Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 12:23

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: Передвиборчий портрет Донецького регіону.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 14 липня 2004 року.

Олекса Боярко

Вітаю вас, шановні слухачі!

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Сьогодні ми вестимемо мову про передвиборчий ландшафт Донецького регіону України.

Спершу – про те, як наразі оцінюють поточну політичну ситуацію на Донеччині рядові громадяни. Перед мікрофоном наш колега Володимир Бойко.

Володимир Бойко

У другій половині червня Донецька обласна організація Української національної асамблеї мобілізувала свої не дуже численні лави для проведення опитування громадької думки.

Мешканцям обласного центру було запропоновано два запитання: "Чи будете ви брати участь у голосування на виборах Президента України 2004 року" і "Чи вважаєте ви, що вибори пройдуть відповідно до законодавства та оголошені результати виборів будуть відповідати реальному волевиявленню виборців?"

Осього на вулицях Донецька було опитано 256 осіб без огляду на вік і соціальний стан у більшості з дев’яти районів шахтарської столиці.

З числа опитаних 51% заявили, що обов’язково братимуть участь у голосуванні. 24% опитаних наміру йти на виборчі дільниці не виявили. І ще 25% доки не визначилися з тим, що саме вони робитимуть 31 жовтня.

Це - чи не найнижчий по Україні відсоток виборців, що на сьогоднішній день вже вирішили прийти на виборчі дільниці. Причина цього стає зрозумілою при ознайомленні з відповідями на друге запитання.

Лише 12% опитаних донеччан погодилися з тим, що наступні вибори пройдуть відповідно до законодавства, а оголошені результати відповідатимуть реальному волевиявленню земляків нинішнього прем’єр-міністра.

25% опитаних відповісти на запитання не змогли і, нарешті, 63% опитаних впевнені, що результати майбутніх президентських виборів будуть обов’язково сфальсифіковані.

Якщо зважити на те, що вибірка опитаних була достатньо репрезентативною, а похибка подібних опитувань, як правило, не перевищує 3-5%, можна зробити певні висновки з електоральних очікувань на Донеччині.

Головне з них - впевненість у неминучій фальсифікації президентських виборів та усвідомлення того, що результати виборів не залежатимуть від уподобань населення. А за таких умов похід на виборці дільниці просто втрачає сенс.

Донеччани давно вже звикли до того, що вибори, які проводяться на теренах області, виконують суто обрядову роль і ніяк не впливають на те, хто саме буде названий переможцем.

Також досі не стерлися в пам’яті подробиці минулих парламентських перегонів навесні 2002 року, коли блок "За єдину України!", що мав серед виборців лише 9% прихильників, за результатами голосування набрав майже 40% голосів.

Щоправда, при цьому виборчі дільниці бралися в облогу голомозими молодиками виразної зовнішності, а членів виборчих комісій били прямо під час підрахунку голосів.

Принаймні, виборці міста Зугрес досі з жахом пригадують напад невідомих осіб на виборчу дільницю в місцевому технікумі. Щоправда невідомими ці нападники були тільки для охоронців правопорядку.

Тому донечанни досі запитують себе, навіщо було витрачати стільки грошей на передбвирну агітацію того ж блоку "За єду!", якщо все однаково результати виборів були заздалегідь відомі.

Також нелогічними видаються й останні події на мас-медійних просторах Донеччини, де було викинуто з ефіру “П’ятий канал” та відмовлено в друці єдиній опозиційній газеті "Острів".

Якщо виборці нічого насправді не вирішують, то чи варто залишати їх останнього задоволення - читати популярну газету та дивитися улюблений телеканал?

Олекса Боярко

А тепер про те, як оцінює специфіку Донецького регіону народний депутат України, член фракції “Регіони України”, доктор економічних наук Володимир Рибак.

Володимир Рибак

Донбас – це для України і для бувшого Радянського Союзу особливий і специфічний регіон. Сьогодні 21% всього промислового потенціалу є в регіоні Донбас. Це 80% вугільної промисловості. Тут розвинута енергетика, чорна металургія, хімія, машинобудування.

Я рахую, що сьогодні Донбас може бути таким міцним фундаментом заможної і красивої України. Тому так ми і повинні відноситися до Донбасу.

В політичному плані специфіка теж є. Тут велика концентрація підприємств такої матеріальної сфери, де задіяно дуже багато робітників.

Тому не випадково Донбас обійшли цілий ряд політичних партій такого лівого спрямування. Таж КПУ, і СПУ, і громадські організації.

Тому що у нас з 1988 року на Донбасі, коли Радянський Союз відмовився від вугільної промисловості України, почав розбудовувати Кузбас і інші райони, то почали об’єднуватися тут і підприємства і цілі галузі.

Тому тут люди не дають своїм керівникам дрімати і скучати, а треба працювати денно і нічно. Тому що люди бачать кожного політика і вони, коли чи вибори, чи десь якісь рекомендації, то вони оцінюють цих людей і керівників з боку того, що вони зробили для людей.

В політиці керівникам, які тут уже в Києві є, то нам ще дуже треба багато працювати над собою. Тому що ми звикли до стосунків між собою довіряти і зразу з першого разу вірити один одному.

Але специфіка вже центру, то тут далеко це не так. Якщо ти домовився з кимсь на любому рівні, то це зовсім не значить, що так воно і буде. От в цьому треба нам дуже багато ще працювати над собою.

Олекса Боярко

Іншої думки дотримується київський журналіст Борис Бахтєєв, також виходець з Донецького регіону.

Борис Бахтєєв

Донбас є вельми специфічним регіоном України. І регіоном, винятково важливим. Адже Донецька область має близько 5 мільйонів населення, а Луганська – близько 3 мільйонів. У сумі це складає близько однієї шостої, або близько 17% населення України.

Таким чином, електоральні уподобання донбасівців можуть за певних обставин стати вирішальними. От про те, на чому вони ґрунтуються, й спробуймо повести мову.

Перші висновки можна зробити, вже бодай поспілкувавшись з донбасівцями й почитавши місцеву пресу. Коли, скажімо, людина збирається відпочивати поза містом, її, зазвичай, питають: „Єдєшь в дєрєвню?” Не „в сєло”, а саме „в дєрєвню” – хоча жоден населений пункт Донбасу, як і України в цілому, не має офіційного статусу „дєрєвня”.

Під час пам’ятної історії зі з’їздом „Нашої України”, який мусив пройти в Донецьку, у місті висіли плакати: „На тобі, Андрійовичу, гарбуза”. Автори плакатів намагалися стилізуватися під українське село, для якого й є характерним звичай підносити гарбуза. Але...

Вони навіть не помітили кричущої дурниці: для того самого українського села звертання по-батькові (тим більше, по-батькові, але без імені) не є характерним. То є суто російська форма звертання.

Якщо пройтися районами малоповерхової забудови донецьких міст, та й самого Донецька, то в архітектурі навіть добротних двоповерхових котеджів чітко проглядає архітектурний стиль російської ізби.

Та не в архітектурі справа. Ще до війни щодо людини, яка їде навіть у Дніпропетровськ, у Донецьку казали: „Поехал на Украину”. Так само кажуть і тепер.

Російські газети, адаптовані для української аудиторії (зареєстровані як українські), що мають назви „Ізвєстія в Украінє”, „Комсомольская правда в Украінє” тощо, в Донецьку виходять як „Ізвєстія в Донбассє”, „Комосмольская правда в Донбассє”.

Дуже значна кількість мешканців Донбасу розглядає свій регіон як щось нетотожне Україні. Щось окреме від неї. Для надто багатьох донбасівців Україна є щось відмінне, як не чуже.

Стосунки „Донбас – Україна” розглядаються за парадигмою „ми – вони”, „свої – чужі”. Українці (не етнічні українці, а саме уродженці й мешканці інших регіонів України) сприймаються багатьма донеччанами саме як чужі. Як представники іншої, відмінної від місцевої, цивілізації.

Недарма один відомий київський журналіст родом з Донецька якось у приватній розмові обурювався призначенням Анни Герман-Стеців прес-секретарем Віктора Януковича: мовляв, вона чужа, бо вона не донецька. Вона, хоч би що там було, залишиться чужою, не своєю, назавжди. Хоч би як вона прагнула, а своєю ніколи не стане.

Це є до певного ступеня психологія, притаманна родоплемінній організації суспільства. Відповідно до такої психології, саме „свій – чужий” і є головним, якщо не єдиним, критерієм, за яким варто будувати політичні – зокрема, й електоральні – симпатії та антипатії.

За такої системи координат не мають жодного значення ані політичні позиції політиків, ані їхні програми та цілі, ані їхні іміджі – харизматичні чи не дуже, ані навіть їхні практичні дії. Головне значення має саме цей факт: свій чи чужий. Донбаський чи український.

Свою цивілізацію донбасівці розглядають як вищу за українську – попри домінування некваліфікованої шахтарської праці, попри надто значну кількість осіб із кримінальним минулим і відповідним до нього кримінальним світоглядом, попри виразно сільський побут навіть у нецентральних районах великих міст, не кажучи вже про шахтарські селища.

Уже згаданий журналіст донецького походження в тій самій приватній розмові зверхньо кинув: „І навіщо тобі зв’язуватися з тими колгоспниками?” Під колгоспниками він мав на увазі, зокрема, „Телекритику” як видання, що стоїть на проукраїнських позиціях.

Відчуттю вищості донбаської цивілізації сприяють і радянські традиції, точніше, типово радянські уявлення про економічний розвиток. „Донбас дає чавун та сталь”, - зауважив той самий журналіст.

Коли я заперечив, що це є структура економіки розвиненої країни доби кінця ХІХ століття, він заперечив: „Але ж комп’ютери на 90% складаються зі сталі!” (Звісно, якби вони складалися зі сталі на всі 100%, вони б навіть не зависали ніколи. Бо були б уже не комп’ютери.)

Тобто, рівень економічного розвитку досі визначається в тоннах, а не у гривнях чи навіть доларах. У такій системі координат легко знаходиться відповідь про те, чому Донбас живе так бідно: його грабує Україна.

Отже, українська цивілізація в Донбасі сприймається як чужа, а відтак, ворожа. Обрання донбасівця президентом України в уявленні багатьох мешканців регіону правитиме за доказ перемоги донбаської цивілізації над українською.

А зайняття донеччанами Києва сприйматиметься як окупація України, як перетворення її на колонію Донбасу. (Відповідно, спроби українізації Донбасу сприймаються як протилежний процес – намагання перетворити Донбас на колонію України.)

Якщо врахувати, що в Донбасі є найбільший в Україні вплив типово російського менталітету – з сакралізацією територіального розширення та силових доказів вищості власної цивілізації, – то неважко здогадатися, що перетворення України на колонію Донбасу розглядається багатьма донбасівцями як цілком бажаний стан речей.

Чи, принаймні, як єдиний прийнятний для регіону спосіб співіснування двох ворожих цивілізацій у межах одного політичного утворення.

Олекса Боярко

І наостанок – про історію. 86 років тому Донбас упродовж сорока восьми днів входив до квазідержавного утворення під назвою “Донецько-Криворізька радянська республіка”. Розповідає Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

План відокремлення від Української Народної Республіки Донецького та Криворізького реґіонів виник у керівників більшовицької Росії у січні 1918 року.

Йшлося про те, щоб не допустити відновлення влади Центральної Ради на сході та півдні України і забезпечити безперешкодний вивіз вугілля та продовольства до Росії. Ідея була підтримана, зокрема, більшовиками Катеринослава (нині – Дніпропетровськ), очолюваними Еммануїлом Квірінґом.

Вони прагнули підпорядковуватися не київським більшовикам, а московським, і вимагали відділити від України так званий “південь Росії”. Донецько-Криворізька радянська республіка була проголошена у Харкові 27–30 січня 18-го року на Четвертому з’їзді рад робітничих депутатів Донецького та Криворізького басейнів.

Її територією були оголошені Донбас, Запоріжжя, Сумщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина і частина Області Війська Донського з Таганрогом. Столицею республіки став Харків.

Одразу після утворення Донецько-Криворізька республіка приєдналася до радянської Росії. На з’їзді була також сформована Рада народних комісарів республіки (тобто, уряд) на чолі з Артемом. Проте звільнення німецькими, австрійськими та українськими підрозділами значної частини України від червоного війська змусило більшовиків змінити тактику.

Відтак, Другий Всеукраїнський з’їзд Рад, що відбувся у Катеринославі 17–19 березня, пройшов під проголошеним Леніним гаслом створення (цитата) “єдиного фронту боротьби трудящих України проти ворогів внутрішніх і зовнішніх”.

У своєму виступі на з’їзді Артем заявив, що Донецько-Криворізька республіка є складовою частиною радянської України. Члени Ради народних комісарів Донецько-Криворізької республіки увійшли до складу Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету та до Народного Секретаріату (тобто, українського радянського уряду). Відтоді про Донецько-Криворізьку радянську республіку більшовики не згадували.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі!

Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”, присвячену наступним президентським виборам в Україні.

Вів передачу Олекса Боярко.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG