Тижневик "Українське слово"
Серед усіх інтриг виборчої кампанії, що розпочалася, питання про можливе висунення на третій термін Леоніда Кучми є чи не найбільш дратівливим для всіх її учасників. Адже Леонід Данилович не відмовив собі у задоволенні повестися звичним для себе чином, внаслідок чого ніхто не може достеменно сказати, що йому відомі справжні наміри Президента. Навіть Віктор Медведчук.
Леонід Кучма, як відомо, не раз заявляв, що буцімто не збирається висуватися втретє. Однак робив це кожного разу із такими обмовками, двозначностями чи за таких обставин, що питання для політикуму так досі й лишається відкритим. І кандидати на найвищу посаду з полегкістю зітхнуть, мабуть, не раніше 1 серпня, коли сплине термін для подання документів. Формально ж, як відомо, Конституційний Суд надав голові держави можливість балотуватися. Чи скористається Президент з цієї можливості?
Тут не місце розглядати міжнародний резонанс такого вчинку Леоніда Кучми. Перебуваючи в Стамбулі на саміті НАТО, а також нещодавно у Європі, президент, мабуть, достатньою мірою відчув настрій щодо себе як Сполучених Штатів, так і керівників ЄС. У принципово важливих для себе питаннях Леонід Данилович на такі дрібниці ніколи не зважав, і марно було б сподіватися, що зараз зважатиме. Не зважатиме він, скоріше за все, й на Москву, впливом якої за десять років добре навчився маніпулювати. До того ж, навряд чи у Президента є якісь ілюзії щодо природи "доброї волі" своїх московських контрагентів.
Леонід Кучма добре знає, що єдиною достатньою гарантією самозбереження в умовах, які він сам і створив, є залишатися при владі. І зовсім недаремно Президент робить заяви, з яких випливає, що Україна "не дозріла" до Європи, а потім у Москві підписує спільну заяву лідерів СНД щодо "подвійних стандартів" у політиці ОБСЄ, що полягають у "непропорційній увазі" до питань демократії, чесних виборів та прав людини на теренах СНД! Усе це свідчить, що Президент намагається тримати зовнішні чинники у стані, який змушує їх рахуватися з можливістю подальшої пролонгації його влади. Єдине, що йому в цьому заважає, - власна країна.
Леонід Данилович мусить зважати на те, що в одну річку, звісно, можна ступити й вдруге, що йому вдалося, й втретє. Але наслідки цього будуть відповідні. На теперішній момент лише 7% виборців уявляють собі наявність його прізвища у виборчому бюлетені. Є підстави думати, що це якраз той відсоток населення, якому за Кучми "жити добре". Усі інші, в разі спроби повторити із ними "операцію" на мозку й волі в дусі 1999 року, вже здатні на цілком адекватну реакцію, що й засвідчили вибори 2002 року. У цьому громадянам є на кого спертися, адже конкуренти на цих виборах - реальні, а тому спроба обійтися геть без виборів в той чи інший спосіб здатна призвести до наслідків, порівняно з якими "Революція троянд" у Грузії видаватиметься етнічним фестивалем. Адже, за висловом Івана Плюща, українці важко лише запрягають...
Проте, знаючи Президента, можна собі уявити, що він би на це не зважив, якби не його власні прибічники, жодному з яких він не в змозі довіряти й яким смертельно набридло кожного ранку прокидатися з думкою про те, з якої ноги встав сьогодні Леонід Данилович. Голосування щодо політреформи досить чітко продемонструвало Президентові межі його впливу, тиску, а також межу його підтримки. За таких обставин можна скільки завгодно призначати губернаторів, на кшталт Сергія Довганя, що "посприяв" загибелі "Канівської четвірки" в 1999 році, чи сформувати з членів СДПУ(о) весь силовий блок, але не можна бути впевненим у "потрібній" поведінці цих людей, а також їхніх підлеглих у гострій ситуації.
Відтак жодний "наступник" не видається Президентові достатньою гарантією подальшого безбідного майбутнього. Можливо, саме цим викликане настирливе бажання у останню мить пов''язати із собою планованого "наступника", тобто Януковича, спільною відповідальністю за "акції" на кшталт Мукачевого та "суперечливими" з погляду національних інтересів рішеннями щодо приватизації та щодо напрямку транспортування нафти трубопроводом Одеса-Броди. Цій же ж таки меті - збереженню контролю над власним оточенням - слугує й невизначена поведінка Кучми щодо третього терміну. Адже така поведінка утримує Прем''єра у двозначному становищі, бо висування Кучми на третій термін найбільше вдарить саме по ньому.
Нарешті, перспектива Кучми-3 утримує в напруженні й опозиціонерів, які - хто свідомо, а хто підсвідомо - не бажають мати Леоніда Даниловича як противника. Це можна сказати про всіх, не виключаючи, на жаль, і Віктора Ющенка. Принаймні, передвиборчі стратегії виглядають збудованими саме так, наче Кучма вже не балотуватиметься. А це, у свою чергу, відкриває Президентові додатковий простір для маневрів і можливих домовленостей про подальшу власну долю. Відтак, досі "крові" Леоніда Кучми ніхто, крім Юлії Тимошенко, не вимагає, принаймні публічно. В кращому разі йдеться про відповідальність доволі абстрактної "влади", або "злочинного режиму". Отже, до серпня у Президента ще є час найкращим чином влаштувати подальшу власну долю залежно від того, як розвиватиметься ситуація.
Тижневик "Українське слово"
Серед усіх інтриг виборчої кампанії, що розпочалася, питання про можливе висунення на третій термін Леоніда Кучми є чи не найбільш дратівливим для всіх її учасників. Адже Леонід Данилович не відмовив собі у задоволенні повестися звичним для себе чином, внаслідок чого ніхто не може достеменно сказати, що йому відомі справжні наміри Президента. Навіть Віктор Медведчук.
Леонід Кучма, як відомо, не раз заявляв, що буцімто не збирається висуватися втретє. Однак робив це кожного разу із такими обмовками, двозначностями чи за таких обставин, що питання для політикуму так досі й лишається відкритим. І кандидати на найвищу посаду з полегкістю зітхнуть, мабуть, не раніше 1 серпня, коли сплине термін для подання документів. Формально ж, як відомо, Конституційний Суд надав голові держави можливість балотуватися. Чи скористається Президент з цієї можливості?
Тут не місце розглядати міжнародний резонанс такого вчинку Леоніда Кучми. Перебуваючи в Стамбулі на саміті НАТО, а також нещодавно у Європі, президент, мабуть, достатньою мірою відчув настрій щодо себе як Сполучених Штатів, так і керівників ЄС. У принципово важливих для себе питаннях Леонід Данилович на такі дрібниці ніколи не зважав, і марно було б сподіватися, що зараз зважатиме. Не зважатиме він, скоріше за все, й на Москву, впливом якої за десять років добре навчився маніпулювати. До того ж, навряд чи у Президента є якісь ілюзії щодо природи "доброї волі" своїх московських контрагентів.
Леонід Кучма добре знає, що єдиною достатньою гарантією самозбереження в умовах, які він сам і створив, є залишатися при владі. І зовсім недаремно Президент робить заяви, з яких випливає, що Україна "не дозріла" до Європи, а потім у Москві підписує спільну заяву лідерів СНД щодо "подвійних стандартів" у політиці ОБСЄ, що полягають у "непропорційній увазі" до питань демократії, чесних виборів та прав людини на теренах СНД! Усе це свідчить, що Президент намагається тримати зовнішні чинники у стані, який змушує їх рахуватися з можливістю подальшої пролонгації його влади. Єдине, що йому в цьому заважає, - власна країна.
Леонід Данилович мусить зважати на те, що в одну річку, звісно, можна ступити й вдруге, що йому вдалося, й втретє. Але наслідки цього будуть відповідні. На теперішній момент лише 7% виборців уявляють собі наявність його прізвища у виборчому бюлетені. Є підстави думати, що це якраз той відсоток населення, якому за Кучми "жити добре". Усі інші, в разі спроби повторити із ними "операцію" на мозку й волі в дусі 1999 року, вже здатні на цілком адекватну реакцію, що й засвідчили вибори 2002 року. У цьому громадянам є на кого спертися, адже конкуренти на цих виборах - реальні, а тому спроба обійтися геть без виборів в той чи інший спосіб здатна призвести до наслідків, порівняно з якими "Революція троянд" у Грузії видаватиметься етнічним фестивалем. Адже, за висловом Івана Плюща, українці важко лише запрягають...
Проте, знаючи Президента, можна собі уявити, що він би на це не зважив, якби не його власні прибічники, жодному з яких він не в змозі довіряти й яким смертельно набридло кожного ранку прокидатися з думкою про те, з якої ноги встав сьогодні Леонід Данилович. Голосування щодо політреформи досить чітко продемонструвало Президентові межі його впливу, тиску, а також межу його підтримки. За таких обставин можна скільки завгодно призначати губернаторів, на кшталт Сергія Довганя, що "посприяв" загибелі "Канівської четвірки" в 1999 році, чи сформувати з членів СДПУ(о) весь силовий блок, але не можна бути впевненим у "потрібній" поведінці цих людей, а також їхніх підлеглих у гострій ситуації.
Відтак жодний "наступник" не видається Президентові достатньою гарантією подальшого безбідного майбутнього. Можливо, саме цим викликане настирливе бажання у останню мить пов''язати із собою планованого "наступника", тобто Януковича, спільною відповідальністю за "акції" на кшталт Мукачевого та "суперечливими" з погляду національних інтересів рішеннями щодо приватизації та щодо напрямку транспортування нафти трубопроводом Одеса-Броди. Цій же ж таки меті - збереженню контролю над власним оточенням - слугує й невизначена поведінка Кучми щодо третього терміну. Адже така поведінка утримує Прем''єра у двозначному становищі, бо висування Кучми на третій термін найбільше вдарить саме по ньому.
Нарешті, перспектива Кучми-3 утримує в напруженні й опозиціонерів, які - хто свідомо, а хто підсвідомо - не бажають мати Леоніда Даниловича як противника. Це можна сказати про всіх, не виключаючи, на жаль, і Віктора Ющенка. Принаймні, передвиборчі стратегії виглядають збудованими саме так, наче Кучма вже не балотуватиметься. А це, у свою чергу, відкриває Президентові додатковий простір для маневрів і можливих домовленостей про подальшу власну долю. Відтак, досі "крові" Леоніда Кучми ніхто, крім Юлії Тимошенко, не вимагає, принаймні публічно. В кращому разі йдеться про відповідальність доволі абстрактної "влади", або "злочинного режиму". Отже, до серпня у Президента ще є час найкращим чином влаштувати подальшу власну долю залежно від того, як розвиватиметься ситуація.
Тижневик "Українське слово"
