Доступність посилання

11 грудня 2016, Київ 15:44

“7 днів Демократії”: Річниця депортації кримських татар та інших народів із Криму; Візит української делегації на чолі з прем’єр-міністром Віктором Януковичем до Брюсселя.


Людмила Литовченко

Аудіозапис програми:

Прага, 22 травня 2004 року.

Людмила Литовченко

В ефірі українська програма “Радіо Свобода”. Ви слухаєте передачу “7 днів Демократії”. Її підготувала і веде Людмила Литовченко. Вітаю вас, шановні слухачі!

Шістдесят років тому, в ніч з 17 на 18 травня розпочалася депортація кримських татар та інших народів із Криму. Українцям слово “депортація” також добре знайоме. А для кримських татар воно стало тією межею, що розділила життя народу на до - і після. За розчерком пера Йосипа Сталіна цілий етнос завантажили в 70 ешелонів і вивезли аж у Середню Азію. Це був 1944 рік, ще йшла війна, але спеціальним наказом по фронтах із діючої армії було звільнено всіх кримських татар, хіба за винятком старших офіцерів, яких, до речі, вислали з Батьківщини вже після війни.

Загалом в ті часи з Криму було вислано понад 300 тис. осіб. А радянське керівництво у службовому листуванні називало цю акцію “етнічним розвантаженням Криму”. Про депортацію татарського населення з Криму та його наступну боротьбу за повернення на свою землю розповідає Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

12 травня 1944 року радянська армія зайняла Крим, а напередодні Сталін підписав постанову Державного комітету оборони під назвою “Про кримських татар”. Документ звинувачував їх у “зраді Батьківщини”, вступі до “добровільних татарських військових частин”, створенні “татарських національних комітетів”. Постановою передбачалася депортація усіх кримських татар до Узбекистану, Казахстану, Марійської автономної республіки та шести областей Росії.

Від 18 травня до 1 червня війська НКВД під час так званої “спецоперації” примусово переселили 191 тисячу осіб, з них 150 тисяч – до Узбекистану. Перевезення людей залізницею у товарних вагонах супроводжувалося масовою загибеллю дітей, хворих та старих. У місцях висилки депортовані отримали статус “спецпереселенців” і працювали на будівництві та рудниках, у колгоспах і радгоспах. Від малярії та інших хвороб у перший рік тільки в Узбекистані померло 15% кримських татар, а загалом загинули від сорока двох до п’ятдесяти відсотків усіх депортованих.

18 серпня Державний комітет оборони ухвалив рішення переселити на звільнені від татар кримські землі “сумлінних та працелюбних колгоспників”. І вже до 1 грудня до Криму прибули 64 тисячі осіб з Росії, України та Білорусі. Ще у вересні нарком держбезпеки Криму Сергеєнко поставив своєму відомству завдання зробити півострів “новим Кримом із своїм російським укладом”. Розпочата невдовзі так звана “детатаризація” Криму призвела до нищення історичних та культурних пам’яток і тотального перейменування міст і сіл.

Рух кримських татар за повернення додому зародився у середині 50-х років. Звернення до влади з проханням дозволити повернення збирали десятки тисяч підписів, одночасно в Узбекистані діяла нелегальна організація “Союз молоді кримських татар” на чолі з Мустафою Джемілєвим.

1966-го року кримські татари перейшли до масових виступів у місцях висилки і в Москві. Вони встановили зв’язки з українськими та російськими дисидентами і через них звернулися до світової спільноти за підтримкою. Проте тільки 1989 року Верховна Рада СРСР засудила депортацію, і відтоді почалося масове повернення кримських татар на свою землю.

Людмила Литовченко

Шістдесят років тому Сталін, депортуючи кримських татар, спробував поставити крапку у справі знищення цього народу. А розпочалося все за доби Російської імперії – стверджує народний депутат України, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров.

Рефат Чубаров

60 років тому 18 травня 1944 року на кримську землю і на голову кримськотатарського народу прийшла така страшна біда. Саме в цей день у всі дома, де жили кримські татари увірвалися озброєні радянські солдати, нквдешніки, і силою, зброєю вони виганяли всіх тих людей, тільки що народжених і тих, хто був прикутий до ліжка, бо був хворий, старих людей. Всіх погнали до залізничних станцій, посадили в товарні вагони і повезли за 3000 кілометрів.

Сьогодні дуже багато можна говорити про мотиви, якими користувалася та влада, хоча вони відомі. Якщо виходити, скажімо, з доповідної Берії, яку він написав 30 травня Сталіну, то в нього було дві мотивації.

Перше – це те, що, мовляв, кримські татари співпрацювали з німецькими окупантами. І друге, я на це звертаю увагу, із-за небажаності проживання кримських татар в такій прикордонній окраїні Радянського Союзу.

Історики, які займаються Кримом, історією кримськотатарського народу, знають і висвітлюють такі моменти, що взагалі з моменту завоювання Криму Російською імперію, тобто, з 1783 року кримськотатарське населення (бо Кримській півострів був у переважній більшості за етнічною ознакою населений татарами), Кримській півострів - зазнавали декілька хвиль таких вимушених переселень, відходів населення з півострову.

Я наведу тільки одну цифру. Після поразки Російської імперії у Кримській війні 1855 року, за офіційними російськими даними, за 2 роки (1855-1857 рр..) Крим покинули 181 тисяча душ зареєстрованих кримських татар.

І тоді та влада, тобто, царський уряд, провину за свою поразку поклала на кримських татар, які, за їхньою точкою зору, допомагали союзникам, які штурмували в той час Севастополь на території Кримського півострову.

Я думаю, що радянська влада за часи Сталіна намагалася поставити останню крапку щодо реалізації цієї великодержавної ідеї щодо “визволення” Криму від його корінного населення.

Людмила Литовченко

У Криму до роковин депортації кримські татари вирішили висадити 60 тисяч дерев. Акцію “Єшиль ярим ада” (“Зелений півострів”) ініціював Меджліс кримськотатарського народу. Вона має символізувати відродження народу і пам’ять про співвітчизників, які загинули від холоду, голоду, в тюрмах і катівнях, які впали у боротьбі за повернення на історичну Батьківщину. Перед мікрофоном Володимир Притула.

Володимир Притула

Кожна кримськотатарська родина пережила жахи депортації, кожна родина втратила свій будинок, своє майно, своїх рідних. У кожної – свій рахунок радянській владі та особисто Сталіну. Але родина відомого діяча кримськотатарської культури Айдера Емірова зазнала особливих гонінь.

Айдер Еміров розповідає про свою маму Лютфіє-ханум, родину якої комуністи депортували тричі:

Айдер Еміров

Вперше її депортували влітку 1931 року у двомісячному віці, коли розкуркулили мого діда Оказа Абдуль-Ваапа. Їх вислали до Херсонської області. І після цього все життя мама використовує під час розмови кілька українських слів. Згодом наша сім’я повернулася до Криму, але у 1944 році, коли мамі було 13 років, разом з усім народом вона знову була депортована. І втретє, коли їй було 48 років і наприкінці сімдесятих наша родина самостійно повернулася до Криму, нас вислали знову. Ми прожили в Криму два роки, звідти мене забрали до армії, а всіх рідних і маму в тому числі – силою вивезли за межі Криму.

Зараз мама знову повернулася, на околиці Симферополя ми за свої кошти збудували їй маленький будиночок, але як компенсацію вона іржавого гвіздка не отримала, -

Володимир Притула

розповідає Айдер Еміров. На його думку, люди, які зазнали жахів депортації, мали б отримати хоча б невелику компенсацію від держави, наприклад, у вигляді невеликої доплати до пенсії. Але це лише одна, хоч і болюча, але не велика проблема. Айдер Еміров продовжує:

Айдер Еміров

Сьогодні найбільш гостра проблема, проблема номер один, це, звичайно ж, повернення тих, хто залишився в депортації, а таких – понад 100 тисяч осіб. Я чотири роки тому був в Узбекистані, поїздив його регіонами – люди хочуть повернутися. Але не можуть – там дуже впали ціни на житло, двокімнатна квартира в середньому містечку коштує не більше 200 доларів.

Ще одна дуже серйозна проблема, це - справедливий розподіл компенсації і розв’язання питання повернення людей у ті місця, звідки були вислані вони або їхні предки. Не може людина, якщо її рідні з Ускута чи з Корбека, жити в іншому місці. На серці буде постійно біль і тривога. Тому під час розпаювання земель слід враховувати й проблеми цих людей. Цього ніколи не буде – щоб у нас забрали можливість повертатися туди, звідки ми були депортовані.

Володимир Притула

Водночас Айдер Еміров вважає, що не менш гостра і не менш важлива проблема кримських татар – це проблема відродження рідної мови.

Айдер Еміров

Будь-який народ у першу чергу характеризує і визначає його мова. Сьогодні для відродження нашої мови в Криму місцевим властям можна було б зробити набагато більше, аніж робилося досі. Ми, наприклад, сьогодні не почуємо, щоб на вокзалі для старих людей, які практично не знають російської, оголосили кримськотатарською мовою, що поїзд Джанкой - Симферополь прибуває на таку-там колію. Чому б це не дублювати кримськотатарською мовою? І люди відчули б себе вдома, одразу ж, -

Володимир Притула

вважає Айдер Еміров. І додає: “Кримськотатарський народ відроджується, як відроджуються кожного року кримські сади”.

Людмила Литовченко

І ще про одну депортацію – значно меншу за масштабами, мовиться у повідомленні з Польщі. Польська влада наказала залишити територію країни громадянинові Ємену Ахмаду Аммару. Ахмад Аммар мешкає у Польщі вже 13 років, і вимога покинути цю країну стала для нього повною несподіванкою.

У четвер він приїхав із міста Познань до Варшави, щоб дізнатися про причини його видворення в Агентстві внутрішньої безпеки, за рекомендацією якого йому відмовлено у праві на перебування в Польщі. Однак у Варшаві з ним ніхто не захотів зустрітися, а речник Агентства пояснила, що не передбачено відповідної процедури для таких співбесід. Далі Володимир Павлів.

Володимир Павлів

Ахмад Аммар є випускником та аспірантом Познанського університету імені Адама Міцкевича, а водночас він є імамом мусульман Велькопольського воєводства, центром якого є місто Познань. У межах своєї другої функції Ахмад Аммар проводив богослужіння для мусульман у своїй кімнаті в гуртожитку та давав уроки арабської мови всім бажаючим.

Після початку збройного конфлікту в Іраку імам Велькопольський неодноразово висловлювався проти присутності у цій країні польських військовослужбовців. Можливо, що було і ще щось, про що невідомо пересічному громадянинові, але відомо спецслужбам, адже саме за їхньою рекомендацією громадянинові Ємену відмовлено у праві на подальше перебування у Польщі. Сам він переконаний, що причиною такого рішення польської влади є його арабське походження.

Ахмад Аммар

Мусульманин зараз, у ці часи, є винним аж доти, доки не доведе своєї невинності.

Володимир Павлів

Наставник Ахмада Аммара у Познанському університеті професор Ян Сандорський висловив думку, що видворення з Польщі його аспіранта є проявом “небезпечної ісламофобії” і що це може зруйнувати кар''єру молодого арабського вченого. Сам же Ахмад Аммар спеціально поїхав до польської столиці, щоб співробітники Агентства внутрішньої безпеки пояснили йому, яку загрозу він становить для Польщі.

Однак, аргументація рішень спецслужб залишається таємною, оскільки стосується питань державної безпеки, тому зацікавленим особам ніхто нічого тут не пояснює. Натомість Ахмаду Аммару ще раз нагадали, що до понеділка він повинен покинути територію Польщі, а вже потім із-за кордону може спробувати шукати відповідей на свої запитання. Володимир Павлів для “Радіо Свобода”, Варшава.

Людмила Литовченко

Цього тижня відбувся офіційний візит української делегації на чолі з прем’єр-міністром Віктором Януковичем до Брюсселя. Наприкінці, так би мовити, офіційної частини візиту прем’єр-міністрові ще раз нагадали про досі не розкриту справу вбивства журналіста Георгія Гонгадзе.

Генеральний секретар Міжнародної федерації журналістів Ейдан Вайт подав Вікторові Януковичу цілий «каталог занепокоєнь» щодо проблем, які постають в Україні перед журналістами, які загрожують свободі преси й які варто подолати, перш ніж Європейський союз зможе серйозно ставитися до України як до демократичного партнера.

На цій зустрічі був і наш брюссельський кореспондент Славко Волинський. Ось його репортаж.

Славко Волинський

Головна частина візиту прем’єр-міністра України Віктора Януковича до Брюсселя завершилася його участю у конференції «Розширений Європейський союз та Україна». Під час цієї конференції генеральний секретар Міжнародної федерації журналістів Ейдан Вайт запитав Януковича про стан свободи слова в Україні. Зокрема, він наголосив, що в Україні за останні кілька років було вбито понад десять журналістів, що перевершує навіть «рекорди» в африканських країнах, де правують тоталітарні режими. Янукович на це відповів стосовно справи про вбивство донецького журналіста Ігоря Александрова.

Віктор Янукович

Сьогодні вже затримані ті, хто були учасниками (вбивства). Але ви знаєте: коли буде суд, коли суд ухвалить рішення, тільки тоді можна буде сказати, що це дійсно було так. Головне, що я, наприклад, упевнений в тому, що це вбивство вже розкрите. Нові слідчі дії здійснює Генеральна прокуратура і в справі Гонгадзе. Але сказати сьогодні впевнено, коли вона буде розкрита - я такої можливості не маю.

Славко Волинський

Така відповідь не вдовольнила Ейдана Вайта.

Ейдан Вайт

За справою Гонгадзе змінилося вже два генеральні прокурори. Так ніяких генеральних прокурорів не вистачить! Ми хотіли б від вас рішучості довести до кінця цю справу. Я мушу сказати дуже важливу річ: справа Гонгадзе – це не просто вбивство, вбивств стається багато, на жаль; але справа Гонгадзе стала символізувати те, що надзвичайно важливо з погляду відданості України демократичним умовам: справа Гонгадзе – це значною мірою символ того, чи в ті демократичні зміни, про які ви говорили, дійсно можна вірити.

Славко Волинський

Під час цієї розмови генеральний секретар Міжнародної федерації журналістів Ейдан Вайт вручив Вікторові Януковичу лист від Міжнародної федерації журналістів, в якому вона закликає прем’єр-міністра України та владні структури країни якнайшвидше розслідувати вбивство Георгія Гонгадзе.

Людмила Литовченко

Про це повідомив наш кореспондент у Брюсселі Славко Волинський.

Говорить “Радіо Свобода”! Продовжуємо передачу “7 днів Демократії”.

Про своєрідну демократію по-американськи мовиться у наступному повідомленні. Громадяни можуть судити уряди американських штатів, якщо урядові будинки не будуть пристосовані для доступу інвалідів. Такого принципово важливого рішення дійшов Верховний Суд Сполучених Штатів, попри те, що в Америці існує закон від 90-го року про права американських інвалідів. Докладніше розповідає Юрій Дулерайн, наш кореспондент у Нью-Йорку.

Юрій Дулерайн

Це правда, такий закон існує. Його мета - гарантувати неупереджене ставлення до інвалідів по всіх ділянках громадського життя. Треба зазначити, що положень закону на загал дотримуються, забезпечуючи інвалідам усі можливі зручності. На вуличних перехрестях тротуари зрівнюються із шляховим покриттям, аби інвалідам легко було долати переходи. У громадських будинках для зручності інвалідів роблять згористі бетонні під’їзди без східців. У театрах і кінотеатрах інвалідним коляскам відводять окремі місця за півціни, а туалети обладнують ширшими кабінами з поручнями. Міські маршрутні автобуси завдяки спеціальним амортизаторам і конструкції дверей можуть присідати до землі, щоб полегшити доступ інвалідам.

Але шестеро громадян-інвалідів зі штату Теннессі подали до суду, звинувативши власті штату в упередженому ставленні. Один з позивачів, Джордж Лейн, був звинувачений у тому, що не з’явився на судове слухання з приводу порушення правил шляхового руху. Цей інвалід аргументував свою відсутність тим, що він паралізований, пересувається у кріслі. Конструкція судового будинку не дала йому змоги вільно дістатися до судового засідання, а повзти по східцях на руках вище першого поверху він відмовився, бо це, мовляв, принижує його людську гідність.

Справа по інстанціях дійшла до найвищого суду країни. Верховний Суд підкреслив у своїй ухвалі, що стаття Друга Закону про права інвалідів забороняє урядам штатів дискримінувати громадян з інвалідністю, відмовляючи їм у доступі до “урядових програм, служб чи діяльності”.

Отож, Верховний Суд Сполучених Штатів вирішив, що інваліди мають право шукати справедливості у місцевих судах. Це означає, що Джордж Лейн може судити уряд штату Теннессі, домагаючись 100 тисяч доларів відшкодування за “принизливе поводження, яке порушує Закон про права американських інвалідів”.

Цікава деталь: Лейн є дрібним злочинцем з кількома арештами в минулому. Він їхав по дорозі проти руху, зіткнувся із зустрічною машиною. Жінка-водій тієї машини загинула, а сам Лейн став інвалідом, паралізованим. За це його й судили. Попри те, що людина з такою біографією стала головним захисником прав інвалідів, цей факт не знижує, на думку Верховного Суду, важливості проблеми. Ось чому це рішення вважають вікопомним. Юрій Дулерайн для “Радіо Свобода”, Нью-Йорк.

Людмила Литовченко

А на завершення нашої передачі розповімо вам, шановні слухачі, історію, яка, можливо, стане в пригоді котромусь із закарпатських чи львівських підприємців. Про що йдеться? Кордон між Словенією і Хорватією з 1 травня став кордоном між Європейським союзом та Балканами. На ньому є містечко Бреґана, а там – ресторанчик, який опинився саме на рубежі світів. Далі – Михайло Рамач.

Михайло Рамач

Давнє містечко Бреґана знаходиться на відстані 30 кілометрів від хорватської столиці Загреба. В колишній Югославії, коли визначали кордони між її республіками, містечко опинилося в складі Словенії. Згодом воно розширилося, незважаючи на кордон, якого, до речі, в реальності не було. Люди обробляли землю, будували хати й вільно собі ходили по вулицях та околицях. Після розвалу колишньої Югославії 1991 року республіканські кордони стали державними. Та бреґанцi собі жили, як i раніше, без перешкод перетинали кордон, який проходить через нивки, сади, вулиці та подвір’я.

Словенія 1 травня стала членом Європейського союзу. Вона повинна запровадити контроль кордону, згідно з європейськими стандартами. А ними не передбачено, що людина має робити у разі, якщо її найближчі сусіди мешкають за кордоном. Є й такі абсурдні випадки, коли словенські бреґанцi, не виходячи зі своєї рідної хати, увечері йдуть спати до Хорватії.

Ресторанчик панi Блаженки Калин розташований у двох державах. На самому кордоні стоїть більярдний стіл. Гості, якi сидять у хорватській частині, замовляють пиття зі Словенії. А гості з другої половини залу ходять в туалет до Хорватії.

Прикордонники й митники поки що не контролюють ні гостей ресторану, анi тих мешканців, котрі безліч разів перетинають кордон у своєму винограднику. Певні непорозуміння все-таки є, оскільки словенцi стали європейцями, а хорвати залишилися на Балканах або, як тут воліють сказати, біля порога Європи.

Бреґанцi i вдень, i вночі повинні мати при собі паспорт. Брюссельська адмiнiстрацiя від Словенії, так, як і від інших членів Євросоюзу, вимагає докладно проводити кордонний та митний контроль. Неможливо уявити собі, як це зроблять у Бреґанi. Михайло Рамач для “Радіо Свобода”, Белград.

Людмила Литовченко

Передача “7 днів Демократії” добігла кінця. У ній ми розказали вам, шановні слухачі, про деякі події тижня, що минає, які, на нашу думку, відображають стан демократії в Україні і поза її межами. Передачу уклала і вела Людмила Литовченко. Я прощаюся з вами. До наступної зустрічі в українській програмі “Радіо Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG