Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 08:30

“30 хвилин у різних вимірах”: передача, присвячена Олегові Ольжичу.


Ірина Халупа

Аудіозапис програми. Перша частина: Аудіозапис програми. Друга частина:

Прага, 26 червня 2004 року.

Ірина Халупа

Говорить радіо “Свобода”!

Олег Ольжич – одна з найяскравіших українських постатей минулого століття. Йому присвячена передача “30 хвилин у різних вимірах”. Вас вітає Ірина Халупа.

Минуло 60 літ від часу трагічної загибелі вірного сина українського народу в нацистському концтаборі “Заксенгаузен”. Ця дата доволі скромно відзначається в Україні. Доволі скромно, як на непересічну постать провідного члена Організації українських націоналістів, талановитого поета, вченого, публіциста, який віддав життя за національну ідею.

Олег Ольжич був закатований нацистами в ночі з 9-го на 10-те червня, 1944-го року. Від жалю 27-го липня перестало бити серце його батька, Олександра Олеся. А 31 липня народився син Олега Ольжича – також Олег – Олег Кандиба.

Генеральний директор Фундації імені Олега Ольжича, кандидат історичних наук Сергій Кот, переконаний, що постать Ольжича стала культовою для багатьох поколінь українців і є такою вже впродовж десятиліть. Сергій Кот

Я думаю, що Олег Ольжич знайшов своє місце в історії, в героїчному епосі українського народу навіть. Ольжич належав до покоління ’30-х років, які запалили оту свічку боротьби визвольної, і які продемонстрували готовність до самопожертви заради великої мети.

І коли ми говоримо сьогодні, що ми хочемо щось змінити в нашому житті, ми хочемо жити краще, то у нас є планка, яку підняв для кожного українця Олег Ольжич. Це – мета і готовність віддати своє життя або частину в сучасних умовах якогось власного добробуту, не йти на компроміси з власною совістю заради великої мети.

Ольжич помер за Україну і український народ. Оце – приклад, який буде вічно, як запалена вічно свічка, як вічний вогонь, горіти і показувати приклад багатьом українцям і, головне, українській молоді, яку, наприклад, сьогодні хочуть надмірно комерціалізувати, зробити такими великими прагматиками.

Є приклад, який говорить про те, що були талановиті, розумні люди, які могли знайти себе в чому завгодно – в поезії, в публіцистиці, в науці. Як Олег Ольжич. Але він був великим громадським діячем.

І оця громадська відповідальність, громадська мужність, його відчуття, бажання бути громадянином вільної України, справжньої України переважило всі інші якості. Все, чим володів як постать Ольжич, воно все було підпорядковано єдиній меті – виконанню його громадянського і громадського обов’язку перед Україною і українським народом.

Ірина Халупа

Якою насправді є на нинішній день постать Олега Ольжича в Україні? Героїчною, добре відомою нащадкам? Піднесеною на той невидимий п’єдестал пам’яті, на який би пасувало таку постать піднести у його рідній країні, за яку поклав життя?

Наскільки ґрунтовно вивчається, аналізується і пропагується у нинішній Україні його творча спадщина – спадщина поета і вченого, особистості знакової для історії та культури? Надія Степула намагається відповісти на ці запитання.

Надія Степула

Сліди Олега Ольжича – Олега Олександровича Кандиби, сина уславленого поета Олександра Олеся – починалися 8 липня 1907 року в Житомирі, де він народився. Після поразки УНР разом із родиною емігрував. Навчався у Карловому університеті в Празі та Українському вільному університеті, працював згодом у Гарвардському університеті в США.

Із виникненням ОУН став одним з найактивніших її членів, потім – заступником голови Проводу ОУН. Окрім того, що був політичним діячем, помітний слід полишив і в царині публіцистики, археології та поезії.

Як поета Олега Ольжича відносять до кола “вісниківців” – у цьому колі такі примітні поетичні імена, як Євген Маланюк, Олена Теліга, Юрій Клен, Леонід Мосендз.

Поетичні збірки Олега Ольжича – “Рінь”, видана 1935 року, “Вежі” – вийшла у 1940-му, “Підзамчя” – посмертна збірка, яка побачила світ у в 1946-ім році, хоч підготував її поет ще в 1940-ім, то окремий малодосліджений літературознавцями пласт високохудожнього поетичного слова.

Про цю збірку доктор філології, ентузіаст численних літературознавчих досліджень професор Юрій Ковалів писав, що “...вона синтезувала творчі пошуки поета часів “Ріні” та “Веж”, засвідчила високу культуру його художнього мислення, схильність до філософських узагальнень духовної дійсності, її драматичних колізій. Поета завжди цікавили горді й нескорені постаті (“Муки Св.Катерини”, “Пророк”). Його лірика – це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи, до виборення права бути органічним складником генетичної пам’яті народу.”

Писав Олег Ольжич і публікував свої твори і під різними псевдонімами – наприклад, Д.Кардаш, К.Костянтин, О.Лелека та деякими іншими.

Літературна спадщина Олега Ольжича вимагає детального осмислення, оскільки досі не проаналізована скрупульозно. А поетика цих творів, поєднання в них імпресії та політичної патетики видається оригінальним і неповторним явищем в українській поезії минулого століття.

До слова, не так давно до фондів Державного літературного музею в Києві було передано книжки Олега Ольжича і його батька Олександра Олеся з автографами письменників та їхні листи, написані до відомого словацького археолога і друга сім’ї – пані Людмили Красковської. Це особисті реліквії пані Красковської, які вона передала українському музеєві.

Щоправда, акція дивним чином відбувалася під егідою Національної комісії з повернення культурних цінностей. Хоч ці, власне, цінності не “поверталися”, а – дарувалися...

Та як би там не було, дарунок безцінний, бо ж документальних свідчень про життя і творчість Олега Ольжича не так і багато збереглося – об’єктивні історичні обставини повоєнних років не сприяли такому збереженню. Як влучно сказав колись про нищівні наслідки війни Євген Сверстюк, вона “до кореня” спалювала все... Та не все згоріло. В Україну повернуті архіви Олега Ольжича та його батька Олександра Олеся, які значно збагатили джерелознавчу базу української історичної та філологічної науки. Власне, архіви додали знань про постать Олега Ольжича як вченого-археолога та художника. Він змальовував археологічні знахідки, він також ілюстрував твори свого батька.

Олег Ольжич був помітним представником дітей еміграційної хвилі, які не лише зберегли, а й примножили пасіонарну енергетику рідного народу – те, що було втраченим або майже втраченим внаслідок репресій, голодомору, докорінного нищення культури...

Помітним він був змалечку і до останнього щемно-червневого дня свого життя. У дитинстві майбутнього полум’яного борця за українську ідею називали “Лютиком”. Він рано почав читати, рано почав писати. Років у 5 написав п’єсу про козацькі часи. Грав на скрипці та на піаніно, малював...

Його життя було коротким у вимірах людського часу. Але залишається у вимірах Божих життям незабутнім. Олег Штуль-Жданович писав про Олега Ольжича: “В дійсності він і сучасний, і майбутній. Він-бо, як мало хто, втілив вічні змагання української нації, її духовність і лінію шукання її духовного розвитку в майбутньому, її місію.”

Ірина Халупа

Олег Ольжич – людина багатогранна. Поет, публіцист, науковець, археолог, політичний діяч, націоналіст. Що в нього з тих ділянок виходило найкраще? Професор Українського вільного університету, літератор Ігор Качуровський вважає, що безперечно, найкраще в Ольжича виходила поезія.

Ігор Качуровський

Саме тепер я читаю курс стилістики в Українському вільному університеті в Мюнхені. До метафори ми ще не дійшли, але якщо мене запитають, чи можу назвати найвидатнішу метафору в світовій поезії, я відповім: можу. Це – восьмий вірш Олега Ольжича з його ліричної поеми “Незнаному воякові”. А саме:

“Чекає спокуса тебе не одна І, повні зрадливої знади, Прозорі озера науки, вина, Поезії цінні каскади. Та де той п''янкіший знайдеш водограй І плеса синіші холодні Як ставити ногу недбало на край Блакитної чаші безодні!”

Світову метафористику я ніби знаю, почавши від скальдійських кенінгів і арабської барвистої лірики. Це, в даному випадку, той рід метафори, що іспанці звуть “видовжена”, а росіяни – “розгорнена”.

Колись у гімназіях царських вивчали спеціально поезію Пушкіна і звертали окрему увагу на розгорнену його метафору.

Різниця між цим двовіршем Пушкіна (про бджолу) і щойно прочитаним восьмивіршем Ольжича – це різниця між гарним і прекрасним.

Адже ніхто до Ольжича так шляхетно і маестатично не торкався теми власної смерті. А тема ця одна з головних у творчості Ольжича. Ось кілька прикладів.

“...І в грізні дні залізної розплати В шинелі сірій вмерти від гранати...”

Або:

“І життя наопашки носити На однім плечі...”

Прийнято вважати, ніби-то накопичення звуку “л” створює певну ласкавість і ніжність. Згадаймо Тичину. Натомість, Ольжич співгрою “л” та “р” досягає ефекту якраз протилежного.

“Дванадцять літ кривавилась земля І сціпеніла, ствердла на каміння. І застелило спалені поля Непокориме покоління. До перс закляклих, просячи тепла, Тулили марно немовлята лиця. Проте їм чорне лоно віддала Доба жорстока, як вовчиця. Тепер дощі холодні і вітри, Кудлаті хмари, каламутні ріки. Але ростуть у присмерку нори Брати, суворі і великі.”

Ця, я сказав би, геніальна поезія свого часу була об’єктом глузів з боку так званої тої самої критики, для якої героїчна лірика Олени Теліги – це альбомна лірика. Але для мене це один із шедеврів. Не знаю, чи всім відомо, що польський критик Йозеф Лободовський вважав Ольжича найбільшим поетом ХХ сторіччя. Я не прихильник такого поділу на хто найбільший, хто менший. В кожному разі, можна категорично сказати, що Ольжич належить до найбільших.

Коли от в Ольжича, вченого-археолога фігурують готи і галли, Ганнібал і Лукреція, то це відгук його фахових знань. Найближчі до Ольжича поети, це вже згадана Олена Теліга і російський поет Микола Гумільов. Всіх їх трьох єднає і героїчна лірика, і передчуття власної смерті, і ця страшна смерть для всіх трьох, закатованих ворогами культури чи, в нашому випадку, країни.

Ірина Халупа

Далі в передачі: повернення Ольжича Україні, його археологічна діяльність, а також, розмова з сином Ольжича, Олегом Кандибою.

Відродження пам’яті про Ольжича йшло паралельно з відродженням незалежної Української держави. Сергій Кот про повернення Олега Ольжича.

Сергій Кот

Ольжич народився в Житомирі, але все дитинство пройшло його в Києві разом з родиною батька, відомого поета Олександра Олеся. В Пущі-Водиці була їх дача. Товаришували з родиною Біляшівських, і до Миколи Федотовича Біляшівського, батька української археології, виїжджали на Княжу Гору під Канів. Тут зав’язано безліч речей – і патріотизм, і, скажімо, любов до археології. Ольжич був відомий археолог, дослідник трипільської культури.

Ясно, що ми сьогодні, повертаючи ім’я Ольжича в Україну, повинні зробити все, щоб воно знайшло свої матеріальні відображення в нашому предметному світі, на вулицях наших міст, у виданих творах. На сьогодні по лінії вже громадській Фундація імені Олега Ольжича зробила також свій внесок посильний в справу увічнення імені Олега Ольжича.

В 1994 році на офіційному рівні в Україні було відзначено постать Ольжича. Це був цілий Рік Ольжича проголошений. В Києві є вулиця імені Олега Ольжича. На цій вулиці заходами Фундації кілька років тому ми відкрили інформаційну дошку, щоб люди, які проживають в тому районі, знали, хто такий був Олег Ольжич, і чому його ім’ям названа ця вулиця.

На вулиці Лева Толстого 15 відкрито прекрасну меморіальну дошку Олегу Ольжичу роботи скульптора Володимира Луцака. Це був будинок, де під час німецької окупації була підпільна квартира, на якій відбувалися зібрання українського підпілля на чолі з Олегом Ольжичем в 1941 році. І в цьому році відзначалося 60 років від часу трагічної загибелі Олега Ольжича в нацистському концтаборі “Заксенгаузен”.

Ми звернулися від Фундації Олега Ольжича до Київської міської адміністрації ще торік з проханням вшанувати в цей трагічний рік постать Олега Ольжича відкриттям пам’ятника, і запропонували щоб цей пам’ятник з’явився якраз в районі вулиці Олега Ольжича. Там вона пересікається з вулицею Теліги.

Відомо, що ці дві великі людини в історії України, два великих діяча ОУН, вони були разом, разом працювали в Києві. Дуже символічно, що такі вулиці пересікаються там разом так, як пересікалися їх долі. І ми дістали згоду Київської міської адміністрації, що вона готова підключитися до спорудження цього пам’ятника. Визначено місце в парковій зоні біля станції метро “Дорогожичі”.

Але Київська міська адміністрація висловила таку думку, що якщо буде постанова чи якесь розпорядження Кабінету Міністрів України, тоді і підключиться Київська міська адміністрація в межах своєї компетенції до того, щоб встановити там пам’ятник Олегу Ольжичу.

Ірина Халупа Як сказав генеральний директор Фундації імені Олега Ольжича, кандидат історичних наук Сергій Кот, вже існує модель пам’ятника роботи Володимира Луцака, однак питання про його встановлення залишається відкритим.

Коли український учений Лариса Крушельницька сформувала поняття “празька археологічна школа”, вона, без сумніву, мала на думці талановитого археолога Олега Кандибу – Ольжича. Разом з Ярославом Пастернаком, Іваном Борковським (до речі, першим археологом Празького Граду при Яні Масарику), так само і Олег Ольжич у столиці міжвоєнної Чехословаччини примножив славу української археології. Батьки, особливо Олександр Олесь, своїм сином пишались. Оксана Пеленська.

Оксана Пеленська Тоді почалось все тут, на чеській землі, якось непомітно. Без особливої уваги з боку української громади появився у Празі на початку травня 1923 року Олександр Олесь. Разом з ним з Берліна до Чехії приїхала дружина Віра Антонівна і 16-літній син Олег.

Сьогодні ж ця дата рахується історичною: в Празі одного дня появились відразу двоє великих людей – один з найбільших українських поетів ХХ століття Олександр Олесь і відомий поет, археолог і політичний діяч Олег Ольжич. Для поета Олеся в Празі розпочався відлік останньої еміграції, для його сина Олега – дорога у безсмертя.

Олег Кандиба вступив до Карлового університету, водночас також до празького Українського вільного університету. Два вузи та один інтерес – археологія. Коли Олегові виповнилось 22, він захистив кандидатську дисертацію – “Неолітична мальована кераміка Галичини”, а потім поїхав на розкопки. Місце праці – Балкани. Цілеспрямованість молодого вченого викликала повагу. В Празі вийшла низка наукових праць Олега. Наприклад, у 1932 році – книжка “Старша мальована кераміка Галичини”.

Один з найцікавіших періодів празького життя Олега – робота в Національному музеї, яка відкрила дорогу до розкопок на чеських теренах. І тут пощастило. Наслідки роботи у підпразькому селі Кобиліси вийшли 1930 року книжкою “Розкрадені поховання в Кобилісах”. В 1938 році Олег Кандиба, вже відомий учений-археолог, дістав запрошення викладати до Гарвардського університету. Там він заснував Український науковий інститут.

А одного дня в Празі з‘явилась книжечка для дітей “Редько – Життєпис одного півня”. Про автора – Олега Лелеку – заговорили. Тоді, в 1928 році, мало хто знав, що за псевдонімом “Лелека” криється Олег Кандиба. Так вперше публічно вчений-археолог визнав, що, як і батько, милується і знає ціну поетичному слову. Олег Ольжич – саме під цим псевдонімом увійшов поет до великої літератури – видав кілька поетичних збірок.

Для нас найцікавішою є перша “Рінь” – “Пісок”, що побачила світ у 1935 році. Вона найтісніше зв‘язана з археологією та історією, зокрема, з античністю. Поет говорить про духовні принципи і мораль минулих епох, він їх порівнює зі своєю добою й прагне бачити в ній героїв. Поезія Олега Ольжича сповнена сильної емоційної напруги і особистої зацікавленості. Вона також пророча, бо поет таким пророком був:

“Поважна мова врочистих вітрин, Уривчасто скупі її аннали: — Ми жали хліб. Ми вигадали млин. Ми знали мідь. Ми завжди воювали.

— Мене забито в чесному бою, Поховано дбайливою сім''єю. Як не стояти так, як я стою В просторій залі мудрого музею?

Так виразно ввижається мені Болючими безсонними ночами: Я жив колись в простому курені Над озером з ясними берегами.”


На Ольшанському цвинтарі в Празі на могилі поета Олександра Олеся є також таблиця на знак пам’яті про загиблого в концтаборі Олега Ольжича. Так на чеській землі зустрілись знову батько і син – двоє великих поетів України.

Ірина Халупа

Син відомого українського поета Олександра Олеся – Олег Кандиба мав псевдонім Ольжич. Свого сина, внука Олеся, якого також звати Олег Кандиба, ніколи не бачив, бо загинув за 41 день до його народження. Тарас Марусик розмовляє з сином, який ніколи не бачив свого батька.

Тарас Марусик

Пане Кандиба, я не помилюся, якщо скажу, що так доля склалася, що Ви батька не бачили?

Олег Кандиба

Ні. Батько загинув вночі між 9 і 10 червня, а я народився 31 липня. Взагалі, те, що батько був жонатий із моєю мамою, це був великий секрет.

Бо ви знаєте, що німці гестапо так працювали. Якщо вони могли зловити родину, то вони цим способом могли довідатися, де даний, скажімо, націоналіст перебував, могли б дібратися до нього. Так само стосувалося цього. Отже, це був величезний секрет, і мама була у Празі, а батька зловили у Львові.

Тарас Марусик

Коли уперше родина довідалася про смерть?

Олег Кандиба

Довідалися приблизно, так як мені мама розповідає, десь на середині червня. Бо люди в таборах знали, що Ольжич загинув, і якимось чином із таборів вістка вийшла, а тоді через комунікаційну мережу ОУН те дійшло до Праги.

Звичайно, мама це надзвичайно тяжко пережила. Але ще більше пережив це Олександр Олесь. Він вже був тяжко хворий з інших причин, і це був величезний удар по ньому.

Олександр Олесь і батько були надзвичайно близькі. Вони не годилися про поезію, про те, щоби іти в націоналістичний рух і таке інше, але вони страшенно любили один одного. І Олександр Олесь втратив свого єдиного сина. Це для нього був, дослівно, розпучливий кінець життя.

Тарас Марусик

Коли Ви вперше довідалися про свого батька, якщо Ви можете згадати про це? Перший Ваш спогад.

Олег Кандиба

Ми тоді, в той час перебували у таборі в Ульмі. І я мав тоді десь біля 5 років. Пригадую, що матір говорила про батька і що його нема. Звичайно, мама тоді вибухала в сльози. Це для неї було дуже важке пережиття.

Тарас Марусик

Вона, мабуть, показувала Вам фотографії?

Олег Кандиба

Так. В нас є родинний архів – фотографії, листування. Наприклад, батька збірка віршів, що називається “Підзамчя”. Це були вірші, які батько надіслав з України моїй матері. Приїжджав кур’єр до Праги, привозив лист, і в тому листі – вірш. І в ’46-му році ці вірші вийшли.

Такі речі ми маємо в себе. І фотографії, і листування, і деякі оригінальні матеріали археологічні, що батько створив сам. Маємо його почерк руки. Це, звичайно, дуже зворушує, бо це є зв’язок із тою людиною, яка мала найбільший ефект на моє життя.

Тарас Марусик

Власне, Ви сказали про ефект. А коли Ви відчули (може, це питання трохи болюче для Вас) так гостро брак...?

Олег Кандиба

...Бракує батька. Отже, я почуваюся зовсім інакше. Але ще мушу сказати, що дуже багато знайомих батька цікавилися мною. Це й співробітники, люди, які близько з ним працювали. Вони мені не раз розказували про нього – більше, ніж те, що мама розказувала.

Ясно мені було, що від мене сподіваються більше, ніж від пересічного такого хлопчика, що любить балуватися, собі гуляти і таке. Я знав, що на мене чекає цей обов’язок – носити пам’ять батька, і в якійсь мірі продовжувати його працю.

Тарас Марусик

Чи цей обов’язок не тиснув на Вас?

Олег Кандиба

Звичайно, що тиснув. Але я зрозумів, що це є обов’язок, який я мушу прийняти, бо батько – такий видатний муж був історії визвольних змагань, що якщо я це не візьму на себе, то хто? Стороння якась людина? Ні. Це мушу я зробити як син.

Тарас Марусик

Ви сказали, що він мав на Вас визначальний вплив. Чи можете уточнити, в чому? Чи, наприклад, у виборі фаху Вашого, чи, може, в чомусь іншому?

Олег Кандиба

Фах мій тут взагалі не має нічого до діла. Я є професійний інженер, має своє підприємство консультаційне. Я в технології обертаюся.

Але батька вплив через посередництво мами і знайомих – то це є те, що я мушу мати такий саме рівень відданості до України і до визволення України, як мій батько мав.

І живучи в Канаді, це досить тяжко є. Знаєте, ви не є на фронтовій лінії, обстановка зовсім інакша. Отже, тут така абстракція: ну, добре, я є канадський громадянин, Україна є десь за обрієм, вона майже нереально виглядає. А ми всі знали, що діється там.

Ми знали про репресії, ми знали про терор, що відбувався в той час в Україні, переслідування дисидентів. Отже, ми не мали надії, що ми побачимо Україну. Але ми мусили тримати цей вогонь в наших серцях, ми мусили мати ту надію, і ніщо не могло порушити ту надію.

Так само, як Ольжич вірив в тих розпучливих днях ІІ Світової війни, що мимо двох величезних світових потуг, які зударяються на землю України, він і його горстка друзів все ж таки з розпукою, але з величезною відвагою йшли вперед, щоби якось вибороти суверенітет України.

Тарас Марусик

Ви народилися у Празі?

Олег Кандиба

Так, у Празі.

Тарас Марусик

Мешкаєте зараз у Канаді. Що для Вас рідна земля Вашого дідуся, Вашого батька?

Олег Кандиба

Ви знаєте, кожного разу, як я їду в Україну (я вже бував досить часто), той перший крок, мені блискне у думці, що це є аналогічне до мусульманина, який раз за життя мусить поїхати до Мекки і помолитися на гробі Магомета. Для мене поїздка в Україну має те саме значення. Це для мене є свята земля.

Тарас Марусик

Звичайно, Вам як синові хочеться знати якомога більше деталей з того, що привело до арешту і до смерті Вашого батька. От, власне, хотілось би почути, що Ви вже зробили?

Олег Кандиба

Кілька років тому я зрозумів, що багато є неясного про арешт і смерть батька. Детальні питання тут, я думаю, нема часу обговорити. Але це мене спонукало розпочати проект дослідів, збирати матеріали, аналізувати можливості, знаходити евіденції або “за”, або “проти” певних гіпотез.

Отже, я таку структуру збирання знань вже зробив. Я увійшов в контакт із німецькою владою, щоби дібратися до корінних матеріалів. Знаєте, тепер є дуже мало свідків на світі, які могли би щось сказати про арешт і смерть Ольжича. Але є джерело інформації. Це – німецькі архіви.

За часів війни Червона Армія сунулась на Захід. Як вони захоплювали які-небудь концтабори чи гестапо, вони брали ті архіви і вивозили до Москви. Моя надія є, що я можу знайти два ключові або три ключові архіви. То це є архів львівського гестапо, “SD” (або “Сіхергайндист”), “Алекзандерплац” у Берліні, і також архів самого концтабору “Заксенгаузен”.

Ірина Халупа

Це була передача “30 хвилин у різних вимірах”, присвячена Олегові Ольжичу. З вами прощається Ірина Халупа і бажає вам ясної погоди на душі. Говорить радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG