Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 12:03

“Споконвіку було Слово”: Проща у Зарваниці: чому вирушають у прощі наші сучасники? Один день з життя греко-католицької громади Севастополя.


Василь Зілгалов

Прага, 11 вересня 2004 року.

Василь Зілгалов

Говорить “Радіо Свобода”!

В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном - автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Ян Кайзер.

Уже сторіччями у Зарваниці, що на Тернопільщині, відбуваються велелюдні відпустові прощі. Тут діялися чуда і оздоровлення. Прочани просять ласки Божої Матері, п’ють воду з цілющого джерела. Люди приходять у Зарваницю, аби віднайти спокій душі, зцілитися духовно і тілесно. Про Зарваницю складені легенди, з нею пов’язані долі багатьох людей. Послухайте про це у матеріалі нашої львівської кореспондентки Галини Терещук.

Галина Терещук

Власне, за легендою, ще у 13 столітті у мальовничий куток Тернопільщини доля привела монаха, який тікав зі спустошеного татарами Києва. Він йшов дуже довго і, знесилений, заснув у лісі. Уві сні йому об’явилась Богородиця. Монах упав перед Нею на коліна, а коли прокинувся, то побачив неймовірну красу природи і джерело, над яким стояла ікона Божої Матері з Дитям Ісусом на руках. Монах від слова “зарвав”, тобто, “похилив” (сон) і назвав те святе місце - Зарваниця. Згодом він там збудував капличку і розмістив у ній образ Божої Матері.

Вістка про чудо Зарваниці швидко облетіла людей, і вони почали туди прибувати і там оселятись. Почув про неї і теребовлянський князь, який був хворий. За порадою монаха він сам прийшов до Зарваниці і молився біля ікони Богородиці з Дитям Ісусом. Як оповідає легенда, князь одужав і на знак своєї вдячності збудував в Зарваниці церкву. Сюди й перенесли чудотворну ікону.

Як свідчить історія, церква і монастир були спалені татарами, але ікона чудом уціліла. Її перенесли в нову дерев’яну церкву в центрі села Зарваниця. Але й ця церква згоріла, від неї зберігся лише кам’яний хрест.

У другій половині 18 століття власник села граф Мйончонський спорудив четвертий з часів заснування Зарваниці храм. У нього й перенесли чудотворну ікону Матері Божої з Ісусом на руках. У 1867 р. папа Пій ІХ надав іконі Зарваницької богоматері відпустового значення. Біля святого джерела селяни вимурували каплицю. Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький подарував 90 гектарів землі і частину лісу для побудови студитського монастиря у Зарваниці в 1922 році.

Василь Зілгалов

Доповнюючи розповідь Галини Терещук про чудо Матері Божої у Зарваниці, згадаймо сцену з Матір’ю Божою біля розп’ятого Ісуса Христа, описану євангелістом Іваном Богословом. “А при хресті Ісусовім, - писав Іван Богослов, - стояли Його Мати, сестра Його Матері, Марія Клеопова та Марія Магдалина. Бачивши Ісус Матір, а біля Неї – учня, що стояв – а його ж любив Він, - мовить до Матері: “Жінко! Ось син Твій!” А тоді й до учня мовить: “Ось матір твоя!” І від тієї хвилини учень узяв її до себе”.

За сучасними християнськими дослідженнями відомо, що Мати Божа вознеслася на небо у присутності Івана Богослова на території Малої Азії (сучасна Туреччина), неподалік від історично знаменитого міста Ефеса. Як християни, так і мусульмани шанують нині це місце як святиню Матері Божої.

І Галина Терещук завершує розповідь про паломництво до Зарваниці на Тернопільщині.

Галина Терещук

Втім, осквернення церква і монастир зазнали вже у совєтський період: храм було перетворено на склад, монастир знищено, зрештою, і капличку над чудотворним джерелом за наказом комуністичної влади зруйнували вибухівкою.

Ікона Божої Матері уціліла. Образ Зарваницької Богородиці найдавніший в Україні - 13 століття. Ікона кілька разів перемальовувалась. У 1921 р. художник Петро Холодний її реставрував та зробив нову копію. Одну з них 1944 року перевезли до Львова у Свято-Юрський собор, іншу місцева жителька Юлія Монастирська переховувала на горищі.

З 1927 року до 1944 року, доки не прийшли совєтські визволителі, зарваницьким парохом був отець Василь Головінський. Їмость Марія Кузьмович–Головінська написала мемуарну повість “Чужиною” і “Зарваниця”. В останній книзі описано, як на долі людей вплинула Зарваниця, як сюди приїжджали ієрархи греко-католицької церкви - єпископи Миколай Чарнецький і Никита Будка, монахиня-стигматичка Настя Волошин.

Їмость Марія пише про те, як християни переживали у молитві до Богородиці важкі часи 40-х років, коли влада у селі змінювалась чи не щодня: то німці, то поляки, то українці, то червоні. У 1944 році родині отця Головінського було сказано втікати із Зарваниці, бо мають прийти радянські війська. П’ять років родина поневірялась Європою, а в 1949 році оселилась в Америці. Скрізь із родиною була маленька ікона Матері Божої Зарваницької, і кожен ранок розпочинався молитвою до Богородиці.

Отець Головінський організував греко-католицьку парафію у Філадельфії, окрасою новозбудованого храму стала копія чудотворної ікони матері Божої з Зарваниці, яку відтворив художник із маленької ікони, яку привезла родина Головінських з України. Ікону освятили водою з чудотворного зарваницького джерела, яку теж родина зберегла через усю важку дорогу. І , як згадує уже покійна нині їмость, Богородиця постійно опікувалась ними у трудні хвилини.

У 1995 році Зарваниця була визначена місцем всенародної прощі вірних Української Греко-Католицької Церкви. Щодня дорогою до Зарваниці, і влітку, і взимку можна зустріти паломників.

А днями у Зарваниці відбулась міжнародна проща “Любов і Прощення” , яка зібрала понад 200 тисяч вірних з цілої України, Польщі, Данії, США, Великобританії, Німеччини, Чехії, Казахстану та інших країн: нічний похід зі свічками, урочиста Архиєрейська Літургія, яку відслужили глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар та Примас Польщі кардинал Юзеф Глемп... Їм співслужили 15 єпископів Римо-Католицької та Української Греко-Католицької Церков.

Паломники просили у Богородиці мирного християнського співжиття польського та українського народів, щоб історичні непорозуміння між обома народами залишилися у минулому. “Ми покликані жити в мирі, бо ми - діти Божі”, – закликав прочан Глава УГКЦ. Галина Терещук, “Радіо Свобода”, Львів.

Василь Зілгалов

А тепер – декілька рядків інформації про інші християнські прощі. 10 серпня Митрополит Володимир (Сабодан) прибув до грецького міста Салоніки, де зустрівся з представниками дипломатичного корпусу України в Греції. Прочани відвідали катедральний собор міста Салоніки і вклонилися мощам святого великомученика Димитрія Солунського, - повідомляє прес-служба УПЦ (МП).

11 серпня Предстоятель Української Православної Церкви (Московського Патріархату) вирушив до чернечої республіки та однієї з головних святинь православ’я – Святої Гори Афон. На Афоні разом з прем’єр-міністром України Віктором Януковичем Митрополит Володимир відвідав головні монастирі Святої Гори та молився за народ України перед шанованими усім православним світом святинями – Іверською іконою Божої Матері, іконою Божої Матері “Достойна є”, мощами святого великомученика Пантелеймона.

Паломництвом “Любові і Прощення” назвали прощу сотень тисяч прочан у Марійському духовному центрі села Зарваниця на Тернопільщині. “Ми покликані жити в мирі, бо ми - діти Божі” – було сказано у Зарваниці.

Проща і прощення – тема подальшого матеріалу мого колеги Віктора Єленського.

Віктор Єленський

Чому вирушають у прощі наші сучасники? Ні, не в туристичні подорожі у незнані землі, де чекають на них дивовижні видовища, і не в екстремальні сходження, де на них чатують випробування, здатні влити бодай трохи адреналіну в збуденіле існування, а саме в прощу...

Проща, моління про прощення, відчайдушне каяття – це щось дуже чуже сучасному світові з його культом комфорту й прагматизму, з упертим прагненням уникнути сумнівів, докорів і розкраяного сумління. Проща – це акт хоробрості й солідарності. І, звісно, віри. Тієї простої, але палкої віри, поза якою не оновлюються ікони, і Божа Матір не з’являється в португальській Фатимі чи в українському Грушеві...

Київська Русь буквально хворіла прощами; прочани збиралися в дружини і йшли, йшли в Святу Землю, попри небезпеку, яка чекала на них трохи не на кожному кроці. Навіть спеціальні заходи церковної влади, спрямовані на приборкання паломницької стихії, виявлялися марними. Русичі проривалися до Гробу Господнього, а ті, кому щастило повернутися, приносили із собою оповіді про чудеса і дивовижні враження. Але в нашому столітті людину важко здивувати далекими морями і пальмовим гіллям. Вона йде до святинь. Йде за спасінням і зціленням, за зміцненням у вірі, за надією та її втіленням. Йде, як минулого тижня до Зарваниці, щоби навчитися любити тих, кого любити не вчили і прощати тих, кого на дотеперішнє переконання не можна було прощати. Якщо просто - йдуть за наукою бути християнином.

Василь Зілгалов

Перериваючи на якусь мить Віктора Єленського, ми запитаємо себе: а чи поступаємо ми, християни, завжди по-християнськи? Це вже набагато складніше питання... А тепер – ще одна інформація з релігійного життя в Україні.

Кримська єпархія Української православної церкви Московського патріархату має намір відродити печерний храм на плато Мангуп у Бахчисарайському районі АРК, де знаходяться руїни столиці середньовічного князівства Феодоро. За повідомленням газет з посиланням на кримське агентство “Новий регіон”, про це 11 серпня повідомив митрополит Сімферопольський і Кримський Лазар.

За словами владики, у печері вже поселилося декілька монахів, “які прибули до кримської святині помолитися, але, побачивши, як поводяться з нею туристи, вирішили залишитися там і оберігати древні фрески”. Митрополит Лазар також повідомив, що не давав на це ченцям благословення, але вітає таку ініціативу. Він запевнив, що єпархія має намір враховувати усі рекомендації археологів та істориків.

Проти ініціативи монахів виступають археологи, які проводять на плато розкопки. Вони турбуються про збереження середньовічних фресок, які закопчуються від свічок, що горять у храмі. Крім цього, кримська влада стурбована тим, що самовільне захоплення православними ченцями печерного храму може призвести до того, що кримськотатарські активісти у відповідь захоплять інші святині.

І Віктор Єленський завершує тему прощ і прощення.

Віктор Єленський

... Коли кардинали нагадали прочанам про досвід польсько-німецького прощення – прощення гранично болісного, мені пригадалися слова з оприлюдненого листа Яцека Куроня до Мирослава Мариновича у дискусії з приводу шістдесятої роковини Волинської трагедії: “Ми, поляки, є українцями для німців та німцями для українців.” Це, звичайно, сприйняття не лише інтелектуала і не тільки європейця, але – і, певно, передовсім, - християнина. Християнина, який не те, що розуміє, однак онтологічно знає, що кривда викликає ще більшу кривду, і напрочуд швидко настає час, коли за нашаруванням кривд і статистикою жертв зникає людська подоба і залишається лише жадоба помсти. І те, що мусить християнин – це повернути своїй душі блискавку Божого вогню і віднайти у собі здатність до прощення. Це ж можуть (і мусять!) зробити народи, надто, якщо вони говорять про свою християнську сутність.

“Думка про те, що євангельські істини не стосуються взаємин між народами, є нехристиянською і суперечить духові Євангелія, - пише Куронь. - Саме з цих причин я звертаюся до Вас - впевнений, що не лише від свого імені, і кажу: простіть нам”.

І, певно, тому, щоби не лише бути прощеним, але й прощати із чистим серцем, рушає сучасна людина у прощу.

Василь Зілгалов

Завершуючи тему прощі у Зарваниці, де святе місце матері Божої, згадаймо поезію українського поета Юрія Клена під назвою “Божа матір”.

Йшла степами й питала: "Де мій син? Чи не стрівся він вам?" (А по селах ставки - як дзеркала: Божий простір веселим качкам). "Чи не стрівся вам десь по дорогах Синьоокий Христос? Волосся у нього Золоте, як осінній покос". Все питалася знову і знову; Люди мовчки сахалися вбік (Лиш поважно дивилися вслід їй корови, Пес безхатній за нею до царини біг). За рікою спинила на ниві Дідуся, що гнідка поганяв. Кінь істомлений голову сиву На плече їй поклав (бо пізнав!). "Чи стрічали його ви з дарами? Чи вінчали його, як царя, У високому білому храмі, Де у вікна світила зоря?" "Та невже ж тобі ще не сказали?" Роз''ярився корявий дідусь: "На усіх перехрестях його розіп''яли, І помер твій веселий Ісус. Біле тіло його шматували. Загинали над ним матюки. І вовкам на поталу Розкидали куски". Головою припала до гриви... Враз метнулась назустріч зорі (Дикі гуси крикливі Закружляли над нею вгорі). А за нею наздогін пожежі, Диму сизого змії виткі. Біжучи, розгубила одежі, І махали услід вітряки. Вдалині над житами Білим квітом гойдалась вона. Осипалася там пелюстками... Манячіла, щезала в ланах. Бур''яном заростає дорога, Що крізь заграву днів Нас вела до далекого Бога. Але вересом слід твій зацвів, Скорбна мати, що плачеш у небі, І під обрієм грізних років Голубіє, мов спогад про тебе, Синя плахта лісів. Синій пояс твій річкою в''ється... Затаївши останній вогонь, Так тихесенько б''ється В ніжнім теплі твоїх долонь Під дощами твого волосся Бідне серце землі. І росте з нього буйне колосся, І курличуть над ним журавлі.

Минулого місяця в Севастополі відбулося освячення хреста і землі під будівництво нового храму Української греко-католицької церкви. Ми вже повідомляли про це в одній з наших програм. Сьогодні – наша розповідь про один день з життя греко-католицької громади Севастополя.

Слово - моєму колезі Тарасові Марусику, який у липні побував у Криму і спостерігав за цим на місці подій.

Тарас Марусик

В Севастополі вже є одна діюча церква Святого апостола Андрія Первозваного, на 10-му кілометрі балаклавського шосе. Це трохи далеко від центру, але, з огляду на розкиданість Севастополя, відстань середня.

На недільну службу я трохи спізнився. Не вельми просторе приміщення було буквально забите людьми. Я поквапом витягнув мікрофон і почав записувати. Служба тривала близько двох годин.

Особливістю цього богослужіння став перший приїзд у Крим новопризначеного екзарха Одеського і Кримського Української греко-католицької церкви єпископа Василя Івасюка. Цього дня владика призначив нового священика, оскільки настоятель церкви отець Петро завершив своє чотирирічне служіння в цьому храмі. На допомогу новому священикові єпископ Василь Івасюк висвятив диякона і піддиякона. Рідкісним для буденної служби є й дво- і багатоголосся у виконанні священиків.

Василь Зілгалов

Перериваючи на якусь хвилину репортаж Тараса Марусика, нагадаємо ще про один храм. Єдиний Римо-католицький храм в Запоріжжі закрили в 30-х роках минулого століття. А в 50-х роках зруйнували. На його місці збудували завод. П''ять років тому в місті над Дніпром почали зводити новий храм. У фундамент заклали освячений Папою Римським камінь з базиліки апостола Петра в Римі. Трохи менша за розмірами, але все-таки чудова копія прославленого храму тепер є в Запоріжжі.

При храмі працює благодійна їдальня “Добрий хліб” і медпункт, де отримують допомогу бідні і хворі.

Це єдиний у Східній Європі храм, присвячений Богові-Отцеві. На центральній іконі Він зображений звичайною людиною, якою з''явився італійці Євгенії Равассіо. Знявши корону, він поклав на своє серце земну кулю і так, сівши поруч, розмовляв із жінкою. Італійка залишила запис про ту розмову і намалювала ікону. Чудо відбулося 1932 року. Це єдина поява Отця, яку Католицька Церква визнала правдивою після 10 років дослідження.

І Тарас Марусик завершує репортаж з греко-католицького храму в Севастополі.

Тарас Марусик

Вже колишній настоятель церкви Святого апостола Андрія Первозваного отець Петро був першим у Севастополі греко-католицьким священиком.

Отець Петро

Це – храм дійсно історичний, тому, що він на священній кримській землі, куди ступав апостол Андрій Первозваний, і він носить його ім’я - на українській священній землі міста Севастополя.

Тарас Марусик

Кілька слів буквально про вашу громаду, оскільки Ви з нею чотири роки пройшли.

Отець Петро

За час мого пастирства у місті Севастополі громада зросла більш як до трьохсот чоловік. Це свідчить про те, що люди приходять до храму, повертаються до Бога, і ми надіємось, що зараз, з приїздом нашого владики Василія, справи підуть на краще.

Тарас Марусик

Отець Петро повертається до Івано-Франківської єпархії. Сказав, що готує дисертацію, присвячену цій єпархії УГКЦ з 1885 року по цей день.

Перед тим, як поїхати на освячення хреста і землі під будівництво другої в Севастополі греко-католицької церкви Успіння Пресвятої Богородиці, я попросив екзарха Одеського і Кримського Української греко-католицької церкви єпископа Василя Івасюка відповісти на кілька запитань. Він був висвячений на цю посаду кардиналом Любомиром Гузаром.

Василь Івасюк

Яка була мета і ціль? Дуже багато є людей на теренах Південної України, які свого часу були чи переселені із Галичини в 50-х рр., чи пізніше поїхали на роботу, які тут потребують найперше тієї духовної підтримки і опіки, потребують того душпастирства. І мене як єпископа послано сюди. Наприклад, на самій Одещині було тільки 55 сіл переселено в 50-і роки, це не говорячи вже про інших, які пізніше сюди приїхали.

Крім цього – я не прийшов тільки до тих людей, які приїхали з Галичини, моя місія є для того, щоби служити всім людям, які проживають на цих теренах: які живуть на суші, і які працюють так само на морі. То є моя місія, яка є покладена на мене. Крім цього, пріоритетом у моїй діяльності я вважаю працю з молоддю. Щоби наша молодь була доброю християнською молоддю.

Тарас Марусик

В Криму, - сказав єпископ Василь Івасюк, - найкращою з церквами є ситуація в Севастополі. Тут тепер дві громади, третя – в Ялті.

Василь Івасюк

В інших місцях ми не маємо храмів, але я маю запрошення людей з Симферополя, з Керчі, Джанкоя, Бахчисарая, з Євпаторії, які просять мене про духовну опіку. І на даний час, я, приїхавши сюди – вже залишаю трьох священиків для подальшої праці у цьому напрямку.

Крім цього, очевидно, я вбачаю дуже важливим моментом співпрацю з місцевою владою, і хочу працювати в плані порозуміння, консолідації і росту нашого українського суспільства і на добро всіх людей, які тут проживають, -

Тарас Марусик

Говорив екзарх Одеський і Кримський Української Греко-католицької церкви єпископ Василь Івасюк.

Після цього на так званому 5-му кілометрі, ближче до центра, відбулося освячення хреста і землі під будівництво другої в Севастополі греко-католицької церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Тарас Марусик, “Радіо Свобода”, Севастополь-Київ.

Василь Зілгалов

Шановні слухачі, на цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово” на хвилі українського “Радіо Свобода”. Нагадаю, що її автор і укладач - Василь Зілгалов, допомагав мені у празькій студії за режисерським пультом Ян Кайзер.

І, перш ніж завершити нашу програму, я хочу, якраз у день відкриття 28-х Олімпійських Ігор в Атенах згадати слова апостола Павла, звернені якраз до атенян.

“Тоді Павло підвівся серед Ареопагу і промовив: “Мужі атеняни! З усього бачу, що ви вельми побожні. Переходячи через ваше місто і приглядаючись до ваших святощів, я знайшов жертовник, на якому було написано: “Невідомому Богові”. Те, отже, чому ви, не відаючи Його, поклоняєтеся, те я вам звіщаю. Бог, що створив світ і все, що в ньому, він, бувши Владикою неба і землі, не живе у рукотворних храмах. Ані не приймає служби з рук людських – немов би Він потребував чогось, даючи Сам усім життя, дихання і все.

Він створив з одного весь рід людський, щоб він жив по всій земній поверхні, призначивши встановлені часи і границі їхнього оселення, щоб вони шукали Бога, чи, може, навпомацьки не знайдуть Його, хоч Він від кожного з нас недалеко, у Ньому бо живемо, рухаємося, існуємо, як деякі з наших поетів сказали: “Бо й ми з Його роду!”

Бувши, отже, з Божого роду, ми не повинні думати, що божество подібне до золота чи срібла, чи каміння, твору мистецтва і людської вигадки. Та, незважаючи на ті часи незнання, Бог тепер усюди звіщає людям, щоб усі каялися” – сказав Павло атенянам.

І лише додамо, що каятися кожному, мабуть, є за що, було б розуміння важливості каяття для світу і для людей...

Говорить “Радіо Свобода”!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG