засобів масової інформації на темах, котрі пропонують і коментують чиновники, то максимальній присутності свободи слова на Рівненщині заважає і певна інертність багатьох журналістів щодо висвітлення гострих тем, і недостатня солідарність регіональних мас-медіа у відстоювання своїх прав.

Говорить голова Рівненської організації незалежної медіа-профсліфлки Сергій Штурхецький.

Сергій Штурхецький

Журналісти Рівненщини не є солідарними, вони дозволяють собі маніпулювати деякими політичними силами і навіть “наїжджати” один на одного. Зокрема, відомий конфлікт між двома газетами, коли в одній газеті журналіст “Волині” критикує позицію “Рівне-ракурс” стосовно досить сумнівного все-таки питання про святкування дня міста (власне, в кожного є своя позиція з цього приводу) і дозволяє собі деякі негарні вислови, переходить межу цивілізованої критики.

Відповідь журналістів “Рівне-ракурсу” теж неприпустима, з моєї точки зору і з точки зору журналістської етики, вони роблять випад, коли переходять на особистість цього журналіста, коментують якісь факти з його біографії.

Те, що в нас немає яскраво вираженої передвиборчої боротьби, але у зв’язку з тим, що преса рівненська структурована політично, ми можемо спостерігати подібні дії і в подальшому.

Валентина Одарченко

Якщо сюди додати небажання деяких чиновників спілкуватися з пресою – виявиться, що зробити видання цікавим і актуальним не так уже й легко. Приклад із чиновників беруть на озброєння підприємці.

Свіжий приклад: під час нещодавнього конфлікту продавців оптового ринку з їхнім керівником, котрий призвів до масової акції перед міськрадою, сама власниця ринку пані Дика не вирізнялася лояльністю до журналістів.

Розповідає ведуча телеканалу “Рівне-1” Інна Чеберяк.

Інна Чеберяк

Коли журналісти намагалися до пані Дикої просити якісь коментарі, то вона відмовилася говорити і попросила, щоб журналістів охоронці виставили з кабінету.

Валентина Одарченко

Рівненські журналісти пам’ятають факти, коли їхнього радивилівського колегу не пустили на відкриту нараду районного управління освіти, коли Рівнерада позбавила акредитації журналістів газети “Рівне Вечірнє” тільки за їхні гострі статті. Іноді доходить до анекдотизму.

Розповідає Сергій Штурхецький.

Сергій Штурхецький

Судовий позов, який ініціював сам губернатор Микола Сорока. В одній із статей “Рівне Вечірнє” піддавалися гострій критиці методи обласної адміністрації з приводу спорудження такими “стаханівськими методами” госпіталю для інвалідів Великої Вітчизняної війни якраз саме до приїзду Президента.

На думку автора цієї статті, йому неодноразово доводилося чути, що десь там на нараді в адміністрації когось там обрано. Той був дуже ображений, судячи з його позовної заяви. Треба віддати йому належне, він просто вимагає спростування від “Рівне Вечірнє” в тій частині, що в адміністрації нікого “не ґвалтують”.

Валентина Одарченко

Окрема тема - відмови суддів коментувати резонансні судові процеси . А на це вони справді мають право, і це трапляється набагато частіше, ніж згода судді дати коментар.

Інший приклад: нещодавно суддя Рівненського міського суду, пан Боймиструк у черговий раз відмовив у можливості аудіозапису, цього разу радіо “Свобода”, під час резонансної судової справи за звинуваченням міського голови одного з міст у корупції і вимаганні. Цікавим є обґрунтування такого рішення: суддя каже, що йому не подобається його голос в ефірі.

Тож журналістів, котрі висвітлюють кримінальні теми, постійно спіткає одна і та ж проблема: щоб не помилитися у висвітленні справ з безліччю епізодів, потрібно навчитися стенографувати тим часом, як під час засідання ведеться технічний запис на кілька мікрофонів, але доступ до цих записів мають тільки судді.

Фахівець у галузі інформаційного права Тарас Шевченко визнає, що в даному випадку у конфлікт вступають дві правових норми: гласності судового процесу й захисту особи, якій ще не винесено обвинувальний вирок.

Однак ще півроку тому спеціалісти з “Айрекс промедіа” на семінарі в Рівному стверджували, що для відеозапису у відкритих кримінальних справах потрібна згода тим часом, як аудіозапис можна проводити без застережень.

Говорить Тарас Шевченко.

Тарас Шевченко

Моя особиста думка базувалася саме на аналізі ст. 7 закону “Про судоустрій”, де говориться про стаціонарну техніку, і де я намагався робити висновок, що диктофон – це зовсім не стаціонарна техніка, а тому дозволу не потрібно.

Але в суді моя думка, яку я намагаюся спрямовувати на захист преси, але одразу вам кажу, що вона не є однозначною, і насправді з нею далеко не всі погоджуються.

Валентина Одарченко

Судова реформа з посиленням незалежності судової гілки влади для журналістів виявилася палкою з двома кінцями. Бо якщо суддя Боймиструк, принаймні, не заперечує проти присутності журналіста на засіданні, то ще одна суддя Рівненського міського суду пані Шеремет попросила журналіста вийти з відкритого судового засідання, де розглядався стандартний позов житлової контори до споживача, саме тому, що це був журналіст, а не просто громадянин.

Оскільки і судді, і працівники житлово-комунальних підприємств часто відмовляються коментувати подібні справи, журналістам доводиться вислуховувати тільки ображених городян і на основі їхніх розповідей робити односторонні матеріали. На заяву з цього приводу до голови суду в місячний термін відповіді не отримано.

Все ж, набиваючи гулі, і журналісти, і, в першу чергу, службовці, хоч і повільно, але роблять для себе певні уроки. І , мабуть, можна вважати прогресом той факт, що вибачитися перед регіональним журналістом, нехай і в запитальній формі, нині не вважає за ганьбу сам Президент.

Леонід Кучма

Вибачте за... Але це я думаю, що Ви ж українка... “Свобода” там на мене не образилися? Валю, ти не образилася на мене?

Валентина Одарченко

Ми не ображаємося. Ми цитуємо. Така у нас робота.

Тарас Марусик

Нещодавно надійшло повідомлення про те, що генеральний прокурор України звільнив з посади прокурора Білої Церкви Олександра Лупейка. Ніяких подробиць Генпрокуратура поки що не повідомляє.

Впродовж року газета “Вечірні вісті” публікувала численні свідчення людей, до яких Лупейко та його підручні з міліції застосовували катування. Дехто їх не витримував і помирав.

Тему продовжує мій колега Володимир Ляшко.

Володимир Ляшко

Газетні публікації і матеріали, що їх оприлюднював сайт “Україна кримінальна”, містили такі подробиці, від яких холонула кров.

Ось як описував в одній з газетних статей те, що з ним трапилося, слідчий прокуратури Олександр Шкляр, на якого Лупейко теж завів “справу”.

“Мене раптом вивели з карцеру і я побачив, що хлопці-коридорні ніби перелякані. Підводять до якоїсь кімнати і зупиняються. І навіть не заводять у двері, а просто показують, мов йди в ту кімнату.

Я без всякого упередження відкриваю двері і входжу. А там стоять двоє у масках і ще четверо на чолі з Лупейком. І сходу мене хтось б’є ногою в живіт. Після цього якось по-хитрому завернули руки за спину і за наручники підвісили за крюк. А потім почали бити і руками, і ногами, куди попало. Потім надівали целофановий пакет на голову і так тримали, поки я не задихався.

Тривало все це години три з лишком чи чотири”.

Так з людей вибивали потрібні свідчення і робили справну статистику.

Але знайшлися й такі, що вистояли і знайшли в собі мужність боротися зі злом. Це адвокати Сичови, слідчий прокуратури Шкляр, міліціонери Гаркавенко і Мусієнко. “А нотаріусу Богдашевській суд вже присудив 67 тисяч гривень компенсації за моральні збитки, завдані діями Лупейко,” - повідомляє сайт “Україна кримінальна”.

Як же в Білій Церкві сприймали всю цю історію з прокурором і тими зловживаннями, про які повідомляла впродовж року преса? Розповідає депутат міської ради Микола Пшенник.

Микола Пшенник

Я йому задав питання: “Ви або спростуйте те, що пишуть у “Вечірніх вістях”, або подавайте в суд, або, якщо це правда, йдіть у відставку”.

В нас, в Білій Церкві, дуже багато таких гучних: в нас і вбили прокурора районного в місті Корнєва років п’ять тому, у нас тут був замах на одного з начальників міліції. Слава Богу, він вижив, і дай Боже, щоб він жив.

Володимир Ляшко

А взагалі кримінальна ситуація в Білій Церкві напружена?

Микола Пшенник

Як і скрізь. Але в Білій Церкві по Київській області особливо напружена. Тут же в нас і наркоманія, і проституція, тому, що це найбільше місто у Київській області: в місті 200 тисяч населення.

Гучних справ досить.

Володимир Ляшко

Мені вдалося зв’язатися по телефону і з автором численних викривальних публікацій про білоцерківську прокуратуру, журналістом “Вечірніх вістей” Станіславом Речинським. Я поцікавився, чи відчував він тиск з боку владних структур?

У своїй розповіді він згадує суддю Київського апеляційного суду Шевченка, який вимагав припинити публікації і подав позов на журналіста на відшкодування моральних збитків у 50 тисяч гривень.

Станіслав Речинський розповідає.

Станіслав Речинський

Тиск був більше з боку судді Шевченка, були дзвінки якісь, погрози. А сам Лупейко, я кілька разів йому дзвонив, пропонував йому зустрітися, але він відмовлявся, говорив, що це можливо лише з дозволу Гайсинського, прокурора області. А Гайсинський уперто уникав зустрічі зі мною.

Володимир Ляшко

Ви взагалі очікували, що якась реакція буде в цьому плані, чи публікації якось “зависали”, і відчуття було якоїсь безнадії?

Станіслав Речинський

Ну в мене під кінець було таке відчуття безнадійності, що ніби-то нікого не хвилює те, що ця людина дійсно злочинна, і я не сподівався, що все-таки його знімуть. Хоча і не впевнений, що це результат моїх статей.

Справа в тому, що там же багато його жертв зверталися до Карпачової. Вони вже об’єдналися. Вже кілька позовів у нього виграли. Тобто, звичайно, це перемога місцевих жителів багато в чому.

Володимир Ляшко

З самим Олександром Лупейком поки що зв’язатися не вдалося, але своїм підлеглим у Білій Церкві він заявив, що став жертвою “інтриг і підводних течій у Генпрокуратурі”.

Тарас Марусик

Це була оглядова програма “Тиждень реґіонів”. Її підготував і провів Тарас Марусик. Зі мною в студії працював Михайло Петренко.

На все добре, шановні слухачі!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG