Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 14:46

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: Латиноамериканці в Україні.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 25 червня 2004 року.

Олекса Боярко

Добрий вечір, шановні слухачі!

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Ми продовжуємо цикл передач радіо “Свобода”, присвячений етнонаціональному портрету України.

Латиноамериканці. Цим збірним поняттям зазвичай позначають населення більш, аніж двадцяти країн Американського континенту. Є вихідці з різних країн Латинської Америки і в Україні.

Про них розповідає у нашій програмі доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв.

Ігор Лосєв

Як відомо Латинською називають Америку на південь від ріки Ріо-Гранде, що є кордоном між Мексикою і США. Латинсьою її називають тому, що там живуть люди, які розмовляють латинськими, або романськими мовами, що сформувалися в середньовічній Європі на основі мови Римської імперії – латини.

Це іспанська, португальська і французька мова. Хоча, наприклад, в Аргентині, серед італйських емігрантів, ще зберигається італійська. Всього латиноамериканців нараховується приблизно 500 мільйонів осіб. Це потужні нації Мексики – 95млн, Бразилії – 160млн., Колумбії – 38млн., Аргентини – 36млн., Перу – 26млн.

Це чілійці – яких 16млн., кубинці – 12млн. Є й зовсім маленькі народи – костаріканці, панамці, уругвайці – по 4млн.

Практично всі латиноамериканські народи в переважній більшості сповідують католицизм. Єдиного антропологічного типу латиноамериканці не мають, адже Латинська Америка – це специфічний культутрний регіон, де відбувається колосальна метисація людських рас.

Іспанська мова Латинської Америки має щонайменше 20 позначень різних рівнів метисації. Нащадок білого і негритянки – мулат, індіанця і білої – метис, негра і індианки – самбо, метиса і мулата – ладіно і тому подібне.

Є країни де збереглися численні індіанські етноси: це Мексика, Гватемала, Болівія, Парагвай, Перу, Еквадор. Є країни з однозначною перевагою нащадків європейців: Аргентина, Уругвай, Чілі, що називають свій регіон Америки – blanquitud – від іспанського “blanco” – білий.

Є країни з переважно або дуже численним негритянським населенням: Гаїті, Куба, Бразилія, Домініканська республіка. Але найпоширенішим типом є безумовно змішане населення різних рівнів метисації.

Латиноамериканські нації в іспанській Америці почала формуватися на зруйнованих конкістадорами (завойовниками) цивілізаціях індіанських народів: ацтеків, майя, інків.

Латиноамериканська культура формувалася під потужним впливом та в щільній взаємодії з культурою Європи, насамперед Іспанії, Португалії, Франції і Італії, за повсякденної участі римо-католицької церкви та її Святого престолу.

В цьому процесі брали участь також великі уламки доколумбових цивілізацій, індіанські народи кечуа, гварані, аймара, науатль.

Головна тенденція в культурі Латинської Америки – прагнення до синтезу, але цей процес ще не закінчився, що породжує багато колізій взаємодії різних культутрних світів.

Чілієць Алегрія писав з цього приводу: “У свідомості чілійця триває боротьба різних культур і він ще не здатен їх примирити. Це, однак, можна сказати про всі народи Іспанської Амерки”.

Панівною верствою в багатьох країнах континенту тривалий час були нащадки іспанських конкістадорів і переселенців, що народилися вже в Новому світі – креоли.

За часів іспанської імперії Мадрид ставився до цих народжених у Новому Світі іспанців як не до зовсім повноцінних, не таких щирих як іспанці з Іберійського півострову.

Це викликало відчуження креолів від Іспанії. Саме креоли стали організаторами і вождями війни за незалежність від Іспанії: Симон Болівар, Антоніо Сан-Мартін, Мігель Ідальго, генерали Сукре, Артігас, Сантандер, то були люди, які розмовляли іспанською мовою, були народжені від іспанських батьків, хрещені католицькою церквою, але вони вже були американцями. Латиноамериканська інтелігенція напруженно шукала свою ідентичність і цей пошук і досі не завершено.

Аргентинський філософ Домінго Сарм''єнто писав у ХІХст.: “Хто ми? Європейці? Скільки бронзових облич не дозволяють стверджувати це. Тубільці? Відповіддю напевно, можуть стати зневажливі посмішки наших білявих дам. Метіси?

Але ніхто не хоче бути ними, а тисячі наших земляків не хочуть визнавати себе ні аргентинцями, ні американцями. Чи нація ми взагалі? Чи аргентинці ми? Але з яких пір і в яких межах ми можемо себе так називати?”.

Питання дуже знайомі українській інтелегенції протягом багатьох століть. Власне, це питання, що постають перед багатьма націями, що намагаються зрозуміти самих себе.

Латиноамериканська культура символізує собою живе втілення “неспокою кордону”, за словами Гегеля, між різними культурами і цивілізаціями.

Латинська Америка в культурному самоусвідомленні пройшла після здобуття незалежності два періоди: 1) ненависть до Іспанії, до її колонізаторської політики в Америці і 2) розуміння великої культурної ролі Іспанії в Америці.

Проте таке розуміння прийшло тоді, коли вже ніхто в Іспанії не намагався повернути колишні колонії, коли Мадрид назавжди змирився з новим порядком речей.

Чілійській поет Пабло Неруда, говорячи про роль іспанців у формуванні культури Лаинської Америки, визначив це так: “Вони пограбували нас і вони збагатили нас. Вони забрали у нас усе і вони залишили нам усе. Вони залишили нам мову”.

Нині іспаномовні латиноамериканці, яких майже 400 млн. на відміну від 40 млн. іспанців кажуть їм: “Тільки завдяки нам ваша мова стала світовою”. Але крім Латинської Америки нині іспаномовними є ще приблизно 70 млн. громадян США.

У деяких штатах іспаномовні вимагали другої державної мови і переведення навчання у державних школах на іспанську. Проте влада чітко заявила, що в країні буде лише одна державна мова – англійська.

А громадскість додала в пресі, що ті, кому це не подобається, можуть повернутися до тих країн, звідки вони приїхали в Сполучені Штати.

Латинська Америка дала світові великих майстрів літератури, таких як аргентинець Хосе Ернандес, автор знаменитої поеми “Мартін Ф''єрро”, що стала народним епосом, колумбієць Габріель Гарсія Маркес, кубинець Алехо Корпентьєр, мексиканець Карлос Фуентес, парагваєць Роа Бастос, аргентинець Хорхе Луїс Борхес, перуанець Варгас Льоса, аргентинець Хуліо Кортасар, чілієць Пабло Неруде, нікарагуанець Рубен Даріоі, багато інших. Латиноамериканська література вважається однією з найкращих і найцікавіших у світовій літературі.

Перепис населення України 2001 року з усіх латиноамериканських народів зафіксував лише кубинців та чилійців, що змушує замислитися щодо досконалості перепису.

За даними перепису кубинців на теренах України – 262, з них 139 визнали рідною іспанську, 87 – російську, 30 – українську.

За тими ж таки даними в Україні є 13 чілійців, з яких 5 визнали рідною мовою українську, 4 російську і 2 іспанську. Якщо вірити перепису, в Україні немає жодного перуанця, мексиканця, аргентинця, венесуельця, колумбійця і так далі.

Але навіть повсякденний досвід спілкування в столиці України місті Києві доводить, що латиноамериканців на теренах нашої держави значно більше, ніж це показує перепис.

Олекса Боярко

За наявними нині історичними документами, першим латиноамериканцем, який відвідав Україну, був герой боротьби за незалежність Венесуели Франсіско Міранда. Розповідає Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

1786 року тридцятишестирічний венесуельський полковник Франсіско Міранда відвідав Англію, Прусію та Туреччину, намагаючись заручитися там підтримкою боротьби своєї країни за незалежність від Іспанії.

У вересні він на вітрильнику “Чезаре Августо” вирушив із Стамбула до України. Мало не розбившись біля острова Зміїний, корабель 30 вересня прибув до Очакова. І тільки 9 листопада, витримавши карантин, Міранда дістався Херсона. Тут він заприязнився з командуванням російської залоги міста і взяв участь у військових маневрах. А зустріч Міранди із князем Потьомкіним засвідчила зацікавленість російського уряду в послабленні Іспанії.

У січні 1787 року на запрошення Потьомкіна Міранда відвідав разом з ним Крим, зокрема Перекоп, Бахчисарай, Сімферополь, Севастополь, Карасубазар, Судак і Феодосію. Повернувшись до Херсона, Міранда вже через 2 дні виїхав з Потьомкіним до Кременчука. Саме там він записав у своєму щоденнику: “Люди України мають звичайно ніжні та чудові голоси”.

У Києві Міранда зустрічався з імператрицею Катериною Другою, представниками російської, польської, литовської політичних еліт, посланниками Англії, Франції та Австрії.

У Каневі, який тоді належав Польщі, Міранда зустрівся з польським королем Станіславом Другим Августом. І хоча він відмовився перейти на російську службу, російський уряд не видав Міранду, як того вимагала Іспанія, і навіть надав йому фінансову допомогу. З Києва Міранда відправився до Броварів, Козельця, Ніжина. Про Батурин він записав у своєму щоденнику: це – “колишня резиденція відомого Мазепи, гетьмана українських козаків, руїни будинку якого ще можна розгледіти”. А 4 травня 1787 року Міранда через Глухів виїхав до Росії. За 2 роки генерал Міранда воював у Франції проти роялістів, згодом повернувся до Америки, бився з іспанською армією, брав участь у проголошенні незалежності Венесуели 5 червня 1811 року.

Потрапивши під час боїв з іспанцями у полон, Франсіско Міранда помер у в’язниці “Ла Каррака” неподалік іспанського міста Кадіса 14 липня 1816 року.

Олекса Боярко

І знову перед мікрофоном Ігор Лосєв, котрий продовжує розповідь про латиноамериканські народи та їхні діаспори в Україні.

Ігор Лосєв



Олекса Боярко

Серед вихідців із Латинської Америки, які живуть в Україні, є чимало цікавих постатей. Серед них заслужений діяч мистецтв України Хосе Ернандес. Розповідає Леся Олійник.

Леся Олійник

Серед тих, хто творить сьогодні музичну культуру України - музиканти різних національностей. У музичному середовищі столиці добре відоме ім’я кубинця іспанського походження, піаніста Хосе Ернандеса.

За 22 роки свого життя в Києві Хосе зробив солідну кар’єру: - від студента фортепіанного факультету столичної консерваторії до заступника Генерального директора Національної філармонії України.

На Кубу родина іспанців Ернандесів емігрувала, шукаючи порятунку від економічної кризи, що лютувала в 20-х роках в Іспанії. Хосе шукав можливості будь що здобути освіту. Серед відряджених з Куби до Радянського Союзу студентів був і Хосе Ернандес.

Нині Хосе грає у створеному ним фортепіанному квартеті, що має іспанську назву “Арс-Куарта”. У цьому ж ансамблі партію альта грає дружина Хосе – киянка Людмила Лімбо.

В репертуарному обширі квартету – твори також українських композиторів, які Хосе обирає особисто і, за його словами, отримує величезне задоволення від їх виконання.

Він дуже любить українські народні пісні, які сприймає вже як свої. Хосе Київ Хосе дуже любить. Зокрема, Київ, для нього - це відчуття теплоти, щирості, це магія дивовижного спілкування. За словами Хосе, на Кубі як і в Україні, народ теж дуже відкритий та емоційний.

Хосе Ернандес

Поняття Батьківщини з одного боку дуже просте. Батьківщина – це та країна, де ти народився, де поховані твої близькі, де ти формувався і, звичайно, ти цю Батьківщину любиш.

З іншого боку, батьківщина (можливо трохи цинічно так говорити), це там, де тобі добре. Я не кажу про тих емігрантів, які просто змінювали географічну точку свого перебування, як, скажімо, росіяни на “Брайтон Біч”.

Проте, коли людина половину свого життя не примусово живе, працює, любить, журиться, бере участь в життя цієї країни, цього народу – я вважаю, що це теж Батьківщина.

Причому не тільки на рівні вболівання за футбольну команду (між іншим, я таки вболіваю не за іспанську “Барселону”, а за київське “Динамо”), а й тому, що ти гордишся тим добрим, що є результатом великих зусиль і усвідомлюєш, що це частина і твоєї праці.

Мушу сказати, що я повністю інтегрований тут, в Україні. Коли я промовляю слово “наш”, то навіть замислююсь, де це – тут чи там.

Останнім часом я навіть думаю українською мовою, оскільки інтенсивно вивчаю її, читаю українську літературу, хоча акцент, все ж таки залишається.

У цьому році я отримую паспорт громадянина України. Раніше побоювався це зробити, адже це означає розрив з моєю Батьківщиною.

Але моє життя відбувається тут. Єдиний кубинець – заслужений діяч мистецтв України – це я. Я бажаю усім слухачам радіо “Свобода” щастя”.

Олекса Боярко

Існує в Україні і така цікава спільнота, як етнічні українці, котрі повернулися за останні роки з Латинської Америки, де вони народилися і зросли.

Голова Товариства аргентинців українського походження Сусанна Прок розповідає про товариство і про Аргентину.

Сусанна Прок

Клуб називався “Ностальгія”. Нас було досить багато. Ми збиралися на всі дати аргентинські. До нас приїздили дуже багато людей із діаспори. Ті, хто приїжджали з Аргентини завжди у нас бували.

Наша організація аргентинців в Україні “Ностальгія” уклала договір про встановлення прямих учбово-культурних стосунків між Львовом і просвітою в Аргентині.

Нам було цікаво. Пили мату по-аргентинські. Так сталося, що нам присилали і ми могли пити мату. Сіпвали аргентинські пісні, слухали танго, навіть на самому початку і танцювали танго.

Зараз нас взагалі залишилося дуже-дуже мало, фактично я, потім є викладач університету Фурдас Марія, є одна уругвайка Стеля Лущак.

У нас 29 травня була консул і аташе культури аргентинського посольства.

Я організувала в університеті зі своїми студентами школу аргентинського танго і фестиваль аргентинського кіно. Так що ми показували, розказували про танго, про Аргентину, про кіно і вона люб’язно погодилась приїхати до нас.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі.

Наступної п‘ятниці ми продовжимо розповідь про етнонаціональний портрет України.

Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Вів передачу Олекса Боярко.

Говорить радіо “Свобода”.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG