Доступність посилання

04 грудня 2016, Київ 08:16

“Країна Інкогніта”: Аральське море.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 10 серпня 2004 року.

Олекса Боярко

Чи знаєте Ви якою була, є і може бути Україна?

Чи впевнені Ви у тому, що шкільні підручники і романи на історичну тематику завжди говорили Вам правду?

Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.

“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.

“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.

Сергій Грабовський

Говорить радіо “Свобода”!

Вітаємо вас, шановні слухачі!

Чи чули ви такий вираз – “Шевченкове море”?

З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.

І небо невмите, і заспані хвилі, І понад берегом геть-геть. Неначе п''яний, очерет Без вітру гнеться. Боже милий! Чи довго буде ще мені В оцій незамкнутій тюрмі. Понад оцим нікчемним морем Нудити світом? Не говорить, Мовчить і гнеться, мов жива, В степу пожовклая трава; Не хоче правдоньки сказать, А більше ні в кого спитать.

Максим Стріха

Час від травня 1848-го до вересня 1849-го, проведений в Аральській описовій експедиції під командуванням капітана (пізніше – контр-адмірала) Олексія Бутакова був одним із найплідніших періодів для Шевченка-поета й Шевченка-маляра. Адже після першого гнітючого року по арешті Шевченко знову почувається майже вільним.

Більше того, він вирушає повноправним учасником першої великої експедиції з дослідження майже невідомого тоді європейцям моря. Як художник, він змальовує вперше відкриті острови, вперше описані береги.

Під десятками акварелей та віршів того періоду (зокрема, й таких загальновідомих, як “І виріс я на чужині…”, “Ну що б, здавалося, слова…”, “І золотої й дорогої…”) стоїть назва “Кос-Арал”, яку знає кожен українець, який навчався в середній школі.

Але далеко не кожен знає, що цей острів зник, злившись із суходолом, уже півстоліття тому. А сьогодні зникає й саме море, яке Шевченко назвав був спересердя “нікчемним”, але якому завдячував два найкращі літа своєї похмурої десятилітньої солдатчини.

Либонь, уже десяте літо, Як людям дав я “Кобзаря”, А їм неначе рот зашито, Ніхто й не гавкне, не лайне, Неначе й не було мене. Не похвали собі, громадо, Без неї, може, обійдусь, — А ради жду собі, поради! Та, мабуть, в яму перейду Із москалів, а не діждусь! Мені, було, аж серце мліло, — Мій боже милий! як хотілось. Щоб хто-небудь мені сказав Хоч слово мудре; щоб я знав, Для кого, я пишу? для чого? За що я Вкраїну люблю? Чи варт вона огня святого?.. Бо хоч зостаріюсь затого, А ще не знаю, що роблю. Пишу собі, щоб не міняти Часа святого так на так, Та іноді старий козак Верзеться грішному, усатий, З своєю волею мені На чорнім вороні-коні! А більш нічого я не знаю, Хоч я за це і пропадаю Тепер в далекій стороні. Чи доля так оце зробила? Чи мати богу не молилась, Як понесла мене, що я — Неначе лютая змія Розтоптана в степу здихає, Захода сонця дожидає? Отак-то я тепер терплю Та смерть із степу виглядаю, А за що, їй-богу, не знаю! А все-таки її люблю, Мою Україну широку, Хоч я по їй і одинокий (Бо, бачте, пари не найшов) Аж до погибелі дійшов. Нічого, друже, не журися! В дулевину себе закуй, Гарненько богу помолися, А на громаду хоч наплюй! Вона — капуста головата. А втім, як знаєш, пане-брате, Не дурень, сам собі міркуй.

Максим Стріха

За часів Шевченка Арал був четвертою за розміром замкненою водоймою планети, містячи близько 1000 кубокілометрів води. Завдяки двом потужним річкам – Амудар’ї й Сирдар’ї, що впадали в Арал з півдня й півночі – ця вода була майже прісною, містячи на один літр утричі менше солі, аніж в світовому океані. Тому в морі й навколо нього створилася унікальна екосистема – безліч риби, численне птаство, гаї й фруктові садки в гирлах рік.

Сергій Грабовський

Але передова совєтська система не могла не включити Арал у план перетворення природи. З початку 1960-х років Аральське море стає жертвою “бавовняної лихоманки” і жертвою досягненням так званої “бавовняної незалежності” Совєцького Союзу.

Максим Стріха

З 62 кубокілометрів, які щороку приносили колись у море річки (урівноважуючи тим втрати від природного випаровування), дедалі більша частина стала безповоротно губитися на бавовняних плантаціях та рисових чеках.

На початку 1980-х до моря доходило не більше 10 кубокілометрів. А сьогодні – не більше 2-3-х. І то – лише з Сирдар’ї. Амудар’я вже давно губиться в пісках і солонцевих болотах, не даючи Аралові жодної краплі.

Як наслідок, море почало стрімко всихати й тікати від берега. Моторошне враження справляє звуження контурів Аралу на географічній мапі (принагідно відзначу: навіть сучасні атласи показують ситуацію середини 1980-х, коли море було вже меншим, але ще морем).

Знімки з космосу рельєфно показують, як рік за роком різко скорочувалася шагренева шкіра водної поверхні. Десь вода відступила від первісного берега на кілометри, десь – на десятки й сотні кілометрів.

Острів Відродження (відкритий експедицією Бутакова й замальований Шевченком як “острів Святого Миколи”) спершу стрімко збільшився у розмірах, а згодом перетворився на півострів. На знімках з космосу він має білий колір. Пил цієї соляної пустелі вітер розвіює на тисячі кілометрів.

Сьогодні на місці Аралу, рівень якого знизився на понад 20 метрів, лишилися три майже відокремлені одна від одної водойми, поверхнею десь у 1/4 колишнього моря, і приблизно на 1/10 частину його колишнього об’єму.

З них більш-менш живим залишається лише північний, “казахстанський”, так званий “Малий Арал”, який ще трохи підживлює Сирдар’я.

Тут рибалки-казахи ще ловлять – ні, не автохтонну рибу, яка вся вимерла ще років 20 тому – а завезену співчутливими данцями у середині 1990-х призвичаєну до високої солоності камбалу.

Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б''ється-ожива, Як їх почує!.. Знать, од бога І голос той і ті слова Ідуть між люди!

Похилившись, Не те щоб дуже зажурившись, А так на палубі стояв І сторч на море поглядав, Мов на Іуду... Із туману, Як кажуть, стала виглядать Червонолицая Діана... А я вже думав спать лягать — Та й став, щоб трохи подивиться На круглолицю молодицю Чи теє... дівчину!.. Матрос, Таки земляк наш з Островної, На вахті стоя, Журився сам собі чогось Та й заспівав, — звичайне, тихо. Щоб капітан не чув, бо злиха Якийсь лихий, хоч і земляк. Співа матрос, як той козак, Що в наймах виріс сиротою, Іде служити в москалі!.. Давно, давно колись Я чув, як, стоя під вербою, Тихенько дівчина співала, І жаль мені, малому, стало Того сірому-сироту, Що він утомився, На тин похилився, Люди кажуть і говорять: — Мабуть, він упився. – І я заплакав; жаль малому Було сіроми-сироти. Чого ж тепер заплакав ти? Чого тепер тобі, старому, У цій неволі стало жаль — Що світ зав''язаний, закритий, Що сам єси тепер москаль, Що серце порване, побите, І що хороше-дороге Було в йому, то розлилося, Що ось як жити довелося?! — Чи так, лебедику?! — Еге...


Максим Стріха

Перспективи Аралу на загал невтішні. “Малий Арал”, очевидно, вдасться стабілізувати за рахунок Сирдар’ї в межах озера розміром приблизно 20 на 30 кілометрів.

Для підтримання цього озера Казахстан терміново будує на західні кошти дамбу, яка відокремлюватиме врятований “Малий Арал” від приреченого на дальше всихання “Великого” й починатиметься приблизно там, де колись писав свої рядки про “заспані хвилі” Шевченко.

Але, коли дамбу буде завершено, принаймні очерет тут ростиме – й описаний Шевченком сто п’ятдесят років тому пейзаж залишиться більш-менш упізнаваним.

Сергій Грабовський

Максиме, не так давно я читав в Інтернеті повідомлення, що у південній, “узбецькій” частині “Великого Аралу” солоність води вже втричі перевищує океанічну, тому навіть камбала тут не витримала.

Береги цього поділеного нововиниклим півостровом Відродження на дві частини озера (їх торік з‘єднувала вузька протока, яка, найшвидше, пересохне вже цього літа) абсолютно безлюдні – й практично недоступні.

Щоб дістатися до нової берегової лінії, треба подолати майже непрохідні кілометри колишнього дна. Тому звіт про торішню російсько-узбецьку експедицію, яка зуміла пробитися до берегів “Великого Аралу” з боку плато Устюрт і вперше за багато років спустити на солоні хвилі дослідницький катер, сприймається як фантастична розповідь про подорож на сувору і чужу планету.

Максим Стріха

Натомість мілководна східна частина “Великого Аралу” за прогнозами фахівців всохне ще до 2015 року. Західна, у порівняно глибокій (ще торік російсько-узбецька експедиція фіксувала тут глибини до 43 метрів) западині під плато Устюрт, збережеться на довший час – але у воді, солоність якої перевищуватиме солоність Мертвого моря, вже не житиме ніщо, окрім, хіба, надзвичайно стійкої до солі морської креветки “артемії”. Можливо, вдасться відродити лише декілька невеличких напівпрісних озер у колишньому гирлі Амудар’ї.

Мов за подушне, оступили Оце мене на чужині Нудьга і осінь. Боже милий! Де ж заховатися мені? Що діяти? Уже й гуляю По цім Аралу; і пишу, Віршую нищечком, грішу. Бог зна колишнії случаї В душі своїй перебираю Та списую — щоб та печаль Не перлася, як той москаль, В самотню душу. Лютий злодій Впирається-таки, та й годі.

Сергій Грабовський

Так, сталася страхітлива антропогенна катастрофа, сумірна хіба що з Чорнобилем. Але Максиме, з вини людей загинуло не просто море. Загинуло море, яке справді першим з європейців змалював художник експедиції капітана Бутакова Тарас Шевченко, море, яке стало фактом української культури.

Готово! Парус розпустили, Посунули по синій хвилі Поміж кугою в Сир-Дар''ю Байдару та баркас чималий. Прощай, убогий Кос-Арале. Нудьгу заклятую мою Ти розважав-таки два літа. Спасибі, друже; похвались!, Що люди і тебе знайшли І знали, що з тебе зробити. Прощай же, друже! Ні хвали, Ані ганьби я не сплітаю Твоїй пустині; в іншім краю, Не знаю, може й нагадаю Нудьгу колишнюю колись!

Максим Стріха

Немає вже того Кос-Аралу, до якого поет звертався у цьому вірші, його полишаючи:

Нудьгу заклятую мою Ти розважав таки два літа. Спасибі, друже!

Одна із акваторій північного Аралу на радянських картах називалася “затока Шевченка”. Сьогодні тут все ще грають хвилі “Малого Аралу”. Мабуть, варто, щоб у ці забуті Богом краї навідалася колись і українська експедиція.

Але водночас Арал повинен бути для нас нагадуванням-пересторогою: що може статися з народом та його рідною землею тоді, коли долю цього народу вирішують з чужих “високих кабінетів”, виходячи з тих чи інших стратегічних інтересів чужого цьому народові “єдиного економічного простору”, не має значення – радянського чи пострадянського. І коли власна еліта цього народу корумпована й продажна і нездатна дивитися більше, ніж на крок уперед. Доля “Шевченкового моря” – Аралу – говорить нам саме про це.

Сергій Грабовський

Так, говорить, але чи будуть ці слова почутими?

Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.

Поезії Тараса Шевченка періоду експедиції на Аральське море читав Олекса Починок.

Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG