Доступність посилання

logo-print
09 грудня 2016, Київ 07:55

Українці в світі. Люди і долі.


Людмила Литовченко

6 травня 2004 року.

Людмила Литовченко

Сьогодні мова йтиме про феномен українців, які, опинившись у чужому світі, не лише не втратили своєї ідентичності, не загубилися в чужому морі, а й зберегли культуру, мову, традиції свого народу і передали все своїм нащадкам.

Якось в інтерв’ю телевізійному каналові “1+1” відомий український актор і режисер Михайло Гладій сказав, що лише в Канаді, еміґрувавши до Монреаля, він відчув себе справжнім українцем.

А я тоді подумала: “Яке життя треба було прожити і яку роботу треба було зробити попереднім поколінням українських еміґрантів, щоб наш сучасник, потрапивши з України на Американський континент, міг сказати: “Я лише тут відчув себе українцем”?

Нагадаю, масова еміґрація українців розпочалася, переважно з західних реґіонів, наприкінці ХІХ століття і була спрямована до Північної та Південної Америки.

Про що дбали переселенці на чужині? Не лише про власну кишеню, хоча і ця проблема стояла дуже гостро. Вони в першу чергу шукали притулок для душі: будували церкви, створювали громади, трималися один одного.

Після другої світової війни з’явилася організація, що називалася ПАН-Американська Українська Конференція. Вона об’єднувала українські громадські організації Північної і Південної Америки.

Та чимдалі нагальнішою ставала потреба створити світову раду, яка б об’єднала усіх українців вільного світу. Говорить голова Світової Федерації Українських Жіночих організацій, другий заступник голови Світового Конґресу Українців Марія Шкамбара.

Марія Шкамбара

19 листопада 1967 року відбувся перший Конгрес Світового українства, який називався “Світовий Конгрес вільних українців”, тобто СКВУ. Це з’єднувало всі держави, де жили українці, поза межами Радянського Союзу та країн Східної Європи.

Конгрес відбувся у Нью-Йорку. Яка тоді була найважливіша праця Конгресу?

Це було, перше – давати вільному світові знання про Україну, вимагати Україну як самостійну державу, обороняти людські права, обороняти права людей, які хочуть мати свою мову, свою релігію, свою національну культуру, обороняти і старатися, щоб ми в діаспорі втримали українську мову, створити допоміжний центр, себто суспільну службу в цілому світі, щоб допомагати і Україні, і допомагати українцям, які потребують допомоги, створити наукову раду, яка б займалася видання книжок, виданням спеціально історії України, інформацію про Україну, зберегти українську мову в світі, створити наукову раду, яка також цікавилася б і школами, підтримати школи українські, підтримати українську культуру, створилася також рада культури.

Людмила Литовченко

Світовий Конґрес Вільних українців, який об’єднував українців, що проживали поза межами Радянського Союзу та країн Східної Європи, у 1992-му році, після здобуття Україною незалежності, провів свій перший Форум в Києві і відтоді почав діяти, як Світовий Конґрес Українців.

Тоді ж було створено Українську Всесвітню Координаційну Раду. Розповідає голова УКВР Михайло Горинь.

Михайло Горинь

УКВР покликана здійснювати об’єднання, я би сказав, українців всього світу, координація їх діяльності. Ми не є організацією, котра хотіла б давати вказівки, керувати тими структурами.

Наше завдання полягає в тому, щоб вивчити стан українських громад, розкиданих по всьому світові, і домагатися їх координації разом із тими заходами, котрі проводяться в Україні.

Довгий час ми шукали різних форм, яким способом найкраще можна було б організувати наше взаємне пізнання, взаємну нашу працю, якщо сходяться наші ідеї, і так далі.

Прийшли до висновку, що найкраща форма контакту із українськими громадами світу – це, в першу чергу, безпосереднє знайомство із громадами.

Є такий магніт, який тягне українську діаспору, розкидану по всіх країнах світу. І тим магнітом є Україна. У нашій програмі так і записано, що завдання українських громад світу – допомагати у розбудові і зміцнені української незалежної держави.

Людмила Литовченко

А як українська держава допомагає в розбудові Української Всесвітньої Координаційної Ради?

До 2002-го року УВКР не діставала від держави жодної допомоги і фактично існувала за рахунок членських внесків і тому, як зазначає пан Горинь, діяльність організації була вельми скромною.

У 2002-му і 2003-му році держава виділила УВКР близько 600 тисяч гривень на рік, а у 2004-му році фінансування скоротилося до 55 тисяч – ця сума дає можливість лише оплатити вартість приміщення.

Зараз влада обіцяє відновити фінансування Координаційної Ради на рівні попередніх років. Якщо обіцянки буде дотримано, говорить пан Горинь, це дасть можливість здійснити ознайомчі поїздки до місць скупченого проживання українців.

У 2002-му році члени Української всесвітньої координаційної ради відвідали українські громади в деяких країнах Північної і Південної Європи та Далекого Сходу і дійшли висновку, що Україна, яка існує поза межами України – це велика біла пляма в сучасній її історії.

Перебуваючи на Далекому Сході, члени експедиції не обійшли і мовне питання.

Михайло Горинь

Ми були здивовані, вели дискусії із представниками російської адміністрації, говорили про те, що, слухайте, ми вам дали в Україні 2700 російських шкіл, чи шкіл з російською мовою викладання.

На Далекому Сході немає жодної української школи, на 1100 км в довжину жодної української школи, тільки у Петропавловську-Камчатську є не школа, а один недільний клас, де вивчається українська мова.

Так що ситуація українських громад Далекого Сходу є дуже тяжкою.
XS
SM
MD
LG