Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 13:07

“Країна Інкогніта”: Маньчжурія.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 31 серпня 2004 року.

Олекса Боярко

Чи знаєте Ви якою була, є і може бути Україна?

Чи впевнені Ви у тому, що шкільні підручники і романи на історичну тематику завжди говорили Вам правду?

Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.

“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.

“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.

Сергій Грабовський

Говорить радіо “Свобода”.

Вітаємо вас, шановні слухачі!

Існують такі теми, пов‘язані з українським життям поза Великою Україною, які навіть для фахових істориків залишаються маловідомими.

З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.

Максим Стріха

300 років тому земна куля здавалася значно більшою, аніж сьогодні. Подорож з Києва, скажімо, до західних меж європейського континенту забирала десь із місяць. А от, щоб дістатися з Києва суходолом на Схід до берегів Тихого океану потрібен був рік, а то і більше.

Проте українці з‘явилися на цих берегах, на Далекому Сході, ще у другій половині 17-го століття. Там відбував своє заслання гетьман Многогрішний з синами. Там з’являлися втікачі, частина яких служила в російській прикордонній сторожі, частина навіть потрапила до китайського війська.

Але в основному тодішні українці, які діставалися до тих далеких країв були здебільшого політичними засланцями, які тікали з московитських в‘язниць або з острогів.

Отаким був маловідомий вислід Переяславської угоди – що українці попри їхнє бажання потрапляли аж до вкрай негостинних тоді місць на самому сході Азії. А в ХІХ столітті тут з‘явилася вже так звана “трудова міграція”.

Сергій Грабовський

На Далекому Сході українці селилися не тільки в межах тодішньої Російської імперії. Чимало вихідців із України осіло і у Маньчжурії, яка належала до кінця першої третини ХХ століття Китайській державі. Розповідає наш колега Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Українці почали прибувати до Маньчжурії у 90-х роках ХІХ століття на будівництво Східно-Китайської залізниці. Велика група українців приїхала туди з будівництва Закаспійської залізниці у Туркестані.

По закінченню робіт 1898 року більшість українців залишилися працювати на Східно-Китайській залізниці, створивши поселення у Харбіні, Мукдені, Дайрені, Кіріні. За різними оцінками, у першій третині ХХ століття в Маньчжурії мешкало від тридцяти до сорока п’яти тисяч українців. Центром українського громадського життя у Маньчжурії стало місто Харбін. 7 грудня 1907 року там був заснований Український клуб, при якому діяли бібліотека, театральний гурток на чолі з актором Українцевим, хор під керівництвом диригента Машина.

Під час Першої світової війни Клуб організував збір коштів і пересилку їх до Києва та Петербурґа для допомоги українцям, потерпілим від бойових дій. 1916 року при Клубі була відкрита перша на Далекому Сході українська початкова школа. Згодом на пожертви українців Маньчжурії у Харбіні був зведений Український Народний Дім. Там працювали школа, гімназія, “Просвіта”, кооператив “Згода”, музичні гуртки, діяла українська православна парафія Святої Покрови, видавався тижневик “Засів”. 1917 року українські організації Маньчжурії об’єдналися в Окружну Раду (голова – Мозолевський). Наприкінці того ж року з Харбіна до Києва виїхала військова частина, сформована з українців Маньчжурії. Її командир Твердовський через рік повернувся до Харбіна вже як український консул. 1922 року до Маньчжурії почали прибувати українці із захопленого більшовиками далекосхідного Зеленого Клину, а також з України та Польщі.

Невдовзі, з огляду на зближення Китаю з Радянським Союзом, китайська влада вдалася до утисків українських організацій. Були закриті українські гімназія та інші установи, конфісковані будинок Народного Дому та майно Українського Клубу. Відтак, щоб уникнути переслідувань, приміром, редакція тижневика “Українське життя” видавала у Харбіні кожне число за підписом японця.

Максим Стріха

Свого часу, коли я навчався у Київському університеті, то англійську в мене викладала одна вельми сувора дама, але з добре дуже знанням англійської, така собі доцент Кизлайтіс. Яке ж моє здивування було, коли я довідався, що народилася вона в міжвоєнному часі саме там в Маньчжурії, а вже по війні її батька було розстріляно, чи то, як білогвардійця, чи то, як українського націоналіста.

Сергій Грабовський

До цієї інформації можна додати, що згаданий Віталієм Пономарьовим Петро Твердовський (за іншими даними, його прізвище було Твардовський) передав тодішньому керівництву Української держави пропозиції Маньчжурської окружної ради щодо визнання належності Зеленого Клину Україні, щодо відкликання із Зеленого Клину всі озброєних російських частин і заміщення їх загонами української самооборони, щодо призначення українського староста на весь край, включно зі “смугою відчуження” Маньчжурської залізниці.

Для такої ідеї існували певні підстави: адже частка українців у населенні всіх далекосхідних областей Російської Федерації становила близько ¼, а в деяких місцях – понад 50%.

Більшовики спробували було перехопити ідею українізації Зеленого Клину і до 1932 року там широко розгорталося українське національно-культурне життя, звісна річ, під проводом партії.

Після того воно було різко, одно моментно згорнуте – раз і назавжди про потреби української громади російська влада на Далекому Сході забула. Натомість нового піднесення набуло українське життя у Маньчжурії, де лишалася велика українська громада і куди у першій половині 1930-х років через кордон змогли перейти, рятуючись від більшовиків, кількасот українців з Совєтського Союзу.

І знову розповідає Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Українське громадське життя у Маньчжурії пожвавилося 31-го року з утворенням буферної держави Маньчжу-Ґо. У Харбіні був відновлений Український Народний Дім, діяли Українська Національна Громада, Союз Українських Еміґрантів, “Просвіта”, Спілка Української Молоді та інші організації.

У Харбіні був заснований клуб “Прометей” для організації співробітництва з еміґрантами інших поневолених більшовиками націй. Українці видавали тижневик “Маньчжурський вісник”, журнал “Далекий Схід”, місячник “Вимоги життя”, часопис “Український голос на Далекому Сході” тощо. Від 34-го року у Харбіні виходили в ефір передачі українського радіо. У червні 1935 року у Харбіні був створений координаційний центр під назвою “Українська Національна Колонія”. Він залишився єдиною легальною українською організацією після заборони 37-го року японською військовою владою всіх інших українських товариств. З приходом до Маньчжурії 1945 року радянської армії всі українські товариства були закриті. Більшість їхніх активістів були заарештовані та ув’язнені, деякі з них розстріляні, як-от колишній полковник армії УНР Рой та професор Шлендик.

Ті з українців Маньчжурії, хто встиг перебратися до інших районів Китаю, на початку 49-го року були разом з рештою українців Китаю трьома групами евакуйовані на Філіппіни. Звідти вони згодом виїхали до Канади, Арґентини, Сполучених Штатів Америки та Австралії.

Максим Стріха

Але встигла зробити це, порятуватися, лишень дуже мала кількість українців Маньчжурії. Іншим шлях простелився через ҐУЛАҐ у Радянський Союз. На тому закінчилася історія української Маньчжурії.

Сергій Грабовський

У якій, Максиме, була ще одна цікава сторінка. Активну діяльність у 1930-х роках у Маньчжурії вела Організація українських націоналістів. Там були створені її осередки. Харбін відвідав голова ОУН полковник Євген Коновалець.

У разі великої війни між СССР і Японією ОУН вважала за можливе створення Далекосхідної української держави під японським протекторатом і у разі згоди Токіо на це була готова надати всю можливу допомогу у воєнних діях проти більшовиків.

Японська реакція на ці пропозиції невідома. Відомо тільки, що ставку японці робили на російську білу еміграцію – у складі японської Квантунської армії, розташованої якраз у Маньчжурії, були навіть російські підрозділи на рівні до батальйону. Українських підрозділів там не було, хоча, враховуючи чисельність української громади, могло б ітися про полк або бригаду.

Максим Стріха

Після Голодомору, після згортання українізації, після більшовицької операції зі знищення української інтелігенції ОУН була готова шукати допомоги у боротьбі проти московського більшовизму у кого завгодно, хоч у чорта. Це було логічно.

Але це було у вищій мірі утопічно – сподіватися на те, що подолати один тоталітарний режим і забезпечити права українців залюбки візьметься інший режим, також дуже далекий від демократії і від українських інтересів.

Сергій Грабовський

Але за всіх обставин дуже жаль, що у середині ХХ століття зник дуже своєрідний осередок українського національного життя дуже далеко від самої України на берегах Тихого океану.

Максим Стріха

Поруч із Маньчжурією ще лишилися осередки українського життя, хоча і там у Російському Зеленому Клині українцям ведеться нелегко, звичайно, якщо вони свідомими українцями, адже вже цього року 1 квітня тут було вбито одного з українських активістів, організатора українського хору. Винних досі не знайдено і не покарано.

Але зараз йдеться лишень про останні спроби відродити якісь осередки українського фольклору, культури. На той час, коли ще більше 80 років тому українці на Далекому Сході були поважною політичною силою і в Маньчжурії і по той бік китайсько-російського кордону.

Згадаймо, врешті-решт, що аж до кінця 1922 року тут існувала буферна держава Далекосхідна республіка, яка за своїм духом, за складом населення, за керівництвом значною мірою була державою українською.

Коли громадянська війна закінчилася і коли ця держава стала непотрібна більшовикам, то її було так само ліквідовано брутально і швидко. Врешті-решт, так само діяли і японці, коли вони вирішили вже далі не спиратися на структури українського організованого життя у створеній ними маріонетковій державі Маньчжоу-Го на чолі з останнім імператором Цинської династії Буі.

Десь років із 15 тому всі екрани світу обійшов відомий культовий тоді фільм “Останній імператор”. На жаль, про українське обличчя Маньчжурії там не мовилося нічого. І це цілком логічно. Але принаймні ми мусимо про нього пам’ятати, бо історія української Маньчжурії ще раз нагадує про історії самої України, про ті випробування, які довелося пережити нашому народові і, врешті-решт, про наші помилки, які змусили нас пройти всі ці випробування.

Сергій Грабовський

Вели радіожурнал “Країна Інкогніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.

Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG