Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 12:27

“30 хвилин у різних вимірах”: Об’єднання України гетьманом Іваном Мазепою.


Ірина Халупа

Аудіозапис програми. Перша частина: Аудіозапис програми. Друга частина:

Прага, 19 червня 2004 року.

Ірина Халупа

Здоровенькі були всі, хто нас слухає! На хвилях радіо “Свобода” з вами передача “30 хвилин у різних вимірах”. Перед мікрофоном Ірина Халупа.

300 років тому 15-го червня гетьман Іван Мазепа в’їхав до Києва, прийняв козацькі клейноди і став гетьманом обох частин України – Правобережної і Лівобережної, тобто об’єднав Україну. Це тема сьогоднішньої передачі, в якій серед іншого ви почуєте погляди істориків Тараса Чухліба та В’ячеслава Станіславського на цю подію, залишайтесь з нами, і вам розкриється Україна раннього XVIII століття.

15 червня виповнилося 300 років з того часу, як Іван Мазепа став гетьманом обох частин України – Правобережної і Лівобережної. Ця подія відбувалася на тлі Північної війни 1700-1721 років між, з одного боку, Північним союзом (Росія, Данія і Польща), з іншого – Швецією. Тоді Україна перебувала під протекторатом Москви і була включена в цю війну.

1700 року близько 10 тисяч українських козаків з Полтавського, Чернігівського, Ніжинського полків взяли участь у битві під Нарвою, яку Петро І програв. Ще 12 тисяч козаків боролися зі шведами на території Литви та Білорусі.

І незважаючи на це, Петро І 1704 року уклав з Августом ІІ Наврський договір, який вкотре поділяв Україну між російським і польським королем. За цим договором, Правобережна Україна мала належати Польщі, але Іван Мазепа впродовж майже 5 років, до кінця 1708 року, не дозволяв польським військам вступати на територію України.

Про дату 15 червня 1704 року згадували Михайло Грушевський, Борис Крупницький, Микола Андрусяк. Сьогодні цим питанням, маючи вже нові документи, займаються історики Валерій Смолій, Юрій Мицик, В’ячеслав Станіславський, Тарас Чухліб.

Мій колега Тарас Марусик запросив одного з них, директора науково-дослідного Інституту козацтва при Інституті історії Національної академії наук України, кандидата історичних наук Тараса Чухліба.

Тарас Марусик

Пане Чухліб, 15 червня 1704 року – дата, про яку сьогодні мало хто знає і мало хто говорить. Хоча, судячи з Ваших досліджень, саме того дня Іван Мазепа, вступивши на Правобережну Україну й одержавши від гетьмана Самуся клейноди, став гетьманом України обох сторін Дніпра.

Я думаю, тут варто згадати історичний контекст тих подій.

Тарас Чухліб

Ця подія вікопомна. Протягом 40 років після Андрусівського перемир’я 1667 року Україна була розділена між Польщею, Туреччиною та Росією. І Правобережна Україна перебувала у стані руйнації. Тому що у 1679-81 роках на Лівобережну Україну була виведена значна кількість населення козацьких полків, і всі вони хотіли повернутися до своїх домівок.

Ми можемо говорити про те, що ця подія все ж таки якось мало звучить на державному рівні, і хотілося б, щоб про неї більше знали.

Тарас Марусик

Все-таки чому, з Вашого погляду, ця подія не набрала такого звучання, як інші важливі для української історії якісь віхові події?

Тарас Чухліб

Ви знаєте, це відбулося в зв’язку з тим, що, ми знаємо, протягом багатьох століть ім’я Мазепи перебувало під забуттям. Власне, це було спричинено тим ставленням Росії, Російської імперії, її урядовців до того кроку Мазепи. Вже у 1708 році він його зробив – перейшов з-під протекції російського царя Петра І до протекції шведського короля Карла XII.

Ми знаємо, що ім’я Мазепи було піддане анафемі. І, власне, до цього часу, наскільки я знаю, російська православна церква цієї анафеми не зняла.

Хоча, українські історики боролися з цим протягом багатьох років, скажімо так, історики наші в діаспорі. Радянські історики не могли взагалі згадувати ім’я Мазепи, а якщо й згадували, то в негативному контексті – як зрадника.

Хоча ми знаємо, що Іван Мазепа нікого не зраджував, а боровся, власне, за об’єднання України. І якщо Іван Мазепа з 1687 року називався “Гетьманом обох сторін Дніпра”, і це був його номінальний титул, то у 1704 році, коли йому передав свої клейноди наказний гетьман Правобережної України Самусь (Самійло Іванович), це означало, що Мазепа вже стає повноправним володарем двох сторін Дніпра.

І це він підтвердив тим, що його війська, війська Лівобережної України в кількості 40 тисяч ввійшли на Правобережну Україну і розмістилися там у багатьох містах і селах. І це з вдячністю сприймалося населенням Правобережної України.

Ми знаємо, що на той час на Правобережній Україні було 4 полки. А після того, як у 1704 році об’єдналася Правобережна і Лівобережна Україна, там виникло ще 3 полки. Вони існували як адміністративні одиниці тогочасної Української козацької держави, вони існували на Правобережній Україні.

Тарас Марусик

Чи випливає з того, що Ви сказали, що передання клейнодів 15 червня 1704 року відбулося неконфліктно?

Тарас Чухліб

Тут треба згадати передісторію цього. У 1702 році, влітку на Правобережній Україні виникло велике повстання проти засилля польської влади, яке очолив наказний гетьман Самусь разом із фастівським полковником Семеном Палієм. Це повстання продовжувалось протягом 2 років.

Майже з усіх основних міст Правобережної України було вигнано польську шляхту, польські гарнізони. І ми знаємо про те, що постійно протягом цих років гетьман Самусь звертався до лівобережного гетьмана Івана Мазепи про допомогу.

Однак Іван Мазепа в силу того, що він був під протекцією російського царя (а російський цар перебував у союзницьких стосунках з польським королем Августом ІІ Сильним) і, власне, було укладено ще перед тим у 1686 році Вічний мир, де було розділено сфери впливу над Україною, Іван Мазепа не міг допомогти правобережним козакам у їхньому повстанні проти польської влади.

Але Самусь 1 січня 1704 року приїжджає у Переяслав на Лівобережну Україну, їде у напрямку Батурина. Однак у Ніжині його зустрічає генеральний осавул від імені Мазепи і дає йому наказ, щоб він не приїжджав у Батурин, і повертався назад, на Правобережну Україну разом зі своїми клейнодами.

Однак у травні Іван Мазепа вводить свої війська на Правобережну Україну за згодою російського царя Петра І. І уже у червні відбувається ця зустріч. Ця зустріч відбулася не під Фастовом, як наприклад, свідчить про це козацький літопис Григорія Граб’янки, а у таборі під Паволоччю (є таке містечко в Україні). Це – згідно досліджень нашого Інституту козацтва.

Ми дослідили, що відбулася там ця зустріч, і в урочистій обстановці відбулося передання цих клейнодів. Клейноди ці були вручені гетьману Самусю польським королем Яном ІІІ Сабеським ще у 1693 році. Перед тим вони належали правобережним гетьманам Андрію Могилі, гетьману Гришку. І потім вони знаходилися в руках Самуся.

Отже, передача цих клейнодів символічно для тогочасного суспільства, для тогочасного українського козацтва означала те, що вже правив один гетьман в особі Івана Мазепи.

Тарас Марусик

Пане Чухліб, я хотів би уточнити одне. Ви згадували про те, що Петро Дорошенко теж якийсь час був гетьманом обох сторін Дніпра.

Тарас Чухліб

Так-так.

Тарас Марусик

Чи це означає, що ще Петро Дорошенко об’єднав Україну?

Тарас Чухліб

Так. Але це було на певний час. Це було на період з 1668 буквально по літо 1669 року. Петру Дорошенку не дали це зробити міжнародні угоди. Як я вже казав, перед тим було укладено Андрусівське перемир’я, яке мало антитурецьку спрямованість.

А Петро Дорошенко у ’68-му році визнав протекцію турецького султана, і на деякий час ця протекція дозволила йому об’єднати Правобережну і Лівобережну Україну. Однак вже через рік його війська були вибиті з Лівобережної України російськими військами.

