Доступність посилання

02 грудня 2016, Київ 20:46

"Віта Нова": культурно-розважальна програма.


Павло Вольвач

Аудіозапис програми:

Київ, 12 липня 2004 року.

Павло Вольвач

Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.

“Цього літа осінь видалася ранньою” – такий каламбур довелося почути недавно. Справді, нинішнє літо не відзначається якоюсь особливою спекотністю, іноді нагадуючи чи то кінець вересня, чи початок жовтня.

Але, поза тим, літо таки є літо, і теми самі собою із задух студій просяться на пленер. А хто у нас визнаний слідопит і неперевершений натураліст? Правильно – наш колега Володимир Ляшко.

Цього разу він поведе мову про берести – так-так, про звичайні дерева, які бурхлива уява тут же може пов’язати не лише з тінню чи шелестом листя, а й з берестяними грамотами, далекими монастирями, скитами і ще з купою екзотичних і таємничих речей.

Та є у береста ще одна властивість: у руках майстра він може заговорити, передаючи різні образи – природи, звірів, людей. У руках художника берест, або як вони здебільшого кажуть, береста, знаходить нове життя, стає витвором мистецтва. А найвідоміша в Україні школа художників-берестянників походить із Білої Церкви. Отож слухаймо Володимира Ляшка.

Володимир Ляшко

Мистецтво це – незвичайне. Треба мати божий дар і велику уяву, щоб у ледь помітних лініях, плямах, цяточках побачити образ людини чи знайомий пейзаж. Кілька дотиків пера з тушшю, пензлика з фарбою, і – о, диво! Ви вражені – перед вашим зором картина пишного літа з квітами і гаями. Художниця Олена Вовченко каже.

Олена Вовченко

Одне діло – малювати на білому полотні те, що ти хочеш, а коли берест, ти вже залежиш від неї, тому що вона подає, а ти маєш ніби танцювати з нею.

Володимир Ляшко

Тобто, вона ніби-то “запрограмовує” якось роботу в якійсь мірі?

Олена Вовченко

Так. Знаєте, ми часто порівнювали. І починали з того, що дивились на чорнильну пляму. Пам’ятаєте психологічні тести, от що ти бачиш – метелика, там який образ. І потім його виводили так, щоб те, що я побачила, могли побачити інші.

Володимир Ляшко

Так вдалося створити цілий цикл картин на бересті за мотивами поезій Тараса Шевченка “Мені тринадцятий минало”.

Траплялося, що з берестяних візерунків утворювався образ святих. І тоді Олена та її чоловік Валерій (він теж художник і працює з берестом) йшли на пораду до священиків. Бо цей образ мав бути схожим на той, що дійшов до наших днів на іконах.

Люди з великою душевністю і теплотою ставляться до такого мистецтва, бо в ньому немає фальші – або образ вдається, або його немає. Олена пригадує.

Олена Вовченко

От у чоловіка були випадки, коли він в Росію приїжджав, коли підходила людина і казала: “Можна, я хоч доторкнусь до цього? Це таке чудо! Можна, я хоча б потримаю?”

Або там казали, що варто жити: “От мені вже так погано, я вже думав вмирати, а от я побачив таке захоплення, що хочеться жити.”

Володимир Ляшко

Раніше я дивувався, коли бачив посаджені біля багатьох хат берези, дуби, а не яблуні чи сливи, що було б, на перший погляд, набагато практичніше. Виходить, вибір такий люди робили невипадково...

Років п’ять тому Олена Вовченко працювала над науковою статею про берестяні грамоти, поява яких здебільшого пов’язується з російською традицією. Але ж і в Україні їх знаходили чимало, причому, це були стародавні рукописи 900-х років. Однак багато берестяних грамот у наших краях не дійшло до наших днів, бо щільність і якість верхнього шару березової кори у нас інша, – каже Олена, і продовжує.

Олена Вовченко

Наша кора більш живописніша. На ній більше різних об’єктів, скажімо.

Володимир Ляшко

Візерунків проглядається...

Олена Вовченко

...Колоритних рисочок, так, візерунків. Вона ніби створена спеціально для того, щоб на ній бачити малюнки.

Володимир Ляшко

Причому, на Житомирщині берест має одні особливості, а на півдні Київщини – інші.

Сьогодні подружжя Вовченків, які за фахом, до речі, вчителі, працює над великим замовленням для однієї з московських галерей. Причому, замовлення специфічне: картини мають виконуватися на зворотній стороні бересту, яка має ніжний рожево-коричневий відтінок.

Що це будуть за картини? Поки що не відомо. Бо художник-берестянщик дуже залежний від матеріалу, витвореного природою. Для цього треба перебрати і уважно вивчити сотні і сотні берестяних полотен, старанно висушених під пресом.

Павло Вольвач

Класти щось “під прес” було багато майстрів. І чим глобальнішим був розмах пресування, тим надовше його автор ставав “живішим всіх живих”.

Зокрема, і Володимир Ульянов-Ленін, вождь світового пролетаріату, фахівець в багатьох галузях людської діяльності, в тому числі – і в кінематографі, котре Ілліч називав “найважливішим мистецтвом”.

Щоправда, дуже мало творів, зроблених за ленінськими настановами, можна назвати мистецькими, позаяк їхні автори відтворювали дійсність за дуже цікавим принципом. Тобто, не як бачу, не як відчуваю, а саме як чую. Таке ось кіно.

І лише наприкінці ХХ століття людство побачило правдиві твори про ту добу.

Правдивість не зраджує кіномистецтву демократичних держав: так, на думку відомого режисера Інгмара Бергмана, кіно “розкриває вікно у світ суспільного життя і демонструє буття народу”.

А яким саме є це буття, зокрема – в скандинавських державах, українські глядачі мали змогу ознайомитися нещодавно. Розповідає наша київська кореспондентка Богдана Костюк.

Богдана Костюк

Життя на півночі Європи не таке вже і безтурботне, як то уявлялося перед переглядом кінофільмів скандинавських митців.

Так, герой стрічки “Ной – біла ворона” режисера Дагура Карі мешкає у Богом забутому ісландському містечку, яке відгороджене від “світу широкого” похмурими горами.

Одного дня місцевий провісник наврочив Ноєві страшну долю, і хлопчина хоче пожити собі на втіху, встигнути побачити інші краї, а щоб віднайти кошти на свою першу та останню у житті далеку подорож, іде грабувати банк. Але рідне містечко з його банком, барами, маленькими будиночками накриває снігова лавина, яка водночас відкриває Ноєві вікно до вимріяного “великого світу”.

Герой картини “Людина без минулого” фінського режисера Акі Каурисмяккі – безробітний та безіменний чолов’яга – тікає з провінції і опиняється у Гельсінкі з надією знайти роботу. Але, жорстоко побитий хуліганами, помирає у лікарні. І знову воскресає, і опиняється у зовсім іншому Гельсінкі: щоб забути минуле – і одержати від долі новий шанс. Цей шанс – знайти велике кохання.

Подібні сценарії мають й інші Скандинавські фільми, запропоновані українським глядачам – “101 Рейк’явік” режисера Бальтазара Кармакура (виробництво Ісландія - Данія), “Давай! Давай!” шведського митця Юсефа Фареса та “Еллінг” Петера Несса (виробництво Норвегія - Швеція). А отже, як стверджує режисер Леонід Кантер:

Леонід Кантер

Тенденції світового кіно зараз зводяться до того, що кожна країна знімає не фільми пафосні на національну тематику...

Богдана Костюк

...А героями фільмів країн Скандинавії є “маленькі люди”, яким не щастить у житті, які опинилися поза межами великих міст, де багато розкішних магазинів, ресторацій, красунь-жінок. Але вони затято намагаються увійти у ці міста переможцями, обираючи для цього різні шляхи – залежно від своїх талантів, освіти, сприйняття світу.

На відміну від голлівудських блокбастерів, скандинавські фільми не належать до касових. Але це вже тема зовсім іншої розмови.

Павло Вольвач

Справді. І ми її колись продовжимо. А зараз – гість у студії. І від скандинавських туманностей і скелястостей переходимо... навіть важко сказати, куди. Бо Сергій Грабар – автор наскрізно київський, задивлений і заглиблений в осягання київських метатекстів.

Назву хоча б його поетичні збірки “Натхнення” і “Пелюстки надії”. Не чужа авторові – особливо в прозі – і філософія почуттів, заглиблених в історію Але ось остання його книга, крім всього іншого, має ще й виразний балканський присмак... Втім, про все по порядку.

Як я розумію, Сергій рідко заходить з пустими руками. Отже, є якась новинка, Сергію?

Сергій Грабар

Так. Нещодавно, у великодні дні, вийшла у Загребі книжка моїх новел хорватською мовою. Називається вона “Від першої особи. Притча із христового живота”.

Павло Вольвач

Власне, все зрозуміло. Я думаю, перекладати не варто.

Сергій Грабар

Так. Це дуже близька мова. Хорватський перекладач Джуро Відьмарович в свій час був Надзвичайним і Повноважним Послом Хорватії в Україні. Він перейнявся Україною, вивчив тут мову...

Павло Вольвач

Сергію, вибач, що я перебиваю. Я дивлюсь, що книжка виглядає достойно і з поліграфічного боку. Вона стильно оформлена, гарний папір. Зараз, власне, не так легко видати книжку. Тим більше, видати в іншій державі. Як тобі це вдалося?

Сергій Грабар

Це не мені вдалося. Це Джурі вдалося. Це він шукав кошти. Він мені зателефонував з Загребу і каже: “Сергію, я повністю закінчив переклад твоїх творів.”

Бо частково по декілька новел виходило в періодиці хорватській. А він каже, що повністю закінчив і хоче їх обов’язково видати. І таки його піклуванням він видав. Це видання “Друкарство за українську культуру”.

Павло Вольвач

“Притча із христового живота” – зрозуміло, в принципі, про що. Але все ж таки...

Сергій Грабар

Це – три новели про земні роки життя Ісуса Христа, його життєвий шлях. Написані від першої особи, тобто, від людей, від імені людей, які так чи інакше долею своєю були поблизу Ісуса Христа. Наприклад, учні Ісуса Христа, випадкові люди, як та людина, яка допомогла нести хрест на Голгофу вже.

Павло Вольвач

Отже, можна говорити, що це таке осмислення зроблене сучасною людиною, сучасним інтелектуалом, який осмислює події, біблейські мотиви, події сивої давнини, так?

Сергій Грабар

Так. Я дякую за слово “інтелектуал”. Так воно, мабуть, є. Джуро Відьмарович розповідав мені, що повністю оці новели пройшли консультацію в католицьких священників. Там же католицизм – пануюча релігія. Нема претензій.

Павло Вольвач

Сергію, наскільки я знаю, ти теж перекладав вірші Джуро Відьмаровича. Він же є поетом.

Сергій Грабар

Так, він дуже цікавий поет. Він – літератор в першу чергу. Чудово його перекладав Леонід Талалай, Віктор Женченко. В принципі, в планах видати їх окремою книгою.

Павло Вольвач

Біблійні сюжети до цього часу лишаються чи не найактуальнішими для митців, надихаючи і збурюючи їхню уяву.

Втім, в цьому контексті можна говорити не лише про випалену теракоту Іудеї. Вітання з минулого можливі і в ближчих часових вимірах...

Якось відомий сучасний скрипаль Гідон Кремер у одній із численних букіністичних лавочок Парижа знайшов ноти столітньої давності.

Це виявилася партитура струнного октету видатного румунського віртуоза-скрипаля, композитора, диригента і педагога Джорджа Енеску.

Кремер озвучив цей твір і, по суті, відродив один із шедеврів світової камерної музики. Кілька днів тому цей октет вперше почули в столиці України у виконанні Камерного ансамблю “Київські солісти” під орудою Богодара Которовича. З подробицями – Леся Олійник.

Леся Олійник

Провідний український скрипаль Богодар Которович є лауреатом Міжнародного конкурсу імені Джорджа Енеску.

Тож, як він сам зізнався, відродження твору румунського композитора в Україні було для нього справою честі. Його прем’єрне виконання Которович доручив своїй доньці, молодій талановитій скрипальці Мирославі Которович.

Ім’я Мирослави відоме вже не тільки в Україні, а й за її межами. Мирослава є також єдиним представником своєї батьківщини в інтернаціональному симфонічному оркестрі “Балтика” (цей колектив створив Гідон Кремер).

На моє запитання, як потрапили ноти в її руки, Мирослава Которович зізналася, що це відбулося завдяки Гідону Кремеру. Відомий скрипаль доручив саме їй виконати твір в Україні.

Треба сказати, що струнний октет Джорджа Енеску є настільки складним, що під силу лише віртуозам екстра-класу. Саме такими, як показав концерт, виявилися солістка Мирослава Которович та ансамбль “Київські солісти”.

Для куражу вони грали ще й без диригента, тим самим зробивши виклик неймовірним виконавським труднощам твору.

Музиканти не просто продемонстрували блискучу професійну підготовку (до речі, більшість з них є учнями Богодара Которовича), а ще й зухвалу сміливість та запал, притаманні лише молодості.

Це й додало яскравому романтичному твору Енеску енергетику та свіжість і створило у переповненому залі Будинку актора відчуття свята та відкриття абсолютно невідомої, але прекрасної сторінки мистецтва.

А на біс молоді музиканти зіграли ще один концерт – із творів популярного і модного нині аргентинського композитора Астора П’яцоли.

Соло скрипки та баяна виконували Мирослава Которович та аспірант Національної музичної академії Роман Юсипей.

Павло Вольвач

Щастить же людям – ось так порпаються десь в якомусь мотлоху і раптом вичіпляють на світ божий геніальний твір, досі ніде не оприлюднений...

Може, і в нас так колись вийде – десь на сходах Сінного ринку чи в якомусь “секонд-хенді” трапиться до рук пожовклий рукопис Ліни Костенко чи партитура гурту “Кому вниз”, загублена Андрієм Середою після бурхливої репетиції? Трапиться таке – обов’язково розповімо.

Слухайте “Віта Нову” і пильнуйте себе. Хай щастить!

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG