Аудіозапис програми:
Київ, 11 травня 2004 року.
Олекса Боярко
Радіожурнал “Країна Інкогніта”– це спільний пошук історичної істини. “Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України. “Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Говорить радіо “Свобода”. Вітаємо вас, шановні слухачі! Чи добре знає широкий загал творчість тих письменників, яких вивчає у школі?
З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст Радіо Свобода, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Сіло сонце. Легенька тінь ночі упала на землю. Заблищали зорі в чистому небі, показався і місяць з-за гори — повний, червоний, неначе в бані паривсь. Сумно позирнув він крізь пил та куряву на людську біганину, на чудний гук міста. Не спить воно, та ще й не збирається спати. По кам''яних вулицях торохтять вощики, попід заборами снують люди, у кожній хаті горить світло; а великі будинки неначе в огні палають: з їх розчинених вікон ллються де співи, де бренькіт... Почалося окреме городське життя — життя ночі... Село не знає його, бо не знає і тії страшенної задухи, що здіймається удень з кам''яних улиць, з напечених сонцем стін, з тісних смердючих дворів і що не дає дихати, не дає жити. Про те не знає село. Примостившись на просторій просторості, серед широкого поля, укрите густими садками, оторочене кругом левадами, з річкою на краю, а іноді й посередині, — воно дише і вдень прохолодою. А вночі?.. Хоч би ставало тії короткої літньої ночі на відпочинок після денної праці, бо не вспіе заблимати світ над землею, як уже й продираються хазяйські очі, уже здіймаються натомлені руки на працю.
Не те у місті: там немає ні просторих левад, ні густих садків; там шматок місця потрібен під будівлю, котра б приносила більш користі, грошей, і там оселились люди не польової праці — гречкосії та хлібороби, а городської... Все те живе тільки на гроші, все те купує, що потрібно для життя, а не своїми руками добуває. Там життя ніколи не вгаває: одно спить до півдня, друге — з півдня. А ніччю, як окриється пекуче сонце, спаде денна задуха, — тільки й дихнеш свіжою прохолодою, тільки й посидиш з добрим чоловіком, перекинешся з ним живим словом, а часом і погуляєш досхочу.
Максим Стріха
Панас Мирний – безперечний класик української літератури ХІХ століття. Класик і за радянських часів і за теперішніх. Ледве, чи знайдеться хтось, хто вчився в українські й школі і не писав колись твору на тему образу Чіпки в романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні” – “Пропаща сила”.
Але сьогодні ми говоритимемо не про цей найвідоміший, а разом з тим, сказати б, взірцево-соціологічний роман Панаса Мирного (який в своєму повсякденному житті був не лише викривачем тяжкого лиха українського села, а й дійсним статським радником, службовцем казенних полтавських установ), а про інший роман значно менш відомий, який проте письменник писав і змінював практично все своє життя. Про роман з неординарної, особливо як на українську літературу 80-тих років, коли ця робота почалася назвою “Повія”.
Сергій Грабовський
Історія сільської дівчини Христі, яка під впливом середовища стала повією. Проте не все так просто із цим романом. Інакше б не висловлював щирого бажання відредагувати його з використанням сучасної літературної мови і сучасних літературних прийомів такий неординарний письменник, як Василь Шкляр. Йому слово.
Василь Шкляр
Йдеться про абсолютно, начебто, нову тематику у тодішній українській прозі. Навіть вже сама назва на той час була незвична. Щодо назви Панас Мирний теж мав певні сумніви, хоча вже із сьогоднішнього погляду ми бачимо, що, кажучи по-теперішньому, назва комерційна як на сьогоднішній день.
Панас мирний розглянув історію української дівчини Христини Притиківни все-таки у соціальному контексті. Немає його наголосів, досліджень на фізіологічній природі жінки. Попри всі достоїнства цього твору, мені здається, що він залишився все-таки невикінченим, недовершеним і це визнавав сам Панас Мирний.
Адже він був чиновником, він не мав для нормальної творчої праці. Він сам казав, що тільки над своїми службовими паперами сидів щодня до 2-3 години ночі і на літературну працю залишалося дуже мало часу.
І так вийшло, що розтяглася ця робота на 40 років. І дехто, навіть смішно з цього ставлять як за приклад, що от, мовляв, дивіться, що письменник працював аж 40 років над романом.
Максим Стріха
Я не думаю, що причина лише у тяжких умовах життя дійсного статського радника Рудченка, він же український письменник Панас Мирний. Аж ніяк не в легших умовах писав, скажімо, “Волоцюга і в’язень” Винниченко чи “Телеграфіст” Cамійленко. Всі українські письменники мусили, на жаль, аж надто багато часу приділяти пошукові хліба наденного.
Але сама тема була занадто сміливою для тодішньої дуже цнотливої, дуже народницької української літератури, для її тодішніх видавців і тодішніх читачів.
Ще академік Сергій Єфремов, порівнюючи двох найбільших українських письменників-прозаїків перед Коцюбинським, відзначив, що тоді, коли Нечуй-Левицький є незрівнянним майстром жанрових сцен, то Панасові Мирному властивий значно глибший психологізм.
Саме це дозволило йому зробити спробу проникнути в его, у внутрішній світ жінки. Такого проникнення доти в українській літературі не було і художні засоби для цього проникнення Панас Мирний мусив створювати пишучи свій роман.
Сергій Грабовський
Роздуми про роман “Повія” продовжує письменник Василь Шкляр.
Василь Шкляр
В ньому є багато недоглядів стилістичних і з лексичного погляду. Є просто алогізми, лексичні покручі. Роман писався на порі становлення української мови. Наша мова не була ще сформована і унормована. І все віддзеркалилось, на жаль, і в цьому творі.
Через те я, так би мовити, вирішив його адаптувати. Всі це сприйняли як посягання на класичний твір. Це просто сучасна редакція роману, яку, я переконаний, що зробив би і сам Панас Мирний, якби був живий, бо в його час, на жаль, не було інституту редакторів. Робив там Іван Білик правки своєю рукою. Ще були всілякі правки, де ми навіть сьогодні не можемо зрозуміти чиї вони. Коли переписувалися його тексти, а рукописи були написані дрібно, багато закреслень. І коли відтворювалися ці тексти, то знову було допущено багато дуже помилок і перекручень.
Йдеться не про якусь підміну академічного тексту. Те, що написав Панас Мирний є, звичайно, священним і недоторканним. Я тільки хочу, так би мовити, зробити варіант сучасної редакції для масового читача, оскільки я вже давно переконався, що є такий читач, який ніколи не подужає в оригіналі, скажімо, цей же роман чи ще деякі інші.
А от у такому стислому, лапідарнішому варіанті, де збережено, наголошую, абсолютно всі особливості письма: стилістичні, інтонаційні, все те, що становить неповторне авторське я, це збережено, але буде все це доступніше для масового читача.
При чому під масовим читачем, я не маю на увазі якихось посередностей, які там ковтають тільки таке легке чтиво. До масового читача належать академіки, філологи, які я знаю, що теж багато хто просто знає про деякі твори тільки на рівні переказів, критичних праць, а цілком цих творів не подужать.
Сергій Грабовський
До цього треба додати, що третя частина роману “Повія” в першому варіанті була дуже сміливою, як на ті часи. Вперше в українській прозі містилися відверто еротичні сцени та описання еротичних жадань персонажів. Але часопис “Киевская старина” відмовив у публікації цього тексту. Відтак Панас Мирний свідомо вихолощує наприкінці ХІХ століття цю частину роману, але для того, щоб її надрукувати, знадобилася революція. 1919 року “ЛНВ” надрукував епізоди з третьої частини роману. А четверта частина роману, попри суцільні евфемізми та соціальні акценти, за життя Панаса Мирного так і не була надрукована.
Максим Стріха
Цензура і автоцензура були трагедієюукраїнської літератури, і не тільки у ХІХ столітті. Той самий Коцюбинський, той самий Кримський, коли іноді часи, здавалося б, були значно вільніші боялися ситуації, коли іноді говорити доводилося надто відверто, а тим більше, коли могла виникнути аж надто небезпечна паралель між ліричним героєм і автором.
І, власне, слід віддати належне Оксані Забужко, яка поламала цю межу 1996 року своїми “Польовими дослідження з українського сексу”.
Цей твір так само можна судити по-іншому. Є в ньому прихильники, які ті, хто його не приймають. Але не можна відкидати одного, що в наш час видавничої скрути цей текст справді став українським бестселером і справді, навіть на російськомовному Сході, де української літератури на загал майже не читають, то про текст Оксани Забужко все ж таки чули.
Гаряче іскристе сонце котиться по високому небу, золотом горять зелені поля під тим сонячним світом, пташки співають, летючі метелики в''ються перед очима, у повітрі пахощі. Вона ходить по полю, по котрому поросло буйне жито, пшениця. Лани без міри, без краю, вітер гойда молодий та довгий колос, хвилею мчиться від лану до лану. “Чиє се поле?” — пита вона прохожого шляхом чоловіка. “Христине поле”, — каже той, скидаючи перед нею шапку. “Якої Христі?” — “А от, коли знаєте, з Мар''янівки. Бідного батька і матері була дочка і хороша з себе, та пішла у найми, не звісно де швендяла по світу, а вернулася у село калікою. Та вже, видно, за муки тяжкі бог їй талан послав — розбагатіла. Оце скільки оком не скинеш — все поле її. Там і ліс столітній, а в Мар''янівці — дом панський. На всю Мар''янівку дом! І в йому повно дівчат та покриток. Оце яка прошпетиться — вона зараз до себе й переманює. Грамоти вчить, майстерству научає. Школу таку відкрила. І дивно: зовсім непутяще що запопаде, а, дивись, год другий побула — такою невсипущою хазяйкою робиться: і усе знає, і все вміє. Звідти, коли схоче, і заміж виходе, а не схоче — довіку там живе. Спершу люди сторонилися її, а як розчовпали, то і хазяїни своїх дочок почали їй у науку давати. Добра душа, багато добра робить! Не то що другі: як розбагатіло — забуло і бога, і людей. А Христя ні — все для людей. За їх, каже, лихо я їм добром оддячу...
Максим Стріха
Це зі сну Христі наприкінці роману, коли вона замерзає на вулиці у сильний мороз і їй мариться картина. Як можна зробити жінок щасливими? Звичайно ж, просвітою, бо вся українська література тодішня народницька не могла обійтися без гасла просвіти для народу.
Цей відомий на всю Мар’янівку дом, де повно дівчат та покриток і, де їх вчать грамоти, майстерству здається бідній нещасній Христі недосяжною мрією.
Сьогодні легко, звичайно, критикувати Панаса Мирного за наївність, але ж пам’ятаймо, що кожен жив у свій час. Так само можна критикувати Василя Шкляра чи допустимі загалом адаптації класиків.
Історія знає чимало таких випадків. Скажімо, більшість дітей читає Гомерів епос “Одісею” і “Іліаду” з більш-менш талановитих переказів, можливо, з вкрапленням віршованих текстів.
Більшість ніколи не прочитала, скажімо, повністю, навіть в перекладі “Гаргантюа і Панта грюель”, оскільки частіше так само побутують адаптовані видання. Адаптували для масового читача як відомо і Дон Кіхота.
Зовсім нещодавно Олександр Мокровольський спробував дати українському читачеві фактично не переклад, а адаптований переказ “Владара перстнів”.
Тут немає гарантії успіху, тут немає єдиного мірила. Але, якщо завдяки адаптації Шкляра роман прочитає більше людей, думаю, що мету буде досягнуто.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський. Фрагменти з роману “Повія” читав Олекса Починок. Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки. Говорить радіо “Свобода”.
Київ, 11 травня 2004 року.
Олекса Боярко
Радіожурнал “Країна Інкогніта”– це спільний пошук історичної істини. “Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України. “Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Говорить радіо “Свобода”. Вітаємо вас, шановні слухачі! Чи добре знає широкий загал творчість тих письменників, яких вивчає у школі?
З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст Радіо Свобода, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Сіло сонце. Легенька тінь ночі упала на землю. Заблищали зорі в чистому небі, показався і місяць з-за гори — повний, червоний, неначе в бані паривсь. Сумно позирнув він крізь пил та куряву на людську біганину, на чудний гук міста. Не спить воно, та ще й не збирається спати. По кам''яних вулицях торохтять вощики, попід заборами снують люди, у кожній хаті горить світло; а великі будинки неначе в огні палають: з їх розчинених вікон ллються де співи, де бренькіт... Почалося окреме городське життя — життя ночі... Село не знає його, бо не знає і тії страшенної задухи, що здіймається удень з кам''яних улиць, з напечених сонцем стін, з тісних смердючих дворів і що не дає дихати, не дає жити. Про те не знає село. Примостившись на просторій просторості, серед широкого поля, укрите густими садками, оторочене кругом левадами, з річкою на краю, а іноді й посередині, — воно дише і вдень прохолодою. А вночі?.. Хоч би ставало тії короткої літньої ночі на відпочинок після денної праці, бо не вспіе заблимати світ над землею, як уже й продираються хазяйські очі, уже здіймаються натомлені руки на працю.
Не те у місті: там немає ні просторих левад, ні густих садків; там шматок місця потрібен під будівлю, котра б приносила більш користі, грошей, і там оселились люди не польової праці — гречкосії та хлібороби, а городської... Все те живе тільки на гроші, все те купує, що потрібно для життя, а не своїми руками добуває. Там життя ніколи не вгаває: одно спить до півдня, друге — з півдня. А ніччю, як окриється пекуче сонце, спаде денна задуха, — тільки й дихнеш свіжою прохолодою, тільки й посидиш з добрим чоловіком, перекинешся з ним живим словом, а часом і погуляєш досхочу.
Максим Стріха
Панас Мирний – безперечний класик української літератури ХІХ століття. Класик і за радянських часів і за теперішніх. Ледве, чи знайдеться хтось, хто вчився в українські й школі і не писав колись твору на тему образу Чіпки в романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні” – “Пропаща сила”.
Але сьогодні ми говоритимемо не про цей найвідоміший, а разом з тим, сказати б, взірцево-соціологічний роман Панаса Мирного (який в своєму повсякденному житті був не лише викривачем тяжкого лиха українського села, а й дійсним статським радником, службовцем казенних полтавських установ), а про інший роман значно менш відомий, який проте письменник писав і змінював практично все своє життя. Про роман з неординарної, особливо як на українську літературу 80-тих років, коли ця робота почалася назвою “Повія”.
Сергій Грабовський
Історія сільської дівчини Христі, яка під впливом середовища стала повією. Проте не все так просто із цим романом. Інакше б не висловлював щирого бажання відредагувати його з використанням сучасної літературної мови і сучасних літературних прийомів такий неординарний письменник, як Василь Шкляр. Йому слово.
Василь Шкляр
Йдеться про абсолютно, начебто, нову тематику у тодішній українській прозі. Навіть вже сама назва на той час була незвична. Щодо назви Панас Мирний теж мав певні сумніви, хоча вже із сьогоднішнього погляду ми бачимо, що, кажучи по-теперішньому, назва комерційна як на сьогоднішній день.
Панас мирний розглянув історію української дівчини Христини Притиківни все-таки у соціальному контексті. Немає його наголосів, досліджень на фізіологічній природі жінки. Попри всі достоїнства цього твору, мені здається, що він залишився все-таки невикінченим, недовершеним і це визнавав сам Панас Мирний.
Адже він був чиновником, він не мав для нормальної творчої праці. Він сам казав, що тільки над своїми службовими паперами сидів щодня до 2-3 години ночі і на літературну працю залишалося дуже мало часу.
І так вийшло, що розтяглася ця робота на 40 років. І дехто, навіть смішно з цього ставлять як за приклад, що от, мовляв, дивіться, що письменник працював аж 40 років над романом.
Максим Стріха
Я не думаю, що причина лише у тяжких умовах життя дійсного статського радника Рудченка, він же український письменник Панас Мирний. Аж ніяк не в легших умовах писав, скажімо, “Волоцюга і в’язень” Винниченко чи “Телеграфіст” Cамійленко. Всі українські письменники мусили, на жаль, аж надто багато часу приділяти пошукові хліба наденного.
Але сама тема була занадто сміливою для тодішньої дуже цнотливої, дуже народницької української літератури, для її тодішніх видавців і тодішніх читачів.
Ще академік Сергій Єфремов, порівнюючи двох найбільших українських письменників-прозаїків перед Коцюбинським, відзначив, що тоді, коли Нечуй-Левицький є незрівнянним майстром жанрових сцен, то Панасові Мирному властивий значно глибший психологізм.
Саме це дозволило йому зробити спробу проникнути в его, у внутрішній світ жінки. Такого проникнення доти в українській літературі не було і художні засоби для цього проникнення Панас Мирний мусив створювати пишучи свій роман.
Сергій Грабовський
Роздуми про роман “Повія” продовжує письменник Василь Шкляр.
Василь Шкляр
В ньому є багато недоглядів стилістичних і з лексичного погляду. Є просто алогізми, лексичні покручі. Роман писався на порі становлення української мови. Наша мова не була ще сформована і унормована. І все віддзеркалилось, на жаль, і в цьому творі.
Через те я, так би мовити, вирішив його адаптувати. Всі це сприйняли як посягання на класичний твір. Це просто сучасна редакція роману, яку, я переконаний, що зробив би і сам Панас Мирний, якби був живий, бо в його час, на жаль, не було інституту редакторів. Робив там Іван Білик правки своєю рукою. Ще були всілякі правки, де ми навіть сьогодні не можемо зрозуміти чиї вони. Коли переписувалися його тексти, а рукописи були написані дрібно, багато закреслень. І коли відтворювалися ці тексти, то знову було допущено багато дуже помилок і перекручень.
Йдеться не про якусь підміну академічного тексту. Те, що написав Панас Мирний є, звичайно, священним і недоторканним. Я тільки хочу, так би мовити, зробити варіант сучасної редакції для масового читача, оскільки я вже давно переконався, що є такий читач, який ніколи не подужає в оригіналі, скажімо, цей же роман чи ще деякі інші.
А от у такому стислому, лапідарнішому варіанті, де збережено, наголошую, абсолютно всі особливості письма: стилістичні, інтонаційні, все те, що становить неповторне авторське я, це збережено, але буде все це доступніше для масового читача.
При чому під масовим читачем, я не маю на увазі якихось посередностей, які там ковтають тільки таке легке чтиво. До масового читача належать академіки, філологи, які я знаю, що теж багато хто просто знає про деякі твори тільки на рівні переказів, критичних праць, а цілком цих творів не подужать.
Сергій Грабовський
До цього треба додати, що третя частина роману “Повія” в першому варіанті була дуже сміливою, як на ті часи. Вперше в українській прозі містилися відверто еротичні сцени та описання еротичних жадань персонажів. Але часопис “Киевская старина” відмовив у публікації цього тексту. Відтак Панас Мирний свідомо вихолощує наприкінці ХІХ століття цю частину роману, але для того, щоб її надрукувати, знадобилася революція. 1919 року “ЛНВ” надрукував епізоди з третьої частини роману. А четверта частина роману, попри суцільні евфемізми та соціальні акценти, за життя Панаса Мирного так і не була надрукована.
Максим Стріха
Цензура і автоцензура були трагедієюукраїнської літератури, і не тільки у ХІХ столітті. Той самий Коцюбинський, той самий Кримський, коли іноді часи, здавалося б, були значно вільніші боялися ситуації, коли іноді говорити доводилося надто відверто, а тим більше, коли могла виникнути аж надто небезпечна паралель між ліричним героєм і автором.
І, власне, слід віддати належне Оксані Забужко, яка поламала цю межу 1996 року своїми “Польовими дослідження з українського сексу”.
Цей твір так само можна судити по-іншому. Є в ньому прихильники, які ті, хто його не приймають. Але не можна відкидати одного, що в наш час видавничої скрути цей текст справді став українським бестселером і справді, навіть на російськомовному Сході, де української літератури на загал майже не читають, то про текст Оксани Забужко все ж таки чули.
Гаряче іскристе сонце котиться по високому небу, золотом горять зелені поля під тим сонячним світом, пташки співають, летючі метелики в''ються перед очима, у повітрі пахощі. Вона ходить по полю, по котрому поросло буйне жито, пшениця. Лани без міри, без краю, вітер гойда молодий та довгий колос, хвилею мчиться від лану до лану. “Чиє се поле?” — пита вона прохожого шляхом чоловіка. “Христине поле”, — каже той, скидаючи перед нею шапку. “Якої Христі?” — “А от, коли знаєте, з Мар''янівки. Бідного батька і матері була дочка і хороша з себе, та пішла у найми, не звісно де швендяла по світу, а вернулася у село калікою. Та вже, видно, за муки тяжкі бог їй талан послав — розбагатіла. Оце скільки оком не скинеш — все поле її. Там і ліс столітній, а в Мар''янівці — дом панський. На всю Мар''янівку дом! І в йому повно дівчат та покриток. Оце яка прошпетиться — вона зараз до себе й переманює. Грамоти вчить, майстерству научає. Школу таку відкрила. І дивно: зовсім непутяще що запопаде, а, дивись, год другий побула — такою невсипущою хазяйкою робиться: і усе знає, і все вміє. Звідти, коли схоче, і заміж виходе, а не схоче — довіку там живе. Спершу люди сторонилися її, а як розчовпали, то і хазяїни своїх дочок почали їй у науку давати. Добра душа, багато добра робить! Не то що другі: як розбагатіло — забуло і бога, і людей. А Христя ні — все для людей. За їх, каже, лихо я їм добром оддячу...
Максим Стріха
Це зі сну Христі наприкінці роману, коли вона замерзає на вулиці у сильний мороз і їй мариться картина. Як можна зробити жінок щасливими? Звичайно ж, просвітою, бо вся українська література тодішня народницька не могла обійтися без гасла просвіти для народу.
Цей відомий на всю Мар’янівку дом, де повно дівчат та покриток і, де їх вчать грамоти, майстерству здається бідній нещасній Христі недосяжною мрією.
Сьогодні легко, звичайно, критикувати Панаса Мирного за наївність, але ж пам’ятаймо, що кожен жив у свій час. Так само можна критикувати Василя Шкляра чи допустимі загалом адаптації класиків.
Історія знає чимало таких випадків. Скажімо, більшість дітей читає Гомерів епос “Одісею” і “Іліаду” з більш-менш талановитих переказів, можливо, з вкрапленням віршованих текстів.
Більшість ніколи не прочитала, скажімо, повністю, навіть в перекладі “Гаргантюа і Панта грюель”, оскільки частіше так само побутують адаптовані видання. Адаптували для масового читача як відомо і Дон Кіхота.
Зовсім нещодавно Олександр Мокровольський спробував дати українському читачеві фактично не переклад, а адаптований переказ “Владара перстнів”.
Тут немає гарантії успіху, тут немає єдиного мірила. Але, якщо завдяки адаптації Шкляра роман прочитає більше людей, думаю, що мету буде досягнуто.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський. Фрагменти з роману “Повія” читав Олекса Починок. Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки. Говорить радіо “Свобода”.
