Аудіозапис:
Прага, 29 травня 2004 року.
Петро Кагуй
В ефірі передача “Листи на Свободу”. Перед мікрофоном у празькій студії Петро Кагуй. Вітаю Вас, Шановні слухачі!
Хочу побажати Землякам, щоб вони не дарували свої “виборчі голоси”, а йшли на вибори, усі-усі! Бо інакше ще 60 років вони не позбудуться ярма і російщення.
Андрій Шевченко, Руслана, брати Клички – це квіти України, котрі всупереч закам’янілій сучасній кланово-кримінальній з елементами рецидиву владі, проросли на європейських теренах, засвідчуючи усьому людству, що Україна – Європейська Держава.
Були це сорокові. Бачила я польські, німецькі порядки. Але росіяни перевершили їх. Стояв у нашій хаті їхній штаб. В одній із кімнат жив “гебіст”, в іншій – підполковник.
Поки що, це ще у Ваших силах щось доброго зробити для воїнів ОУН-УПА, підпільників і дисидентів українського руху. Пора мати свою національну гордість. І любіть Україну. Це не завадить!
Це були окремі фрагменти із озвучених листів, які, серед іншого, прозвучать у сьогоднішній передачі. А розпочнемо посланням, яке ми отримали із в’язниці.
Вже не вперше нам пишуть Сергій Деркач та Сергій Ключник із Вінницької в’язниці для довічно ув''язнених:
“Шановне Радіо “Свобода”.
Пишуть Вам в’язні Вінницької в’язниці для довічно-ув’язнених Деркач Сергій та Ключник Сергій. Вибачте, можливо комусь зі слухачів радіо “Свобода” не подобається, що наші листи інколи читають в ефірі, адже ми, все ж таки, засуджені, а тим більше на довічне ув’язнення. Але, ми теж є частиною нашого українського народу. І повірте нам, що ніхто при нинішньому режимові не застрахований від несправедливого, незаконного засудження. Ми вдячні і редакції радіо “Свобода” і її слухачам за розуміння.
Нас, так само, як і усіх пересічних людей на волі, турбує і майбутнє нашої держави, і її сьогодення. радіо “Свобода”, як ніхто інший, дає вичерпну і правдиву інформацію про події у нашій державі та за її межами. За що ми любимо і поважаємо цю радіостанцію.
Дякуємо Вам, шановні працівники радіо “Свобода” за вашу натхненну працю.
Напередодні 50-річниці радіо “Свобода” прийміть наш скромний подарунок – вірші та переклади Сергія Ключника, що написані і зроблені в ув’язненні.
Бажаємо Вам Божої Благодаті та ще раз дякуємо за Вашу працю на благо українського народу.
З повагою та любов’ю Сергій Деркач та Сергій Ключник.
До цього листа додано переклади на українську мову кількох поезій французького письменника Віктора Гюго та власні вірші Сергія Ключника. Серед них і вірш під назвою:
“До 50-річчя радіо “Свобода”.
Крізь мури, перепони й перешкоди лунає срібний голос радіо “Свободи”. Злочинна влада бачить в ньому шкоду, адже розповідає правду він народу. Знімає срібний голос поволоку, і знову закликає на толоку, Щоб збудувати справжній дім. І кожен вільно та щасливо зможе
жити в нім. Бо те, що ми зліпили – швидше хлів, в якому хазяйнує й править тхір. Він так всіх одурманив, насмердів і перекроїв все на свій манір, поставивши до влади на місцях самих тхорів. Цей тхір за дім не дбає, а нас усіх за бидло має. Так виженім його! І оберім господаря свого. Та знову й знову чути дзвін, він як набат гримить – до волі й до свободи кличе він. Крізь роки, перепони й перешкоди Лунає срібний голос радіо “Свободи”.
На черзі лист із Німеччини, з Мюнхена, від Зінаїди Левченко. Досвід польської “Солідарності” 15-річної давності може пригодитися в Україні на цьогорічних президентських виборах вважає пані Левченко:
“Прослухала передачу про висловлювання екс-другого секретаря компартії України Леоніда Кравчука про те, що журналісти, як він сказав: “оболванюватимуть” виборців в Україні.
І пригадалася мені, польська “Солідарність”, тоді це було 10 мільйонів членів вільної Профспілки підкомуністичної Польщі. Пригадалося як кожен із членів “Солідарності” використав своє місце праці для “висвітлення” виборів у Польщі за часів комуністичної маріонетки Ярузельського!
На превеликий жаль при переїзді я втратила записану мною касету про ті вибори. Але думаю, що в архівах Радіо “Вільна Європа” - радіо “Свобода” можна знайти ці записи.
Це були здається останні комуністичні так звані “демократичні вибори” у Польщі. Завдяки свідомій праці людей (від прибиральниці до телефонних техніків і журналістів) комуно-маріонетковий режим програв! Що сталося після весни 1989 року, ми пам’ятаємо.
Репортажі про перебіг тих виборів я завжди цитувала своїм молодим землякам, які пізніше мали змогу відвідувати Мюнхен.
До майже кожного виборчого пункту польські техніки поставили додатковий зв’язок і усі переговори голови виборчої комісії записувалися на магнітофон. А потім ці записи передавала нам, слухачам, по всьому світу радіостанція “Вільна Європа”. Тоді у Мюнхені і ми почули, як “Марися підкине бюлетенів до урн, яких не вистачає... а потім вони... відсвяткують поночі у ресторані...”, тощо. Ці записи мав змогу чути увесь світ. Такої “гласності” влада Ярузельського не витримала. Це був початок кінця комуністичних диктатур.
Як жартував тоді польський бард і поет Яцек Качмарек: “... а десять мільйонів членів “Солідарності” звільнити з праці не можеш...”.
Знаєте, я часом думаю, що нашому народу достатньо навіть польською мовою прослухати оці репортажі, - і наші люди знайдуть можливість по-своєму скерувати наступні вибори президента України у демократичне русло. Аби покінчити із панування отих “марчуків-кравчуків” та іже з ними із їхніми “технологіями “оболванювання народу”.
І ще хочу побажати Землякам, щоб вони не дарували свої “виборчі голоси”, а йшли на вибори, усі-усі! Бо інакше ще 60 років вони не позбудуться ярма і російщення.
З повагою, землячка з Мюнхена Зінаїда Левченко”.
Звучить пісня Марії Бурмаки “Не квітни весно”.
Доволі часто наші слухачі старшого віку надсилають нам свої спогади, свідчення, котрі стосуються замовчуваних раніше сторінок української історії. І ці спогади мають свою історичну цінність. Інколи такі спогади - пригодницького характеру, свідчать про той чи інший героїзм людей. Але, досить часто це спогади, котрі викликають певну депресію, коли, скажімо, детально описано загибель людей від голодомору, чи політичні репресії. Деколи навіть виникає питання, а чи варто такі спогади подавати до ефіру для широкого слухацького загалу. Очевидно, що все ж таки варто, адже вони дають можливість краще усвідомити минуле на прикладі долі конкретних людей.
Невеселими спогадами поділилася цього разу Ольга Бучовська зі села Серафинці Городенківського району Івано-Франківської області:
“Були це сорокові. Бачила я польські, німецькі порядки. Але росіяни перевершили їх.
Стояв у нашій хаті їхній штаб. В одній із кімнат жив “ґебіст”, в іншій – підполковник. Імен їхніх не знаю. Нашу родину вигнали до стодоли. Ночами ми прислухалися до гуркоту машин. То був час на смертників. Одних привозили, інших забирали. Ні імен, ні слідів... Одними німими свідками залишалися – дев’ять викопаних ям у землі, котрі були накриті дошками і землею. І невеликі дверцята, через які заводили і виводили людей. Довкола ям спорудили огорожу з колючого дроту і сторожові вишки.
Зранку для смертників варили горох у відрах, черв''яки спливали. Але і цієї їжі їм не давали. Цідили лише сам вивар з гороху у бляшанки і подавали кудись туди під землю, вгамовуючи стогін людей на якісь хвилини...
Ніхто з односельчан не заходив на подвір’я. Та одного разу прийшла вродлива жінка із хлопчиком на руках. Вона попросила “ґебіста” вислухати її. В одній із ям перебував її чоловік – учитель із Чернятина.
Пригадалося мені, коли посеред дня вели його до хати. Мав у руках в дуже гарних рамках зображення тризуба. “Ґебіст” кинув його під поріг і почав топтати. Я випросила у нього рамки, котрі він кинув мені під ноги як собаці. Й досі ці рамки збереглися у нашій родині. Не важко було здогадатися, що чекає на учителя.
Не вірилося, що “ґебіст” розчулиться на сльози жінки, але він оглянув її з ніг до голови і запросив до хати. Довго не виходила з хати. Привели чоловіка. Він узяв дитину на руки і дуже плакав... Жінка почала допитуватися в нього: “То йти мені.., чуєш?! Іти?!”... Чоловік відповів: “Іди! Рятуй мені життя!”...
За життя вчителя “ґебіст” запросив свою похітливу ціну: на кілька тижнів сказав їхати з ним до Снятина. На красу її спокусився. А чоловіка її таки відпустив.
Потім Марія народила сина, назвали його Юрком. Він не знав, хто його батько. А чоловік Марії вважав його своїм рятівником.
Тримали смертників у нас ціле літо. А восени забрали їх і в селі Незвиську розстріляли.
Років десять після війни, побачила я одного разу біля тих чорних ям-землянок чоловіка, який довго стояв і дивився у їхні смертельні пащі. Я підійшла і впізнала у ньому вчителя, який дуже плакав...
Ольга Бучовська, село Серафинці Городенківського району Івано-Франківської області”.
Наступний лист також із Івано-Франківщини, від нашого постійного слухача і дописувача Василя Яківчика з міста Городенки.
Послання від пана Яківчика ми отримуємо досить часто, але він рідко пише безпосередньо нам. Може він намагається з одного боку ігнорувати нас, а з іншого використовувати наше радіо як трибуну. Щоправда одного разу Василь Яківчик написав безпосередньо до радіо “Свобода”: покритикував нас за технічні недоліки, за погану чутність і згадав, як у 1972 році радіостанція “Свобода” врятувала його від арешту. “... Я дізнався з передач радіо "Свобода" про арешти моїх знайомих: Івана Світличного, Василя Стуса і Євгена Сверстюка, та інших, - написав пан Яківчик, - І коли до мене прийшли з обшуком, я вспів поховати самвидавчу літературу”, - кінець цитати.
Але, повторюю листи Василя Яківчика безпосередньо до нас - є рідкістю. Натомість, він часто звертається із відкритими посланнями до окремих представників влади. Двічі звертався до свого земляка, координатора парламентської “більшості” Степана Гавриша. Писав і до Голови Верховної Ради Володимира Литвина та до Міністра праці і соціальної політики Михайла Папієва.
Василь Яківчик не покладає надії переконати високих державних посадовців у необхідності позитивно вирішити ті чи інші проблеми українського сьогодення.
А цими днями ми отримали нового відкритого листа. Цього разу Василь Яківчик звертається до Міністра юстиції України Олександра Лавриновича:
“Постановою Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 року, № 1004, створено Урядову комісію з вивчення діяльності Української Повстанської Армії, але історично та юридично обґрунтованих висновків й досі немає. Незабаром минатиме вже 7 років.
За такий період будь-яку справу, історичні події можна було б ґрунтовно вивчити, якби в цьому була зацікавлена "наша" влада та особисто Ви, пане Лавринович.
Я просто дивуюся Вам як Міністрові Юстиції України і колишньому секретарю Народного Руху України, що Ви зайняли таку байдужу позицію щодо учасників ОУН-УПА та підпільників. Які брали активну участь в боротьбі за волю і незалежність нашої України. Це явище відданості і самопожертви в ім''я ідеї - викликає тільки повагу і шану до учасників ОУН-УПА, які без надії сподівалися на кращу долю України - йшли на тортури і очевидну смерть.
Якщо Ваша комісія буде дивитися очима Дмитра Вєдєнєєва, майора СБУ, працівника архіву цієї установи, який стоїть на, так би мовити, антибандерівських позиціях бо “має зуб”. Таке трактування, що Українська Повстанська Армія - це банди, які відбирали у населення хліб та майно, відводили до лісу санітарок та точили кров з маленьких дітей, вбиваючи, катуючи, ґвалтуючи. Це вояки, що розбігалися у справжньому бою зі справжніми солдатами: це ватаги з насильно набраними людьми, із жахливою СБ, зі звірячими методами роботи, але поза тим, ці "горлорізи" мали масову підтримку в місцевого населення.
За таких поглядів в Україні, ОУН-УПА ніколи не будуть визнані воюючого стороною у Другій світовій війні і не прирівняють їх до учасників так званої "Вітчизняної війни" і не дадуть тих самих пенсій і пільг. Цих воїнів, підпільників ОУН-УПА в живих залишилась не багато.
Разом з тим, ніхто не засуджує звірства псевдобоївок, совєтських спецслужб , "героїв-чекістів", які вчинили значну кількість актів насильства щодо цивільного населення - вбивства мирних мешканців, побиття, зґвалтування, здирства тощо. Кажуть: вони просто виконували наказ. То есесівців, гестапівців слід шукати й таврувати, а "Наших" душогубів - Зась! А ці так звані “визволителі” за те мають в нашій державі великі "заслужені" пенсії і нагороди.
Не озирайтеся на Росію і Польщу, вони ставилися і будуть ще довго ставитися вороже до ОУН-УПА. Поляки давно зрівняли в однакових правах свої воїнів Армій Людової і Армії Крайової, хоч останні чинили звірства на Волині і Холмщині.
Не треба вірити "на осліп" слідчим НКВД-КГБ, перевіряйте інформацію зустрічайтеся із живими свідками.
Жорстокість у тій війні проти Українського народу переходила всі межі. Ось що почув у розповіді одного з учасників боротьби в Західній Україні й записав у своєму щоденнику 1945 року Олександр Довженко: “одного націоналіста я повісив вниз головою і палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м''яса..., а він гадюка так і помер із криком "Слава Україні", скільки я їх перемордував”. Цей так званий “герой” був слухачем вищої партійної школи...
Пане Олександре, поки що, це ще у Ваших силах щось доброго зробити для воїнів ОУН-УПА, підпільників і дисидентів українського руху.
Пора мати свою національну гордість. І любіть Україну. Це не завадить!
З повагою, Василь Яківчик, місто Городенка Івано-Франківської області.
Звучить пісня Володимира Вермінського “Йшли селом партизани”.
Продовжуємо передачу “Листи на Свободу”. На черзі послання від Леоніда Ткача із Дніпропетровщини:
“Успіх Руслани на Євробаченні, за виступом якої стежили і раділи мільйони українців, як у самій Україні, так і за її межами, викликав у мене подвійне почуття.
Перше – це неймовірна гордість за Батьківщину, українську мову, пісню і за те, як усе це сприймається європейцями.
Друге – це жаль за дії чи бездіяльність нашого президента, уряду і їхніх псевдополітологів із телеканалів “УТ-1”, “Інтер”, “1+1”, “ICTV” (Погребінський, Піховшик, Корчинський і Джангіров, Кисельов) і їм подібним, котрі роками, із нелюдською завзятістю вбивають нам в голову, що нас в Європі ніхто не чекає і ми їм не потрібні. Що наше місце не серед демократичних європейських країн, а з Росією, де абсолютна влада Путіна, з Білоруссю, де тоталітарна влада Лукашенка і Казахстаном з необмеженою нічим владою Назарбаєва.
Андрій Шевченко, Руслана, брати Клички – це квіти України, котрі всупереч закам’янілій сучасній кланово-кримінальній з елементами рецидиву владі, проросли на європейських теренах, засвідчуючи усьому людству, що Україна – Європейська Держава. А те, що нині ми маємо лише статус “європейського сусіда” є національною помилкою, котру із заміною цинічних президента і прем’єра буде виправлено.
Закінчуючи свого листа, хочу щиро подякувати усім українцям, котрі проживають за кордоном – за їхню підтримку Руслани, за любов до України і побажати їм та усій Україні Божої Благодаті і віри в наше прекрасне найближче майбутнє.
З повагою до “Свободи”, Леонід Ткач. Дніпропетровщина”.
Після листа пана Ткача пропоную послухати і кілька слів співачки Руслани, адресованих слухачам радіо “Свобода” після перемоги на конкурсі Євробачення:
Руслана
Я надзвичайно дякую слухачам радіо “Свобода”. Повірте, ми її відчували. І як ніколи ми разом.
А ось ще один фрагмент із одного з інтерв’ю Руслани радіо “Свобода”.
Руслана
Ми дуже переживаємо за відповідальність перед всіма українцями, тому що ми представляємо зараз дуже велику і потужну державу. Зараз дуже мало знають про Україну. Ми робимо все для того, щоб про Україну знали більше.
Зараз дуже полюбили Україну завдяки тому, що робимо ми. Тому що ми більше розповідаємо про Україну, ніж про себе.
Тому я би хотіла, щоб всі українці гордилися, і тішилися, і щоб всі вони любили її все більше і більше.
Звучить пісня Руслани Лижичко “Дикі танці”.
На цьому, шановні слухачі, час передачі “Листи на Свободу” вичерпано.
Ïї уклав і провів Петро Кагуй.
Дякуємо Вам за вашу увагу і за ваші листи!
На все добре! До наступних зустрічей в ефірі!
Прага, 29 травня 2004 року.
Петро Кагуй
В ефірі передача “Листи на Свободу”. Перед мікрофоном у празькій студії Петро Кагуй. Вітаю Вас, Шановні слухачі!
Хочу побажати Землякам, щоб вони не дарували свої “виборчі голоси”, а йшли на вибори, усі-усі! Бо інакше ще 60 років вони не позбудуться ярма і російщення.
Андрій Шевченко, Руслана, брати Клички – це квіти України, котрі всупереч закам’янілій сучасній кланово-кримінальній з елементами рецидиву владі, проросли на європейських теренах, засвідчуючи усьому людству, що Україна – Європейська Держава.
Були це сорокові. Бачила я польські, німецькі порядки. Але росіяни перевершили їх. Стояв у нашій хаті їхній штаб. В одній із кімнат жив “гебіст”, в іншій – підполковник.
Поки що, це ще у Ваших силах щось доброго зробити для воїнів ОУН-УПА, підпільників і дисидентів українського руху. Пора мати свою національну гордість. І любіть Україну. Це не завадить!
Це були окремі фрагменти із озвучених листів, які, серед іншого, прозвучать у сьогоднішній передачі. А розпочнемо посланням, яке ми отримали із в’язниці.
Вже не вперше нам пишуть Сергій Деркач та Сергій Ключник із Вінницької в’язниці для довічно ув''язнених:
“Шановне Радіо “Свобода”.
Пишуть Вам в’язні Вінницької в’язниці для довічно-ув’язнених Деркач Сергій та Ключник Сергій. Вибачте, можливо комусь зі слухачів радіо “Свобода” не подобається, що наші листи інколи читають в ефірі, адже ми, все ж таки, засуджені, а тим більше на довічне ув’язнення. Але, ми теж є частиною нашого українського народу. І повірте нам, що ніхто при нинішньому режимові не застрахований від несправедливого, незаконного засудження. Ми вдячні і редакції радіо “Свобода” і її слухачам за розуміння.
Нас, так само, як і усіх пересічних людей на волі, турбує і майбутнє нашої держави, і її сьогодення. радіо “Свобода”, як ніхто інший, дає вичерпну і правдиву інформацію про події у нашій державі та за її межами. За що ми любимо і поважаємо цю радіостанцію.
Дякуємо Вам, шановні працівники радіо “Свобода” за вашу натхненну працю.
Напередодні 50-річниці радіо “Свобода” прийміть наш скромний подарунок – вірші та переклади Сергія Ключника, що написані і зроблені в ув’язненні.
Бажаємо Вам Божої Благодаті та ще раз дякуємо за Вашу працю на благо українського народу.
З повагою та любов’ю Сергій Деркач та Сергій Ключник.
До цього листа додано переклади на українську мову кількох поезій французького письменника Віктора Гюго та власні вірші Сергія Ключника. Серед них і вірш під назвою:
“До 50-річчя радіо “Свобода”.
Крізь мури, перепони й перешкоди лунає срібний голос радіо “Свободи”. Злочинна влада бачить в ньому шкоду, адже розповідає правду він народу. Знімає срібний голос поволоку, і знову закликає на толоку, Щоб збудувати справжній дім. І кожен вільно та щасливо зможе
жити в нім. Бо те, що ми зліпили – швидше хлів, в якому хазяйнує й править тхір. Він так всіх одурманив, насмердів і перекроїв все на свій манір, поставивши до влади на місцях самих тхорів. Цей тхір за дім не дбає, а нас усіх за бидло має. Так виженім його! І оберім господаря свого. Та знову й знову чути дзвін, він як набат гримить – до волі й до свободи кличе він. Крізь роки, перепони й перешкоди Лунає срібний голос радіо “Свободи”.
На черзі лист із Німеччини, з Мюнхена, від Зінаїди Левченко. Досвід польської “Солідарності” 15-річної давності може пригодитися в Україні на цьогорічних президентських виборах вважає пані Левченко:
“Прослухала передачу про висловлювання екс-другого секретаря компартії України Леоніда Кравчука про те, що журналісти, як він сказав: “оболванюватимуть” виборців в Україні.
І пригадалася мені, польська “Солідарність”, тоді це було 10 мільйонів членів вільної Профспілки підкомуністичної Польщі. Пригадалося як кожен із членів “Солідарності” використав своє місце праці для “висвітлення” виборів у Польщі за часів комуністичної маріонетки Ярузельського!
На превеликий жаль при переїзді я втратила записану мною касету про ті вибори. Але думаю, що в архівах Радіо “Вільна Європа” - радіо “Свобода” можна знайти ці записи.
Це були здається останні комуністичні так звані “демократичні вибори” у Польщі. Завдяки свідомій праці людей (від прибиральниці до телефонних техніків і журналістів) комуно-маріонетковий режим програв! Що сталося після весни 1989 року, ми пам’ятаємо.
Репортажі про перебіг тих виборів я завжди цитувала своїм молодим землякам, які пізніше мали змогу відвідувати Мюнхен.
До майже кожного виборчого пункту польські техніки поставили додатковий зв’язок і усі переговори голови виборчої комісії записувалися на магнітофон. А потім ці записи передавала нам, слухачам, по всьому світу радіостанція “Вільна Європа”. Тоді у Мюнхені і ми почули, як “Марися підкине бюлетенів до урн, яких не вистачає... а потім вони... відсвяткують поночі у ресторані...”, тощо. Ці записи мав змогу чути увесь світ. Такої “гласності” влада Ярузельського не витримала. Це був початок кінця комуністичних диктатур.
Як жартував тоді польський бард і поет Яцек Качмарек: “... а десять мільйонів членів “Солідарності” звільнити з праці не можеш...”.
Знаєте, я часом думаю, що нашому народу достатньо навіть польською мовою прослухати оці репортажі, - і наші люди знайдуть можливість по-своєму скерувати наступні вибори президента України у демократичне русло. Аби покінчити із панування отих “марчуків-кравчуків” та іже з ними із їхніми “технологіями “оболванювання народу”.
І ще хочу побажати Землякам, щоб вони не дарували свої “виборчі голоси”, а йшли на вибори, усі-усі! Бо інакше ще 60 років вони не позбудуться ярма і російщення.
З повагою, землячка з Мюнхена Зінаїда Левченко”.
Звучить пісня Марії Бурмаки “Не квітни весно”.
Доволі часто наші слухачі старшого віку надсилають нам свої спогади, свідчення, котрі стосуються замовчуваних раніше сторінок української історії. І ці спогади мають свою історичну цінність. Інколи такі спогади - пригодницького характеру, свідчать про той чи інший героїзм людей. Але, досить часто це спогади, котрі викликають певну депресію, коли, скажімо, детально описано загибель людей від голодомору, чи політичні репресії. Деколи навіть виникає питання, а чи варто такі спогади подавати до ефіру для широкого слухацького загалу. Очевидно, що все ж таки варто, адже вони дають можливість краще усвідомити минуле на прикладі долі конкретних людей.
Невеселими спогадами поділилася цього разу Ольга Бучовська зі села Серафинці Городенківського району Івано-Франківської області:
“Були це сорокові. Бачила я польські, німецькі порядки. Але росіяни перевершили їх.
Стояв у нашій хаті їхній штаб. В одній із кімнат жив “ґебіст”, в іншій – підполковник. Імен їхніх не знаю. Нашу родину вигнали до стодоли. Ночами ми прислухалися до гуркоту машин. То був час на смертників. Одних привозили, інших забирали. Ні імен, ні слідів... Одними німими свідками залишалися – дев’ять викопаних ям у землі, котрі були накриті дошками і землею. І невеликі дверцята, через які заводили і виводили людей. Довкола ям спорудили огорожу з колючого дроту і сторожові вишки.
Зранку для смертників варили горох у відрах, черв''яки спливали. Але і цієї їжі їм не давали. Цідили лише сам вивар з гороху у бляшанки і подавали кудись туди під землю, вгамовуючи стогін людей на якісь хвилини...
Ніхто з односельчан не заходив на подвір’я. Та одного разу прийшла вродлива жінка із хлопчиком на руках. Вона попросила “ґебіста” вислухати її. В одній із ям перебував її чоловік – учитель із Чернятина.
Пригадалося мені, коли посеред дня вели його до хати. Мав у руках в дуже гарних рамках зображення тризуба. “Ґебіст” кинув його під поріг і почав топтати. Я випросила у нього рамки, котрі він кинув мені під ноги як собаці. Й досі ці рамки збереглися у нашій родині. Не важко було здогадатися, що чекає на учителя.
Не вірилося, що “ґебіст” розчулиться на сльози жінки, але він оглянув її з ніг до голови і запросив до хати. Довго не виходила з хати. Привели чоловіка. Він узяв дитину на руки і дуже плакав... Жінка почала допитуватися в нього: “То йти мені.., чуєш?! Іти?!”... Чоловік відповів: “Іди! Рятуй мені життя!”...
За життя вчителя “ґебіст” запросив свою похітливу ціну: на кілька тижнів сказав їхати з ним до Снятина. На красу її спокусився. А чоловіка її таки відпустив.
Потім Марія народила сина, назвали його Юрком. Він не знав, хто його батько. А чоловік Марії вважав його своїм рятівником.
Тримали смертників у нас ціле літо. А восени забрали їх і в селі Незвиську розстріляли.
Років десять після війни, побачила я одного разу біля тих чорних ям-землянок чоловіка, який довго стояв і дивився у їхні смертельні пащі. Я підійшла і впізнала у ньому вчителя, який дуже плакав...
Ольга Бучовська, село Серафинці Городенківського району Івано-Франківської області”.
Наступний лист також із Івано-Франківщини, від нашого постійного слухача і дописувача Василя Яківчика з міста Городенки.
Послання від пана Яківчика ми отримуємо досить часто, але він рідко пише безпосередньо нам. Може він намагається з одного боку ігнорувати нас, а з іншого використовувати наше радіо як трибуну. Щоправда одного разу Василь Яківчик написав безпосередньо до радіо “Свобода”: покритикував нас за технічні недоліки, за погану чутність і згадав, як у 1972 році радіостанція “Свобода” врятувала його від арешту. “... Я дізнався з передач радіо "Свобода" про арешти моїх знайомих: Івана Світличного, Василя Стуса і Євгена Сверстюка, та інших, - написав пан Яківчик, - І коли до мене прийшли з обшуком, я вспів поховати самвидавчу літературу”, - кінець цитати.
Але, повторюю листи Василя Яківчика безпосередньо до нас - є рідкістю. Натомість, він часто звертається із відкритими посланнями до окремих представників влади. Двічі звертався до свого земляка, координатора парламентської “більшості” Степана Гавриша. Писав і до Голови Верховної Ради Володимира Литвина та до Міністра праці і соціальної політики Михайла Папієва.
Василь Яківчик не покладає надії переконати високих державних посадовців у необхідності позитивно вирішити ті чи інші проблеми українського сьогодення.
А цими днями ми отримали нового відкритого листа. Цього разу Василь Яківчик звертається до Міністра юстиції України Олександра Лавриновича:
“Постановою Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 року, № 1004, створено Урядову комісію з вивчення діяльності Української Повстанської Армії, але історично та юридично обґрунтованих висновків й досі немає. Незабаром минатиме вже 7 років.
За такий період будь-яку справу, історичні події можна було б ґрунтовно вивчити, якби в цьому була зацікавлена "наша" влада та особисто Ви, пане Лавринович.
Я просто дивуюся Вам як Міністрові Юстиції України і колишньому секретарю Народного Руху України, що Ви зайняли таку байдужу позицію щодо учасників ОУН-УПА та підпільників. Які брали активну участь в боротьбі за волю і незалежність нашої України. Це явище відданості і самопожертви в ім''я ідеї - викликає тільки повагу і шану до учасників ОУН-УПА, які без надії сподівалися на кращу долю України - йшли на тортури і очевидну смерть.
Якщо Ваша комісія буде дивитися очима Дмитра Вєдєнєєва, майора СБУ, працівника архіву цієї установи, який стоїть на, так би мовити, антибандерівських позиціях бо “має зуб”. Таке трактування, що Українська Повстанська Армія - це банди, які відбирали у населення хліб та майно, відводили до лісу санітарок та точили кров з маленьких дітей, вбиваючи, катуючи, ґвалтуючи. Це вояки, що розбігалися у справжньому бою зі справжніми солдатами: це ватаги з насильно набраними людьми, із жахливою СБ, зі звірячими методами роботи, але поза тим, ці "горлорізи" мали масову підтримку в місцевого населення.
За таких поглядів в Україні, ОУН-УПА ніколи не будуть визнані воюючого стороною у Другій світовій війні і не прирівняють їх до учасників так званої "Вітчизняної війни" і не дадуть тих самих пенсій і пільг. Цих воїнів, підпільників ОУН-УПА в живих залишилась не багато.
Разом з тим, ніхто не засуджує звірства псевдобоївок, совєтських спецслужб , "героїв-чекістів", які вчинили значну кількість актів насильства щодо цивільного населення - вбивства мирних мешканців, побиття, зґвалтування, здирства тощо. Кажуть: вони просто виконували наказ. То есесівців, гестапівців слід шукати й таврувати, а "Наших" душогубів - Зась! А ці так звані “визволителі” за те мають в нашій державі великі "заслужені" пенсії і нагороди.
Не озирайтеся на Росію і Польщу, вони ставилися і будуть ще довго ставитися вороже до ОУН-УПА. Поляки давно зрівняли в однакових правах свої воїнів Армій Людової і Армії Крайової, хоч останні чинили звірства на Волині і Холмщині.
Не треба вірити "на осліп" слідчим НКВД-КГБ, перевіряйте інформацію зустрічайтеся із живими свідками.
Жорстокість у тій війні проти Українського народу переходила всі межі. Ось що почув у розповіді одного з учасників боротьби в Західній Україні й записав у своєму щоденнику 1945 року Олександр Довженко: “одного націоналіста я повісив вниз головою і палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м''яса..., а він гадюка так і помер із криком "Слава Україні", скільки я їх перемордував”. Цей так званий “герой” був слухачем вищої партійної школи...
Пане Олександре, поки що, це ще у Ваших силах щось доброго зробити для воїнів ОУН-УПА, підпільників і дисидентів українського руху.
Пора мати свою національну гордість. І любіть Україну. Це не завадить!
З повагою, Василь Яківчик, місто Городенка Івано-Франківської області.
Звучить пісня Володимира Вермінського “Йшли селом партизани”.
Продовжуємо передачу “Листи на Свободу”. На черзі послання від Леоніда Ткача із Дніпропетровщини:
“Успіх Руслани на Євробаченні, за виступом якої стежили і раділи мільйони українців, як у самій Україні, так і за її межами, викликав у мене подвійне почуття.
Перше – це неймовірна гордість за Батьківщину, українську мову, пісню і за те, як усе це сприймається європейцями.
Друге – це жаль за дії чи бездіяльність нашого президента, уряду і їхніх псевдополітологів із телеканалів “УТ-1”, “Інтер”, “1+1”, “ICTV” (Погребінський, Піховшик, Корчинський і Джангіров, Кисельов) і їм подібним, котрі роками, із нелюдською завзятістю вбивають нам в голову, що нас в Європі ніхто не чекає і ми їм не потрібні. Що наше місце не серед демократичних європейських країн, а з Росією, де абсолютна влада Путіна, з Білоруссю, де тоталітарна влада Лукашенка і Казахстаном з необмеженою нічим владою Назарбаєва.
Андрій Шевченко, Руслана, брати Клички – це квіти України, котрі всупереч закам’янілій сучасній кланово-кримінальній з елементами рецидиву владі, проросли на європейських теренах, засвідчуючи усьому людству, що Україна – Європейська Держава. А те, що нині ми маємо лише статус “європейського сусіда” є національною помилкою, котру із заміною цинічних президента і прем’єра буде виправлено.
Закінчуючи свого листа, хочу щиро подякувати усім українцям, котрі проживають за кордоном – за їхню підтримку Руслани, за любов до України і побажати їм та усій Україні Божої Благодаті і віри в наше прекрасне найближче майбутнє.
З повагою до “Свободи”, Леонід Ткач. Дніпропетровщина”.
Після листа пана Ткача пропоную послухати і кілька слів співачки Руслани, адресованих слухачам радіо “Свобода” після перемоги на конкурсі Євробачення:
Руслана
Я надзвичайно дякую слухачам радіо “Свобода”. Повірте, ми її відчували. І як ніколи ми разом.
А ось ще один фрагмент із одного з інтерв’ю Руслани радіо “Свобода”.
Руслана
Ми дуже переживаємо за відповідальність перед всіма українцями, тому що ми представляємо зараз дуже велику і потужну державу. Зараз дуже мало знають про Україну. Ми робимо все для того, щоб про Україну знали більше.
Зараз дуже полюбили Україну завдяки тому, що робимо ми. Тому що ми більше розповідаємо про Україну, ніж про себе.
Тому я би хотіла, щоб всі українці гордилися, і тішилися, і щоб всі вони любили її все більше і більше.
Звучить пісня Руслани Лижичко “Дикі танці”.
На цьому, шановні слухачі, час передачі “Листи на Свободу” вичерпано.
Ïї уклав і провів Петро Кагуй.
Дякуємо Вам за вашу увагу і за ваші листи!
На все добре! До наступних зустрічей в ефірі!
