Аудіозапис програми:
Прага, 15 травня 2004 року.
Василь Зілгалов
Говорить ”Радіо Свобода”! В ефірі – щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті.
У празькій студії перед мікрофоном – автор і укладач програми Василь Зілгалов, мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Вацлав Клоцберг.
Не потрібно бути великим експертом, аби зауважити, що закордонні інвестори і знані політики – багато з них або втратили інтерес до України, або ставляться до неї із великою пересторогою. Однак, науковці-релігієзнавці – навпаки, дедалі більше цікавляться релігійним життям у країні. Для прикладу – лише цього тижня у Львові відбулась міжнародна конференція за участю 150 науковців світу. Вони обговорювали теми дохристиянського періоду та язичництва, християнства і східних релігій. Втім, найширшою була дискусія довкола питання сучасного релігійного становища в Україні.
А ще цього тижня Львів відвідала велика група науковців з різних країн світу, щоб вивчити ситуацію із релігійною тематикою в українських мас –медіа.
Чи має шанс Україна, уже з огляду на нову карту Євросоюзу, стати містком між державами Сходу та Заходу, принаймні, у духовному аспекті, і чи використовує вона, а, точніше, українська влада, цей шанс?
Цю тему продовжує Галина Терещук зі Львова, яка спілкувалася із віце – ректором Українського католицького університету Мирославом Мариновичем.
Галина Терещук
Щодня якась новина , яка долітає до вуха, чи подія, свідком якої стаєш, демонструє безвідповідальність як українського чиновника, так і багатьох людей; вона якась демонічно незрозуміла. Хоча цю безвідповідальність намагаються окреслити радше байдужістю чи депресією, в якій перебуває нібито українське суспільство. Однак саме безвідповідальність десятка людей спричинила Скнилівську трагедію у Львові, адже авіашоу благословив навіть архієпископ. А за нею і до неї були інші численні трагедії, які повторюються з року в рік, і їм постійно знаходять нові виправдання державні мужі, здебільшого переконуючи, що, мовляв, усі проблеми пояснюються браком коштів. Однак ще жоден із них не взяв на себе відповідальності за сотні і тисячі спричинених людських жертв. Чи може стати привабливою Україна для світу, будучи такою безвідповідальною? Мирослав Маринович зауважує:
Мирослав Маринович
Я можу сказати. що це не єдині трагічні випадки в історії людства. Мені так пригадується інша ситуація, з початку тисячоліття того 1-го, коли теж були невтішні процеси політичні і моральні у Римській імперії, і прийшов один чоловік, якого потім назвали Христос, тоді він називався Ісус, і прийшов чоловік, який запропонував зовсім іншу модель. Чому ми не виглядаємо таку людину? Чому ми зовсім забули про християнську пропозицію? Про християнський погляд? Не забуваймо, що це – перший крок до власної духовної трансформації! Тобто, мене не лякають кризи, які сьогодні існують в Україні. Мало того, я би сказав, що ті кризи якраз підсилюють в мені відчуття, що ми насправді стоїмо перед дуже важливим моментом такого зламу – але в доброму розумінні зламу - зміни якісної, трансформації...
Василь Зілгалов
Перериваючи на якусь хвилину розмову з віце-ректором Українського католицького університету Мирославом Мариновичем, хочу нагадати, що християнство уперше зважилось протиставитись часові. Нікейське кредо встановлює дату смерти Христа – за Понтія Пилата. Не йдеться вже про якусь аватару – реінкарнацію, про регулярне повернення певного архетипу – навпаки, ідеться про конкретну історичну подію, що сталася раз і навіки, як двадцятикратно повторює Святий Павло. Починаючи з певного моменту, з конкретної миті втілення, що прив’язана до певної дати, Європа відраховує час уздовж прямої необоротної лінії. А як Україна - чи наближається вона до цієї лінії, чи є вона складовою частиною цієї лінії?
На цю тему продовжує розмову моя колега Галина Терещук із віце-ректором Українського католицького університету Мирославом Мариновичем.
Галина Терещук
Але чи маємо ми шанс, бодай би, в релігійному плані, у духовному плані для України бути справжньою європейською державою, чи вона використовує цей шанс і таку можливість сьогодні?
Мирослав Маринович
Скажу від самого початку – ні, не реалізовує. Україна не використовує цей шанс. Але вона нинішньої ситуації, що Україна потенційно не тільки є європейською державою, вона сьогодні виконує дуже європейські завдання по гармонізації східних і західних настроїв, просхідних і прозахідних. Європейські завдання – гармонізувати ці впливи, знайти золоту середину, знайти момент істини для української ситуації. І мені здається, що якраз Європа не розуміє, що ми виконуємо дуже європейське завдання. Європа сьогодні вимагає від нас однозначності в тій ситуації, в якій ми не можемо знайти сьогодні однозначності, тому, що ми ще шукаємо якогось моменту гармонії.
Тепер, якщо говорити про релігійну ситуацію, то я належу до тієї незначної частини українців, які переконані в тому, що розгадка долі України лежить якраз на релігійному, на церковному ґрунті, якнайширше, на духовному рівні. В тому-то й річ, в тому-то й біда наша до сьогодні, що ми хотіли вирішити долю України на тлі політичному, економічному, але всі ці зусилля не дають результатів саме тому, що духовно ми ще не визначились. Духовно ми все ще безликі. Нам потрібно пережити трансформацію, як народу, як суспільству, і ця трансформація тоді спроможна вивести, власне, нас на момент істини.
Галина Терещук
Днями Святіший отець, коли він приймав нового посла України в Ватикані, він сказав, що Україна може стати лабораторією для діалогу, тобто, у співпраці між усіма, але за якої умови ми можемо стати, власне, тим містком між іншими країнами світу?
Мирослав Маринович
Перша умова – це усвідомлення самими українцями свого місця в Європі і своєї ролі, яку вони можуть відіграти. Люди, які розчаровані самі в собі, люди, які духовно знеохочені, зневірені, такі люди не зіграють, не виконають тієї ролі, отже, передусім, українцям треба повірити у своє призначення. А тоді уже ми повинні не чекати від Європи автоматичного розуміння нашої ситуації: ми такі бідні, а чомусь нас Європа не розуміє... Я дуже категорично, дуже негативно ставлюся до цього скигління. Ми повинні зуміти формулювати себе для Європи в такий спосіб, щоб ми стали привабливими, щоб ми стали унікальними у своїй ролі, і тоді Європа нас визнає.
Галина Терещук
Це був віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович. З ним розмовляла Галина Терещук, “Радіо Свобода”, Львів.
Василь Зілгалов
Минулого тижня ми згадували, що в Одесі кількасот проросійськи налаштованих активістів громадської організації “Единое Отечество” і чернецтво різних монастирів Російської православної церкви провели 5 травня кількагодинне силове пікетування храму Святого Віталія в Одесі, заважаючи віруючим Української православної церкви Київського патріархату взяти участь у богослужінні.
Напередодні візиту ігуменя Серафима, настоятелька Михайлівського жіночого монастиря, і, між іншим, авторка книжки про Києво-Печерську лавру, написану з промосковських історичних позицій, провела паралель між священиком церкви обновленців, якого вбили у 20-і роки минулого століття на Одещині, з Патріархом Філаретом. А лідер “Единого Отечества” Валерій Кауров надіслав навіть листа мерові Одеси Русланові Боделану і голові Одеської обласної державної адміністрації Сергієві Гриневецькому, в якому написав про можливі масові заворушення віруючих Української православної церкви Московського патріархату в разі приїзду гостя з Києва.
Патріарх таки приїхав. Про те, як відбувався перший його візит у патріаршому сані, розповідає прес-секретар Патріархії Української православної церкви Київського патріархату Ігумен Євстратій. Його записав наш київський кореспондент Тарас Марусик.
Ігумен Євстратій
Ситуація складалася таким чином, що напередодні візиту Патріарха Філарета до Одеси, який мав стати першим візитом Патріарха у сані Святішого владики до цього міста, і де планувалося завершити освячення храму Різдва Христового, відновленого, цей храм є кафедральним храмом Одесько-Балтської єпархії Київського патріархату...
Так от, напередодні цього візиту проросійськими шовіністичними організаціями «Единое Отечество» і «Союз православных граждан» за підтримки Одеської єпархії Московського патріархату на чолі з митрополитом Агафангелом і швидше за все, з його ініціативи (що було видно з подальших подій) розгорнулася кампанія по залученню людей до протестів проти цього візиту.
Відбувався шантаж і тиск на органи місцевої влади, на обласну адміністрацію і міського голову Одеси – до них зверталися з вимогою, щоб вони Патріарху Філарету висловили бажання, щоб він не приїжджав до Одеси, навіть доходило до того, що, скажімо, на прес-конференції, яку скликали представники єпархії і оцих згаданих організацій 29 квітня в Одесі, ігуменя Серафима, настоятелька Михайлівського жіночого монастиря в Одесі, розповіла історію про такого собі громадянина Островідова, який за революції став священиком у церкві обновленців, і якого за проповідь обновленчества на Одещині православні десь в селі вбили. І ось резюме цієї події було таке: хіба можна засуджувати їх за цей вчинок? Це можна було розцінити не інакше, як, скажімо, погрози фізичного насильства і навіть вбивства по відношенню до Патріарха, якщо проголошувалося, що Патріарху влаштують такий прийом, як було вчинено йому в Маріуполі, де його били представники Московського патріархату і його прихильники.
Тому у зв’язку з цим було вжито певних заходів безпеки, і Святіший Патріарх все-таки приїхав. Візит відбувся, вся програма візиту була виконана, Святіший Патріарх ввечері 5 травня прибув до Одеси, його зустрів Єпископ Одеський і Балтський Паісій разом з духовенством біля в’їзду в місто. Зранку, для того, щоб уникнути провокацій з боку прихильників Московського патріархату, Патріарх прибув завчасно до храму Різдва Христового, і коли вже почали збиратися на пікетування прихильники Московського патріархату, Патріарх вже знаходився у храмі.
За розкладом розпочалося (о 9-ій годині) освячення храму, потім перша божественна літургія. В цей час, десь приблизно з 7 години, почали збиратися представники Московського патріархату. За оцінкою міліції, зібралося десь близько 350 чоловік: вони тримали образливі плакати на адресу Святішого Патріарха. Склад учасників цієї акції був такий, що це були студенти Одеської духовної семінарії Московського патріархату, слухачі регентських курсів і курсів золотошвачок, також працівники храмів одеських – тобто, ті особи, які так чи інакше залежать від одеської митрополії. Також було духовенство одеської митрополії Московського патріархату.
Власне, таких простих віруючих було дуже мало, що вказує на те, що ця акція була не виявом якогось спротиву власне віруючих Московського патріархату, а це була акція, організована митрополитом Агафангелом для того, щоб показати Святішому Патріарху Філарету свою ненависть особисту до нього і таким чином спробувати його чи образити, чи що-небудь подібне йому заподіяти.
Василь Зілгалов
Я нагадаю, що Ігумен Євстратій розповідає про те, як зустріли Патріарха Філарета на Одещині. І разом з тим спитаємо: чи переважна більшість українців, громадян України, які вважають себе християнами, розуміють, що християнство заклало основи європейського життя, характер європейців? І виплекало такий принцип як любов до ближнього, повага до особистості, - які розуміються в Європі не як брутальне втручання на комуністичний кшталт в душу людини, а як повага до свободи особистості? І Ігумен Євстратій продовжує свої роздуми з приводу проявів насильства і ненависті у християнському житті України.
Ігумен Євстратій
Ну, як відповідь на це можна навести слова Святішого Патріарха, який сказав, що на цих людей, які там протестують під вікнами, не потрібно звертати уваги, тому, що вони своїми діями допомагають нам увійти в Царство небесне, бо “Блаженні, коли ганьбитимуть і гнатимуть вас, ширитимуть про вас усяку неправду. Радійте і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах!” Це слова Спасителя із Нагорної проповіді.
Протягом десь приблизно п’яти годин час від часу цей натовп починав скандувати на адресу Святішого Патріарха образливі вигуки на зразок: “Анафема! Іуда!...” і так далі. Під час цього богослужіння ці вигуки можна було час від часу чути. Але Святішій Патріарх, духовенство, віруючі не звертали на це уваги. На освячення храму зібралося більше 150 чоловік, не зважаючи на те, що храм був оточений якраз цим агресивно налаштованим натовпом, завдяки добре налагодженій роботі правоохоронних органів, все-таки вдалося уникнути провокацій.
Міліція і інші працівники правоохоронних органів зробили все для того, щоби ситуація не переросла в якусь конфліктну.
Святіший Патріарх після богослужіння провів прес-конференцію для ЗМІ. Можна було бачити, що, скажімо, російські засоби масової інформації інтенсивно подали події, які відбувалися, зокрема, у викладі агентства “Інтерфакс” ці події набули зовсім іншого забарвлення, що не можна не вважати прикрим.
Але Святіший Патріарх після прес-конференції виїхав з території храму, все, що вдалося із заготовленого арсеналу щодо нього використати представникам Московського патріархату – це два яйця, які влучили навздогін автомобілю Патріарха, який від’їжджав.
До речі, що цікаво, чомусь на сайтах Московського патріархату говориться, що Патріарха вивезли на міліцейському автомобілі. Патріарх не ховався і виїжджав на власному автомобілі, в якому він і приїхав до Одеси.
Потім він від’їхав до міста-порту Южний, де відбулося освячення місця під відбудову нового храму. Святіший Патріарх відвідав місцеву українську гімназію ім. В’ячеслава Чорновола, також після закінчення програми у місті Южному він повернувся до Одеси, і в іншому храмі – храмі преподобного Віталія звершив молебен до великомученика Георгія-Побєдоносця, бо це був якраз день святкування Георгія Побєдоносця, 6 травня, і таким чином офіційна програма завершилася, і зранку 7 травня Святіший Патріарх від’їхав до Одеси.
Тобто, всі ті заходи, які були заплановані, вони відбулися, незважаючи на тиск і на погрози. Прикро, що такі маргінальні шовіністичні організації як «Единое Отечество» не дозволяють українцям на своїй землі, у своїх власних храмах спокійно молитися Богу своєю рідною мовою.
Василь Зілгалов
На минулому тижні Україні не бракувало нагадувань про її, з одного боку, історико-культурне походження, а з іншого – про малопривабливе сьогодення, про те, що, обираючи те, що зветься східним, чи більш витончено - прагматичним вектором, вона увічнює себе як заручника зони нестабільності, зони, де вибухають снаряди, бомби, і під гомін святкових трибун ведуться розмови про традиційні цінності, обов’язково традиційні, але насправді вони лише камуфлюють нехіть до цінностей людського життя і свободи.
Майже одночасно з мелітопольською і грозненською трагедіями у німецькому місті Штутгарт відбулася перша зустріч християнських рухів і громад. На зустріч, гаслом якої стало “Разом до Європи!”, зібралося близько 10 000 католиків, протестантів, православних і англікан з усього Старого континенту.
На цьому тлі нагадування Папи Римського про те, що Україна по праву почуває себе частиною Європи, не може, і не повинне лишатися непочутим.
Цю тему продовжує мій колега Віктор Єленський.
Віктор Єленський
Про правосильність відчуття Україною себе як частини Європи Папа нагадав, приймаючи вірчі грамоти від новопризначеного посла держави Україна в державі Ватикан. Дуже прикметно, що російські, а слідом і ціла низка українських агенцій повідомили про те, що Папа під час вручення вірчих грамот закликав уряд України забезпечити релігійну свободу і повернути католикам церковну власність. Насправді Папа констатував (відчуйте різницю) наявність релігійної свободи в Україні.
Що ж стосується майна, то він пригадав про нього – це з тих завдань державно-церковних відносин, які є, на його думку, актуальними для України, а саме: юридичне визначення церков, яке б забезпечувало їхню рівність. Ще раз нагадаю, що церкви в Україні не мають статусу юридичної особи.
Далі – державне визнання богослов’я як університетської дисципліни, розв’язання питання релігійного навчання та встановлення задовільних угод, які б вирішили таке делікатне питання, як повернення конфіскованого майна.
Головний же наголос папського звернення до українського посла – це, знов-таки, нагадування Україні про її європейську належність і християнську ідентичність, про те, що входження до Європи потребує від “дітей української землі”, за виразом понтифіка, відповідальності, компетентності і прагнення загального добра.
Папа говорить дуже просто – він навмисно підкреслює загальники, наголошуючи, що для України немає якихось особливих чудодійних ліків, що на неї чекають такі ж самі політичні і економічні кроки, до яких вдавалися свого часу країни нині об’єднаної Європи.
Папа ще раз пропонує допомогу католицької церкви, його мета – оживлення християнських коренів Старого континенту, консолідація братської спільноти, яка зможе назвати себе християнською Європою попри віровизнанневі відмінності і суперечності.
Василь Зілгалов
Перериваючи на якусь хвилину Віктора Єленського, нагадаємо, що швейцарський філософ Дені де Ружемон писав, що прагнення до свободи і її відстоювання, хоча б як ми розуміли цей термін, це, безумовно, найпоширеніші у Європі порух, найбільш спільний для всіх мешканців континенту порух, що його у світській культурі можна вважати найближчим відповідником потреби святості. А як розуміють цю проблему святості українці, як вони наближаються до неї?
І Віктор Єленський завершує свої роздуми про екуменічне богослужіння у німецькому Штутгарті.
Віктор Єленський
В іншому своєму зверненні до учасників екуменічної зустрічі “Разом до Європи!” в Штутгарті він нагадав, що процес європейського об’єднання народився з гіркої поразки людства у Другій світовій війні. І що, виходячи з цієї поразки, батьки Європейського Союзу, виховані в християнській вірі, почали процес об’єднання континенту.
Але єдність європейських народів, якщо їй судилося бути довготривалою, не може бути лише політичною і економічною. Душа Європи потребує цінностей.
У Ватикані вважають, що християнство – це відповідь на ті виклики, які судомлять сучасну Європу. Тут на державному рівні говорять про те, що в інших західноєвропейських країнах зазвичай лишається в колі окремих інтелектуалів. Про те, наприклад, що благополучна Європа задихнеться, якщо не зможе подивитися вимогливо і самозречено за межі своїх східних і південних кордонів. Що добробут, як такий – це ще не мета людини, але знаряддя для досягнення нею більшої досконалості. Що життя людини – багатовимірове і має сенс, який належить до вищих значень.
У Ватикані вірять в душу, вірять у спокуту і вірять у те, що тисячоліття християнської історії неможливо перекреслити ані цезаре-папізмом, ані безбожницькими п’ятирічками. Саме тому, між іншим, Папа мріє про візит до Росії. Він шукає там християнське коріння, а не нових вірних, і зовсім не жадає служити латинську месу в Кремлі. Саме тому ватиканський речник заявив свого часу, що його держава воліла б бачити в Євросоюзі спочатку Україну, а вже потім Туреччину. Саме це, зрештою, мав на увазі Іван Павло Другий, коли казав на минулому тижні, що тепер Україна має велику відповідальність у зрозумінні, захисті і сприянні своїй християнській спадщині, яка є розпізнавальною ознакою народу, що в її глибині не змогла пошкодити навіть і руйнівна диктатура комунізму.
Василь Зілгалов
Щоб простежити, що і як вибирала Європа на початку своєї історії, візьмемо за точку відліку два великих християнських Собори: Нікейський (325 р.) та Халцедонський ( 451 р.).
“Під час тих бурхливих засідань, не раз порушуваних збройними сутичками та натиском з боку окремих груп, засідань, подібних більше до з’їздів політичних партій у Сполучених Штатах Америки, ніж до наших університетських конгресів, в атмосфері неймовірних теологічних пристрастей і політичної напруги, гідної наших днів, було сформульовано певні погляди і підходи, визначальні для подальшої долі європейської цивілізації”, - писав видатний швейцарський філософ та культуролог Дені де Ружемон у своїй книзі “Відкритий лист до європейців”. Фрагмент з цієї книги читає Олекса Боярко.
Олекса Боярко
“...Середньоарифметичного європейця не існує в природі, і, за означенням, він не може існувати. Тому, що європейцем є той, хто часом виголошує і постійно думає: «Для чого я мав би існувати, якщо я буду таким, як усі?» У його очах — і цим можна скористатися для дефініції — «вирізнятися» або «бути винятковим» є синонімом набутої чи успадкованої відзнаки, а не жахливої помилки проти звичаю, відхиленням чи блюзнірством.
Східна людина, я швидше маю на увазі індусів, ніж китайців, — це людина касти, порядку, певної карми, яка не може задавати собі запитання про індивідуальний сенс життя, а керується заздалегідь визначеним шляхом власної категорії. Щодо громадянина тоталітарної держави, партія знає краще за кожного, що є для нього добром, і, якщо це потрібно, доводить йому, що вона це знає краще. Ідея варіативности, відмінности чи нововведення глибоко неприродна; а будь-яку ініціативу тоталітарна диктатура розглядає і засуджує як саботаж. Гріх такого роду людина Сходу може спокутувати у наступних перевтіленнях, тим часом, як мешканець Країни Рад ще в цьому житті буде підданий перевихованню для блага колективного майбуття”.
Василь Зілгалов
Я нагадаю, що ви слухаєте фрагмент з книги відомого швейцарського філософа та культуролога, засновника Європейського центру культури в Женеві в 50-х роках двадцятого століття Дені де Ружемона. Ця книга під назвою “Відкритий лист до європейців”. Можна поміркувати – чи далеко втекли сьогодні українські люди від тоталітаризму та наблизилися до європейського типу характеру? Про що розмірковує далі Дені де Ружемон, продовжує читати Олекса Боярко.
Олекса Боярко
“... І навпаки – житель Європи, як бачимо, прагне бути самим собою, вирізнятися, хоч і плутає часом це прагнення з прагненням до високої якості та досконалості. Але життя на кожному кроці підтримує його в тому прагненні, спонукають його до цього і взірцеві життєписи, оспівані та уславлені постаті героїв та святих, і умови суспільної конкуренції. Бачимо, отже, як європеєць формує свій шлях згідно з власними уподобаннями, віруваннями, що відрізняються (чи, принаймні, йому так здається) від панівних, здібностями, що їх він раз-у-раз перевіряє на практиці, і, зрештою, згідно зі своїм покликанням, якщо його має, чи, бодай, вважає, що має.
А коли доходить до конфлікту з законами, традиціями чи забобонами свого середовища, визнає (...) чи суспільство – ось характерна риса Заходу. Як наслідок маємо бунтівників, що відмовляються іти до війська з моральних причин, революціонерів та реформаторів. У мистецтві маємо шукачів нового, у науці – дослідників. Саме це завжди цінувалося в Європі, складало предмет її гордості і найприкметнішу рису її обличчя. Слід підкреслити ще раз, що це безупинне драматичне зіткнення між людським “Я” і суспільною долею, між вольною людською особою і призначенням, стало можливим лише у світі, що веде відлік свого часу від моменту розп’яття.
У світі, який народився одночасно з тією релігією, яка ставить спасіння людини в залежність не від дотримання колективних обрядів, а від особистого навернення, питання про сенс нашого існування, про індивідуальний сенс кожного людського буття, зануреного у буття довколишнє, кладе свій знак на західний світ, зокрема, на Європу.
Можна, отже, визначити Європу, як ту частину нашої планети, де людина увесь час сумнівається і увесь час шукає собі підтвердження, і де вона прагне змінити світ таким чином, щоб її особисте життя здобуло сенс...”
Василь Зілгалов
Після роздумів швейцарця Дені де Ружемона про європейську долю ми завершуємо “Споконвіку було Слово”.
Нагадаю, що її автор і укладач - Василь Зілгалов, допомагав мені у празькій студії за режисерським пультом Вацлав Клоцберг.
І, перш ніж попрощатись, запитаємо себе – чи відчуває сьогодні українець, що може формувати свій шлях згідно із власними уподобаннями, віруваннями, з особистим наверненням до віри серця? Щоб особисте життя здобуло саме європейський сенс... Говорить “Радіо Свобода”!
Прага, 15 травня 2004 року.
Василь Зілгалов
Говорить ”Радіо Свобода”! В ефірі – щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті.
У празькій студії перед мікрофоном – автор і укладач програми Василь Зілгалов, мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Вацлав Клоцберг.
Не потрібно бути великим експертом, аби зауважити, що закордонні інвестори і знані політики – багато з них або втратили інтерес до України, або ставляться до неї із великою пересторогою. Однак, науковці-релігієзнавці – навпаки, дедалі більше цікавляться релігійним життям у країні. Для прикладу – лише цього тижня у Львові відбулась міжнародна конференція за участю 150 науковців світу. Вони обговорювали теми дохристиянського періоду та язичництва, християнства і східних релігій. Втім, найширшою була дискусія довкола питання сучасного релігійного становища в Україні.
А ще цього тижня Львів відвідала велика група науковців з різних країн світу, щоб вивчити ситуацію із релігійною тематикою в українських мас –медіа.
Чи має шанс Україна, уже з огляду на нову карту Євросоюзу, стати містком між державами Сходу та Заходу, принаймні, у духовному аспекті, і чи використовує вона, а, точніше, українська влада, цей шанс?
Цю тему продовжує Галина Терещук зі Львова, яка спілкувалася із віце – ректором Українського католицького університету Мирославом Мариновичем.
Галина Терещук
Щодня якась новина , яка долітає до вуха, чи подія, свідком якої стаєш, демонструє безвідповідальність як українського чиновника, так і багатьох людей; вона якась демонічно незрозуміла. Хоча цю безвідповідальність намагаються окреслити радше байдужістю чи депресією, в якій перебуває нібито українське суспільство. Однак саме безвідповідальність десятка людей спричинила Скнилівську трагедію у Львові, адже авіашоу благословив навіть архієпископ. А за нею і до неї були інші численні трагедії, які повторюються з року в рік, і їм постійно знаходять нові виправдання державні мужі, здебільшого переконуючи, що, мовляв, усі проблеми пояснюються браком коштів. Однак ще жоден із них не взяв на себе відповідальності за сотні і тисячі спричинених людських жертв. Чи може стати привабливою Україна для світу, будучи такою безвідповідальною? Мирослав Маринович зауважує:
Мирослав Маринович
Я можу сказати. що це не єдині трагічні випадки в історії людства. Мені так пригадується інша ситуація, з початку тисячоліття того 1-го, коли теж були невтішні процеси політичні і моральні у Римській імперії, і прийшов один чоловік, якого потім назвали Христос, тоді він називався Ісус, і прийшов чоловік, який запропонував зовсім іншу модель. Чому ми не виглядаємо таку людину? Чому ми зовсім забули про християнську пропозицію? Про християнський погляд? Не забуваймо, що це – перший крок до власної духовної трансформації! Тобто, мене не лякають кризи, які сьогодні існують в Україні. Мало того, я би сказав, що ті кризи якраз підсилюють в мені відчуття, що ми насправді стоїмо перед дуже важливим моментом такого зламу – але в доброму розумінні зламу - зміни якісної, трансформації...
Василь Зілгалов
Перериваючи на якусь хвилину розмову з віце-ректором Українського католицького університету Мирославом Мариновичем, хочу нагадати, що християнство уперше зважилось протиставитись часові. Нікейське кредо встановлює дату смерти Христа – за Понтія Пилата. Не йдеться вже про якусь аватару – реінкарнацію, про регулярне повернення певного архетипу – навпаки, ідеться про конкретну історичну подію, що сталася раз і навіки, як двадцятикратно повторює Святий Павло. Починаючи з певного моменту, з конкретної миті втілення, що прив’язана до певної дати, Європа відраховує час уздовж прямої необоротної лінії. А як Україна - чи наближається вона до цієї лінії, чи є вона складовою частиною цієї лінії?
На цю тему продовжує розмову моя колега Галина Терещук із віце-ректором Українського католицького університету Мирославом Мариновичем.
Галина Терещук
Але чи маємо ми шанс, бодай би, в релігійному плані, у духовному плані для України бути справжньою європейською державою, чи вона використовує цей шанс і таку можливість сьогодні?
Мирослав Маринович
Скажу від самого початку – ні, не реалізовує. Україна не використовує цей шанс. Але вона нинішньої ситуації, що Україна потенційно не тільки є європейською державою, вона сьогодні виконує дуже європейські завдання по гармонізації східних і західних настроїв, просхідних і прозахідних. Європейські завдання – гармонізувати ці впливи, знайти золоту середину, знайти момент істини для української ситуації. І мені здається, що якраз Європа не розуміє, що ми виконуємо дуже європейське завдання. Європа сьогодні вимагає від нас однозначності в тій ситуації, в якій ми не можемо знайти сьогодні однозначності, тому, що ми ще шукаємо якогось моменту гармонії.
Тепер, якщо говорити про релігійну ситуацію, то я належу до тієї незначної частини українців, які переконані в тому, що розгадка долі України лежить якраз на релігійному, на церковному ґрунті, якнайширше, на духовному рівні. В тому-то й річ, в тому-то й біда наша до сьогодні, що ми хотіли вирішити долю України на тлі політичному, економічному, але всі ці зусилля не дають результатів саме тому, що духовно ми ще не визначились. Духовно ми все ще безликі. Нам потрібно пережити трансформацію, як народу, як суспільству, і ця трансформація тоді спроможна вивести, власне, нас на момент істини.
Галина Терещук
Днями Святіший отець, коли він приймав нового посла України в Ватикані, він сказав, що Україна може стати лабораторією для діалогу, тобто, у співпраці між усіма, але за якої умови ми можемо стати, власне, тим містком між іншими країнами світу?
Мирослав Маринович
Перша умова – це усвідомлення самими українцями свого місця в Європі і своєї ролі, яку вони можуть відіграти. Люди, які розчаровані самі в собі, люди, які духовно знеохочені, зневірені, такі люди не зіграють, не виконають тієї ролі, отже, передусім, українцям треба повірити у своє призначення. А тоді уже ми повинні не чекати від Європи автоматичного розуміння нашої ситуації: ми такі бідні, а чомусь нас Європа не розуміє... Я дуже категорично, дуже негативно ставлюся до цього скигління. Ми повинні зуміти формулювати себе для Європи в такий спосіб, щоб ми стали привабливими, щоб ми стали унікальними у своїй ролі, і тоді Європа нас визнає.
Галина Терещук
Це був віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович. З ним розмовляла Галина Терещук, “Радіо Свобода”, Львів.
Василь Зілгалов
Минулого тижня ми згадували, що в Одесі кількасот проросійськи налаштованих активістів громадської організації “Единое Отечество” і чернецтво різних монастирів Російської православної церкви провели 5 травня кількагодинне силове пікетування храму Святого Віталія в Одесі, заважаючи віруючим Української православної церкви Київського патріархату взяти участь у богослужінні.
Напередодні візиту ігуменя Серафима, настоятелька Михайлівського жіночого монастиря, і, між іншим, авторка книжки про Києво-Печерську лавру, написану з промосковських історичних позицій, провела паралель між священиком церкви обновленців, якого вбили у 20-і роки минулого століття на Одещині, з Патріархом Філаретом. А лідер “Единого Отечества” Валерій Кауров надіслав навіть листа мерові Одеси Русланові Боделану і голові Одеської обласної державної адміністрації Сергієві Гриневецькому, в якому написав про можливі масові заворушення віруючих Української православної церкви Московського патріархату в разі приїзду гостя з Києва.
Патріарх таки приїхав. Про те, як відбувався перший його візит у патріаршому сані, розповідає прес-секретар Патріархії Української православної церкви Київського патріархату Ігумен Євстратій. Його записав наш київський кореспондент Тарас Марусик.
Ігумен Євстратій
Ситуація складалася таким чином, що напередодні візиту Патріарха Філарета до Одеси, який мав стати першим візитом Патріарха у сані Святішого владики до цього міста, і де планувалося завершити освячення храму Різдва Христового, відновленого, цей храм є кафедральним храмом Одесько-Балтської єпархії Київського патріархату...
Так от, напередодні цього візиту проросійськими шовіністичними організаціями «Единое Отечество» і «Союз православных граждан» за підтримки Одеської єпархії Московського патріархату на чолі з митрополитом Агафангелом і швидше за все, з його ініціативи (що було видно з подальших подій) розгорнулася кампанія по залученню людей до протестів проти цього візиту.
Відбувався шантаж і тиск на органи місцевої влади, на обласну адміністрацію і міського голову Одеси – до них зверталися з вимогою, щоб вони Патріарху Філарету висловили бажання, щоб він не приїжджав до Одеси, навіть доходило до того, що, скажімо, на прес-конференції, яку скликали представники єпархії і оцих згаданих організацій 29 квітня в Одесі, ігуменя Серафима, настоятелька Михайлівського жіночого монастиря в Одесі, розповіла історію про такого собі громадянина Островідова, який за революції став священиком у церкві обновленців, і якого за проповідь обновленчества на Одещині православні десь в селі вбили. І ось резюме цієї події було таке: хіба можна засуджувати їх за цей вчинок? Це можна було розцінити не інакше, як, скажімо, погрози фізичного насильства і навіть вбивства по відношенню до Патріарха, якщо проголошувалося, що Патріарху влаштують такий прийом, як було вчинено йому в Маріуполі, де його били представники Московського патріархату і його прихильники.
Тому у зв’язку з цим було вжито певних заходів безпеки, і Святіший Патріарх все-таки приїхав. Візит відбувся, вся програма візиту була виконана, Святіший Патріарх ввечері 5 травня прибув до Одеси, його зустрів Єпископ Одеський і Балтський Паісій разом з духовенством біля в’їзду в місто. Зранку, для того, щоб уникнути провокацій з боку прихильників Московського патріархату, Патріарх прибув завчасно до храму Різдва Христового, і коли вже почали збиратися на пікетування прихильники Московського патріархату, Патріарх вже знаходився у храмі.
За розкладом розпочалося (о 9-ій годині) освячення храму, потім перша божественна літургія. В цей час, десь приблизно з 7 години, почали збиратися представники Московського патріархату. За оцінкою міліції, зібралося десь близько 350 чоловік: вони тримали образливі плакати на адресу Святішого Патріарха. Склад учасників цієї акції був такий, що це були студенти Одеської духовної семінарії Московського патріархату, слухачі регентських курсів і курсів золотошвачок, також працівники храмів одеських – тобто, ті особи, які так чи інакше залежать від одеської митрополії. Також було духовенство одеської митрополії Московського патріархату.
Власне, таких простих віруючих було дуже мало, що вказує на те, що ця акція була не виявом якогось спротиву власне віруючих Московського патріархату, а це була акція, організована митрополитом Агафангелом для того, щоб показати Святішому Патріарху Філарету свою ненависть особисту до нього і таким чином спробувати його чи образити, чи що-небудь подібне йому заподіяти.
Василь Зілгалов
Я нагадаю, що Ігумен Євстратій розповідає про те, як зустріли Патріарха Філарета на Одещині. І разом з тим спитаємо: чи переважна більшість українців, громадян України, які вважають себе християнами, розуміють, що християнство заклало основи європейського життя, характер європейців? І виплекало такий принцип як любов до ближнього, повага до особистості, - які розуміються в Європі не як брутальне втручання на комуністичний кшталт в душу людини, а як повага до свободи особистості? І Ігумен Євстратій продовжує свої роздуми з приводу проявів насильства і ненависті у християнському житті України.
Ігумен Євстратій
Ну, як відповідь на це можна навести слова Святішого Патріарха, який сказав, що на цих людей, які там протестують під вікнами, не потрібно звертати уваги, тому, що вони своїми діями допомагають нам увійти в Царство небесне, бо “Блаженні, коли ганьбитимуть і гнатимуть вас, ширитимуть про вас усяку неправду. Радійте і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах!” Це слова Спасителя із Нагорної проповіді.
Протягом десь приблизно п’яти годин час від часу цей натовп починав скандувати на адресу Святішого Патріарха образливі вигуки на зразок: “Анафема! Іуда!...” і так далі. Під час цього богослужіння ці вигуки можна було час від часу чути. Але Святішій Патріарх, духовенство, віруючі не звертали на це уваги. На освячення храму зібралося більше 150 чоловік, не зважаючи на те, що храм був оточений якраз цим агресивно налаштованим натовпом, завдяки добре налагодженій роботі правоохоронних органів, все-таки вдалося уникнути провокацій.
Міліція і інші працівники правоохоронних органів зробили все для того, щоби ситуація не переросла в якусь конфліктну.
Святіший Патріарх після богослужіння провів прес-конференцію для ЗМІ. Можна було бачити, що, скажімо, російські засоби масової інформації інтенсивно подали події, які відбувалися, зокрема, у викладі агентства “Інтерфакс” ці події набули зовсім іншого забарвлення, що не можна не вважати прикрим.
Але Святіший Патріарх після прес-конференції виїхав з території храму, все, що вдалося із заготовленого арсеналу щодо нього використати представникам Московського патріархату – це два яйця, які влучили навздогін автомобілю Патріарха, який від’їжджав.
До речі, що цікаво, чомусь на сайтах Московського патріархату говориться, що Патріарха вивезли на міліцейському автомобілі. Патріарх не ховався і виїжджав на власному автомобілі, в якому він і приїхав до Одеси.
Потім він від’їхав до міста-порту Южний, де відбулося освячення місця під відбудову нового храму. Святіший Патріарх відвідав місцеву українську гімназію ім. В’ячеслава Чорновола, також після закінчення програми у місті Южному він повернувся до Одеси, і в іншому храмі – храмі преподобного Віталія звершив молебен до великомученика Георгія-Побєдоносця, бо це був якраз день святкування Георгія Побєдоносця, 6 травня, і таким чином офіційна програма завершилася, і зранку 7 травня Святіший Патріарх від’їхав до Одеси.
Тобто, всі ті заходи, які були заплановані, вони відбулися, незважаючи на тиск і на погрози. Прикро, що такі маргінальні шовіністичні організації як «Единое Отечество» не дозволяють українцям на своїй землі, у своїх власних храмах спокійно молитися Богу своєю рідною мовою.
Василь Зілгалов
На минулому тижні Україні не бракувало нагадувань про її, з одного боку, історико-культурне походження, а з іншого – про малопривабливе сьогодення, про те, що, обираючи те, що зветься східним, чи більш витончено - прагматичним вектором, вона увічнює себе як заручника зони нестабільності, зони, де вибухають снаряди, бомби, і під гомін святкових трибун ведуться розмови про традиційні цінності, обов’язково традиційні, але насправді вони лише камуфлюють нехіть до цінностей людського життя і свободи.
Майже одночасно з мелітопольською і грозненською трагедіями у німецькому місті Штутгарт відбулася перша зустріч християнських рухів і громад. На зустріч, гаслом якої стало “Разом до Європи!”, зібралося близько 10 000 католиків, протестантів, православних і англікан з усього Старого континенту.
На цьому тлі нагадування Папи Римського про те, що Україна по праву почуває себе частиною Європи, не може, і не повинне лишатися непочутим.
Цю тему продовжує мій колега Віктор Єленський.
Віктор Єленський
Про правосильність відчуття Україною себе як частини Європи Папа нагадав, приймаючи вірчі грамоти від новопризначеного посла держави Україна в державі Ватикан. Дуже прикметно, що російські, а слідом і ціла низка українських агенцій повідомили про те, що Папа під час вручення вірчих грамот закликав уряд України забезпечити релігійну свободу і повернути католикам церковну власність. Насправді Папа констатував (відчуйте різницю) наявність релігійної свободи в Україні.
Що ж стосується майна, то він пригадав про нього – це з тих завдань державно-церковних відносин, які є, на його думку, актуальними для України, а саме: юридичне визначення церков, яке б забезпечувало їхню рівність. Ще раз нагадаю, що церкви в Україні не мають статусу юридичної особи.
Далі – державне визнання богослов’я як університетської дисципліни, розв’язання питання релігійного навчання та встановлення задовільних угод, які б вирішили таке делікатне питання, як повернення конфіскованого майна.
Головний же наголос папського звернення до українського посла – це, знов-таки, нагадування Україні про її європейську належність і християнську ідентичність, про те, що входження до Європи потребує від “дітей української землі”, за виразом понтифіка, відповідальності, компетентності і прагнення загального добра.
Папа говорить дуже просто – він навмисно підкреслює загальники, наголошуючи, що для України немає якихось особливих чудодійних ліків, що на неї чекають такі ж самі політичні і економічні кроки, до яких вдавалися свого часу країни нині об’єднаної Європи.
Папа ще раз пропонує допомогу католицької церкви, його мета – оживлення християнських коренів Старого континенту, консолідація братської спільноти, яка зможе назвати себе християнською Європою попри віровизнанневі відмінності і суперечності.
Василь Зілгалов
Перериваючи на якусь хвилину Віктора Єленського, нагадаємо, що швейцарський філософ Дені де Ружемон писав, що прагнення до свободи і її відстоювання, хоча б як ми розуміли цей термін, це, безумовно, найпоширеніші у Європі порух, найбільш спільний для всіх мешканців континенту порух, що його у світській культурі можна вважати найближчим відповідником потреби святості. А як розуміють цю проблему святості українці, як вони наближаються до неї?
І Віктор Єленський завершує свої роздуми про екуменічне богослужіння у німецькому Штутгарті.
Віктор Єленський
В іншому своєму зверненні до учасників екуменічної зустрічі “Разом до Європи!” в Штутгарті він нагадав, що процес європейського об’єднання народився з гіркої поразки людства у Другій світовій війні. І що, виходячи з цієї поразки, батьки Європейського Союзу, виховані в християнській вірі, почали процес об’єднання континенту.
Але єдність європейських народів, якщо їй судилося бути довготривалою, не може бути лише політичною і економічною. Душа Європи потребує цінностей.
У Ватикані вважають, що християнство – це відповідь на ті виклики, які судомлять сучасну Європу. Тут на державному рівні говорять про те, що в інших західноєвропейських країнах зазвичай лишається в колі окремих інтелектуалів. Про те, наприклад, що благополучна Європа задихнеться, якщо не зможе подивитися вимогливо і самозречено за межі своїх східних і південних кордонів. Що добробут, як такий – це ще не мета людини, але знаряддя для досягнення нею більшої досконалості. Що життя людини – багатовимірове і має сенс, який належить до вищих значень.
У Ватикані вірять в душу, вірять у спокуту і вірять у те, що тисячоліття християнської історії неможливо перекреслити ані цезаре-папізмом, ані безбожницькими п’ятирічками. Саме тому, між іншим, Папа мріє про візит до Росії. Він шукає там християнське коріння, а не нових вірних, і зовсім не жадає служити латинську месу в Кремлі. Саме тому ватиканський речник заявив свого часу, що його держава воліла б бачити в Євросоюзі спочатку Україну, а вже потім Туреччину. Саме це, зрештою, мав на увазі Іван Павло Другий, коли казав на минулому тижні, що тепер Україна має велику відповідальність у зрозумінні, захисті і сприянні своїй християнській спадщині, яка є розпізнавальною ознакою народу, що в її глибині не змогла пошкодити навіть і руйнівна диктатура комунізму.
Василь Зілгалов
Щоб простежити, що і як вибирала Європа на початку своєї історії, візьмемо за точку відліку два великих християнських Собори: Нікейський (325 р.) та Халцедонський ( 451 р.).
“Під час тих бурхливих засідань, не раз порушуваних збройними сутичками та натиском з боку окремих груп, засідань, подібних більше до з’їздів політичних партій у Сполучених Штатах Америки, ніж до наших університетських конгресів, в атмосфері неймовірних теологічних пристрастей і політичної напруги, гідної наших днів, було сформульовано певні погляди і підходи, визначальні для подальшої долі європейської цивілізації”, - писав видатний швейцарський філософ та культуролог Дені де Ружемон у своїй книзі “Відкритий лист до європейців”. Фрагмент з цієї книги читає Олекса Боярко.
Олекса Боярко
“...Середньоарифметичного європейця не існує в природі, і, за означенням, він не може існувати. Тому, що європейцем є той, хто часом виголошує і постійно думає: «Для чого я мав би існувати, якщо я буду таким, як усі?» У його очах — і цим можна скористатися для дефініції — «вирізнятися» або «бути винятковим» є синонімом набутої чи успадкованої відзнаки, а не жахливої помилки проти звичаю, відхиленням чи блюзнірством.
Східна людина, я швидше маю на увазі індусів, ніж китайців, — це людина касти, порядку, певної карми, яка не може задавати собі запитання про індивідуальний сенс життя, а керується заздалегідь визначеним шляхом власної категорії. Щодо громадянина тоталітарної держави, партія знає краще за кожного, що є для нього добром, і, якщо це потрібно, доводить йому, що вона це знає краще. Ідея варіативности, відмінности чи нововведення глибоко неприродна; а будь-яку ініціативу тоталітарна диктатура розглядає і засуджує як саботаж. Гріх такого роду людина Сходу може спокутувати у наступних перевтіленнях, тим часом, як мешканець Країни Рад ще в цьому житті буде підданий перевихованню для блага колективного майбуття”.
Василь Зілгалов
Я нагадаю, що ви слухаєте фрагмент з книги відомого швейцарського філософа та культуролога, засновника Європейського центру культури в Женеві в 50-х роках двадцятого століття Дені де Ружемона. Ця книга під назвою “Відкритий лист до європейців”. Можна поміркувати – чи далеко втекли сьогодні українські люди від тоталітаризму та наблизилися до європейського типу характеру? Про що розмірковує далі Дені де Ружемон, продовжує читати Олекса Боярко.
Олекса Боярко
“... І навпаки – житель Європи, як бачимо, прагне бути самим собою, вирізнятися, хоч і плутає часом це прагнення з прагненням до високої якості та досконалості. Але життя на кожному кроці підтримує його в тому прагненні, спонукають його до цього і взірцеві життєписи, оспівані та уславлені постаті героїв та святих, і умови суспільної конкуренції. Бачимо, отже, як європеєць формує свій шлях згідно з власними уподобаннями, віруваннями, що відрізняються (чи, принаймні, йому так здається) від панівних, здібностями, що їх він раз-у-раз перевіряє на практиці, і, зрештою, згідно зі своїм покликанням, якщо його має, чи, бодай, вважає, що має.
А коли доходить до конфлікту з законами, традиціями чи забобонами свого середовища, визнає (...) чи суспільство – ось характерна риса Заходу. Як наслідок маємо бунтівників, що відмовляються іти до війська з моральних причин, революціонерів та реформаторів. У мистецтві маємо шукачів нового, у науці – дослідників. Саме це завжди цінувалося в Європі, складало предмет її гордості і найприкметнішу рису її обличчя. Слід підкреслити ще раз, що це безупинне драматичне зіткнення між людським “Я” і суспільною долею, між вольною людською особою і призначенням, стало можливим лише у світі, що веде відлік свого часу від моменту розп’яття.
У світі, який народився одночасно з тією релігією, яка ставить спасіння людини в залежність не від дотримання колективних обрядів, а від особистого навернення, питання про сенс нашого існування, про індивідуальний сенс кожного людського буття, зануреного у буття довколишнє, кладе свій знак на західний світ, зокрема, на Європу.
Можна, отже, визначити Європу, як ту частину нашої планети, де людина увесь час сумнівається і увесь час шукає собі підтвердження, і де вона прагне змінити світ таким чином, щоб її особисте життя здобуло сенс...”
Василь Зілгалов
Після роздумів швейцарця Дені де Ружемона про європейську долю ми завершуємо “Споконвіку було Слово”.
Нагадаю, що її автор і укладач - Василь Зілгалов, допомагав мені у празькій студії за режисерським пультом Вацлав Клоцберг.
І, перш ніж попрощатись, запитаємо себе – чи відчуває сьогодні українець, що може формувати свій шлях згідно із власними уподобаннями, віруваннями, з особистим наверненням до віри серця? Щоб особисте життя здобуло саме європейський сенс... Говорить “Радіо Свобода”!
