Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 22:37

“Альтернатива”: Білорусь і білорусизація.


Андрій Охрімович

Аудіозапис програми:

Київ, 17 червня 2004 року.

Надія Степула

Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Альтернатива”, експеримент в мистецтві, науці, політиці, і просто у житті...

Андрій Охрімович

Що ми знаємо про Білорусь? Останніми роками стало зручним асоціювати цю країну з її лідером. В такому разі Україна потребує асоціацій з Кравчуком та Кучмою.

Однак ситуативні правителі – то лиш верхівка айсберга, не завжди історичного, і не обов’язково естетичного. Бо, так само, як живі істоти сплять, щоб набратися сил, втомлені народи засинають, аби прокинутись оновленими.

Надія Степула

Поки вони сплять та лікують рани, гобліни вилазять зі сновидінь і переконують сонну та наче б то безсилу публіку: “Так було завжди. Так буде завжди. Так має бути...”

Але так не є. Прокинувшись, люди бачать, що король голий, а від сновидінь, наче з тяжкого похмілля, тріщить голова.

Словом, усе це ведеться до того, щоб нині, ми з тобою, шановний слухачу, подивились на сусідню країну дещо іншим, не стандартним поглядом.

Член проводу УНСО Руслан Зайченко днями повернувся з Білорусії і приніс вістку благую, що не все так погано у сусідському домі.

Розмову з ним підтримує автор програми Андрій Охрімович. Модерує Надія Степула. Звук рихтує Михайло Петренко. З текстом працює Віктор Недоступ.

Андрій Охрімович

Руслане, ти нещодавно повернувся з Білорусі, привіз свіжі враження. В українському політикумі вже декілька років гуляє така розхожа фраза, як перспектива білорусизації України.

Руслан Зайченко

В мене не враження, просто стільки адреналіну я давно вже не отримував.

По-перше, я попав наче в зовсім інший вимір. Всі широкі проспекти, обмаль реклами, приблизно як Київ 1987-го року. І всі білоруські патріоти, з якими я зустрічався: із керівниками білоруського партії “Свободи”, із керівниками “Молодого фронту” – це я потрапив наче в розгар перебудови або в часи здобування незалежності. Єдине гасло “Живи Білорусь!”, немає ніяких персоналій, “Бєлорусь – ето святоє”, “Усьо только пачінається”. Тобто, такої пасіонарності як в білоруських патріотів я не бачив давно тут в Україні.

Цікава ситуація, що кожне містечко, кожен район, обласний центр є прифронтовою смугою – кожної хвилини може відбутися втрата незалежності Білорусі.

Я побачив такий жар у цих молодих сердець.

Зрозуміло, що і їхні спецслужби працюють не гірше за наші, зрозуміло, що і розколи, і намагання якось пересварити між собою патріотичні сили.

Андрій Охрімович

З цього місця, не знаю, так мені здалося, вартувало б запустити матеріал журналіста Людмили Пустельник. Такі собі рефлексії на білоруську тему.

Людмила Пустельник

“Гари оно гаром, гетає кахання!” Кажуть, Олександр Лукашенко свого часу так прокоментував закінчення російсько-білоруської дружби чи то пак дешевих енергоносіїв для білорусів.

Гаром упродовж останніх років горіло не лише кохання, а й надії на демократію в обох країнах. В зв’язку з чим автоматично зростали українські шанси. Хоч наразі нема в нашої демократичної революції початку, зате їй, виглядає на те, давно настав кінець. Протестні настрої українських громадян такі ж завзяті, наскільки гостра і перчена білоруська національна кухня.

Якось непомітно для самих себе українці увійшли в смугу латентної лукашенкізації. Реагуючи на всі політичні неподобства в дусі білоруського-таки депутата з класичного анекдоту: мовляв, на кнопці сидіти незручно, але, може, так і треба?

Тому, коли відмучили вибори в Мукачевому і гепнули ЄЕПом по державному суверенітету, наш Петро більше переймався тим же, чим Пятрусь по той бік українсько-білоруського кордону: як зійшла картопля і коли треба її підгортати.

Але середньостатистичному Петрові навряд чи дуже муляли порушення громадянських свобод та інші “кнопки” під сідалом молодої української демократії.

Може, так і треба на тлі шаленого економічного зростання, про яке трублять по телебаченню і в Києві, і в Мінську?

На його тлі показники демократизації суспільства скупі, мов усмішка партійного трояндового боса з вулиці Банкової. Такі собі наслідки тихої, повзучої лукашенкізації. Вона від лукавого, коли все не так, як має бути: теж саме, що назвати Віктора Медведчука “нашоукраїнцем”, Леоніда Кучму “жагучим брюнетом” чи виростити сорт картоплі, яка родить догори не гичкою, а корінням.

До речі, дуже зручно було б землеробам. Майже так само, як нашим хлопцям-молодцям з УНСО піднімати на боротьбу з режимом білоруський народ.

Можна підказати героям ще кілька країн, які плачуть за гарною революцією в ім’я демократичних ідеалів: Північна Корея, Ангола або Узбекистан. Це трохи далі, ніж Білорусія, але яка екзотика! В рідних українських пенатах, виходить, всі об’їлися демократією, мов білоруський Пятрусь драниками. І взагалі, гари оно все гаром…

Андрій Охрімович

Так мислить собі журналіст Людмила Пустельник.

Ну, а ми з вами, напару з членом проводу УНСО Русланом Зайченком рухаємось далі.

Побутує така думка, що частина білоруської опозиції існує на ґрант і в основі своєї достатньо ялової...

Руслан Зайченко

Якщо навіть і існують якісь вливання чи з боку Росії, чи з боку Заходу, по суті, ситуація ж аналогічна: Білорусь так само є розмінною монетою, як і, на жаль, Україна зараз у великій політиці, але я бачив, що якщо є гроші, то вони відпрацьовуються настільки якісно і відпрацьовуються саме на ту ідею. Вони стають самодостатніми, як і колись була самодостатня Югославія в 90-х роках, коли макаронні фабрики виробляли патрони і все інше.

Такими самодостатніми стають і білоруси, і вони саме показують приклади якоїсь жертовності і патріотизм у ставленні до своєї нації, до своєї держави.

Ставлення білорусів до українців таке пієтентне (не знаю, чим ми його взагалі заробили). Після весни 96-го року, коли відбувалися протестні акції і сутички із охоронцями режиму, єдина надія для них (ось цікаво) навіть не якісь ґранти, а надія на допомогу українців.

Я сидів напроти КДБ в кафешці “Крініца” і розмовляли з ними наче на різних мовах, але повністю розуміли одне одного і не було якогось поняття “старшого”, “молодшого”, “правого”, “лівого брата”.

По ментальності вони десь, можливо, ще щиріші і безпосередніші, ніж українці. До всієї нашої телепкуватості, але в них зараз більше пасіонарності, ніж в нас.

Андрій Охрімович

“...добігав кінця довгий та болючий процес відмирання нашої шляхти. Ця смерть, це гниття заживо тривало довго, майже два століття. І якщо у вісімнадцятому столітті шляхта вмирала буйно, з дуелями, вмирала на соломі, промотавши мільйони, якщо на початку дев’ятнадцятого вмирання її було овіяне тихим смутком забутих палаців серед березових лісів, то у мої часи це вже було не поетично і зовсім не сумно, а мерзенно, часом навіть моторошно у своїй оголеності.

Це було вмирання байбаків, які зашилися у свої нори, вмирання жебраків, пращури яких були відзначені Городельським привілеєм; вони жили у напівзруйнованих палацах, ходили хіба що не у домотканому одязі, але пиха їхня була безмежна”.


(Володимир Короткевич. “Дике полювання короля Стаха”.)

Руслан Зайченко

Серед молодих хлопців, серед лідерів “Молодого фронту”, насамперед лідерів регіональних організацій? я бачив багато самодостатніх і настільки яскравих особистостей. І що цікаво? Вони творять, вони, можливо, нас скоро переженуть в цьому всьому.

При всій тій подрібності їхніх патріотичних організацій багато було, багато зникало, багато пішло в еміграцію. По суті, чим більший подразник, тим більший спротив. Мені так здається.

Андрій Охрімович

Завжди якось так складалося, що УНСО найактивніші свої дії мало завжди за межами України. Не знаю чому. Це є окрема тема, тому що, мені здається, в Україні теж є багато чого робити. Але знову ж, з’являється такий зовнішній чинник, як Білорусь. А які є плани в теперішнього УНСО?

Руслан Зайченко

Однією із яскравих сторінок життя організації було те ж саме, що і в Білорусі. Щоправда, вони ще не висвітлені з ряду причин, скажемо, щоб не підставляти наших білоруських товаришів.

Я у них на з’їзді виступив з привітанням і нагадав, що колись у часи Хмельниччини Могилівське воєводство стало територіальною одиницею України – Могилівський козачим полком, тобто покозачилася вся Могилівщина. Це дивна ситуація (я цього не казав), що за дуже короткий час багато хто за межами України стали українцями. Я сказав, що вихід у нас один: при нашій єдності і коли покозачиться вся Україна, то покозачиться і Білорусь, і вони зустрінуться з оваціями і захопленням.

Надія Степула

“Слуцьке повстання 1920-го року у світовій історичній науці потрактовується з великими російсько-радянськими поправками.

Для внутрішньо радянського споживання висувалася версія, що це був локальний та малочисельний бунт колишніх царських офіцерів, який начебто швидко і начебто безкровно придушили.

Тому, хто помічав несподівано велике число повстанців та їхню високу військову і політичну організованість, пропонувалася інша пропагандистська версія – це було повстання “білополяків”, яких буцімто не підтримувало населення.

Книга Алеся Змагара “Визвольния шляхи” перекреслює ці твердження. Слуцька бригада, яка обстоювала незалежність БНР, нараховувала й козацькі полки з українців, які проживали разом з білорусами.

31-го січня, заливаючись кров’ю, Слуцька бригада відступила за річку Лань, де була роззброєна поляками. Ті, хто не хотів скласти зброю, повернулись назад у Слуцькі ліси, де утворили так звану Зелену Армію. Дрібні антирадянські партизанські угрупування діяли аж до початку Другої Світової”.


(Книга Алеся Змагара. “Визвольния шляхи”).

Руслан Зайченко

Зрозуміло, що це окрема тема, що ми тут мало працювали в схожому напрямку. Але після наших походів за межі України: і в Грузію, взагалі на Кавказ, і в Білорусь пієтет до України побудований насамперед на нашій участі у подіях. Ми хотіли просто зберігати цю хистку рівновагу.

Білоруси хвалять нашого Президента і проклинають свого Бацька, що Бацька там і прапори рвав, і здав повністю Москві і мову, і культуру, а, навпаки, у нас тут і символіка, і все інше, а з іншого боку, Бацька не дає сильно впливати на економіку Білорусі, він, “как полний папа”, тримає все в своїх руках.

Якщо така білорусизація, якщо тут буде один нормальний господар і ця держава, тобто, Україна не буде розриватися на шматки і розпродуватися кому-завгодно, то можливо. Якщо білорусизація – це молоді пасіонарні хлопці, які не будуть, вирячивши очі, волати ім’я якогось сумнівного свого лідера чи якогось месії, а для них буде головне “Хай живе Україна!”, то я за таку білорусизацію, відверто кажучи.

Андрій Охрімович

Коли приходить гаряча пора, то з чогось треба формувати полки.

Руслан Зайченко

От я, наприклад, знаю, що які б важкі часи нашої організації не були, але якщо тільки існує якийсь подразник, якщо існує загроза втрати незалежності, якщо існує якась соціальна напруга, небезпека якого вибуху, то організація, як стиснута пружина працює настільки якісно, що стає настільки небезпечною.

Досвід 9-го березня показав, що лише, пересадивши частину активу, вдалося трохи придушити той якийсь поступальний рух.

Відносно Західної і Східної України в мене немає пієтету. Навіть не із-за того, що я сам із Центральної України, наддніпрянин. Я знаю, що найкращі бійці під час конфліктів за межами України були саме з Донбасу і з Наддніпрянщини.

В Білорусі немає такого поділу. Хоча, звичайно, там є Західна Білорусь і Східна Білорусь, в них там національні партизани так само десь до 50-х років гуляли по лісах, особливо на Берестейщині, тому що там, по суті, етнічні українські райони існують. Це якийсь дух.

Андрій Охрімович

“Третього травня 2003-го року виповнилось сімдесят років голодного бунту у Борисові. Наприкінці двадцятих радянське керівництво активно провадило політику колективізації, результатом якої був голодомор. Де-не-де траплялися випадки канібалізму.

Наприкінці квітня 1933-го року надійшла директива, за якою норма видачі хліба урізалася вдвоє, а така категорія, як діти, взагалі позбавлялась пайки.

Доведені до відчаю натовпи штурмували радянські установи та розбили хлібний обоз.

Перед розлюченим натовпом намагався виступити секретар Борисівського КПБ(Б), але був побитий, за словами очевидців, “ув горкій яблок”.

Тоді начальник НКВД вийшов на балкон з якимось папірцем і оголосив, що він отримав нову директиву, яка начебто відміняє скорочення пайки.

Люди розійшлися, а вночі НКВДисти почали повальні арешти. 200 осіб одразу розстріляли. Інші 1200 осіб отримали од 8-и до 10-ти років без права листування. Доля їх невідома – з таборів не повернувся ніхто.

Це було за кілька років до другої світової війни”.


(З неофіційного сайту міста Борисова.)

Руслан Зайченко

Я читаd Короткевича в СІЗО СБУ (мені там видавалася непогана бібліотека). Ну про що? Ну болота, пущі. Все. А я читаю і мені хочеться ставати білорусом – в мене нічого такого не було.

Це настільки поетичний народ, у них є щось таке, у них є якийсь такий надрив, якого вже давно не існує. Напевне, взагалі із-за загрози існування як нації це відбувається. Це так само, як і чеченців: їх після 50-х років взагалі залишилося 250 тисяч - через два покоління їх знову було мільйон.

Андрій Охрімович

Підсумком цього випучску “Альтенативи” міг би стати шматок з Володимира Короткевича/

“...донині уві сні я іноді бачу сиві верескові пустирі, чахлу траву над прірвами і дике полювання Короля Стаха, що мчить над трясовинням. Не брязкають вудила, прямо сидять у сідлах німі вершники. Вітер кошлатить їм волосся, надимає плащі, розвіває гриви коней, і одинока зірка горить над їхніми головами”.

Надія Степула

“У моторошному мовчанні шалено мчить над землею дике полювання короля Стаха. Я прокидаюсь і думаю, що не минув його час, доки існують морок, голод, нерівноправність та темний жах на землі. Воно - символ всього цього. Втопаючи у тумані, мчить над похмурою землею дике полювання Короля Стаха”, тоді, як тема наша з не меншою силою та невблаганністю мчить до свого локального фіналу.

Над програмою працювали: член проводу УНСО Руслан Зайченко, автор програми Андрій Охрімович, текстмейкер Віктор Недоступ та модератор “Альтернативи” Надія Степула.

Всього вам доброго! Зустрінемось через тиждень!

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG