Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 17:10

Українська діаспора в Мурманську.


Людмила Литовченко

Прага, 22 червня 2004 року.

Людмила Литовченко

Багатьом слухачам радіо “Свобода” з наших попередніх передач відоме ім’я Олександра Власюка, казкаря, співака, лірника, людини, яка багато робить для популяризації української культури.

Олександр Власюк народився й жив на Черкащині, неподалік Умані, звідки ніколи не виїздили його батьки і всі його предки, запис про яких він знайшов у козацькому реєстрі середини 16-го століття. Та все ж настав час для Олександра покинути батьківську хату.

У 1985-му році він з відзнакою закінчує Одеський інститут інженерів морського флоту, бо, як він сам говорить, хотілося з морем бути пов’язаним і кораблі будувати, і їде за призначенням на далеку Північ.

Олександр Власюк

Це було за часів СРСР, і тоді така політика проводилася (зараз я розумію): наприклад, українців посилали на роботу в Росію, а з Росії, з інших міст присилали в Україну. Тобто, після закінчення інституту (я закінчив з червоним дипломом) варіанти працевлаштування були тільки Казахстан, Далекий Схід, Північ СРСР. Я поїхав працювати до Мурманська на судоремонтний завод.

Людмила Литовченко

У Мурманській області на той час, а це, нагадаю, був 1985-й рік, згідно з даними перепису населення, проживало 105 тисяч українців і жодної української школи, чи бодай українського класу, жодної газети, жодної громади.

В Мурманську Олександрові бракувало спілкування з земляками, хотілося почути рідну мову, а часом і пісню заспівати. Знайшов однодумців і створили вони українське земляцтво.

Олександр Власюк

До нас почали приходити багато людей, з сім’ями приходили. Товариство в нас розрослося, з’явилися контакти всякі.

Ми почали навіть видавати свою газету. Я сам оформлення робив. Редактором був С.С.Скорбенко. В нас товариство було досить таке міцне. Ми видавали від тисячі до п’яти тисяч екземплярів. І розходилося. Ми друкували військові друкарні, гарне оформлення було, писали цікаві статті, листи.

В нас дуже велика переписка була з канадською діаспорою українською і з Америки нам листи писали, письменники до нас приїжджали. І.Славутич нам книжки свої передав. Це дуже приємно було.

Людмила Литовченко

А на які гроші існувало це товариство?

Олександр Власюк

Ми самі скидалися.

До речі, дуже багато розмов ведеться про підтримку, що от Україна мусить підтримати, всякі претензії пред’являє (Росія особливо любить це). А нас ніхто в Росії не підтримував. В мене навіть лежить десь копія листа, який ми направили в міський відділ освіти в Мурманськ і просили, щоб в якісь із шкіл зробити український клас чи факультатив – українців же ж багато. І батьки заяви писали. Нам прийшла офіційна відповідь, що “ето нє целєсообразно”.

Людмила Литовченко

І все ж самотужки, без урядової допомоги, спираючись на власне бажання й ентузіазм, в Мурманську відкрили недільну українську школу.

Працювали в ній на добровільних засадах, викладали українську мову, історію України, культуру.

Не обходилося, як каже пан Олександр, без некомфортних ситуацій.

Олександр Власюк

Мене такий випадок вразив. Багато діток зібралося, може 50, і ми розказували історію України, раптом відчиняються двері, і заглядає якась людина, подивилася і така фраза: “У, бандерівці, я вас з автомата постріляв би”. І зникла. Тобто, це така абсолютно некомфортна ситуація, і діти перелякалися.

Людмила Литовченко

Слід зауважити, що впродовж нашої розмови пан Олександр кілька разів наголошував, що за час його роботи в українській громаді Мурманська жодної допомоги від Росії вони не отримали. Все робили з власної ініціативи, за власні кошти. Працювати доводилося тяжко, зате як приємно було бачити результати своєї роботи.

Олександр Власюк

У росіян не прийнято колядувати. Вони не знають цього. А ми ж не можемо без цього – це ж Різдво. Ми зібралися, козу зробили, зірку - все, як треба. Ходимо по хатах, дзвонимо, а відчиняють... і: “А что ето, а зачєм ето”. І не пускали нас. А ми з того горя стали (а там будинки високі кругом стоять, 12-поверхові) прямо в дворі, мороз мінус 40, Різдво, Полярне сяйво над головою і як почали співати “Добрий вечір тобі, пане Господарю...”, що аж душа заходить. А потім дивимося - там світло загорілося, там, там, біжать зверху вниз. Вибігають до наших хто з ковбасою, хто з пляшкою.

Такий гарний спогад є до цих пір.

Людмила Литовченко

Коли незалежна Україна схвалила закон про громадянство, до українського земляцтва в Мурманську стало приходити дуже багато людей. Було багато бажаючих повернутися в Україну, взяти українське громадянство та зробити це було непросто.

Чому? Олександр Власюк пояснює.

Олександр Власюк

На момент прийняття закону в 91-му році я жив в Росії. Дуже великі проблеми були: чи поміняти, чи отримати?

Відразу, як прийняли цей закон, стало приходити по 50 чоловік в день нових, і всі питали: “Що ж нам робити? Ми ж всі українці. Як бути з громадянством?”

Було безліч заяв. Ми приймали заяви від людей на українське громадянство, а потім я з тими заявами їздив в Москву (тоді ще було представництво України, ще не посольство), але ще ті питання не були вирішені законодавчо, тому українського громадянство у нас ніхто не отримав.

І зараз така ситуація: для того, щоб отримати, треба силу силенну паперів заповнити, якісь великі гроші заплатити російському посольству. Тобто, це надзвичайно складна проблема, і вона не вирішена до цих пір.

Нібито зараз простіше можна це громадянство отримати, досить тільки мати довідку від російського консульства, що я вийшов з російського громадянства, але в Росії за цей час прийняті інші закони, тобто, цю довідку отримати надзвичайно складно.

Людмила Литовченко

Обставини життя пана Олександра склалися так, що в 1996-му році він з родиною повернувся в Україну. Зараз живе й працює в Києві, підтримує зв’язки з українською громадою Мурманська, допомагає їй чим може і вважає, що..

Олександр Власюк

Українська держава повинна підтримувати, так як Росія підтримує, турбується, навіть не про своїх громадян, а російськомовних. А, наприклад, з боку України ми підтримки такої не бачимо. Товариство “Просвіта” присилала нам деякі книжки, а от на державному рівні нічого цього не було. Дуже шкода.

Україна сама собі шкодить, скажемо так, як держава. Замість того, щоб мати опору в інших державах, мати лоббі своє: таке, як в Канаді, наприклад. В Росії українців дуже багато. При чому українці дуже працьовиті, талановиті люди. От як дивишся телефонний довідник по Мурманську, то як якийсь начальник, то обов’язково “енко”: Петренко, Симоненко... Тобто, люди пробиваються, талановиті, пробивні.

Була б дуже хороша підтримка для України і в плані добросусідських відносин з іншими державами і навіть якесь політичне рішення проштовхували, але Україна як держава абсолютно нічого не робить, і це велика страшенна стратегічна помилка.

Людмила Литовченко

“Життя має сенс тоді, коли щось робиш для людей, а не тільки для себе, тоді воно не загублене. Допоки живеш – працюй, і не вмре Україна, поки ми живемо,” – цими словами Олександр Власюк закінчив розмову.
XS
SM
MD
LG