Доступність посилання

05 грудня 2016, Київ 20:40

Уроки прогнозування. Як передбачити поведінку виборців.


Сергій Собуцький

Iз наближенням дня виборів загострюються дискусії, пов''язані з інтерпретацією отримуваних соціологічними центрами даних опитувань громадської думки. Як правило, вони стосуються питання прогнозування результатів виборів. Паралельно дедалі частіше дискутують проблему "нічиїх" виборців і пов''язану з нею - "третьої сили". Особливо захоплюються її аналізом політологи.

У чому суть цієї проблеми? Як правило, опитування, які проводять напередодні виборів, й особливо за кілька місяців до дня голосування, дають результати, найважливішою характеристикою яких є вельми значний відсоток респондентів, котрі не визначилися, так би мовити, з об''єктом свого вибору. Нерідко дані тут "доходять" до третини потенційних виборців.

Тут і виникають дві істотні проблеми. Перша - що це за електорат? Чий він? Друга - чого від нього чекати в день виборів?

Значна частка "нічиїх" виборців є в усіх практично країнах і виявляється під час проведення передвиборних опитувань. Зрозуміло, що вона менша там, де електорат політично структурованіший.

І річ тут не в тому, що ці потенційні виборці чекають - не дочекаються появи такої собі "третьої сили". Мабуть, лише стосовно 0,9% електорату можна говорити, що ці люди чогось "чекають". Зовсім інших висновків доходиш, аналізуючи причини, через які значна частина опитаних не має наміру йти на вибори (14,4%, див. таблиці 1 та 2). Як бачимо, серед них вельми мало людей, які не хочуть йти на вибори тому, що їх не влаштовують потенційні кандидати на посаду президента. Більшість - люди політично пасивні або ті, хто не вірить у прозорість виборів, незалежно від того, яким буде "набір" прізвищ у бюлетенях. Щоправда, кількість тих, хто проігнорує голосування), як свідчить український досвід, буде все ж набагато більша. Так, у 1999 р. частка тих, хто не з''явився до урн для голосування, становила близько 30% від загальної кількості виборців.

Мабуть, такою ж неоднозначною є позиція електорату, що має намір голосувати "проти всіх". Серед нього значна частка людей, які ностальгують за минулим, із певними психічними відхиленнями тощо. Ця проблема потребує додаткового вивчення.

Іншими словами, певна частка виборців, які "чекають" абсолютно іншого, не схожого на тих, хто реєструється сьогодні, кандидата, існує. Але вона, з одного боку, не така значна, як це подають окремі політологи. З іншого - це зовсім не обов''язково люди, які чекають на появу "третьої сили".

Цікаво, до речі, що саме політики, політологи, соціологи, інші суб''єкти політичного процесу в Україні розуміють під цією "третьою силою" (насправді - "четвертою", оскільки дві перші - це провладні сили й опозиція, а третя - "ліві")? Іноді складається враження, що під так званою "третьою силою" розуміють якогось із відомих сьогодні політиків "першого ряду", який не приєднався до підтримки "єдиного кандидата".

Отже, що ми маємо? По-перше, частина потенційного електорату, який справді не прийде на вибори (тут, звісно, треба коректувати отримувані під час опитувань дані з урахуванням результатів попередніх виборних кампаній й інших обставин). По-друге, певний "сухий залишок" - частина респондентів, які визначаться зі своїм вибором, можливо, у найостанніший момент. Саме від них нерідко залежать реальні результати голосування.

Як визначити специфіку електоральної поведінки цієї частини електорату в день виборів. Саме тут, на наш погляд, криються проблеми, пов''язані з ефективністю функціонування електоральної соціології і, зокрема, з трактуванням отримуваних під час опитувань даних політиками та населенням. Автор неодноразово відзначав у своїх публікаціях, що потрібно вельми точно та чітко говорити при публікації опитувальної електоральної інформації, про що йдеться: про отримані рейтинги політиків (зважаючи на 30-40% тих, хто не визначився), чи ж про прогнози політологів на основі певних методик.

У процесі досліджень неодноразово доводилося стикатися як із випадками, коли реальні переваги виборців "розподілялися" практично з точною відповідністю до пропорцій, визначених у ході опитувань, так і з абсолютно іншими картинами. Наприклад, у ході виборчої кампанії 2002 року в одному з округів отримали такі дані: за основного кандидата мали намір голосувати близько 40% респондентів; за його головного противника - 7%. А в результаті за першого проголосували 38%, за другого - 32%. Те саме відбувається і на загальнонаціональному рівні. Пригадаймо президентську виборчу кампанію 1999 р., коли Н. Вітренко, яка лідирувала практично до останнього моменту в опитувальних рейтингах, не ввійшла навіть до "трійки" переможців першого туру.

Тому в ході кампанії із виборів президента України соціологам і політологам, наводячи результати опитувань громадської думки, треба, ймовірно, діяти так: вказувати, наприклад, що за кандидата Іваненка мають намір голосувати 26% опитаних, за кандидата Петренка - 20% (зважаючи на 20% тих, хто не вирішив, брати участь їм у виборах чи ні, і на 20% тих, хто не визначився, за кого голосувати). Зовні це здається абсолютно неприйнятним. Насправді - подібний підхід дозволяє, з одного боку, позначити наявне співвідношення прихильників цих кандидатів на момент опитування. З іншого - показує, яким значним може бути реальний "люфт" у зміні співвідношення електоратів цих кандидатів.

А ось стосовно того, як складатиметься реальна ситуація біля виборчих урн, повинні будуватися прогнози соціологів і політологів (головним чином - других), засновані на спеціально розроблених методиках. Ця проблема також заслуговує на окремий розгляд.

У принципі, тут існують два основні підходи: статистичний і соціологічний. У разі застосування першого використовують багаторічну статистику участі населення у виборах і їхніх результатів (у США збирають і зберігають такі дані за десятки президентських виборчих кампаній). Цю статистику доповнюють, фіксуючи тенденції, що виникають у громадських настроях. На жаль, в українських умовах подібний підхід поки що непридатний. З одного боку, ми не маємо тривалої практики демократичних президентських виборів. З іншого - практично не сформована "виборча географія", тобто чіткі і постійно використовувані кордони виборчих округів. Нарешті, не є досить визначеними електорати різних партій і політичних сил. Тому при прогнозуванні підсумків виборних кампаній українські соціологи та політологи вимушені використовувати лише другий метод. Тобто намагатися дати максимально точні прогнози, спираючись виключно на дані опитувань громадської думки виборців. Результати такого прогнозування, хоч як це сумно, не вселяють оптимізму. Взяти, наприклад, прогнози щодо проходження українських партій до Верховної Ради в 2002 році. Отже, сьогодні перед соціологічними службами та політологічними центрами стоїть завдання - підготувати та використати протягом президентської кампанії хоч би досить точні методики прогнозування.

Ту обставину, що звичайні соціологічні рейтинги вельми рідко дають надійні результати (до того ж, з нашого досвіду, більш-менш обгрунтовані прогнози тут вдаються лише стосовно лідерів виборчої гонки), паралельно "відчули" й українські, й російські соціологи. Тому вони й переходять до використання певних спеціальних методик прогнозування. Так, на останніх виборах до російської Держдуми дослідницькі центри використали отакі цікаві методики прогнозування:

* корекцію рейтингів шляхом зважування; російський центр ФГД під керівництвом А. Ослона вперше перейшов до широкої публікації не просто даних, отриманих безпосередньо при проведенні опитувань, а "зважених" рейтингів, при обрахуванні яких використовували, зокрема, ретроспективні питання про голосування респондента на минулих виборах;

* "праймеріз" - тобто методику пробного голосування, організовуваного "за всіма правилами" в кількох населених пунктах, голосування в яких зазвичай є найближчим до голосування в середньому по Росії;

* "методику Урнова", засновану на усередненні даних, рейтингів, отримуваних різними центрами тощо. Можна заперечити: чому російські соціологи та політологи не змогли чітко передбачити результати голосування? Нагадаємо: стосовно партії "Яблоко" і Союзу правих сил помилка була мінімальною. Проте щодо Компартії та "Батьківщини" похибки були вельми високими.

Відповідь очевидна. По-перше, такі методики можуть бути лише імовірнісними, тобто абсолютно точний прогноз в умовах виборів такого типу, на нашу думку, неможливий у принципі. Особливо з огляду на слабку політичну структурованість електорату, специфіку його ментальності. Відомо, що єдиноросам навіть не довелося вести серйозну виборчу кампанію: народу було досить, що їх підтримує В. Путін.

По-друге, в цей час триває лише процес створення та перевірки таких методик. Результату досягнуть не одразу. За таку роботу слід уже братися й українським соціологам та політологам, оскільки сучасна якість їхніх прогнозів не лише не підвищує їхній авторитет, а нерідко призводить до розчарування і політиків, і електорату роботою фахівців, які малюють неточні, іноді принципово відмінні від реальних результатів виборів картини.

Протягом останніх п''яти років спроби розробити подібну методику робить і Центр соціологічних і політичних досліджень та технологій "СОЦІОПОЛІС". Її суть зводиться до визначення рейтингів претендентів із подальшим "розподілом" голосів тих респондентів, хто не визначився на момент проведення опитування, за пунктами. Зрозуміло, що розробкою подібних методик слід займатися постійно та настирливо. Але таке свято, як вибори, в нас буває так рідко, що перевірити результативність подібних методик можна практично лише раз на два роки. Чим, як здається, й треба зайнятися у вересні - на початку жовтня, коли ці прогнози ще можна буде оприлюднити.

Володимир ПОЛТОРАК, директор Центру "СОЦІОПОЛІС", доктор філософських наук, професор

Газета "День"

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG