Аудіозапис програми:
Київ, 11 серпня 2004 року.
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі!
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Сьогодні ми вестимемо мову про феномен нонконформізму в українській культурі.
Спершу – про те, що вкладається зазвичай в поняття “нонконформізм”. Слово нашій колезі Надії Степулі.
Надія Степула
Великий нонконформіст 18 століття Жульєн Ламетрі, якого страшенно ненавиділи навіть і після того, як він помер, за те, що смів порівняти людину з механізмом, у “Нарисі про свободу поглядів” писав: “Горе тому, хто висловлює власні свої думки, але не може їх захистити, якщо ці думки вивищуються над посередніми або відрізняються від таких бодай трохи. Бо це означає фактичне відлучення від стада”. Проблема давня, хоч вік двадцять перший і має свої нюанси, як, зрештою, будь-який інший...
Хто такі нонконформісти? Ті, хто завжди вирізняються високим рівнем пасіонарності? Ті, хто готові до пошуків, - нових активних пошуків, але не готові шукати “вічно”?.. Епоха шістдесятників, дисидентів водночас була і часом нонконформістів.
Невідомі і маловідомі поети, мистці, або ж – ті, кого саме невідомими і маловідомими хотіли бачити інші, “правильні” члени тодішнього суспільства, намагалися творити нову культуру. Їх намагалися “селекційно знищувати”, себто, за термінологією відомого соціолога Валерія Хмелька, “виполювати”.
У 1997 році В.Хмелько озвучив на сторінках часопису “Дух і літера” тезу, популярну й нині. Він сказав, що брак силових вичвів протесту в Україні “пов’язаний із впливом селекційної роботи, яку 70 років проводив минулий режим, виполюючи активних нонконформістів, здатних вести за собою та підбурювати”.
Могутня хвиля творчих нонконформістів свого часу з’явилася в Росії, власне в тодішньому Ленінграді, тепер знову Петербурзі. Тоді ж представники українського нонконформізму теж почали ламати – не так списи, як свої власні долі.
Писали вони в шухляди, працювали в основному сторожами, двірниками, режисерами підпільних театрів, друкувалися в самвидаві, ставали мандрівними філософами та перебували під незмигним оком КГБ.
Щодо іміджу, то про них теж піклувалися відповідіні структури: переважно показували їх диваками, андеграундниками , часом – і без клепки в голові, а здебільшого охрещували їх “антирадянською потолоччю”.
Попри те, що, як видається, нонконформісти таки прискорили кінець тієї епохи, того режиму, дещо перемінилося і в них самих. Із плином часу колишні радикальні теоретики, творці текстів, котрі (тексти) мали підривати тодішній режим, або відступили від засадничих своїх принципів, або – потрапили під прес того режиму, що успішно ламав хребти, або – опинилися в місцях, де можна було роками міркувати над своєю незручною для суспільства поведінкою...
І сьогодні велика частина дисидентів та нонконформістів тієї української доби, за висловом одного з політологів, “мумуфікована” – час, мовляв, розпочинати процес розгортання того сувою, в який вони повиті, “розбивати пластикові саркофаги й дивитися їх справжні обличчя”, себто – робити їх життя – живим, а спадщину їхню – актуальною. Нонконформізм, як явище культури 60-х років в Україні, викликає нову хвилю зацікавлення – уже з погляду нинішнього...
Щодо “державної уваги” до нонконформізму та нонконформістів, котра нині не йде в порівняння, звичайно, з пресом державної уваги, що був тоді, то слід зазначити, що така увага присутня. Принаймні, до деяких із колишніх нонконформістів.
Скажімо, у січні цього року Президент України Леонід Кучма підписав Розпорядження “Про призначення грантів Президента України для обдарованої молоді на 2004 рік”, згідно з яким 49 тисяч гривень виділено Медвєдєвій Лесі В’ячеславівні “для здійснення наукового дослідження та видання монографії “Стильова еволюція творчості В.І.Зарецького 1960-х-80-х років у контексті мистецького нонконформізму”.
Олекса Боярко
А тепер – розповідь про художницю Ірину Макарову-Вишеславську, котру ведучий циклу “Шістдесятники” культуролог Роман Корогодський вважає одним із уособлень нонконформізму. Перед мікрофоном Роман Корогодський.
Роман Корогодський Шістдесятництво свідомо й підсвідомо формувалося в думках творчої інтелігенції як опір державній системі ідеологічного примусу. Хрущовська нагінка в Кремлі поляризувала художників. Більшість зімкнутими лавами творили «соц.ре» й мали за те «булку з маслом». Група художників не пішла до годівнички. Причини були різні.
Подружжя — Інрина Вишеславська й Анатоль Макаров мене полонили рівнем високої культури й незалежністю поглядів. Нас зближувало й те, що ми добре знали російську культури, та свою творчість зв''язували з українською. Вишеславські жили в знаменитому домі письменників «Роліт» і в просторій приймальні Ірини й Толі Макарових збиралися численні художники, музиканти, кінематографісти, театральні діячі. І, звичайно, літератори.
Зауважу: ніколи за десятки років нашої дружби не бачив нікого з офіціозу. А от зустрічав Ірину Жиленко (вона мене й познайомила з Домом Макарових, Стуса, Шевчука, Дзюбу, Дрозда, Драча, Павличка, Горбачова і, нарешті, мав радість зустрітися з Арсенієм Тарковським, після його знаменитого поетичного Вечора в Києві.
Звичайно, все це не могло пройти повз «недремне око» КҐБ, у характеристики до Спілок, можна уявити, були однозначно негативними. Та Анатолю повезло: на чолі Спілки письменників був Павло Загребельний, за тих часів ліберальна людина, і ціла група шістдесятників (Драч, Дзюба, Шевчук, Дрозд, Жиленко, Гуцало, Макаров) стали членами Спілки ще на початку 60-х.
Ірині не поталанило: 8 років її ігнорували, не брали її роботи на виставки, що називається впритул не бачили. Спілка вимагала писати портрети колгоспників і робітників, конкретно, «Арсеналу», а Ірини малювала портрети Жиленко, Шевчука, Макарова, Молостової, своїх колег, друзів, написала й мій портрет. Конфлікт зі Спілкою її виснажував, бо існувала реальна загроза втратити майстерню, яку дістав Леонід Миколайович Вишеславський для доньки, але треба бути членом Спілки, щоб мати право на майстерню... Сьогодні ця тоталітарна параноя сприймається як дурний не то сон, не то анекдот, але в 6О-70-х було не до сміху... І хоч ні Анатоль, ані Ірина листів протестів проти політичних репресій не підписували, та 1970 року в часописі «Сучасність», № 6 була надрукована стаття Макарова «Про поезію І. Драча і В. Голобородька». Це був кримінал і відверта «співпраця з Мюнхеном» (місце перебування редакції часопису «Сучасність»). Нонконформізм родини Вишеславських-Макарових непомітно для них самих перейшов у дисидентство. Бог милостивий і якось відвернув реальні загрози від їхньої родини.
У новій добі Ірина Вишеславська-Макарова віднайшла прихисток спочатку в Канаді, де була розгорнута її велика персональна виставка. 1990 року з Торонто Ірина нам писала: «Канада — то друга Україна. Я ніколи й не думала, що тут мешкають стільки українців. У Торонто є навіть українське телебачення, на центральній вулиці через крок — українські склепи та різні українські заклади». Поруч із несподіванками й захопленням було одне «але»: «...до моїх «ню» ставляться, як епатажу». ТО навіть побоююсь скандалу на вернісажі, а щоб купляли — уже й не сподіваюсь»...
Понад 10 років Ірина мешкає у Франції, благо, там нормально сприймають «ню», але залишається українським мистцем.
Тут існує певна проблема й, як на мене, цікавинка. Серед моїх друзів і колег дуже гарні художники, які працювали й жили за межами України.
Ніхто себе не утвердив як художник тих країн і майже всі повернулися. А ті, що залишилися, м''яко скажу, не знайшли свого шляху в мистецтві.
Ірина Вишеславська-Макарова у Франції, як у себе вдома: пристойно облаштувалася на самому березі Середземного моря, в Антибі, знаменитому містечку, де жив і працював Пікассо; вона потужно працює і як мистець, і як бізнесмен, який задовольняє попит туристів (а там їх, як у морі — води, як у небі — сонця! — адже в 4-х км — Ніцца).
Ірина має власний салон на вул. (увага!) Святого Духа (напевно, взаємне обрання — адже випадковостей у житті не буває). Так от, у салоні на вул. Святого Духа виставлений портрет Іринки Жиленко.
Твори зі салону не продаються. її твори виставляються на групових виставках поруч з творами мистців світового рівня (Бен, Джіакометті, Гартунг, Ля Пателлієре, Енді Вархол, зрештою). Відбулася виставка творів Ірини та Гліба Вишеславських. У Франції такі імпрези — знак визнання.
Про її творчість існує преса. Як на мене, не суто мистецька, а ближче до елегантної реклами. Нею переймаються російські культурні чинники й зовсім глухі — українці.
О, українські державці вміють бути глухими — це їхня родова ознака: «Моя хата» відомо де — про всяк випадок... Гірше, що й діаспора не помічає. А шкода!
Твори Ірини напрочуд органічні: вона не побігла за «постпостом» у мистецтві, вона створила свій стиль і саме його утвердила — це вміння образно перетворювати миттєвости суєтної екзистенції на Дім буття.
Дахи будинків, розпечені сонцем, блакитно-лазурне море,— отже, застиглість світу, і динамічний рух звичайної вулиці, де люди кудись квапляться, а інші, навпаки, цідять собі вино, перебуваючи в нірвані, неначе на мить, лише на мить відірвані від цього шаленого руху.
Оця філософія виснажливого бігу, аби здобути мить душевного спокою, насолоди паузою глибоко вкорінена в духовному досвіді мисткині.
Ірина, напевно, має однакову насолоду, коли райзує за маршрутом Антиб—Париж—Київ— Москва—острів Селігер, на березі якого в неї є звичайна сільська хата. Навіть дві хатки. Та цікавіше, що і в Парижі, Києві, Москві в неї є друзі, які її люблять.
І вона поспішає, просто летить до них на побачення. Це та динаміка лету її духовного єства — потреба душі. Ніде їй так не буває добре, як з друзями.
А звідси, гадаю, колористична легкість її полотен, елеваційність внутрішнього руху чи то портрет, чи то пейзаж, чи то зупинена миттєвість жанрової картини. Заради цієї паузи — вся мирська суєта, в якій, уоіепз-поіепз, колотиться художник.
Усе рідше трапляються оці паузи свята душі. На жаль!
Олекса Боярко
Деякі шістдесятники не тільки поводилися як нонконформісти, а і намагалися осмислити свою настанову на спротив владі та мовчазній більшості суспільства. Про усвідомлення шістдесятниками моральної цінності опору, зафіксоване в їхній публіцистиці, розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
На початку 1970-го року дисидент Валентин Мороз, розмірковуючи над природою нонкорфомізму шістдесятників, назвав "основою української дивовижної твердості здатність українця знаходити силу і надію в собі".
Правозахисник Юрій Литвин теж вважав, що саме "індивідуальні якості членів Гельсінської групи в значній мірі визначають силу і життєвість правозахисного руху".
Поет Василь Стус у своєму “Таборовому зошиті” пояснював власну настанову на спротив радянській владі насамперед психологічними та моральними чинниками: “Чим більше тортур і знущань я зазнаю - тим більше мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства”.
Так само і філософ Юрій Бадзьо вважав активність дисидентів безпосередньою відповіддю на дії тодішнього режиму в Україні, де “практичні творці становища б’ють по голові кожного, хто підноситься над рівнем запланованого національного вмирання”.
У своєму листі, переправленому з концтабору наприкінці 1977 року, публіцист Олекса Тихий та священик Василь Романюк (майбутній патріарх Володимир) описали такі норми поведінки незгодних з владою, що самі по собі вже були формами опору:
“Уживати тільки рідної мови на рідній землі, не відвідувати російськомовних театрів, кіно, концертів. Стримуватися від горілки, лайки та куріння тютюну; не нагромаджувати грошей і дорогоцінностей задля них самих, а допомагати людям, які потрапили в біду; не виїжджати на роботи за межі України, обстоювати своє право, право інших людей, свободу честь, гідність; виявляти й оголошувати кожне порушення закону, хто б його не вчинив”.
Натомість у художній формі переконання в моральній самоцінності спротиву тоталітарній системі висловив Василь Стус у cвоїх знаменитих рядках.
Вдатися до втечі? Стежину власну поспіхом згорнуть? Ні. Вистояти. Вистояти. Ні. Стояти. Тільки тут. У цьому полі, що наче льон.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі!
Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Вів передачу Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 11 серпня 2004 року.
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі!
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Сьогодні ми вестимемо мову про феномен нонконформізму в українській культурі.
Спершу – про те, що вкладається зазвичай в поняття “нонконформізм”. Слово нашій колезі Надії Степулі.
Надія Степула
Великий нонконформіст 18 століття Жульєн Ламетрі, якого страшенно ненавиділи навіть і після того, як він помер, за те, що смів порівняти людину з механізмом, у “Нарисі про свободу поглядів” писав: “Горе тому, хто висловлює власні свої думки, але не може їх захистити, якщо ці думки вивищуються над посередніми або відрізняються від таких бодай трохи. Бо це означає фактичне відлучення від стада”. Проблема давня, хоч вік двадцять перший і має свої нюанси, як, зрештою, будь-який інший...
Хто такі нонконформісти? Ті, хто завжди вирізняються високим рівнем пасіонарності? Ті, хто готові до пошуків, - нових активних пошуків, але не готові шукати “вічно”?.. Епоха шістдесятників, дисидентів водночас була і часом нонконформістів.
Невідомі і маловідомі поети, мистці, або ж – ті, кого саме невідомими і маловідомими хотіли бачити інші, “правильні” члени тодішнього суспільства, намагалися творити нову культуру. Їх намагалися “селекційно знищувати”, себто, за термінологією відомого соціолога Валерія Хмелька, “виполювати”.
У 1997 році В.Хмелько озвучив на сторінках часопису “Дух і літера” тезу, популярну й нині. Він сказав, що брак силових вичвів протесту в Україні “пов’язаний із впливом селекційної роботи, яку 70 років проводив минулий режим, виполюючи активних нонконформістів, здатних вести за собою та підбурювати”.
Могутня хвиля творчих нонконформістів свого часу з’явилася в Росії, власне в тодішньому Ленінграді, тепер знову Петербурзі. Тоді ж представники українського нонконформізму теж почали ламати – не так списи, як свої власні долі.
Писали вони в шухляди, працювали в основному сторожами, двірниками, режисерами підпільних театрів, друкувалися в самвидаві, ставали мандрівними філософами та перебували під незмигним оком КГБ.
Щодо іміджу, то про них теж піклувалися відповідіні структури: переважно показували їх диваками, андеграундниками , часом – і без клепки в голові, а здебільшого охрещували їх “антирадянською потолоччю”.
Попри те, що, як видається, нонконформісти таки прискорили кінець тієї епохи, того режиму, дещо перемінилося і в них самих. Із плином часу колишні радикальні теоретики, творці текстів, котрі (тексти) мали підривати тодішній режим, або відступили від засадничих своїх принципів, або – потрапили під прес того режиму, що успішно ламав хребти, або – опинилися в місцях, де можна було роками міркувати над своєю незручною для суспільства поведінкою...
І сьогодні велика частина дисидентів та нонконформістів тієї української доби, за висловом одного з політологів, “мумуфікована” – час, мовляв, розпочинати процес розгортання того сувою, в який вони повиті, “розбивати пластикові саркофаги й дивитися їх справжні обличчя”, себто – робити їх життя – живим, а спадщину їхню – актуальною. Нонконформізм, як явище культури 60-х років в Україні, викликає нову хвилю зацікавлення – уже з погляду нинішнього...
Щодо “державної уваги” до нонконформізму та нонконформістів, котра нині не йде в порівняння, звичайно, з пресом державної уваги, що був тоді, то слід зазначити, що така увага присутня. Принаймні, до деяких із колишніх нонконформістів.
Скажімо, у січні цього року Президент України Леонід Кучма підписав Розпорядження “Про призначення грантів Президента України для обдарованої молоді на 2004 рік”, згідно з яким 49 тисяч гривень виділено Медвєдєвій Лесі В’ячеславівні “для здійснення наукового дослідження та видання монографії “Стильова еволюція творчості В.І.Зарецького 1960-х-80-х років у контексті мистецького нонконформізму”.
Олекса Боярко
А тепер – розповідь про художницю Ірину Макарову-Вишеславську, котру ведучий циклу “Шістдесятники” культуролог Роман Корогодський вважає одним із уособлень нонконформізму. Перед мікрофоном Роман Корогодський.
Роман Корогодський Шістдесятництво свідомо й підсвідомо формувалося в думках творчої інтелігенції як опір державній системі ідеологічного примусу. Хрущовська нагінка в Кремлі поляризувала художників. Більшість зімкнутими лавами творили «соц.ре» й мали за те «булку з маслом». Група художників не пішла до годівнички. Причини були різні.
Подружжя — Інрина Вишеславська й Анатоль Макаров мене полонили рівнем високої культури й незалежністю поглядів. Нас зближувало й те, що ми добре знали російську культури, та свою творчість зв''язували з українською. Вишеславські жили в знаменитому домі письменників «Роліт» і в просторій приймальні Ірини й Толі Макарових збиралися численні художники, музиканти, кінематографісти, театральні діячі. І, звичайно, літератори.
Зауважу: ніколи за десятки років нашої дружби не бачив нікого з офіціозу. А от зустрічав Ірину Жиленко (вона мене й познайомила з Домом Макарових, Стуса, Шевчука, Дзюбу, Дрозда, Драча, Павличка, Горбачова і, нарешті, мав радість зустрітися з Арсенієм Тарковським, після його знаменитого поетичного Вечора в Києві.
Звичайно, все це не могло пройти повз «недремне око» КҐБ, у характеристики до Спілок, можна уявити, були однозначно негативними. Та Анатолю повезло: на чолі Спілки письменників був Павло Загребельний, за тих часів ліберальна людина, і ціла група шістдесятників (Драч, Дзюба, Шевчук, Дрозд, Жиленко, Гуцало, Макаров) стали членами Спілки ще на початку 60-х.
Ірині не поталанило: 8 років її ігнорували, не брали її роботи на виставки, що називається впритул не бачили. Спілка вимагала писати портрети колгоспників і робітників, конкретно, «Арсеналу», а Ірини малювала портрети Жиленко, Шевчука, Макарова, Молостової, своїх колег, друзів, написала й мій портрет. Конфлікт зі Спілкою її виснажував, бо існувала реальна загроза втратити майстерню, яку дістав Леонід Миколайович Вишеславський для доньки, але треба бути членом Спілки, щоб мати право на майстерню... Сьогодні ця тоталітарна параноя сприймається як дурний не то сон, не то анекдот, але в 6О-70-х було не до сміху... І хоч ні Анатоль, ані Ірина листів протестів проти політичних репресій не підписували, та 1970 року в часописі «Сучасність», № 6 була надрукована стаття Макарова «Про поезію І. Драча і В. Голобородька». Це був кримінал і відверта «співпраця з Мюнхеном» (місце перебування редакції часопису «Сучасність»). Нонконформізм родини Вишеславських-Макарових непомітно для них самих перейшов у дисидентство. Бог милостивий і якось відвернув реальні загрози від їхньої родини.
У новій добі Ірина Вишеславська-Макарова віднайшла прихисток спочатку в Канаді, де була розгорнута її велика персональна виставка. 1990 року з Торонто Ірина нам писала: «Канада — то друга Україна. Я ніколи й не думала, що тут мешкають стільки українців. У Торонто є навіть українське телебачення, на центральній вулиці через крок — українські склепи та різні українські заклади». Поруч із несподіванками й захопленням було одне «але»: «...до моїх «ню» ставляться, як епатажу». ТО навіть побоююсь скандалу на вернісажі, а щоб купляли — уже й не сподіваюсь»...
Понад 10 років Ірина мешкає у Франції, благо, там нормально сприймають «ню», але залишається українським мистцем.
Тут існує певна проблема й, як на мене, цікавинка. Серед моїх друзів і колег дуже гарні художники, які працювали й жили за межами України.
Ніхто себе не утвердив як художник тих країн і майже всі повернулися. А ті, що залишилися, м''яко скажу, не знайшли свого шляху в мистецтві.
Ірина Вишеславська-Макарова у Франції, як у себе вдома: пристойно облаштувалася на самому березі Середземного моря, в Антибі, знаменитому містечку, де жив і працював Пікассо; вона потужно працює і як мистець, і як бізнесмен, який задовольняє попит туристів (а там їх, як у морі — води, як у небі — сонця! — адже в 4-х км — Ніцца).
Ірина має власний салон на вул. (увага!) Святого Духа (напевно, взаємне обрання — адже випадковостей у житті не буває). Так от, у салоні на вул. Святого Духа виставлений портрет Іринки Жиленко.
Твори зі салону не продаються. її твори виставляються на групових виставках поруч з творами мистців світового рівня (Бен, Джіакометті, Гартунг, Ля Пателлієре, Енді Вархол, зрештою). Відбулася виставка творів Ірини та Гліба Вишеславських. У Франції такі імпрези — знак визнання.
Про її творчість існує преса. Як на мене, не суто мистецька, а ближче до елегантної реклами. Нею переймаються російські культурні чинники й зовсім глухі — українці.
О, українські державці вміють бути глухими — це їхня родова ознака: «Моя хата» відомо де — про всяк випадок... Гірше, що й діаспора не помічає. А шкода!
Твори Ірини напрочуд органічні: вона не побігла за «постпостом» у мистецтві, вона створила свій стиль і саме його утвердила — це вміння образно перетворювати миттєвости суєтної екзистенції на Дім буття.
Дахи будинків, розпечені сонцем, блакитно-лазурне море,— отже, застиглість світу, і динамічний рух звичайної вулиці, де люди кудись квапляться, а інші, навпаки, цідять собі вино, перебуваючи в нірвані, неначе на мить, лише на мить відірвані від цього шаленого руху.
Оця філософія виснажливого бігу, аби здобути мить душевного спокою, насолоди паузою глибоко вкорінена в духовному досвіді мисткині.
Ірина, напевно, має однакову насолоду, коли райзує за маршрутом Антиб—Париж—Київ— Москва—острів Селігер, на березі якого в неї є звичайна сільська хата. Навіть дві хатки. Та цікавіше, що і в Парижі, Києві, Москві в неї є друзі, які її люблять.
І вона поспішає, просто летить до них на побачення. Це та динаміка лету її духовного єства — потреба душі. Ніде їй так не буває добре, як з друзями.
А звідси, гадаю, колористична легкість її полотен, елеваційність внутрішнього руху чи то портрет, чи то пейзаж, чи то зупинена миттєвість жанрової картини. Заради цієї паузи — вся мирська суєта, в якій, уоіепз-поіепз, колотиться художник.
Усе рідше трапляються оці паузи свята душі. На жаль!
Олекса Боярко
Деякі шістдесятники не тільки поводилися як нонконформісти, а і намагалися осмислити свою настанову на спротив владі та мовчазній більшості суспільства. Про усвідомлення шістдесятниками моральної цінності опору, зафіксоване в їхній публіцистиці, розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
На початку 1970-го року дисидент Валентин Мороз, розмірковуючи над природою нонкорфомізму шістдесятників, назвав "основою української дивовижної твердості здатність українця знаходити силу і надію в собі".
Правозахисник Юрій Литвин теж вважав, що саме "індивідуальні якості членів Гельсінської групи в значній мірі визначають силу і життєвість правозахисного руху".
Поет Василь Стус у своєму “Таборовому зошиті” пояснював власну настанову на спротив радянській владі насамперед психологічними та моральними чинниками: “Чим більше тортур і знущань я зазнаю - тим більше мій опір проти системи наруги над людиною і її елементарними правами, проти мого рабства”.
Так само і філософ Юрій Бадзьо вважав активність дисидентів безпосередньою відповіддю на дії тодішнього режиму в Україні, де “практичні творці становища б’ють по голові кожного, хто підноситься над рівнем запланованого національного вмирання”.
У своєму листі, переправленому з концтабору наприкінці 1977 року, публіцист Олекса Тихий та священик Василь Романюк (майбутній патріарх Володимир) описали такі норми поведінки незгодних з владою, що самі по собі вже були формами опору:
“Уживати тільки рідної мови на рідній землі, не відвідувати російськомовних театрів, кіно, концертів. Стримуватися від горілки, лайки та куріння тютюну; не нагромаджувати грошей і дорогоцінностей задля них самих, а допомагати людям, які потрапили в біду; не виїжджати на роботи за межі України, обстоювати своє право, право інших людей, свободу честь, гідність; виявляти й оголошувати кожне порушення закону, хто б його не вчинив”.
Натомість у художній формі переконання в моральній самоцінності спротиву тоталітарній системі висловив Василь Стус у cвоїх знаменитих рядках.
Вдатися до втечі? Стежину власну поспіхом згорнуть? Ні. Вистояти. Вистояти. Ні. Стояти. Тільки тут. У цьому полі, що наче льон.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі!
Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Вів передачу Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!
