Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 12:06

"Віта Нова": Кіліманджаро: плани українських альпанастів. Книга Валерія Сніжка "Ідеологія терену". "Елегія чертверта": виставка картин київського художника Миколи Сологубова. Українське в житті Глінки.


Павло Вольвач

Павло Вольвач

Вітаю Вас, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.

Зізнаюсь, під самий кінець літа взяв путівку до Криму, в Коктебель. Вже навіть квитки взяв. І все б нічого, але сонячні передчуття відпочинку затьмарює така деталь: квитків у зворотній бік немає.

І зрозуміло чому: кінець сезону, величезні армії відпочиваючих і туристів вертатимуться по домівках. Тенденція, яку, схоже, не врахував навіть хазяйновитий нинішній міністр транспорту і зв’язку пан Кирпа, котрий обіцяв, що сядуть... пардон... “поїдуть усі”.

Світ збожеволів на подорожах і відпочинку, і міністерські розпорядження і обіцянки в цій царині мало що важать.

Туризм став знаменням ХХІ віку, а за ефективністю капіталовкладень він зрівнявся з автомобілебудуванням. Люди шукають нових знайомств з людьми, іншими культурами світу, новими країнами і континентами. У подорожах, як стверджують психологи, найкраще відпочивається.

Але є подорожі незвичайні, які за яскравістю стають неперевершеними сторінками всього людського життя, а ще сюжетами для “Віта Нови”.

Слово Володимирові Ляшку.

Володимир Ляшко

Давайте замислимося: що змушує людину кидати затишну київську квартиру і їхати в далеку Африку, щоб видертися з ризиком для життя і здоров’я на найвищу вершину континенту Кіліманджаро? А це 5 895 метрів!

Психологи кажуть, що так проявляють себе давні людські гени: гени мисливця, здобувача їжі, вогню, продовжувача роду.

Обставини екстремального життя у сиву давнину супроводжувалися викидами в кров великої кількості адреналіну, чого, власне, і не вистачає сучасній людині. І вона шукає гострих відчуттів, пригод на суші, морі, під водою...

Для Олександра Романенка, президента Київської обласної федерації спортивного туризму, таке випробування, майбутня жовтнева подорож в Африку і експедиція на Кіліманджаро, не першина. Він досвідчений альпініст і мандрівник. Побував на Ельбрусі, Монблані, у горах Паміру.

Взагалі, його мрія - побувати на всіх шести знаменних вершинах світу. Після Монблану і Кіліманджаро побувати в Південній Америці на вершині Аконкагуа, а ще підкорити Мак-Кінлі в Північній Америці, що на Алясці.

Далі у планах Австралія і, нарешті, гора Еверест в Гімалаях. 8 850 метрів! Вершина світу!

Але подібні гори, понад 7 тисяч метрів, таять велику небезпеку. Вище, словами альпіністів, починається “чорний пояс”, пояс смерті. Там не вистачає кисню, і починають відмирати клітини мозку.

“Але є відчайдухи, яких не лякає і ця обставина,” - каже Олександр Романенко

Олександр Романенко

Є сходженець Рейнхольд Мейснер, який підкорив всі восьмитисячники майже без кисню, але, певно, що він йшов на ризик, адже він знав, що його клітини мозкові відмирають.

Володимир Ляшко

Тобто, людина свідомо йшла на такий крок, досить небезпечний для здоров’я?

Олександр Романенко

Так.

Володимир Ляшко

“Але ми, - уточнює Романенко, - перш за все туристи, а не екстремали-альпіністи. Ми шукаємо нових вражень, любимо життя і обов’язково хочемо повертатися додому!” Тому підготовка до африканської подорожі вимагає детальної розробки маршруту, продуманої екіпіровки, і звичайно ж, коштів.

В експедиції вже зголосилося взяти участь більше 20 осіб, люди бувалі, з досвідом.

У сходженні на Кіліманджаро візьме участь і донька Романенка 20-річна Олена. “Це будуть незвичайні враження,” - каже Олександр Романенко.

Олександр Романенко

Ми побачимо в Африці зовсім інші зорі, Магеланові хмари, Південний хрест, бо це ж Південна півкуля. Цього навіть не можна уявити собі, сидячи в Україні.

Володимир Ляшко

Туристи готуються до кліматичних несподіванок, які їм готують африканські тропіки.

Олександр Романенко

Є певні вимоги і до екіпіровки. Якщо біля підніжжя гори температура плюс 30, то на верху мінус 15 з вітром. Потрібно мати пухове спорядження, яке захистило б при низьких температурах.

Володимир Ляшко

Як не видасться несподівано банальним після всього почутого, але велику загрозу для білих людей, котрі не мають імунітету, у тих краях становлять малярійні комарі. Тому у комплекті одягу передбачена тропічна форма, якою користуються військові.

Минуть роки, і кожна така подорож осяватиме людське надвечір’я яскравою неповторністю, стане своєрідним антидепресантом.

Олександр Романенко

Як сказав Пржевальський, життя прекрасне тим, що можна подорожувати. І я з ним повністю згоден.

Володимир Ляшко

З цими словами погодяться тисячі наших слухачів. Варто лише наважитися зробити перший крок назустріч незвіданому... Павло Вольвач

Виклики і несподіванки таять в собі не лише далекі екзотичні краї. Сама доба може бути викликом, і то не для окремих персон, а для цілих націй. І від того, як спільнота відповідає на питання часу, залежить її історична доля.

“Бестія без голови,” – цими словами схарактеризував свого часу київський воєвода Адам Кисіль козацьку націю. Рухливій, відважній, ініціативній - їй натоді не вистачало саме “голови”, тобто мислительного проекту, інтелектуальної стратегії. А без них все обов’язково закінчувалося черговим Солодицею або Берестечком.

Так було у столітті XVII, так продовжувалось і в ХХ. Не випадково ж Донцов нарікав на не виробленість української національної ідеології з її малоросійською вайлуватістю стилю.

Після падіння “совка” ситуація теж не надто змінилася. Хоча в останні півтора десятиліття вияскравлювались і чесні автори, і добрі тексти. Може, причина в тому, що загал не бажає чути тих, які ідуть “не в ногу”?

Спробу дослухатись до одного з таких посібників зробив культуролог Олександр Хоменко.

Олександр Хоменко

“Ідеологія терену”. Книгою під цією назвою знаний природничник і етнолог Валерій Сніжко, сказати б, пропонує свої послуги вітчизняному націоналістичному рухові.

Пропонує, як систематизатор і аналітик. Ширше, як креатур сенсів, який бачить у напозір хаотичній грі символів і образів розгортання метафізичного сюжету, тут лише і на цій землі можливого.

Це природно. Кожен автор прагне бути взисканим, а кому ж, як не їм, націоналістам, дбати за ґрунт і ґрунтівство.

Між тим, у останніх сьогодні, як видається, інші клопоти. Партії множаться поділом, подібно до інфузорії туфельки зі шкільного підручника. Принциповість позицій визначається місцем у черзі біля каси. А ідеологією зазвичай називають те, за що отримують свій шматок хліба перефарбовані обкомівські пропагандисти.

Тож Валерію Сніжку залишається поки що бути просто самим собою. Це, погодьмося, зовсім немало. Він, фаховий біолог, який звик довіряти темпам зростання рослин, якостям ґрунту, складу повітря, а не якимось черговим паперовим химерам.

Саме з огляду на цю свою специфіку автор “Ідеології терену” і полюбляє накладати на ритми історії біологічний годинник.

“Закони біосу однакові для всіх,” – міг би він повторити слідом за Б.-І. Антоничем, укладаючи в єдиний подієвий ланцюжок зростання трав, ранні землеробські цивілізації, зміну світогляду племен і народів, що від найдавніших часів мандрували Україною.

Деякі концепції Валерія Сніжка можуть видатися дивними і незвичними. Він, наприклад, підносить як одну з найвищих чеснот, так завзято осуджувану багатьма українську миролюбність, суто хліборобське прагнення полагодити будь-який конфлікт без пролиття крові.

Така психологічна настанова, на його думку, має своє коріння в цивілізації землеробсько-невойовничого Трипілля.

Взагалі “Ідеологія терену” під цим оглядом видається модернізованим варіантом “Листів до братів-хліборобів”. Зерно, земля, хліб – ось вихідні точки політичного й ідеологічного думання їхнього автора.

Чи не вперше по В.Липинському в українській історіософії ця книга повертає “громадянські права” хліборобському класу, розглядає вітчизняну історію не крізь призму різноманітних футуристичних утопій, а як живу сув’язь пластів традиції.

Залишається тільки сподіватися на те, що у випадку Валерія Сніжка часова дистанція між текстом і читачем виявиться дещо коротшою.

Павло Вольвач

Коли наша кореспондентка Юка Гаврилова сказала мені, що побувала на художній виставці, яка називається “Елегія четверта”, і що картини на тій виставці перегукуються з віршами Рільке з його циклу “Дуїнські елегії”, я згадав переклад Миколи Лукаша із “Сонетів до Орфея”, того ж таки великого австрійського поета Райнера Карла Вільгельма Йозефа Марія Рільке.

“Устало древо. О гінке зростання! Орфей співа. О вгору вольний гон! I вмовкло все. I з того от мовчання Постав новий зачин, новий закон”.

Цікаво, чи встановлюють якийсь новий закон твори, що демонструє виставка “Елегія четверта”, чи викликають вони мовчазне захоплення або, навпаки, провокують глядача співати?

Про це нам розкаже сама очевидиця Юка Гаврилова.

Юка Гаврилова

Дякую Павле. Ти подав влучну цитату з Рільке в блискучому перекладі Миколи Лукаша.

Дійсно, “Сонети до Орфея” Рільке написав одночасно з циклом “Дуїнські елегії” у тисяча дев’ятсот двадцять другому, менш як за п’ять років до своєї смерті, передчуття якої прочитується у віршах цих двох циклів.

Але картини сучасного київського художника Миколи Сологубова на його виставці “Елегія четверта” попри те, що формально ілюструють образи з псевдодавньогрецького циклу австрійського поета, на мій погляд, кардинально відрізняються настроєм від трагічного світосприйняття Рільке.

Володимир Сологубов – постмодерніст з дадаїстичним забарвленням. Його перевізник до царства мертвих Харон має хитрувате обличчя венеціанського гондольєра-заробітчанина, який розважає своїх пасажирів, сподіваючись на гарний гонорар. Його кентаври й кентаврихи тілом часто схожі на колгоспних коней, але з головами конюхів і молодиць-їздових.

Я це кажу не з метою принизити творчість художника. Лише задля того, щоби наші слухачі могли собі уявити манеру його письма, інтенсивно-жартівливу, скажімо так: життєдайну, освіжаючу розтиражованих культурою персонажів античних міфів.

Художник має право на власне прочитання класики. Тож, наведена тобою, Павле, цитата з Рільке “Постав новий зачин, новий закон” є тут однозначно доречною.

А ось якою бачить цю виставку Мар’яна Джулай, директорка нової галереї “Арт-блюз”, що віднедавна працює на Андріївському узвозі.

Сьогодні відкриття Олімпіади і відкриття виставки, в якій дуже чітко прочитується псевдо-давньогрецькі мотиви. Це співпадіння чи концептуально?

Мар’яна Джулай

Так це співпадіння, але досить вдале співпадіння.

Я кілька місяців тому потрапила в його майстерню і була дуже вражена його творчістю, і запропоновувала йому зробити таку виставку. Випадково ця дата випала на день відкриття Олімпіади.

Юка Гаврилова

А як Ви собі підбираєте авторів?

Мар’яна Джулай

В першу чергу вони мають бути професіоналами, це має бути чітка творча концепція. Кожен творець робить свій міф в живописі.

Микола використовує теж вічні міфи, але він має свій сучасний погляд на ці теми. Я думаю, що це всім помітно.

Юка Гаврилова

Експозиція ще триває в галереї “Арт-блюз”, то ж завітайте, не пошкодуєте.

Павло Вольвач

А тепер трохи ювілейності...

Ювілейні дати, які так полюбляли в радянські та й у наші часи, бувають часом гарним приводом для того, щоб нагадати нам сторінки історії та культури.

Ось, наприклад, цього року музична громадськість відзначає 200-річчя народження видатного російського композитора Михайла Глінки.

З цієї нагоди в п’ятницю, третього вересня, в Києві розпочнеться фестиваль під назвою “Золоті сторінки вокального мистецтва”. Водночас, під час святкування цього ювілею варто нагадати про тісні зв’язки російського композитора з Україною. І саме про це матеріал Лесі Олійник.

Леся Олійник

Основоположник російської класичної музичної школи Михайло Іванович Глінка називав Україну “обетованою землею мого серця”. Для цього йому було досить побувати на ній лише двічі. Вперше у 1823-му році в Харкові і 15 років згодом.

Другий приїзд Глінки був пов’язаний з добором співаків до Придворної співацької капели.

У Петербурзі добре знали, що Україна володіє унікальними природними голосами й співочими талантами. Михайло Іванович побував тоді в Новгород-Сіверському, Чернігові, Ніжині, Переяславі, Фастові, Ромнах, Полтаві, Харкові, Охтирці та Києві.

Зупинявся в маєтку поміщика Григорія Тарновського, у знаменитій Качанівці (нині Чернігівської області). Саме тут у Качанівці Глінка написав “Персидський хор” та “Марш чорномора” до опери “Руслан і Людмила”, які вперше виконав кріпацький оркестр Г.Тарновського.

В Качанівці Глінка спілкувався з істориком, етнографом, письменником і музикантом Миколою Маркевичем, з художником Василем Штернбергом, поетом Віктором Забілою. На його вірші Глінка написав відомі романси “Гуде вітер вельми в полі” та “Не щебечи, соловейку”.

Зверну вашу увагу на те, що саме Глінка відіграв величезну роль у творчій долі видатного українського співака і композитора Семена Гулака-Артемовського.

Почувши в Києві його голос, Михайло Іванович забрав його у Петербург, особисто проводив з ним заняття зі співу, а згодом направив на навчання до Італії.

Є також документальні свідчення того, що впродовж 30-40-х років Глінка спілкувався в Петербурзі з Тарасом Шевченком. А пізніше почав працювати над симфонією “Тарас Бульба”, яка, на жаль, не збереглася.

Творчість російського композитора в українській культурі у великій пошані. Скажімо, нещодавно вийшла монографія професора Національної музичної академії Сергія Тишка про подорожі Глінки в різних країнах Європи. Романси та оперні арії співають і співали видатні українські виконавці, серед яких Борис Романович Гмиря.

Павло Вольвач

Якщо, чого доброго, пожовтілі ламкі сторінки з глінківською симфонією віднайдуться, вкупі з другим томом “Мертвих душ” та продовженням “Вальдшнепів” Хвильового, то ми про це вам обов’язково розповімо.

Тож слухайте “Віта Нову”, радійте життю, любіть віту і шануйте “Оковиту”. Але в міру, враховуючи літню спеку та заклики Мінздраву.

Хай щастить!

Говорить радіо “Свобода”!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG