Аудіозапис:
Київ, 2 червня 2004 - Торкнімося теми української діаспори в Європі. Франція належить до тих країн, де мешкає дуже мало українців. Однак кількість не завжди є визначальною, коли мова йде про активність громади, а значить, про її реальну присутність у пейзажі країни проживання. Якби не активність нечисленних українських громад у Франції, не було б, очевидно, таких вшанувань пам’яти жертв українського голодомору, як у Парижі та Ліоні.
Ґеня Кузен – а саме так називають її і французи, й українці – народилася в 3-му окрузі Ліона, де й незмінно мешкає. Не забуває вона і свого дівочого прізвища – Бура. Її батьки родом зі Львівщини: мама з-під Бродів, а батько – з Дрогобича. Доля і політична ситуація в окупованій Польщею Галичині закинули їх до Франції. Степан Бурий опинився там у 1926 році, а його майбутня дружина – в 1932.
В дитинстві Ґеня Кузен розмовляла тільки українською мовою: “Як я вступила в французьку школу, то я не знала слова по-французьки”.
Тому в школі їй одразу “приклеїли” образливе назвисько “sale etrangere” (“мерзенна іноземка”): “Щоб, як сказати, не мститися, але показати французам, що ми не були остатні, то ми мусили дуже добре учитися. Фактично треба було бути першою у класі і т.д.”
Я поцікавився в пані Кузен, як вона прийшла до такої активної української громадської діяльности. Передовсім, - відповіла вона, - виховання в родині: “Тато дуже багато читав, знав дуже багато слов’янських мов. Приходили до нас люди різні і цікаві, і письменники, і поети з різних слов’янських націй”.
Тільки родинного виховання Ґені Кузен не вистачало: “Воно не насичувало мене тільки йти до церкви і на свята Шевченка. То взяла рішення сама мало-помалу собі працювати, тобто в рамках того, що я знала”.
Так був створений спочатку хор при українській церкві. Ґеня Кузен молодою вийшла заміж і народила трьох синів – Степана, Михайла і Миколу. Коли вони підросли, вона їх залучила до хорового співу, а в 1980 році створила танцювальний ансамбль “Степи”, який існує і донині.
Далі були комітети “Чорнобиль” та “Україна-33”. Про голодомор в Україні Ґеня Кузен дізналася не відразу, оскільки її батьки перебралися до Франції ще до початку масового нищення українців, а повоєнна політична еміграція про це мовчала: “Я мала пояснення від своєї власної тітки, як я зачала жить у справу більше офіційно торкати, то вона мені сказала, що Геня, не мішайся до того. Наші люди повелися, як дикуни. Це є стид і ганьба”.
На факти людоїдства Ґеня Кузен дивилися інакше – як на трагедію українського народу, і тому з такою думкою погодитися не могла.
В 1987 році вона створила Комітет “Україна-33”. Інформацію збирали по крихтах не лише у Франції, але й у Великобританії, США та Канаді. Ініціативу Ґені Кузен підтримали французи: кардинал де Куртре і міністр оборони Франції Шарль Ерню: “Кілька разів на цю тему з ними говорила, навіть до радіо. І в кінець кінці вони мені сказали, що ця справа якось вийшла, то треба створити комітет. Так що хресний батько і почесний голова був кардинал де Кураре, а радник (то був покійний, вони обидва померли) Шарль Ерню”.
Стараннями Ґені Кузен у листопаді минулого року біля української церкви Святого Атанаса була відкрита перша у Франції пам’ятна дошка, присвячена жертвам голодомору 1932-33 років.
Ґеня Кузен двічі зустрічалася з покійним академіком Сахаровим, коли він відвідував Ліон: “Здається у 1989 році останній раз він був. І я його запитала: чи думаєте, пане Андрій, що буде незалежна Україна? Він усміхнувся і з того, що я можу сказати по-російські сказав мені: “Конечно, конечно”.
Проголошення незалежности України застало Ґеню Кузен і її сина Миколу під Ліоном, в заміському будинку. Радості не було меж. Вони повивішували українські прапори і цілий день крутили гімн “Ще не вмерла Україна” і “Червону калину”.
Три роки тому пані Кузен була вручена одна з найвищих нагород Франції – національний орден “За заслуги”. Член Сенату, другої палати французького парламенту, сенатор від департаменту “Рона” Жільбер Шабру, який вручав їй цю нагороду, в інтерв’ю радіо “Свобода” сказав: (переклад)
“Мадам Кузен на 100% французка і на 100% українка. Тільки я не знаю, що за чим іде”.
Київ, 2 червня 2004 - Торкнімося теми української діаспори в Європі. Франція належить до тих країн, де мешкає дуже мало українців. Однак кількість не завжди є визначальною, коли мова йде про активність громади, а значить, про її реальну присутність у пейзажі країни проживання. Якби не активність нечисленних українських громад у Франції, не було б, очевидно, таких вшанувань пам’яти жертв українського голодомору, як у Парижі та Ліоні.
Ґеня Кузен – а саме так називають її і французи, й українці – народилася в 3-му окрузі Ліона, де й незмінно мешкає. Не забуває вона і свого дівочого прізвища – Бура. Її батьки родом зі Львівщини: мама з-під Бродів, а батько – з Дрогобича. Доля і політична ситуація в окупованій Польщею Галичині закинули їх до Франції. Степан Бурий опинився там у 1926 році, а його майбутня дружина – в 1932.
В дитинстві Ґеня Кузен розмовляла тільки українською мовою: “Як я вступила в французьку школу, то я не знала слова по-французьки”.
Тому в школі їй одразу “приклеїли” образливе назвисько “sale etrangere” (“мерзенна іноземка”): “Щоб, як сказати, не мститися, але показати французам, що ми не були остатні, то ми мусили дуже добре учитися. Фактично треба було бути першою у класі і т.д.”
Я поцікавився в пані Кузен, як вона прийшла до такої активної української громадської діяльности. Передовсім, - відповіла вона, - виховання в родині: “Тато дуже багато читав, знав дуже багато слов’янських мов. Приходили до нас люди різні і цікаві, і письменники, і поети з різних слов’янських націй”.
Тільки родинного виховання Ґені Кузен не вистачало: “Воно не насичувало мене тільки йти до церкви і на свята Шевченка. То взяла рішення сама мало-помалу собі працювати, тобто в рамках того, що я знала”.
Так був створений спочатку хор при українській церкві. Ґеня Кузен молодою вийшла заміж і народила трьох синів – Степана, Михайла і Миколу. Коли вони підросли, вона їх залучила до хорового співу, а в 1980 році створила танцювальний ансамбль “Степи”, який існує і донині.
Далі були комітети “Чорнобиль” та “Україна-33”. Про голодомор в Україні Ґеня Кузен дізналася не відразу, оскільки її батьки перебралися до Франції ще до початку масового нищення українців, а повоєнна політична еміграція про це мовчала: “Я мала пояснення від своєї власної тітки, як я зачала жить у справу більше офіційно торкати, то вона мені сказала, що Геня, не мішайся до того. Наші люди повелися, як дикуни. Це є стид і ганьба”.
На факти людоїдства Ґеня Кузен дивилися інакше – як на трагедію українського народу, і тому з такою думкою погодитися не могла.
В 1987 році вона створила Комітет “Україна-33”. Інформацію збирали по крихтах не лише у Франції, але й у Великобританії, США та Канаді. Ініціативу Ґені Кузен підтримали французи: кардинал де Куртре і міністр оборони Франції Шарль Ерню: “Кілька разів на цю тему з ними говорила, навіть до радіо. І в кінець кінці вони мені сказали, що ця справа якось вийшла, то треба створити комітет. Так що хресний батько і почесний голова був кардинал де Кураре, а радник (то був покійний, вони обидва померли) Шарль Ерню”.
Стараннями Ґені Кузен у листопаді минулого року біля української церкви Святого Атанаса була відкрита перша у Франції пам’ятна дошка, присвячена жертвам голодомору 1932-33 років.
Ґеня Кузен двічі зустрічалася з покійним академіком Сахаровим, коли він відвідував Ліон: “Здається у 1989 році останній раз він був. І я його запитала: чи думаєте, пане Андрій, що буде незалежна Україна? Він усміхнувся і з того, що я можу сказати по-російські сказав мені: “Конечно, конечно”.
Проголошення незалежности України застало Ґеню Кузен і її сина Миколу під Ліоном, в заміському будинку. Радості не було меж. Вони повивішували українські прапори і цілий день крутили гімн “Ще не вмерла Україна” і “Червону калину”.
Три роки тому пані Кузен була вручена одна з найвищих нагород Франції – національний орден “За заслуги”. Член Сенату, другої палати французького парламенту, сенатор від департаменту “Рона” Жільбер Шабру, який вручав їй цю нагороду, в інтерв’ю радіо “Свобода” сказав: (переклад)
“Мадам Кузен на 100% французка і на 100% українка. Тільки я не знаю, що за чим іде”.
