Доступність посилання

ТОП новини

“Споконвіку було Слово”: Політизація церковного життя в Україні. Помісна церковна традиція в Україні.


Василь Зілгалов

Аудіозапис програми:

Прага, 19 червня 2004 року.

Василь Зілгалов

Говорить “Радіо Свобода”! В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном - автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Вацлав Клоцберг.

Літо традиційно вирує подіями релігійного життя. Цього червня кияни стали свідками молодіжних православних акцій, а кримчани – святкування дня пам’яти Святителя Луки Войно-Ясинецького, видатного хірурга і архипастиря. У Львові Український католицький університет прийняв “Форум родини”, а в Кривому Розі просвятилася 200-річна ікона Святого Іоанна-воїна. Навколо релігій, як і завжди, повно політики, або більш точно – боротьби за досягнуті і бажані посади, за гроші і славу... Але, все ж таки, більше непереборної віри, щирої надії і одвічних сподівань.

Більше навколо подій релігійного життя в Україні – у розповіді мого колеги Віктора Єленського.

Віктор Єленський

Постаті масштабу Архиєпископа Луки Войно-Ясинецького, день пам’яти якого відзначався минулого тижня, завжди оточені великою кількістю оповідей, котрі попри достовірність чи легендарність підкреслюють чисте серце і світлий розум свого героя.

Так от, переповідають, що Йосип Сталін, нагороджуючи Владику премією свого імени за книгу з проблем гнійникової хірургії, запитав у нього: “Розтявши стільки людських тіл, чи знайшли Ви бодай в одному з них душу?” “Ні, - відказав Святитель диктаторові, - втім, у багатьох я не знайшов і совісті.”

Ці слова згадуються щоразу, коли інформаційні стрічки приносять повідомлення про незчисленні викриття так званими “правильними” релігіями релігій, на їхнє сприйняття, “невірних”, про негідників і пройдисвітів за храмовою огорожею, про побиття вірними однієї церкви священиків іншої і так далі.

Встигли надійти такі звістки і цього, щойно народженого, літа. Чимало було і повідомлень, які ще і ще раз свідчать, що релігія являється потужним громадським і політичним ресурсом, що і нині – як і сто чи чотириста років тому, навколо цього ресурсу точиться запекла боротьба. Вона охоплює такі питання, що, здавалося б, належать сферам, які знаходяться далеко-далеко поза межами суєтного сьогодення, як от: прославлення святих, назва церковних юрисдикцій чи храмобудівництво.

Між тим, на початку літа проблема патріархату Української греко-католицької церкви постала із новою силою. Здавалося – ну чому сучасний політикум, уряди (не кажучи вже про церковні престоли) так обходить питання про те, як зватиметься предстоятель однієї з церков – просто кардиналом чи кардиналом-патріархом? І де знаходитиметься його головний офіс? Але ж обходить! Депутати кидають нагальні проблеми, пов’язані з бюджетом і реформуванням війська, з освітою і приватизацією, і заходяться писати листи – хто на підтримку патріархату, а хто – проти.

Вишукані дипломати натякають своїм колегам, що, мовляв, якщо ви вчините так, то чекайте на паралельну відповідь. Навіть глави держав задіяні у подібних питаннях, які здаються абсолютно несучасними і трохи не середньовічними. І, скидається, перейматимуться, бо релігія надає людським спільнотам нездоланного символізму, який не вимірюється у дивізіях і сукупному продукті, але визначає сутнісний стрижень спільностей, що їх називають націями.

Московський оглядач знає, про що говорить, коли пише, що піднесення Української греко-католицької церкви до патріархального статусу виявляється релігійним проектом, котрий реально протистоїть омосковленню Малоросії. У цьому ж проекті (хай цей маловиразний термін прислужиться ще раз)- процес прославлення митрополита Андрея Шептицького. Це – теж могутній символ, і саме через це дискредитацією померлого 60 років тому Владики занепокоїлися наразі і в Москві, і ті в Києві, які вважають шлях до Європи можливим тільки і виключно через російську столицю.

Що ж, соціолог скаже вам, що це - нормальний процес національного будівництва, коли спільнота, яка претендує бути повноцінною нацією-державою, виробляє сукупність спільних символів. А також відділяє себе від інших спільнот.

А батько сучасної соціології, мудрий Макс Вебер обов’язково нагадав би, що для таких спільнот при цьому історія вимагає принаймні мінімальної солідарності перед лицем інших спільнот. Для “Радіо Свобода” Віктор Єленський.

Василь Зілгалов

Може, якраз для єдності, як писав український поет Павло Тичина, “воздвигне Вкраїна свого Мойсея”? А сучасний український поет продовжував:

Мітинги, асамблеї, дороговказів тьма. Нові й нові лже-Мойсеї, а істинного - нема. Навік ми обкрадені долею? А чи не настала пора? І кошик його просмолений ще й досі у плавнях Дніпра.

Якраз про проблему єдности – церковної єдности, ітиметься на одній з богословських конференцій. 24 червня 2004 року колегія Патріарха Мстислава, вища духовна школа Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ проводить богословську конференцію на тему “Помісна церковна традиція України як частина східної християнської цивілізації”.

На конференції буде заслухано доповіді про відношення української релігійної культури до грецької та інших слов’янських культур, про самобутні ознаки української церковної традиції, про характер київської богословської школи, про діяння помісних Соборів 10-17 ст., особливості помісного канонічного права, місцевого різновиду візантійського обряду, етнічні риси українського сакрального мистецтва, характер народної релігійності в 20 столітті та про інші складники помісної церковної традиції України, які визначають її місце в контексті вселенського православ’я.

Мій колега у Києві Тарас Марусик попросив Архиєпископа Української автокефальної православної церкви Ігоря (Ісіченка) відповісти на кілька запитань з цього приводу.

Тарас Марусик

Владико, моє перше запитання торкається богословської конференції про помісну церковну традицію в Україні. І я попросив би Вас схарактеризувати якісь, можливо, найважливіші проблеми чи моменти, які мають бути висвітлені на цій конференції.

Ігор Ісіченко

Для нас усіх, причетних до створення і діяльності колегії Патріарха Мстислава у Харкові, ця конференція має особливе значення, оскільки, хоча вона і не є першою, однак, має на меті започаткувати традицію регулярних щорічних конференцій, які для викладачів колегії Патріарха Мстислава матимуть підсумковий характер, будуть засобом подання ними інформації про перебіг наукових студій, а водночас - здійснення наукової комунікації як із викладачами своєї колегії, так і з представниками інших духовних шкіл України.

Саме тема, обрана для конференції 2004 року, неодмінно має бути продовжена, оскільки вона уявляється нам не тільки принципово важливою для майбутнього української церкви, але й ключовою для тієї богословської культури, яку намагається формувати колегія, названа зовсім не випадково іменем великого Патріарха минулого століття, який дбав про збереження ідентичності української церкви в діаспорі - Патріарха Мстислава.

Помісна церковна традиція України як конфесійний і культурний феномен, її місце у нашому розумінні свого національного єства й свого місця у світовій християнській цивілізації – ось ці теми, які сьогодні здаються нам не тільки важливими для суто богословських студій, але і для дуже широкого суспільного контексту сучасної України, для якої проблемою проблем є, на жаль, і сьогодні гострий брак розуміння своєї ідентичності - ідентичності національної, культурної, конфесійної.

Тарас Марусик

Що, власне, означає помісність церкви, і наскільки це важливо (чи неважливо) для церкви?

Ігор Ісіченко

Під впливом суто адміністративних, або радше - політико-адміністративних інтерпретацій поняття помісності сьогодні ми найчастіше розуміємо помісність як наявність певного внутрішнього самоврядування або цілковитої автокефалії православної церкви.

Однак, говорячи суворою мовою еклезіології, церква стає помісною, коли утворюється місцева спільнота християн, яка здійснює інкультурацію Євангелія у певну місцеву традицію, у національну культуру. В тому сенсі помісна київська традиція формується тоді, коли з’являються місіонери, які творять місцеві громади, і коли із чужого національного - грецького феномену християнство в Україні починає перетворюватись на феномен власного духовного життя, на ту розчину, яка, аби квасити тісто духовного пробудження українського народу до Христа, набуває зрозумілих і переконливих для місцевої людності ознак: говорить мовою, зрозумілою для слов’ян: церковнослов’янською мовою, а в проповіді, очевидно, мовою руською, послуговується співом, близьким до ментальності східних слов’ян, використовує місцеві традиції архітектури, іконопису, і, звичайно, розбудовує церковні структури, насамперед, церковні громади, відповідно до характеру Руської держави, Київського великого князівства, і до традицій соборного життя на місцях, власне, життя спільнот, які у церкві і творять отой феномен соборности, який стає таким властивим для української церкви.

Василь Зілгалов

Життя спільнот – чи не тих, про які писав український революціонер і поет Олег Ольжич в поезії “Глухо храми упали”?

Глухо храми упали у порох розбитих палат, Жовті стіни фортець по узгір’ях; згинаючись вдвоє, Люди бігли у поле, і брата розтоптував брат, Сірі, мертві обличчя, що котяться важко юрбою. Ми стояли й дивились, і згірдно кривились уста В очі, чорно розкриті: тікаєте, викидки міста, Виноградарі грубі, купці, що ваш дотеп потах, Полководці і консули з душами канцеляриста. В небі рвалися хмари - важка каламутна ріка, Вітер з півдня напнув почорнілі і голі дерева, І усі ми почули, як Божа огненна рука Нам на чолах спочила і стягах з подобою лева.

І Тарас Марусик завершує розмову з Владикою Ігорем Ісіченком про християнську спільноту України та про харківську богословську конференцію.

Тарас Марусик

З огляду на нинішню політизованість - багато хто вважає, що церковне життя і міжконфесійні контакти є надзвичайно політизованими в нинішній Україні... Отже, з огляду на це – якими можуть бути моделі міжцерковного діалогу?

Ігор Ісіченко

На жаль, на сьогодні внаслідок, дійсно, фатальної політизації церковного життя, найчастіше виявляється лише один-єдиний вихід із ситуації поділу, яка існує на сьогодні в Україні, цебто - застосування адміністративного ресурсу або однієї політичної сили, або її альтернативи. Це – творення певного єдиного тіла шляхом подолання не суперечностей, які існують реально між частинами православної спільноти, а адміністративних розбіжностей між ними.

Тобто, якщо, скажімо, прийде до влади група, наставлена промосковськи, то вона приєднає ті частини української православної спільноти, які вийшли з-під влади Московського патріархату, до тієї більшої частини, або навпаки – якщо вийде національно закорінена частина політикума переможцем у президентських змаганнях, як стверджує частина її прихильників, вона зробить все для того, щоб українська церква конституціювалася як автокефальна, цілковито незалежна від чужоземних духовних центрів.

Як показує досвід історії, подібні політичні втручання можуть мати успіх, але не завжди значний і далеко не завжди позитивний. Власне кажучи, ми мали гіркий досвід церкви в Совєтському Союзі, яка, особливо від 1943 року, активно керувалася більшовицькою державою і тратила на тому, дуже багато тратила у довірі людей, у глибині духовного життя.

То мені здається, що ми сьогодні не помічаємо іншої, дуже перспективної для оздоровлення церковного життя сили – наближення кожної із частин української християнської громади до нашої спільної київської традиції. Наближення через діалог, через взаємне пізнання. І мені здається, що нам найбільш бракує не адміністративного ресурсу (на жаль, він і зараз часом брутально втручається у церковне життя, заподіюючи йому шкоди). Нам найбільше бракує саме культури діалогу. І тих спільних площин, у яких церкви могли б співпрацювати між собою.

Тарас Марусик

Це був Архиєпископ Харківський і Полтавський Української автокефальної православної церкви Ігор. Розмовляв з ним Тарас Марусик, “Радіо Свобода”, Київ.

Василь Зілгалов

Я нагадаю, що на хвилях української програми “Радіо Свобода” ви слухаєте передачу “Споконвіку було Слово”, перед мікрофоном – автор Василь Зілгалов.

Далі – дещо з релігійного життя в Україні. Близько 70 відсотків громадян України ідентифікують себе як віруючих. Такі дані соціологічного дослідження були оприлюднені сьогодні на прес-конференції в агентстві УНІАН у Києві. Дослідження було проведене з 5 по 21 листопада минулого року фірмою “Ukrainian sociology service” на замовлення патріархії Української греко-католицької церкви.

Згідно з даними дослідження, 16,1% вважають себе невіруючими, а 14,3 % не можуть себе ідентифікувати однозначно щодо віри. Серед 70% віруючих – 40,7% тих, хто належить до конкретних релігійних конфесій, а 29% не визначились із своєю конфесійною приналежністю.

Як відзначалося на конференції, результати опитування свідчать, що найбільш чисельними конфесіями в Україні є Українська православна церква Московського патріархату (37,8% усіх конфесійно визначених віруючих, або ж 15,4% дорослого населення України), Українська православна церква Київського патріархату (28,7% конфесійно приналежних віруючих, тобто, 11,7% дорослого населення України) та Українська греко-католицька церква (18,6% конфесійно визначених віруючих і 7,6% дорослого населення України). Тобто, віруючі цих церков становлять близько 85% тих, хто вважає себе віруючими і належить до певної конфесії. Жодна з інших церков та релігій не охоплює більше 2% конфесійно визначених віруючих 1% всього населення України.

Відповідно до дослідження, лише 73% віруючих відвідують релігійні храми взагалі, а регулярно (не рідше одного разу на місяць) відвідують храми і належать до релігійних громад 20-22% усіх громадян України.

У квітні 2001 року на Великдень вірменська громада у Львові офіційно отримала дозвіл відправляти богослужіння у Вірменському катедральному соборі. Тоді з відродженням літургійного життя у найдавнішому в Європі вірменському храмі 14 століття був заснований церковний хор “Сагмос”, що значить псалом. Його ініціаторами були молоді українці, які у такий спосіб хотіли виразити свою толерантність і повагу до національної меншини у Львові – вірмен. У числі ентузіастів львів’янин Андрій Шкраб’юк, керівник хору у Вірменському катедральному Соборі. З Андрієм Шкраб’юком спілкувалася моя колега Галина Терещук.

Галина Терещук

...А коли Ви мову вчили вірменську?

Андрій Шкраб’юк

Протягом цих трьох років.

Галина Терещук

Ви самі вчили мову?

Андрій Шкраб’юк

Я її вчив природньо.

Буквально на той самий день – на поминну неділю 2001 року, дізнавшися, що богослужіння розпочалися, що собор відкрито, прийшов до цієї церкви я зі своїм другом: прийшов Орест Гилятович, мій колега, і я, Андрій Шкраб’юк. Чому ми це розпочали? Тобто ми відразу після богослужіння, побачивши, що отець сам тут служить, що він не має такої допомоги, щойно приїхав до Львова, вирішили йому допомогти, запропонували, що зможемо навіть заспівати, організувати тут хор.

Галина Терещук

Відтак щонеділі архиєпископ Української єпархії Вірменської Апостольскої церкви Грігоріс Буніатян та настоятель Вірменської катедри отець Тадеос Арцві Геворгян під цей урочистий піснеспів хористів процесією заходить у храм . “Таїнство глибоке, несказанне, безначальне, яке прикрасило вишнє владицтво”…

У хорі “Сагмос” співають десять осіб, переважно українці і три вірменки. Одна з них – донька отця Тадеоса Люсіне.

Андрій Шкраб’юк поділився думками, чому він та його друзі вирішили співати у вірменській церкві у Львові.

Андрій Шкраб’юк

З християнських мотивів. Тобто, ми дотримуємося такого погляду, що глибинно церква все ж таки повинна бути єдина, і дуже є важливо допомагати один одному. Тобто, якщо є можливість невеличкій громаді, що вертається до свого храму, допомогти, то чому це не зробити? Це такий перший мотив.

Другий мотив я б назвав церковним чи християнсько-культурним. Оскільки ми уже фактично понад десять років перед тим квітнем 2001 року співали в українських церквах, то ми вже дуже добре знали свою традицію українську, ми знали її глибинно. Я не кажу, що ми такі вже були геть досконалі, але ми вже знали достатньо, аби цікавитися, як те саме слово існує в іншій традиції, тобто, відчути його на смак, відчути його в устах, відчути, як та сама молитва звучить в іншій мелодиці.

Співаючи в українських церквах, ми практикували різні такі експерименти, наприклад, брали грецькі мелодії грецької православної церкви і підставляли під них український або церковнослов’янський текст ідентичних наших молитов і співали це.

Василь Зілгалов

На фоні цього грецького православного співу анонімного автора нагадаємо, що у ще одного Шкраб’юка – Петра, українського поета є такі слова:

І Дух Святий ширяв над отчим Львовом Та припадав до наддніпрянських нив, Поет сказав, і Бог почув це слово І на усі віки благословив.

Може, Бог почує і слова церковних пісень вірменських і українських і благословить ці стражденні народи?

І Галина Терещук завершує розмову з Андрієм Шкраб’юком, львівським ентузіастом, керівником хору у Вірменському катедральному соборі.

Галина Терещук

Для учасників хору Вірменської церкви-українців важливе є те, що вони хочуть відчути і підтримати минулу багатокультурність Львова, його поліфонічність.

Андрій Шкраб’юк

Наприклад, такою ніби ознакою вірменського літургійного співу є так звана велика секунда, себто, якщо ми собі уявимо звичайні п’ять музичних лінійок у сольному ключі, ну то уявімо собі, що це буде сі-бемоль – до –дієз. От такий буде інтервал (співає).

Це видається як така фірмова марка східних співів. Але насправді це існує масово і в українській музиці, може, й не так масово, але є багато таких мелодій. Їх можна почути у записах “Золотих ключів” Ніни Матвієнко, їх можна почути дуже часто на Гуцульщині (співає).

Є певні подібності, як можна відчути, тобто, насправді, є певна спорідненість, її просто треба відкрити. Це - одноголосний спів, який існував ще до поліфонії, до 17-18 сторіччя.

Галина Терещук

Співати у хорі потрібно давньовірменською мовою, а відтак пан Шкраб’юк від хористів вимагає доброї вимови. Останньому їх вчить отець Тадеос.

Андрій Шкраб’юк

Ми в одній родині, ми не чуємося гостями, що прийшли, поспівали і пішли собі, ми чуємося рідними.

Галина Терещук

Де берете, власне, такі ноти, це, може, з Вірменії Вам надіслали?

Андрій Шкраб’юк

Ой, Ви знаєте, це все дуже по-різному. Тобто, великий такий комплекс нот нам привіз архиєпископ Грігоріс Буніатян, привіз із духовного осередку Апостольської Вірменської церкви, але там всього не було, щоб нам хотілося. То багато речей я просто розшифровував з записів. Тобто, якщо до мене потрапляли якісь компакт-диски чи якісь на касетах записи, те, що мені дуже подобалося, я просто прослуховував, записував нотами, розшифровував текст, потім у комп’ютерній програмі це оформляв і давав у нас до хору. Можна було, звичайно, десь замовляти, чекати, поки це прийде, але так мені було швидше, так я міг за день-два це підготувати.

Галина Терещук

В одній із пісень, яку хор «Сагмос» виконує під час літургії, розповідається історія заснування катедрального собору Святого Ечміадзіну в часи Григорія Просвітителя та царя Трдата. “Зійшов Єдинородний в Отця і Світло слави Його… і звідтіля засяяло Світло у вірменській землі”, - слова із пісні. Для понад двох тисяч вірмен, які проживають у Львові (а їхні предки тут поселились в 11 столітті), українська земля стала рідною.

Василь Зілгалов

І після репортажу Галини Терещук про вірменський духовний спів в українському Львові, ми завершуємо передачу “Споконвіку було Слово” на хвилях української програми “Радіо Свобода”. Нагадаю, що її автор і укладач Василь Зілгалов, допомагав мені за режисерським пультом у празькій студії Вацлав Клоцберг.

Але перш, ніж попрощатися з вами до наступної передачі, шановні слухачі, хочу нагадати, що колись англійський поет Персі Шеллі сказав: “Наші наймелодійніші пісні – ті, котрі доносять найсумніші думки”. Чи багато у наших храмах таких пісень? Та й чи прислухаються до них наші душі? Запитайте у них!

Говорить “Радіо Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG