Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 10:19

До дня матері.


Людмила Литовченко

10 травня 2004 року.

Наталя Мусієнко

Кожної другої неділі травня у світі відзначають День Матері. Повертається це свято і в Україну, переважно завдяки українським жіночим організаціям, які його добре пам’ятали, зберігали за кордоном і повернули в Україну.

В цей день належить згадати всіх матерів, які будь-коли жили на українській землі, які дали життя цілому народові. Про настрій однієї жінки-матері, пов’язаний з цим днем, розповідає Людмила Литовченко.

Людмила Литовченко

Вранці 18-го травня 72-го року Надія Світлична, як звичайно, відвела дворічного сина Ярему в дитячий садок, щоб увечері забрати його додому. Все було, як завжди, от лише прийти по сина Надійка змогла лише через 4 роки. Згадує правозахисниця, колишній політв’язень Надія Світлична:

Надія Світлична

Мене викликали на допит. Братоій дружині, яка супроводжувала мене до КДБ, слідчий сказав, що викликав мене не надовго, що десь через годину-півтори відпустить, але треба, мовляв, підписати якісь дуже важливі папери.

Він спровокував братову цим сидіти у приймальні, чекати, поки мене випустять. Чекати б довелося чотири роки, але “гуманні” кадебісти вже через кілька годин повідомили їй, що мене заарештовано.

Тоді Льоля кинулася до дитячого садка по Ярему, але його вже звідти забрали. Власне, її тому і тримали кілька годин, щоб встигнути забрати дитину і відвезти подалі.

А куди, їй не сказали, очевидно. А мені, перш ніж зачинити в тюремній камері, повідомили, що сина забрали до будинку дитини, тобто до сиротинця у Ворзель.

Льоля прийшла в дитячий садок – дитини немає, і їй не сказали, куди забрали дитину. Вона вже пізніше довідалася, що дитина у Ворзелі сиротинці, але дізналася про це по секрету від когось із сторонніх людей.

Їй сказали, щоб вона навіть нікому не показувала, що вона знає, де дитина, бо інакше, його сховають так, що вже не скаже їй.

Тривало мало два тижні, поки вона домоглася, щоб дитину віддали.

Людмила Литовченко

Перше побачення з сином відбулося через півтора року. Бабуся привезла Ярему до Мордовії, де його мама відбувала ув’язнення в жіночому таборі суворого режиму.

Найбільше Надійка боялася, що син її не впізнає, бо півтора року для дворічної дитини – це майже півжиття, і психологічно готувалася до зустрічі з дитиною.

Ярема також внутрішньо готувався до зустрічі з мамою, яку він уявляв по-своєму, здебільшого з фотографії.

Надія Світлична

І все ж, коли я внутрішньо відчула чи коли по очах побачила, що він мене не впізнав, то це було сильним психологічним ударом.

Це все такі миттєві враження, може, для стороннього ока і непомітні, але травма була глибока.

Свого сина я бачила протягом чотирьох років свого ув’язнення тричі. Дозволялося одне побачення на рік, якщо не позбавлять.

Людмила Литовченко

Чи заради малолітньої дитини термін ув’язнення матері бодай трохи зменшили – запитала я Надійку.

Надія Світлична

Не зменшили, але один час була така можливість. 1975 рік – це передостанній рік моєї неволі, проголосили роком жінки. З цієї нагоди готували амністію для жінок з малолітніми дітьми.

А в грудні 1974, до 10-го грудня, до Дня прав людини ми, тобто українські жінки-політв’язні оголосили страйк, ми відмовилися від примусової праці, через це опинилися в карцерах.

Відбувши той карцер, потрапляли туди знову, тобто почали вже серйозне протистояння з владою. Отож в указі про амністію з нагоди року жінки з’явився окремий пункт про те, що особливо небезпечні державні злочинці не підлягають тій амністії.

А було нас на той час, особливо небезпечних державних злочинців, жінок, що мали малолітніх дітей, в той час нас було на весь Радянський Союз двоє: я і Ірина Калинець.

Людмила Литовченко

Таку трагічну сторінку свого життя, яка розпочалася майже в день матері – 18 травня 72-го року - розповіла правозахисниця, колишній політв’язень, а зараз – мешканка Нью-Йорка Надія Світлична. З нею розмовляла Людмила Литовченко.
XS
SM
MD
LG