Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 16:16

Як українська діаспора допомагала українським диседентам.


Людмила Литовченко

Прага, 18 червня 2004 року.

Людмила Литовченко

У спогадах колишнього радянського дисидента Ігоря Померанцева є місце про те, як він, від’їжджаючи на еміґрацію, сідаючи в літак після обшуку, вивозить з собою дві фотографії – Євгена й Івана (Сверстюка й Світличного). Як він хвилювався, щоб у нього не вилучили цих фотографій і як він цінував те, що там він зможе щось сказати про цих людей і, можливо, їм стане легше.

Це його відчуття тривожить і хвилює: як добре чоловік розумів, що кожен, хто відбув до зони, у те далеке плавання без зворотного квитка, хоче залишити якийсь слід на піску, хоче викинути пляшку з запискою, як матрос у морі. Розрахунок на те, хто підхопить цю пляшку, був цілком конкретний – підхоплять українці з діаспори. Можливо, хтось мав ілюзії, що увесь світ буде стежити за його долею, але ілюзії-ілюзіями, а українці – точно, бо їх знали, деякі з них приїздили до Києва під різним приводом ще в ті не найсприятливіші роки.

Про роль української діаспори в житті українських в’язнів сумління ми говоримо з письменником, колишнім в’язнем радянських таборів Євгеном Сверстюком.

Євген Сверстюк

Ми знали про той великий інтерес, який є до нас там, еміграції. І кожен відгук звідти був подією. А особливо ми, літературна братія, цікавилися листами від Галі Горбач з Німеччини. Вона була перекладачкою. Вона присилала нам часом переклади наших віршів німецькою мовою. І листування, яке поки було під час заслання – це теж було суцільне свято. Ясна річ, що листувалися люди, які зацікавлені. Тому було наше уявлення, що всі там такі, чи більшість там таких.

Людмила Литовченко

Тут пан Сверстюк пригадує одну історію свого листування. Впродовж 5-ти років на засланні він отримував листи від якогось німця – доктора Вілфріда Кваса. Листи приходили регулярно, з німецькою точністю, а ще пан Євген діставав вишукані посилки, з якими він не знав, що робити в тайзі, де кожен його крок був зафіксований і йому більше личила зеківська куфайка. Хто ж був цей німецький доктор Квас?

Євген Сверстюк

Потім виявилось: коли я поїхав, він мене зустрів. Це – Володя Коза. І яким справді на заводі був його начальник – справжній німець доктор Квас. Вони обидва були інженерами. І я в цього доктора Кваса погостював. Дуже приязний німець. Виявилось, що Володя писав ці листи. Доктор Квас переписував, щоби не могли ніяк запідозрити, що це пише мені українець. І тільки я поцікавився, хто ж Володя. А Володя, виявляється, це підліток, якому дали чи-то 10, чи-то 20 років Сибіру за настрої. А потім він повернувся після “хрущовської відлиги”, повернувся до дому. А дома йому сказали: “Ти зачєм здєсь? Возвращайся, откуда прібил.” І Володя ще з одним приятелем взяв шкільну географічну карту і подивився, що вертатися туди, звідки він прибув, набагато далі, ніж до турецького кордону. Вони десь вчепилися на товарняк і поїхали до турецького кордону, і з Божою допомогою неймовірно перейшли цей кордон. Володя не піддався на полювання різних спецслужб, пішов вчитися, закінчив німецький університет і працює.

Людмила Литовченко

Багато творів українських авторів-політв’язнів вперше побачили світ на Заході і в цьому також виявлялися постійні турботи української діаспори. А в кожного з тих, хто відчував ці турботи, складалося враження, що ті люди переймаються його долею значно більше, ніж знайомі в Києві чи Львові.

Євген Сверстюк

Я би сказав, що ті якісь зворушливі стосунки українців з діаспори і наші не є такими типовими для кожного народу. Я пригадую один випадок, коли в мене гостювало якраз троє людей. Такий збіг обставин. Двоє – з американської висилки. Було десь всередині ’80-х років. Два українці з американської висилки. І в мене гостював тоді мій приятель лагерний Сергій Ковальов. Ми так сиділи увечері. Американці пішли. А Сергій мене питає: “Як, – каже, – у вас так? Ти їх знаєш давно...” Я кажу: я їх не знаю, тільки сьогодні з ними познайомився. “Ну, – каже, – дивно у вас, українців, якось. Зовсім незнайомі, а так, наче брати, наче родичі.”

Якимось чином ця далина, ця спорідненість з рідним краєм і якийсь обов’язок перед своєю Батьківщиною тримає українців з еміграції в особливому стані спорідненості. Я маю на увазі духовно активних, живих українців. Це є все-таке зворушливо.

Людмила Литовченко

Пане Євгене, а уявімо собі, що цю передачу на Заході, в діаспорі слухають і можуть почути. Що би Вам хотілося, власне, їм сказати?

Євген Сверстюк

Якщо сказати щось таке по суті, то велика радість з приводу того, що ми зустрілися в житті, що ми якось знали один про одного. Я, може, про них не знав, а знав як збірний образ.

Але приблизно як зустріч з Олесем Скопом, який вийшов до аеропорту із розпростертими обіймами. Бачу, до мене йде чоловік. Я кажу: Ви мене знаєте? “Я Вас знаю 30 років! – каже.”

Я думаю, що в цьому є щось таке глибше, ніж ми усвідомлюємо.

І, власне, мені би хотілося висловити оце почуття радості з приводу людської спорідненості і національної спорідненості.

Людмила Литовченко

Нагадаю, це був письменник, колишній в’язень радянських таборів Євген Сверстюк.
XS
SM
MD
LG