У 1671 році вже турецький султан оголосив війну польському королеві. І 200-тисячне турецьке військо входить на Правобережну Україну, і починається війна вже між польським королем і турецьким султаном.

Отже, ми бачимо, що не тільки така міжнародна дипломатія, а, власне, і втручання у державні справи України, вони не дозволяли утримувати гетьманську владу над Правобережною і Лівобережною Україною.

Тарас Марусик

Отже, твердження деяких істориків про те, що саме Сталін об’єднав українські землі в одній державі у вересні ’39-го року, є не більше, як міт?

Тарас Чухліб

Знаєте, тут кожний міф, як кажуть, має долю правди. Ми не будемо зараз говорити про Сталіна, який знищив дуже багато українців і української інтелігенції, українських селян. Він є катом українського народу, української нації. Я б його згадував лише в негативному сенсі.

Однак, на жаль, Іван Мазепа лише зміг об’єднати Україну протягом 5 років. Після того його політику проводив Пилип Орлик, який був обраний гетьманом у 1710 році.

Пилип Орлик проводив військові походи з метою відвоювання Правобережної України вже в російського царя Петра І, а також у польського короля Августа ІІ. Він цього не зміг зробити.

І у 1713 році ми знаємо, що був його останній похід на Правобережну Україну. А перед тим протягом 1711-12 років знов відбувся великий згін з Правобережної України козацьких полків, які перед тим були населені Іваном Мазепою.

Є дані про те, що близько 50 тисяч чоловік протягом 1704-08 років переселилися на Правобережну Україну з Лівобережної. Так от, ці козаки, їхні дружини, діти, батьки зуміли тут прожити лише протягом 5-7 років, і вже в 1711-12 році вони під вартою російських стрільців були виселені знов насильно на Лівобережну Україну, на Слобожанщину.

І вже з 1714 року до кінця XVIII ст. Правобережна Україна перебуває під владою польських королів. Знаємо, що місцеве українське населення (не козаки, а все ж таки залишились українські селяни на Правобережній Україні) піднімають гайдамацькі повстання проти засилля польської влади.

Ми знаємо про Коліївщину 1768 року, коли українських селян звинувачували в тому, що вони вирізали польських панів чи єврейську верхівку торгову, яка на той час була на Правобережній Україні. Але це була лише адекватна відповідь на те гноблення національне, соціальне, релігійне українців, які вже не мали своєї еліти, не мали козаків, козацької старшини, яка б змогла їх захищати.

І говорити про те, що Сталін начебто об’єднав Україну чи возз’єднав (хоча це можна говорити з великою такою натяжкою)... Україна Правобережна з Лівобережною об’єдналася ще у складі Російської імперії у кінці XVIII століття.

Але вже не було гетьманського устрою, тому що на Лівобережній Україні гетьманський устрій був знищений у 1764 році, козацькі полки були переведені у стан карабінерних, єгерських та інших драгунський полків у ’80-90-х роках XVIII століття.

І вже Україна була – і Правобережна, і Лівобережна – вони були як провінція, Малоросія. Ми знаємо, з того часу вже у документи вводиться таке поняття не як “Гетьманщина”, а як “Малоросія”. І, власне, уже на початку XIX ст. вона була як провінція в складі Російської імперії, була поділена на губернаторства, а не на козацькі полки.

Ірина Халупа

Можна сказати, що кандидат історичних наук В’ячеслав Станіславський особисто знайомий з Мазепою. Цей старший науковий співробітник Інституту Історії України, заступник директора Інституту Козацтва, вже видав дві книги, “З епістолярної спадщини гетьмана Івана Мазепи” та “Листи Івана Мазепи” (том І), в який увійшло понад 300 раніше не друкованих листів гетьмана. Готується другий том.

Ці листи висвітлюють різнопланову діяльність Мазепи, здебільшого це листування з російськими урядовцями, польськими, кримськими, але є також листи більш інтимного характеру, що стосуються зокрема здоров’я Івана Мазепи. Боліла його час від часу голова, а то й шлунок. Іван Мазепа писав багато листів – кожного тижня, іноді навіть через день і основна тема цих листів це – політика.

Наша розмова з паном Станіславським розпочалася з політичної атмосфери цього часу.

В’ячеслав Станіславський

Звичайно, не вся частина документів і листів Івана Мазепи стосується проблеми, що турбувала гетьмана протягом всього періоду гетьманування. Це – проблема доносів на нього. В більш широкому контексті – це боротьба з опозицією.

Необхідно зауважити, що інтригувати проти гетьмана спонукали самі українсько-російські договори, які укладалися при обранні найвищої посадової особи Війська Запорозького.

Так, наприклад, в Коломацьких статтях ’87-го року повторювалась стаття Лугівського договору, в якій сказано, що українці повинні наглядати за гетьманом. Вони мусили “поміж себе остерігати, і вивідувати, і писати про те до великих государів, до їхньої Царської Величності, ніяким гетьманським закликам не вірити”.

В цих доносах йшлося насамперед про зв’язки Івана Мазепи з Польщею, які заборонялися. Насправді, нічого серйозного Москві виявити не вдавалося, незважаючи на пильну увагу до цих доносів.

Але виникає інше питання: чому ж з такою кількістю доносів Мазепі вірили в Москві?

Ірина Халупа

Так. Чому?

В’ячеслав Станіславський

З цього виникає, насправді, міф серед дослідників, серед істориків. Незважаючи на такі численні обвинувачення, здавалося б, в самих ворожих задумах до нього досить лояльно ставлення. Це змушувало дослідників говорити про те, який надзвичайний вплив Мазепа мав на людей, може, про якусь безоглядну віру Москви в нього. Потім – говорити про віру Петра І, як в повністю віддану людину.

А через це багато кого охоплюють сумніви: може, й гетьман, справді, був таким прислужником. Адже чомусь не вірили росіяни всім цим доносам.

Не приймаючи до уваги особистих якостей гетьмана, хочу зазначити, що відповідь на ці питання можна знайти при проникненні в тодішні політичні проблеми.

Виступаючи на захист Мазепи, коли доноси не знаходили підтвердження, або ж не давали підстав говорити про реальну небезпеку, Москва насамперед піклувалась про збереження стабільної ситуації в Україні. Бо великі заворушення тут могли вплинути на безпеку самої російської держави.

Недаремно Польща і Крим, наприклад, хотіли порушити внутрішній спокій Гетьманщини, сподіваючись на вдалий розвиток для себе подій. І поки гетьман діяв більш-менш лояльно, поки не було якогось рішучого антимосковського кроку, він був необхідний.

Але найбільше враження справляє навіть не та боротьба з опозицією, а те, як гетьман реагував на спроби нашкодити йому.

Ірина Халупа

Я, власне, хотіла Вас запитати: як він воював проти тих інтриг, проти тих доносів? Бо жити і працювати в атмосфері постійного стукацтва, напевно, це не було дуже легко.

В’ячеслав Станіславський

В тому зв’язку, найбільше враження справляє оця реакція Мазепи на шкоди йому і на ті спроби, звичайно, які мали на меті скинути його з гетьманства. Він бореться з противниками, але не йде на суворі покарання. Ось що дивує.

Так, про одного з опозиціонерів він турбується перед Москвою, аби того після затримки, після допитів далеко не засилали. Потім навіть відпустили.

Тому ми спостерігаємо в цей час досить таке помірковане ставлення навіть до опозиції. Оскільки на той час не були прийняті такі у Війську Запорозькому суворі покарання, особливо якщо ми подивимося на це з точки зору порівняння з Москвою. Там ми маємо повстання стрільців проти Петра, а далі йдуть кілька років жорстокі покарання, і масово гинуть люди, навіть непричетні до цього.

Цікаво також, як гетьман дивиться на цю проблему з загальної точки зору –що таке боротьба з опозицією, чи можна її уникнути? Він вважає, що це постійний процес. Вже на початку гетьманування він писав, що за висловом мудреця: “як за сонцем слідує тінь, так за честю і великослав’ям вабиться ненависть”. Так що прикладів невиправданої жорстокості ми не зустрічаємо. До незначних ворогів він був великодушний.

“Сам я чоловік грішний, – писав Мазепа, – і вірю, що Господь найбільше прощає гріхів тим, котрі прощають іншим вчинені їм досади.”

Ірина Халупа

Яка суть цієї опозиції проти Мазепи? Чи це заздрість, чи це якісь ідеологічні розбіжності? Чи вони, ті його опозиціонери, ті, що доносили на нього, чи вони не погоджувалися з цією лінією політики, яку він провадив? Чи просто їм не подобався Мазепа і вони хотіли бути на його місці?

В’ячеслав Станіславський

Все-таки скидається на те, що йшла боротьба за владу. Звичайно, були, можливо, інші розходження. Могла бути якась несимпатія до нього.

Але йшлося про те, що коли було усунуто гетьмана Самойловича, після нього коли став Мазепа, то до влади, як зараз кажуть, прийшла “інша команда”.

І тому залишки тієї команди, які залишились в Україні на досить значних посадах, вони сподівалися повернутися до влади і усунути Мазепу. Тому коли навіть Мазепа став, ніхто не думав, що він буде так довго. Зауважимо, що він був гетьманом найдовше за всіх – 21 рік.

Ірина Халупа

Яка була думка Мазепи про Росію? Що він думав про цю державу? Він їй служив. Чи він її любив, поважав? Чи він розумів і бачив, що Москва використовує Україну, витискає з неї все найкраще?

В’ячеслав Станіславський

Почнемо з того, що Іван Мазепа, ставши гетьманом, мусив рахуватися з обставинами. Зверхність Москви була реальністю. Він прийшов до влади і зверхність ця Москви вже існувала. Змінити це було не так просто. Тому потрібно було цю ситуацію максимально використовувати на свою користь.

Перебуваючи при владі, гетьман постійно дбав про українські інтереси. Але тут йшлося, на мою думку, про різні складові.

Треба було насамперед забезпечити власні інтереси, втриматися при владі, укріпити свою позицію. Треба було забезпечити інтереси старшини, на яку він спирався. І нарешті, треба було гарантувати стабільність суспільства, забезпечити можливість його розвитку.

І Мазепі вдалося це зробити. Ну, дійсно, що йому перешкоджало? Це – вже згадана внутрішньополітична боротьба. До речі, стримати цю внутрішньополітичну боротьбу дозволяла якраз ота присутність російських частин при гетьмані. Тобто, це було позитивно в цьому плані.

Ірина Халупа

Так.

В’ячеслав Станіславський

Далі – соціальні протиріччя. Україна мала все-таки пройти той природний шлях розвитку. Після революційних подій, які почались 1648 року, настала стабілізація. Далі більше розмежовувались соціальні верстви.

Багато хто, бувши козаком, мав стати підданим тепер вже свого, українського пана. А чи хотілося цього тим, хто вже кілька десятиліть був вільним? Зрозуміло, ні.

Крім того, складна ситуація міжнародна. Майже напружені всі країни через те, що з 1686 року йшла війна з Османською імперією. Воєнні дії були щорічними.

Якраз найбільше уваги в листах саме до цієї проблеми. Гетьман постійно, щомісяця, щотижня займається переміщенням військ для того, щоб забезпечити оборонну здатність країни, відправляє розвідувально-диверсійні загони, відбувається полювання за полоненими, щоб добувати в них інформацію про противника.

І в цьому випадку зверхність Москви все-таки стримувала агресію як Польщі, так і турецько-татарської сторони. Тобто, в цьому плані був якийсь позитив у присутності. Й позитив якраз в тому, що це було необхідно для України, і гетьман мусив це використати на користь України.

Ірина Халупа

Ви згадали, пане Станіславський, що Мазепа дбав про українські національні інтереси. Чи у листах зафіксований якийсь вирішальний момент, коли Мазепа перестає бути васалом Москви і стає українцем (ну, українцем він завжди був, бо дбав про українські інтереси), коли він вирішує, що він розриває з Петром і шукає союзника іншого?

В’ячеслав Станіславський

Якщо говорити про дослідження істориків і їхні висновки, до яких вони прийшли, то там йдеться про роль якраз, коли він вирішив спрямувати сили проти Петра. Але питання стоїть так (і часто воно саме в людей так і виникає), якраз з психологічної точки зору, коли він вирішив.

В даному разі ми ставимо питання так, мені здається, як ставила його Росія, аби переконати всіх, що гетьман був вірним, а далі зрадив.

І цей тон був заданий одразу по переході його до шведів – що ось гетьман служив, а тепер, бачите, він став поганим. Але такий підхід зараз грає проти України, мені здається, тому що є невірним.

Отже, тут має йтися про зміну у світогляді гетьмана. Але мені здається, що цієї зміни не було.

Ірина Халупа

Не було...

В’ячеслав Станіславський

Із психологічної точки зору, він не був васал. Йшлося тільки про те, що Москва використовує український потенціал. А Лівобережна Україна теж змогла ефективно скористатися московською зверхністю, поки цей тиск північного сусіда не перейшов межі.

Ірина Халупа

Так що, він був прагматиком?

В’ячеслав Станіславський

Він був прагматиком. Через зв’язки закордоном – скажімо, з Польщею, з Туреччиною – вони підтримувалися постійно. Вони були не дуже масштабними, але вони постійно були.

Тут треба зважати на те, в якому середовищі зростала тодішня українська верхівка. Порівняно з російським, це середовище дозволяло робити політичний вибір і боротися за нього, міняти орієнтири при зміні обставин.

Відомо, що іноді старшина переходила кілька разів під зверхність того чи іншого сеньйора, скажімо такою термінологією, якщо це відповідало її інтересам.

Ірина Халупа

...А можна б сказати: Іван Мазепа у контексті епох. Що, зрештою, чи не одне і те ж .

Інтер’єр часу, контекст часу золотою рамою обрамив життя та діяльність одного з найвидатніших українських гетьманів – Івана Мазепи, який найдовше (21 рік) із гетьманів був при владі.

За той час полотно його долі малювалося барвами яскравими і далеко не в пастельних тонах.

А найцікавіше, що змінювалися кольори на тому полотні й тоді, коли вже гетьман упокоївся в Бозі. Пізніші епохи додавали штрихів та мазків, змінюючи портрет, який ставав усе віддаленішим і все виразнішим. Аж до теперішнього часу.

- Чому потрактування діяльності і всього життя гетьмана Мазепи в різні часи було таким різним?

- Чому багато запитань щодо його ролі в суспільному житті тодішньої України перегукуються з нинішніми питаннями?

- Чому окремі ідеї та діяння гетьмана Мазепи тодішнього актуальні й сьогодні?

Про це все розмірковує моя колега Надія Степула.

Надія Степула

Доля гетьмана Мазепи й справді було до нього щедрою – вділила і слави, і хули по самісінькі вінця. Досить пригадати, що мало кому з українських національних проводирів стільки уваги відвели і за його життя, й опісля його смерті на теренах європейських і світових.

Мало хто був настільки відомим – і відомим водночас мало... Досить пригадати, що гетьман Іван Мазепа був героєм поеми Віктора Гюго “Мазепа”. І героєм поеми “Мазепа” Байрона. У світовій “мазепіані” – твори європейців Вольтера та Францішака Госецького, Анрі Констана д”Орвіля та пізніше, уже в 19-му столітті – Генріха Бертухи й американця Джона Говарда Пейна. Власне з 19-го століття літературно-мистецький простір Європи був насправді заполонений поемами, повістями, романами про Мазепу, з того ж часу з’являлися й опери та музичні симфонії про Мазепу. Відомо, що й Тарас Шевченко мав намір написати лібрето до опери “Мазепа”, яку хотів створити композитор Селецький, спонукуваний Варварою Рєпніною. Проте Селецький і Шевченко при зустрічі не знайшли спільної мови – композитор наполягав на тому, щоб лібрето писалося російською мовою, поет відмовився категорично...

Іван Мазепа став історичним символом не тільки в музично-художньо-літературному, тобто, мистецькому просторі всієї Європи. Символом, легендою він став і для української історії. Попри те, що і часи гетьманщини в Україні, і доля одного з найзнаменитіших гетьманів – Мазепи – тут майже три століття замовчувалися.

Тоді, як у світі знали про Мазепу із творів Гюго, Вольтера, Барона, Словацького та багатьох інших, з німецькомовної історії Петра І, де про Мазепу був цілий розділ, із музичних творів Ліста, Чайковського і так далі – на батьківщині гетьмана про нього було відомо не так багато.

Щоправда, із року в рік, у першу неділю великоднього посту в усіх церквах Російської імперії з амвона проклинали Івана Мазепу, проголошуючи йому анафему. І так всі три століття. За радянських часів його ім’я просто лаяли, а образ його змальовували найтемнішими барвами.

Увесь цей час Іван Мазепа (до слова, похований у православному обряді, хоч підданих анафемі так і не ховають) покоївся в Галацькому монастирі на Дунаї.

Слід зауважити також, що відмовилася визнати анафему Мазепі Православна Церква Польщі, не прийняла цю анафему й Українська Греко-Католицька Церква. Українська Автокефальна Православна Церква 100 років тому на Софійському майдані в Києві відслужила за Мазепу всенародну урочисту панахиду. Ще в 19-му столітті ім’я Мазепи позитивно згадувалося у храмі Гробу Господнього – його ім’я та його щедрість...

Анафему із Мазепи врочисто зняв гетьман Павло Скоропадський 10 липня 1918 року.

Чи сумувала при тому всьому, чи раділа бентежна душа Мазепи? Душа державного діяча, політика, дипломата, полководця, патріота і, мабуть, не менше – душа поета..?

Велика ідея Мазепи об’єднати Лівобережну та Правобережну Україну коріниться у витоках сучасної незалежної України. Гетьман Мазепа намагався перетворити Україну в державу європейську, підняти престиж гетьманської влади, піднести на вищий щабель культуру та духовність українського народу.

Колись місто Батурин – резиденція гетьмана Мазепи – мало славу культурно-освітнього центру, відомого в Європі. Мазепа листувався з багатьма політичними діячами і вченими, опікувався Києво-Могилянською Колегією, котру перетворив на Академію, збудувавши для неї триповерхове нове приміщення. На свій власний кошт Мазепа будував у містах і селах тодішньої України церкви, школи, друкарні. Це він відбудував монастир Києво-Печерської Лаври, обвівши його міцним муром з воротами у вигляді церкви.

Спроба Мазепи реалізувати вікову ідею незалежної самостійної України зазнала поразки. Але ця його спроба запалила тоді вогонь, що жеврів і триста літ по смерті гетьмана в серцях небайдужих до його ідеї. Що ж до байдужих, то від них теж залежало немало. Ідея Мазепи об’єднати Україну наштовхувалася на різні перепони.

Але основною і “невмирущою”, можна б сказати, перепоною була все та ж неспроможність різних політичних сил об’єднатися. Літописець Величко писав про ті часи в Україні так: “Багато міст і замків опустілих... Поля спустошені, ліси, озера й очерети вкриває мох...”.

Українська верхівка тоді орієнтувалася на всі три сторони – хто тягнувся до Москви, хто – до Польщі, хто – до Туреччини.... У своїй поемі “Мазепа” Віктор Гюго підмітив це явище так: “Всі прагнуть спокою, але не всі в один бік тягнуть гуж, бо хто – направо, хто – наліво, хоч всі – брати, що – дивно..!”.

Чи не нагадують ці давні слова про те, що актуальним подібне явище – неспроможність різних політичних сил об’єднатися в ім’я добра і спокою єдиної України - залишилося й донині?..

...Історія не дарує істин, хоч істини знаходять притулок в анналах історії. “Історія – то роман подій,” – писав Клод Гельвецій. У романі подій під назвою “Історія” доля Івана Мазепи і показова, і повчальна. А найголовніше – в інтер’єрі епох, у контексті часу образ гетьмана Мазепи продовжує бути сучасним, хоч портрет його й залишається портретом незавершеним.

Ірина Халупа

Це була передача “30 хвилин у різних вимірах”, присвячена гетьману Іванові Мазепі.

Її підготувала Ірина Халупа, яка прощається з вами до наступного тижня і бажає вам ясної погоди на душі.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG