Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 00:15

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: Центральна Україна, її електоральні симпатії, рівень поінформованості виборців про політичні процеси та активність місцевих осередків провідних політичних сил; Вплив певних радикальних політичних сил на імідж української демократичної опозиції; Вибори до Української Головної Визвольної Ради.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 4 серпня 2004 року.

Олекса Боярко

Вітаю вас, шановні слухачі!

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Боярко.

Сьогодні ми присвячуємо нашу передачу наступним президентським виборам в Україні.

Центральна Україна, її електоральні симпатії, рівень поінформованості виборців про політичні процеси та активність місцевих осередків провідних політичних сил – про це все в нашій програмі розповідь веде керівник наукових програм Інституту відкритої політики Максим Стріха.

Максим Стріха

Здається, вже стало загальником стверджувати: результати майбутніх президентських виборів визначить не Львів, який визначився із своїми симпатіями і не Донецьк, чиї симпатії, попри всі трагедії на шахтах вже визначили.

Майбутнього президента обиратиме Центральна Україна, де найбільше тих, хто сьогодні вагається, хто підтримує кандидатів так би мовити другого ешелону: Мороза, Симоненка, Вітренко та інших.

Впродовж 10 днів я мав унікальну нагоду разом з групою культурно-просвітницької експедиції “Соборна Україна 2004” об’їхати всі області Центральної України: Полтавську, Дніпропетровську, Запорізьку, Кіровоградську, Черкаську і врешті-решт Київську.

Позаду понад 2 тисячі кілометрів, позаду десятки зустрічей в різних аудиторіях чи просто неба, бо дуже часто влада, м’яко кажучи, не сприяла цим зустрічам. Нарешті, можна зробити певні висновки, що ж саме являє собою узагальнений електоральний портрет цих регіонів.

Насамперед українці в масі своїй поінформовані погано, але навіть у глухому районному центрі Добровеличківка, селищі на північній околиці якого за іронією долі встановлено знак “Географічний центр України” є досить людей, які все ж таки передплачують київські газети, зокрема, і опозиційного напрямку і, які слухають на коротких хвилях попри всі проблеми радіо “Свобода”, “Голос Америки”, “Бі-Бі-Сі”, які мають достатньо адекватне уявлення про політичні процеси, які відбуваються насправді.

Такі люди в своїй переважній більшості підтримують Віктора Ющенка. Оскільки вони є природними осередками впливу, то підтримка Ющенка в Центральній Україні є все ж таки незміренно вищою, аніж те місце, яке відводять цьому кандидатові сьогоднішні електронні ЗМІ.

Натомість під час наших зустрічей нам пощастило зустрітися лише з однією людиною, яка не з обов’язку, а з переконань доводила нам, що голосуватиме за Віктора Федоровича Януковича, бо він наведе порядок.

Зрозуміло, що Януковича підтримувало й багато інших, але то уже радше за посадою, бо сьогодні районні держадміністрації, структури виконавчої влади майже тотально включені у передвиборчу агітацію, у збирання підписів саме за цього кандидата.

Але знов-таки, що прикметне, після зустрічі з нами до нас часто підходили працівники правоохоронних органів, мери невеличких міст, селищ, або і середніх міст і казали, що на них тиснуть, але вони зроблять все від них залежне, щоб все ж таки оголошені результати виборів адекватно відповідали реальній ситуації.

Небезпека застосування брудних технологій лишається достатньо великою. Ми в декількох областях зустрічалися з людьми, яким уже сьогодні пропонується написати заяви про голосування вдома, про неможливість прибути на дільницю за станом здоров’я, докласти до такої заяви ксерокопію першої і третьої сторіночок паспорта. За цю послугу надається зразу 50 гривень.

А після того, як під час голосування вдома означена людина проголосує за відомого кандидата, підтримуваного владою, то вона отримає і решту 50 гривень.

Але дуже цікаво, що люди, які до нас підходили робили це, щоб не просто повідомити, що технологію запущено. Вони питали нашої поради, яким чином ці факти викрити, яким чином протидіяти спробі фальсифікації виборів.

Всі враження нашої подорожі підводять до одного єдиного висновку. Якщо б вибори відбувалися бодай відносно чесно, то їхній результат в Центральній Україні можна спрогнозувати вже сьогодні.

Достатньо впевнено переможе Віктор Ющенко, бо навіть чимало прихильників СПУ, підтримуючи свою партію і, безумовно, прагнучи проголосувати за неї на майбутніх парламентських виборах сьогодні розуміють, що альтернатива є дуже чітка і однозначна.

Проте, наскільки нечесними будуть ці вибори, чи будуть вони відносно нечесними, чи будуть вони дуже нечесними, чи, нарешті, будуть вони катастрофічно нечесними, питання наразі залишається відкритим.

Олекса Боярко

Ще напередодні початку виборчої кампанії наша програма порушувала проблему небезпеки впливу певних радикальних політичних сил на імідж української демократичної опозиції. Чи перетворилася ця небезпека з потенційної на реальну? Перед мікрофоном професор Вадим Скуратівський.

Вадим Скуратівський

Йдеться про те, що дуже багато громадян України, отже, нас з вами, покладають ті чи ті свої політичні та інші просто таки біографічні надії на нашу опозицію, маючи надію на те, що опозиція так чи інакше у тих чи тих політичних формах перемінить загальну ситуацію в країні.

Але давайте подивимось на певні ознаки, риси і характеристики цієї опозиції і вони вражають не просто різко, вони неприємно вражають.

Кандидат на президентську посаду від СПУ Олександр Мороз. Він у своїй президентській програмі називає Україну європейською державою та заявляє про європейський вибір.

Через деякий час той же самий кандидат сказав, що на його думку Україна ніколи не буде членом ЄС. Про це він заявив, перебуваючи в Івано-Франківську.

Мороз сказав, що у разі перемоги він не ставитиме собі за мету вступ України до європейського співтовариства і назвав спекуляцією теперішні заяви влади та опозиції про євроінтеграцію.

Власне, що ми будемо робити у вашому гіпотетичному майбутньому, добродію Мороз? Не йти до Європи. Що ж, це означає, що ми будемо іти від Європи.

Що це конкретно означає? Скажімо, приналежний до політичного поля “НУ” добродій Олег Тягнибок сказав на Яворині на учтах пам’яті видатного вояка УПА Клима Савура таке, що не, як то кажуть, входить в будь-який ефір, в будь-які газетні шпальти, одразу образивши і росіян і євреїв. Він заговорив по суті на націонал-соціалістичному жаргоні.

Що це означає? Це означає по суті, що одразу репутація “НУ” зазнає не просто якихось певних поразок, а ця репутація може перемінитися в очах тих самих громадян, які покладали свої гуманістичні надії на “НУ”.

Про який гуманізм можна говорити у зв’язку з такими заявами? Дивним чином ці самі заяви нібито перебувають у режимі радикально-українського патріотизму, але насправді вони дуже нагадують певні фразеологізми і просто жаргон отих самих квазіукраїнців 1900-тих років, які вперто себе заявляли у системі союзу руского народа.

Чому це так? Для чого це так? Чому дозволяє собі той чи той представник опозиції поводити себе таким чином?

Між іншим голова київської міської організації УРП “Собор” пише: “Міжнародні російські та сіоністські центри, що захопили або заснували в Україні найтиражніші друковані видання взяли курс на прискорення подальшого зросійщення України аби не допустити побудови української національної держави”.

По-моєму, сіоністи займаються зовсім іншими речами у біжучому світі, закріплюючи ті чи ті успіхи своєї держави, яка існує і цілком легітимно на Близькому Сході сьогодні.

Йдеться про те, що зрештою, якщо вже ви звертаєтеся до оцих самих саме темних плям сучасної масової свідомості, то ви, як опозиціонери, робите велику помилку. Ви повертаєтеся до тієї самої схеми, яка колись уже спрацювала у цьому світі. Комуністи так активно боролися з фашистами, що, зрештою, перетворилися на фашистів.

Приміром, певні видання друкують “добродія Ходоса”, того самого харківського письменника єврейського походження, який взагалі дублює у своїй квазіпубліцистиці ті чи ті пасажі у націонал-соціалістичної пропаганди. Буває таке з євреями, які перетворюються на юдофобів.

Можна пригадати українців, які впродовж 50-тих років, які перетворилися себе на колабораціоністів тогочасного підрадянського режиму тут на Україні (ще не в Україні, а на Україні).

Що означає це все? Це означає передовсім те, що зовсім несподівано може для себе, але загальний ландшафт опозиції зазнає певних перемін, покривається певними плямами, які ніякі політтехнології уже не зможуть усунути.

Тобто це певний шлях до політичної катастрофи опозиції до невдачі. Якщо у нас такі опозиціонери, то що вже говорити про тих з ким вони борються?

Це якась дивна ситуація, яка нагадує якийсь зловісний карнавал, зловісний гротеск на політичному горизонті. Є така особливість у людини в історії.

От вона перебуває в певній альтернативі до певної сили, а потім внаслідок свого граничного азарту і темпераменту починає дублювати найгірше у свого опонента, а вслід тим бере, ба навіть, в якихось застарілих, анахронічних, у понурих реакційних історичних сил те, що мало залишитись у трагічному ХХ столітті, а не перекочувати на початок ХХІ століття.

Олекса Боярко

І на закінчення – екскурс в історію. 60 років тому в Україні відбулися вибори до Української Головної Визвольної Ради. Про особливості формування цього своєрідного передпарламенту України в умовах війни розповідає Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

На початку 1944 року у середовищі ОУН та УПА виникла ідея створення всеукраїнського представницького органу з функціями передпарламенту під назвою “Українська Головна Визвольна Рада”.

У січні підготовку до її створення розпочала ініціативна комісія на чолі з Левом Шанковським, яка встановила зв’язки з окремими українськими політиками. До складу УГВР відмовилися увійти представники мельниківської ОУН. Установчий збір Української Головної Визвольної Ради відбувся 11–15 липня неподалік села Недільної на Львівщині. До Ради на позапартійних засадах були обрані представники більшості реґіонів України та різних політичних сил, які стояли на спільній платформі державної самостійності України.

З двадцяти членів-засновників Ради дванадцять походили з Галичини, шестеро – зі Східної України, двоє – з Волині. Тільки шестеро з них представляли ОУН або УПА. Обрання Президентом УГВР колишнього члена Центральної Ради Кирила Осьмака з Полтавщини засвідчувало тяглість української державної традиції.

Віце-президентом був обраний Василь Мудрий з Тернопільщини, який перед війною очолював Українське Народно-Демократичне Об’єднання. До УНДО належав і майбутній співробітник радіо “Свобода” Зенон Пеленський. Другим віце-президентом став греко-католицький священик Іван Гриньох, третім – колишній науковець з Харкова Іван Вовчук. Секретар президії УГВР Микола Дужий був колишнім підхорунжим Української Галицької Армії. Головою Генерального секретаріату (тобто, підпільного уряду) та генеральним секретарем військових справ став головнокомандувач УПА, лідер ОУН-б Роман Шухевич.

Генеральний секретар закордонних справ Микола Лебедь походив з Львівщини і був одним з лідерів ОУН-б. Генеральний секретар внутрішніх справ Ростислав Волошин з Рівненщини теж був членом ОУН-б. А генеральний секретар бюро інформації Йосип Позичанюк походив з Вінничини.

Уродженець Винників біля Львова Євген Врецьона, який згодом став президентом Закордонного представництва УГВР, входив до складу генерального штабу Карпатської Січі. Генеральним суддею був обраний галичанин, професор Ярослав Біленький. У своєму Універсалі УГВР заявила, що (цитата) “з сьогоднішнім днем переймає на себе керівництво визвольною боротьбою Українського Народу”.

Олекса Боярко

На все добре, шановні слухачі.

Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”, присвячену наступним президентським виборам в Україні.

Вів передачу Олекса Боярко.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG