Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 16:27

“Сюжети”: Микола Вінграновський.


Надія Степула

Аудіозапис програми:

Київ, 9 липня 2004 року.

Надія Степула

Дорогі слухачі, На хвилях радіо “Свобода” звучить радіожурнал “Сюжети”!

Автор і ведуча – я, Надія Степула – вітаю вас – усіх, хто, сподіваюся, чекав нашої зустрічі!

Звучить фрагмент вірша Миколи Вінграновського “Я сів не в той літак....”

Теплий голос Миколи вінграновського долинає до нас уже з-за обрію іншого світу. Поет – по той бік зір. І, якщо прилітає його душа до живих людей і земних соняшників, до квітучих будяків, у яких паесться його кінь – Манюня, - якщо прилітає з небесного раю у втрачений рай земний, то все, що можемо дати Поетовій душі – це свічечка любові, свічечка пам2яті.

Ким був і ким залишився Микола Вінграновський у світі, де він - був? Говорить професор Вадим Скуратівський.

Вадим Скуратівський

Микола Степанович Вінграновський – поет, кінорежисер, кіноактор, публіцист, кіносценарист, дуже добра. Належить до покоління так званої “Відлиги”, до покоління шістдесятників. Вінграновський – один із найсильніших представників і спеціально поетів цього покоління.

Селянський син з Півдня України Микола Вінграновський був останнім із виучеників Олександра Петровича Довженка, який навчав Вінграновського не тільки фаховим кінематографічним речам і як кінорежисера, і як кіноактора, і як кіносценариста, а також передовсім українському патріотизмові.

От в режимі цього самого патріотизму Вінграновський входить у своє життя і кінематографіста і поета. Саме таким і постає Вінграновський на початку 60-тих років.

Надзвичайно сильна, виразна самою своєю лексикою поезія за своєрідним синтезом, за своєрідністю образною і водночас розуміння певної революційної альтернативи сьогочасного світу.

Микола Степанович Вінграновський залишався вірним самім собі. До останньої хвилини він залишався і видатним нашим художником і дуже доброю людиною.

З часом ми зрозуміємо, що Вінграновський – це одне із найбільших явищ усієї національної культури.

Надія Степула

Очима колишньої дитини пригадує Миколу Вінграновського заступник головного редактора журналу “Сучасність”, кандидат філософських наук Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський

Доля розпорядилася так, що Микола Вінграновський і мій батько, Ігор Грабовський, виявилися двома останніми українськими учнями Олександра Довженка. Після смерті Учителя вони певний час співпрацювали з удовою Довженка - Юлією Солнцевою, - щоб спробувати втілити Довженкові задуми. А потім у обох пролягли самостійні дороги. У мого батька - режисера-документаліста, у Миколи Вінграновського - режисера і, насамперед, поета. Але дружба не переривалася. Тому перші мої спогади про Миколу Степановича належать до днів вельми дальніх. Уявіть собі: до вас у гості прийшов ваш друг із сином-першокласником. Чим ви забавите дитину? Дасте їй якісь іграшки, розповісте казочку? А дядько Микола хекнув, узяв мене, малого, сильними руками - і посадовив на шафу. Господи, як одразу змінилося все навкруги! Здавалося, що я перебуваю чи не у небесних сферах і звідти позираю на всіх, які раптово перемістилися кудись донизу. Ото ж справді - "я встав з колін і небо взяв за зорі"... Микола Вінграновський, як ніхто з моїх знайомих, умів подивитися на світ очима дитини, міг переключитися на дитячу безпосередність відчуття світу, коли все - як уперше. Вже потім, у дорослому віці, прочитавши його оповідання про дитячі роки, я зайвий раз пересвідчився у цьому. Але до цього була юність, і відкриття щемно-пронизливого лірика Вінграновського. Його книга "Атомні прелюди" (і зараз час від часу, коли настрій, перечитую цю тонку збірочку) була супутницею мого 16-ти і 18-тиліття. Навіть для кодування своїх наївно-критичних інвектив на адресу тодішнього ладу наша компанія обрала вірш Вінграновського "Канни". А ще я ніколи не забуду, як плакав Микола Степанович на похоронах мого батька. Звичайно чоловіки чи соромляться своїх сліз, чи вдають із себе мужньо-незворушних героїв. А Микола Вінграновський не боявся бути щирим. Завжди. Коли любив, коли ненавидів, коли помилявся, і коли був непомильним. А ще - коли з дванадцяти друзів лишалося все менше і менше... "Стала зимонька сумна, - за котом ішла весна", - це декламує вже мій менший син. А у старшого попереду юність, весни, кохання, і, вірю, ліричні вірші Миколи Вінграновського. Бо хіба ж був щиріший за нього голос в українській поезії наших часів?

Надія Степула

В одному з листів Василя Стуса, опублікованому в книзі “Листи до друзів та знайомих” у “Зібранні творів” (Львів,1997 року), є такі рядки: “...атмосфера зараз легша. Це ти знаєш, зараз є і в клубі, у нас, і в літературі. В.Соколов, переляканий і ображений, плакався на клубі на Миколу Вінграновського (ти, звичайно, чув про такого молодого поета?), який сказав привселюдно, що для користі нації треба знищити всіх старших письменників”... – кінець цитати.

Сліди юнацького максималізму тодішніх висловлювань Миколи Вінграновського стирає час. Але час не стирає тієї любові, з якою Микола Вінграновський ставився і до старших, і, особливо - до молодших колег по перу.

Незряча поетеса Тетяна Фролова з Тернопільщини пригадує: “Виринає зі спогадів щасливий вечір... Ми сиділи за столом з такими шанованими людьми, як Микола Петренко... Дмитро Павличко... Роман Іваничук, Іван Драч, брати Горині, а центром уваги був Микола Вінграновський – кінорежисер, поет, гарно співав, наробив галасу своїми поезіями....

Ми були захоплені якоюсь нечуваною експресією, новизною.... Так оцей Вінграновський тоді слухав, уявіть собі, мої вріші, котрі лепетало мале худе дівчитисько, і говорив: ”Ще, благаю вас, ще!”

Тепер я розумію, що поет був просто надзвичайно делікатний....”, - пише Тетяна Фролова, вважаючи, , що тоді поет підтримав її перші поетичні спроби, далекі ще від досконалості, чим допоміг згодом “стати на крило “ в поетичному леті.

Поет Павло Вольвач в останні хвилини життя Миколи Вінграновського був поряд зі старшим Другом і Вчителем.

Павло Вольвач Поезія Миколи Вінграновського для мене – це щось нерукотворне. Я розумію, що писав її Микола Степанович, жива людина, з плоті і крові, у якої є жінка і діти, і немає, наприклад, пальця – але... Відкриваєш книжку і забуваєш, що це всього лишень рядки на папері.

Вірші Вінграновського – це ліс в туманці, осіннє поле, сонце, вітер і джміль над будяком; вони поцятковані світлотінями, гойдаються й ряхтять, мерехтять, пливуть, як хмари і, як хмари, міняють форму.

Таке враження, що ці вірші писались димом по небу чи проступили візерунком на морозяній шибці. І при цьому не зникають. Ось уже стільки років. Багато що для мене впродовж років зникло чи потьмяніло, а поезія Вінграновського – ні, навпаки. Багато за що з так званого “нашого” мені гірко і соромно. А ось обпікаючись рядками Вінграновського, хочеться бути українцем. Гонорово навіть стає від того, що ти українець. Бо він несамовито красивий, цей Микола Вінграновський. Вишуканий, ніжний, чуттєвий і героїчний водночас.

Як якийсь добрий напій вливає силу, так поезія Вінграновського вливає в жили гідність. Щоб уже не казали, як би не під’юджували, а все марно – раз уже спромоглися на таку пісню, як у нас, на такий трагічний героїзм історії, як у нас – попри всілякі інші моменти, - і на таку поезію, як у Миколи Вінграновського. Як на мене, це добре, що довкола імені Вінграновського немає отієї всієї суєти й метушні з преміями і президіями, з грантами і розмовами про Нобелівську премію; це добре що довкола нема такої калино підіймальної екзальтації, як де інде.

Типу там “мені тільки глянути, тільки б доторкнутися, потриматися...” Хай за інших тримаються. Бо Вінграновський – це щось інше. Це вища кляса! Це перепустка в шляхетність. В шляхетність не в мартинборулівському, а в зовсім іншому сенсі. “Кращий вихід із соціалізму” – сказав хтось про буттєву поставу Поета. Це, мабуть, правильно, але це вихід не лише із соціалізму, а й з капіталізму, і з нинішнього капіталістичного феодалізму, і з усіх інших ізмів. Це вихід в свободу. В Батьківщину, в луг на Лутаві при Десні, вихід у вічність.

Надія Степула

Микола Вінграновський слова Час писав з великої літери. Він любив свій Час – всесильний, подоланий і... неподоланний. Він залишається у цьому Часі - з любов’ю до людей і до Слова, яке теж писав часто з великої літери, з любов’ю до Десни і до трав, до вогнища на траві, до фільмів і до життя.

Звучить поезія “Синьйорито акаціє...” у виконанні Олекси Боярка

Микола Вінграновський

Синьйорито акаціє, добрий вечір. Я забув, що забув був вас. Але осінь зійшла по плечі, Осінь, ви і осінній час, Коли стало любити важче І солодше любити знов... Синьйорито, колюче щастя, Хто воно за таке любов? Вже б, здавалося, відболіло, Прогоріло у тім вогні, Ступцювало і душу, й тіло, Вже б, здалося, нащо мені? У годину суху та вологу Відходились усі мости, І сказав я – ну, слава Богу, І, нарешті, перехрестивсь... Коли ж – здрастуйте, добрий вечір... Ви з якої дороги, пожежо моя?.. Синьйорито, вогонь по плечі – Осінь, ви і осінній я...

Звучить поезія Миколи Вінграновського - читає автор


Дорогі слухачі, радіожурнал “Сюжети” відзвучав.

Цей випуск присвячений пам’яті Миколи Вінграновського.

Його поезії звучали у виконанні автора та Олекси Боярка. Фрагменти музичних творів “Втрачений рай” і “Щастя бути разом” виконував Армік.

З вами були автор і ведуча радіожурналу Сюжети – Надія Степула і звукорежисер Наталя Антоненко.

Дякуємо за увагу, шановні слухачі.

До нових зустрічей !

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG