Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 22:21

“Віта Нова”: Незвідане у природі; Екстремальна гра "Сталкер"; Павлу Муравському - 90.


Павло Вольвач

Аудіозапис програми:

Київ, 9 серпня 2004 року.

Павло Вольвач

Вітаю Вас, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.

Один за одним падають бастіони невідомості перед людським розумом. А життя, підсвічуючись все новими й новими проривами до незвіданого, наповнюється іншими формами. Щоправда, не стаючи від того менш загадковим.

Ось лише кілька повідомлень, абсолютно звичних і навіть пересічних.

Британські вчені готують до запуску новий апарат для дослідження Марсу.

Російська експедиція вирушила з Красноярська в Евенкію. Вчені припускають, що в 1908-му році в тайзі поблизу річки Тунгуски упав не метеорит, а міжпланетний космічний корабель. Що то покажуть дослідження?

Компанія “ІВМ” приступила до створення найпотужнішого в світі комп’ютера, який здатний за 1 секунду виконувати 20 трильйонів операцій.

Вдумайтеся! На подібні обчислення з допомогою калькулятора людині потрібно було б витратити більше 1 мільйона років.

Таких повідомлень безліч. Ми вибрали навмання перше, що потрапило під руку, і що якнайкраще характеризує сам процес. Процес відкриття незвіданого, спроби заглянути за край таємничості...

І все ж, незважаючи на новітні технології і наукові досягнення людства, наша планета приберегла безліч загадок, які все ще не мають наукового пояснення.

І про деякі з цих незбагненних речей розповідає Володимир Ляшко.

Володимир Ляшко

Скажу навіть більше: складається враження, що освоєння космосу випереджає освоєння океанських чи земних глибин. Навіть по-домашньому близьке усім нам Чорне море дивує незвіданими явищами.

Раз-по-раз з Криму приходять повідомлення про якогось велетенського змія, що плаває у морі. Подібні свідчення друкувалися в газетах та наукових дослідженнях у 1828-му, 1921-му, 1952-му і в 90-х роках минулого століття.

Ось що розповів репортерам феодосієць Володимир Вольський.

У серпні 1992-го року під час купання неподалік мису Кнік Атлама він побачив метрів за 30 від себе величезну, до півметра, голову змії на тонкій, близько 30 сантиметрів завтовшки, шиї. Вольський насилу втік від чудовиська, допливши до кам’яної гряди. Невідома істота справила на нього жахливе враження!

У свідченнях, зібраних за багато років, звертається увага на те, що дельфіни страшенно бояться невідомої істоти і миттєво тікають.

Повідомлялося також, що рибалки знаходять мертвих дельфінів з слідами зубів невідомого звіра. Ширина укусів по дузі досягала близько метра.

“Настане час, - зазначають автори численних матеріалів у ЗМІ, - і вчені відкинуть скепсис та снобізм, і займуться аналізом зібраних фактів”.

Про цікавий випадок повідомив газеті “Вєчєрніє вєсті” читач Микола Бучко. Восени минулого року він збирав гриби неподалік Чорнобильської зони. Там він і побачив незвичайну птицю, яка була схожа “на крокодила з крилами і хвостом пацюка”. Він не став шукати лігвища цього монстра, бо побачив гострі зуби, а розмах крил був метра півтора.

Як ставитися до подібних сенсацій?

Заступник директора агенції “Чорнобильінтерінформ” Микола Дмитрук, який у зоні відчуження працює давно, каже, що вони звикли до подібних повідомлень. Ніхто з обслуговуючого персоналу чогось незвичного у житті фауни і флори не помітив.

Хоча у перші роки після аварії на ЧАЕС академік Дмитро Гродзинський показував на прес-конференціях листок липи розміром з тарілку. Так на рослини діяв високий рівень радіації.

Сьогодні нічого подібного не спостерігається.

Щодня у Чорнобилі бувають різні делегації: вчених, журналістів. “Приїжджають і туристи, хоча в умовах зони безумовного відселення це звучить фантастично,” - каже Дмитрук.

З великим скепсисом до повідомлень про “чорнобильського монстра” поставився і доктор технічних наук Олександр Ключников.

Він теж тривалий час працює в Чорнобилі і добре знає усе живе, що бігає і літає в зоні. Він припустив, що на людей міг справити велике враження білохвостий орлан, який розплодився тут за останні роки. Це велетенський орел з розмахом крил до трьох метрів! Він полюбляє полювати на рибу, якої тут розвелося теж багато.

Олександр Ключников розповідає:

Олександр Ключников

Не так давно один із птахів вдарився там в лінію високовольтну і впав. Йому 2,8 роки і в нього розмах крил 2 метри 56 сантиметрів. Це дуже рідкий птах. Його досліджує біологічний факультет університету нашого національного. Їх тут аж 24. А взагалі вони дуже рідкі: він у Червоних Книгах і всесвітній, і європейській, і українській.

Володимир Ляшко

Тож можна собі уявити таку картину: сутеніє, у небі з’являється якесь чудовисько з величезними крилами і величезною рибиною, котра виблискує у місячному сяйві!

Олександр Ключников

Великий птах. Дуже красивий. Він неагресивний. Це честь для України, я вважаю.

Володимир Ляшко

Так підвів підсумок нашій розмові відомий вчений.

Павло Вольвач

Лохнеські чудовиська, чорнобильські монстри, невідкриті землі й нерозгадані історичні таємниці, інші загадковості й сенсації...

Можна по-різному ставитися до всього цього. Зрозуміло лише одне: людству потрібні таємниці й легенди. Воно їх весь час відшуковує і, натомість старих і розгаданих, створює нові. Це в природі людини. І українці тут, звісно ж, не виняток, один “Вій” досить згадати.

А ще людство шукає скарби. Вірить у свою Атлантиду. Знаходить власну Трою. Без цього не було б наукового прогресу і не було б багатьох казок, переказів, пісень народних.

Легенди про скарби гетьмана Полуботка, про козацькі скарби, заховані десь у Подніпров’ї, про золоті прикраси скіфських царів чи багатства Трипілля живлять українську автентику споконвіку. Іноді навіть ворохоблять парламент, спричиняючи трохи не претензії до інших держав, котрі, буцімто, “зажилили” наське золото.

Конфлікту тоді, Богу дякувати, не сталося, але сама сверблячка пошуку скарбів серед українських підданих нікуди не вівитрилася.

І сучасна київська молодь осторонь процесу вирішила не залишатись: розписала правила і стратегію нової гри “Сталкер”, яка виявилась першою на Східноєвропейських теренах реальною екстремальною грою і одинаків, і команд.

Що не кажи, вчувається новітній підхід “покоління, що обирає “Пепсі”.

Про цю гру та її “батьків–засновників” розповідає наша київська кореспондентка Богдана Костюк.

Богдана Костюк

“Останній герой” і “Форд Байярд” просто “відпочивають” поруч із українським “Стакером”. Адже у “Сталкері” перемогу здобувають люди інтелектуальні, з швидким розумом і добре тренованими м’язами - у пошуках скарбів їм доводиться розшифровувати артефакти – підказки і мандрувати лісами і селами Київщини.

І, за словами організатора першої гри, режисера Леоніда Кантера, для перемоги треба володіти розумом, знаннями і тілом.

Слово Леонідові Кантеру.

Леонід Кантер

Я зрозумів, що це екстремальна гра таким чином: напередодні того, як знайшли скарб, я їхав до того місця, де знаходився скарб, в дуже гарному настрої, і раптом... поруч з цією стежкою лісною два кабани летять в різні боки з хрюканням.

Я був шокований: зупиняюся і розумію, що нічого з ними не можу зробити, бо це не великі корови чи повільні свині, це гігантські собаки. Я не те, що їх ножем не зупиню чи на дереві заховаюся, я взагалі від них не втечу ніяк, тобто, якщо вони захочуть мене збити чи задавати, то я нічого з ними не зроблю.

Я зупиняюся, дістаю ліхтарик і намагаюся світити в ліс, щоб світлом їх зупинити. Проте ще не зовсім темно було і ліхтарик майже не працював. Один кабан втік десь у кущі, а інший – десь тут, поряд з дорогою. Я йду і плескаю в долоні, ніби це мисливці стріляють.

Через 15 хвилин мого плескання – свист. Я повертаюся, а це йдуть двоє регентів, які є співорганізаторами, вони ходили в село за водою. Вони 15 хвилин йшли за мною і не вірили в те, що це йду я, і боялися підійти, бо йде людина і плескає. Оце реально екстрім.

Богдана Костюк

Подібних випадків вистачає, і “взяти гору” може людина, здатна до аналітики і рішучих дій.

Своїми враженнями від гри ділиться одна з переможниць Марина Ніколаєнко.

Марина Ніколаєнко

Гра “Стакер” – це надекстремальна розвага. Я думала, що є різноманітні способи дозвілля: є творчий спосіб проводити дозвілля – піти у клуб авторської пісні і поїхати з ними на фестиваль, а є екстремальні пригодницькі способи дозвілля – це “Стакер”.

Тобто, це дуже корисна, дуже важка, захоплююча і цікава гра, оскільки жодна, мабуть, клітина твого організму не відпочиває, вона весь час навчається, вона напружується, вона працює. Це дуже поживна, корисна їжа як для мозку, так і для тіла.

Це привід подумати над великою кількістю речей, над якими я не замислювалася в реальному житті, оскільки не було причин. Наприклад, я дуже багато чогось думала про Бога, оскільки елемент везіння в цій грі настільки важливий... Якщо тобі везе, то ти кажеш: “Дякую! Все добре. Все нормально”. А якщо не везе, то думаєш: “Боже, а що ж я не так зробила. А в житті? А в грі? А на кого я тут зла була? Може, на своїх суперників? Прости мені. Нехай нам зараз пощастить”.

Також я дуже багато думала про те, а що таке є воля до перемоги?

Богдана Костюк

І Марина, і Леонід стверджують, що “Сталкер” своєрідна гра на випередження, адже українська держава потребує молодих “топ менеджерів”, здатних швидко орієнтуватись у скрутному становищі, приймати правильне рішення, виробляти відповідну стратегію і досягати поставленої мети, тобто будувати суверенну Україну.

Павло Вольвач

Але не лише крейдяні кола на підлозі церкви, панночки в літаючих трунах та інші дамочки на мітлах притаманні нашим теренам. Було й інше, інші скарби. І зараз є.

З давніх-давен Україна славилася своїм співочим і хоровим мистецтвом. Саме в цій царині українська культура досягла найвищих висот.

Традиції Миколи Леонтовича, Олександра Кощиця, Нестора Городовенка, Гурія Верьовки продовжували наступні покоління хорових майстрів.

Одному з них, відомому українському хоровому диригенту і педагогу, лауреату Національної премії імені Тараса Шевченка Павлу Муравському нещодавно виповнилося 90 років від дня народження.

Леся Олійник

Свою творчу біографію патріарх хорового співу Павло Муравський почав 70 років тому вчителем співів та вихователем у дитячому садку у всесвітньо відомому тепер місті Чорнобилі, а вже через сім років йому доручили провідну українську капелу “Думка”.

Львівську хорову капелу “Трембіта” він очолював упродовж 17 років.

Нині, у свої 90, надзвичайно працездатний і молодий духом професор Павло Муравський керує студентським хором, який вивів на світову сцену, а також продовжує педагогічну діяльність у Національній музичній академії.

“Непокірний Павло” - так називають Муравського за прямоту суджень, за небажання пристосовуватися. Саме за це і страждав у своєму житті, саме за чесність і відвертість його позбавили керівництва капели “Думка”.

Аякже ж, він дозволив собі сказати критичні слова на адресу тодішнього міністра культури, які одразу ж були донесені запопадливими колегами.

Як згадує сам Павло Іванович, у розпачі надумав навіть заподіяти собі смерть, а коли оговтався, вирішив виїхати геть з України.

Росія одразу ж запропонувала Муравському кілька посад, але залишився працювати в Києві. Замість професійного хору маститому диригенту доручили керувати хоровим колективом студентів столичної консерваторії.

І досі він залишається його керівником, втілюючи в життя справжнє чудо: з непрофесійної ще молоді і нетривалого за досвідом колективу (адже кожні п’ять років склад хору змінюється), Муравський спромігся випестити професійний хор, якому під силу найскладніші партитури.

Студентський хор Національної музичної академії нині знають в багатьох країнах.

Серед фахівців побутує вислів “школа Муравського”. Один із секретів цієї школи, якого він притримується ось уже 35 років – спів без акомпанементу, тільки за допомогою камертону. Інструментальний супровід додається в останній момент, перед концертом.

На переконання Майстра, лише у такий спосіб внутрішній слух можна довести до досконалості, а, отже, до ідеальної чистоти звучання. А саме це є найпершою умовою професійного, високохудожнього хорового виконання.

На запитання до Павла Івановича, як йому вдається зберегти молодість і силу духу, він відповів: “Певно, то від Бога. Я завжди жив і працював чесно. І чим більше працюю для людей, тим більше хочеться для них працювати”.

Павло Вольвач

Щодо того, що хочеться працювати – це правда. Але час добіг кінця, і я нагадую, що це була “Віта Нова”. Слухайте нас, любіть життя, бережіть молодість і силу духу. А ми вам в тому трохи допоможемо.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG