Доступність посилання

10 грудня 2016, Київ 20:35

“30 хвилин у різних вимірах”: життя і творчість Михайла Брайчевського.


Ірина Халупа

Аудіозапис програми. Перша частина: Аудіозапис програми. Друга частина:

Київ, 4 вересня 2004 року.

Ірина Халупа

Говорить радіо Свобода. До вас завітала Ірина Халупа з передачею “30 хвилин у різних вимірах”. Здоровенькі були, дорогий слухачу, сьогодні програма присвячена історикові, археологу, вченому Михайлові Брайчевському.

(лунає музика)

6 вересня 2004 року виповнилося б 80 років великому вченому Михайлові Брайчевському.

Доктор історичних наук, професор Києво-Могилянської Академії, заслужений діяч науки і техніки, дійсний член Наукового Товариства імені Шевченка, Українського історичного товариства та Української Вільної Академії наук у США, лауреат премій фундації Антоновичів та Михайла Грушевського - це лише малий перелік регалій Михайла Брайчевського.

Михайло Брайчевський залишив за собою не лише великий науковий доробок, а й добру пам’ять про свою безкомпромісність, наукову принциповість і громадянську позицію.

Творчість Михайла Брайчевського випала, в основному, на роки радянського тоталітарного режиму, пом’якшеного на короткий період хрущовською “відлигою”.

“Не знаємо іншого українського історика в тому часі, - написав президент українського історичного товариства, український науковець зі США Любомир Винар у передмові до вибраних творів Брайчевського, - який мав відвагу й мужність виступити відкрито проти фальсифікації українського історичного процесу і русифікації України.”

Упорядник тому вибраних творів, як і збірки віршів Михайла Брайчевського та багатотомного видання за національною програмою соціально значущих видань, яке є поки що в проекті, Юрій Кухарчук побував у київській студії радіо “Свобода”.

Пан Кухарчук – старший науковий співробітник Інституту археології Національної академії наук України, кандидат історичних наук, читає лекції в Національному університеті “Києво-Могилянська академія”.

Мій колега Тарас Марусик попросив його розповісти, коли він познайомився з Михайлом Брайчевським.

Юрій Кухарчук

Про те, хто такий Михайло Брайчевський я знав давно, тому що працював в тому ж самому інституті археології, де працював багато років Михайло Брайчевський.

Але безпосереднє знайомство сталося тоді, коли з ініціативи професора Любомира Винара, Голови українського історичного товариства в США до 75-ліття Брайчевського було вирішено перевидати деякі його твори.

Відомо, що Брайчевського понад 10 років не друкували, його монографії були вилучені з бібліотек, тому перевидання таких творів було актуальним. І оскільки Брайчевський був Головою філії товариства в Києві, то його заступник Ігор Гирич запропонував мені взятися за упорядкування цього видання.

Книга обсягом 600 сторінок вийшла в 1999 році, і під час роботи над цим виданням я і познайомився ближче з Михайлом Брайчевським. Став бувати у нього вдома, тому що він вичитував усі ці тексти, які вже готувалися до видання.

І під час однієї з таких зустрічей я дізнався, що Михайло Брайчевський пише ще й поетичні твори.

Тарас Марусик

До речі, для багатьох була несподіванкою збірка поем з перекладами.

Юрій Кухарчук

Так, найбільш значимими з поетичних творів є його поеми. Альманах “Кур’єр Кривбасу” видав його поему “Григорій Сковорода”, яку я вважаю найбільш значимою серед цих творів.

Про поетичну творчість фахово, звичайно, я не можу говорити, але коли Михайло Брайчевський дав мені почитати цю поему, вона справила на мене велике враження, і я вирішив ознайомитися з іншою його поетичною творчістю.

Виявилося, що архів Брайчевського був переданий ним в інститут рукопису бібліотеки ім. Вернадського з ініціативи Олени Апонович, яка там працювала. І за дозволом Брайчевського я став знайомитися з його поетичними творами.

А потім дізнався, що там в рукописах знаходиться кілька монографічних досліджень, не говорячи про десятки статей, які не публікувались, тому що писалися в часи наукового страпізму Брайчевського, коли його не публікували, коли його ім’я не можна навіть було згадувати, посилатися на нього.

Що стосується поем, це поема “Григорій Сковорода”, яку я згадав, поема “Гориславич”, “Книга притч”, потім ще “вінок сонетів” до “Слова о полку Ігоревім”. До речі, Михайло Брайчевський написав велике наукове дослідження монографічне про постать автора “Слова о полку Ігоревім”, яке ще теж чекає свого видання.

Дуже велика монографічна робота-дослідження суспільно-політичного руху, як в Київській Русі, готується зараз видавництвом ім. Олени Теліги в рамках національної програми суспільно-необхідних видань. Власне, це вже підготовлено, виведено на плівки. Я думаю, що до кінця року читач зможе ознайомитися з цим твором.

Тарас Марусик

Скажіть будь-ласка, це буде однотомник чи багатотомник?

Юрій Кухарчук

Це буде багатотомне видання. Важко зараз сказати, спочатку ми готували це разом ще з Михайлом Юліановичем в останній рік його життя, тому що дізналися, що є така національна програма, і було укладено план-проспект на 5 томів. Але перед смертю Михайла Юліановича було прийнято рішення, крім тих ще 5-ти томів перевидати кілька його вже опублікованих праць.

І, власне, це мусить бути 10-томне видання. На жаль, з якихось причин уже на третій рік, коли перекладали видання цих творів...

Тарас Марусик

За цією національно програмою?..

Юрій Кухарчук

За національною програмою, але вже цей рік ніби-то все вирішено, питання фінансування, і, я думаю, нарешті це станеться.

Тарас Марусик

На жаль, до 80-річчя не встигли...

Юрій Кухарчук

Не встигли. Я сподівався, що можна буде зробити якраз до такої великої дати. Я взагалі вважаю, що відзначати ювілеї таких великих людей треба на державному рівні. На жаль, цього не сталося, але в усякому разі цей твір, я думаю, у цьому році буде виданий.

Тарас Марусик

У цьому сенсі про відзначення таких, як Ви сказали, осіб на державному рівні, постать Михайла Брайчевського є самотньою. Можливо, щось зміниться?

Юрій Кухарчук

Будемо сподіватись. Справа в тому, що Михайло Брайчевський без перебільшення був знаковою постаттю в науці, культурі, громадському житті ІІ половини ХХ століття.

І якщо говорити про нього, як науковця, то безумовно, це буде тільки одна сторона його діяльності, а він дуже багато зробив в українській культурі. Дуже багато зробив в громадському житті.

Я мушу нагадати, що на Установчому з’їзді Руху він один із ініціаторів, до речі, “Руху України за перебудову”.

Він зробив співдоповідь про українську державність, яка опублікована була в кількох виданнях, і там саме голосив на тому, що (це було в 89 році, коли подальша доля України була невідомою), він накреслив шляхи, якими має йти Україна, щоб стати незалежною.

Якби втілилися всі ті накреслення, то ми б сьогодні мали зовсім іншу країну.

Тарас Марусик

Дякую. Це був старший науковий співробітник інституту археології Національної академії наук, кандидат історичних наук Юрій Кухарчук.

Ірина Халупа

Про що саме говорив на Установчому з’їзді Руху Михайло Брайчевський? Які тези він накреслив?

Уривки із доповіді “Витоки, розвиток та перспективи української державності” професора Брайчевського читає Сергій Собуцький.

Сергій Собуцький

Виникнення держави, як одної з форм суспільної організації, визначається розвитком суспільної структурності, потребою в організації, здатної рішуче протистояти зростанню ентропії з її тенденцією до одноманітності та хаосу. В цьому виявляє себе закономірність історичного поступу, властива для будь-якого народу.

Політична доля України справді виявилася надто драматичною. Наша країна протягом майже всієї своєї історії була офірою більш сильних сусідів. Але з цього аж ніяк не випливає, що наш народ не мав власної державності і мусив забезпечувати стабільність соціального розвитку за допомогою чужинців.

Факт іноземного панування над Україною у післямонгольський час (та й далі) може засвідчити лише надзвичайно складну політичну ситуацію у Східній Європі, не більше.

Отож, і українська (ширше – східнослов’янська) державність зародилася в епоху визрівання у наших предків феодальної системи відносин (ІІ-ІХ ст.).

Важливою ланкою в цьому процесі було утворення Антського царства (ІІ-VІІ ст.), яке об’єднало південну (протиукраїнську) групу східнослов’янських племен. Воно було знищене аварською навалою, але причини, які викликали його до життя, не зникли. Тому протягом VII-ІХ ст. сформувалася нова держава, набагато масштабніша – Київська Русь.

Київська держава загинула внаслідок монгольського нашестя. Але прямим спадкоємцем її було перше українське королівство, створене Данилом Галицьким. Воно обіймало основний простір Лісостепу, Прип’ятське полісся, Прикарпаття, Поділля, Дністрянське пониззя, Волинь.

В кінці ХV ст. на широкий історичний кін виходить нова соціальна сила – козацтво. Запорізька Січ бере на себе функцію української державності і створює унікальну для середньовіччя політичну організацію – козацьку республіку з послідовно демократичним устроєм.

Приєднання цієї держави до Росії, здійснене на основі широкої автономії, не відбилося істотно на її характері та соціальній природі. Але протягом другої половини ХVІІ ст. і майже цілого ХVІІІ ст. російський царизм уперто, крок за кроком, вів наступ на суверенні права українського народу:

Переяславські статті 1659 року, Московські статті 1665 року, Андрусівське перемир’я 1667 року, Глухівські статті 1669 року. Аж ось в семи десятих роках ХVІІІ ст. розігрався фінал: 1774 року остаточно ліквідовано гетьманщину, а наступного, 1775 року, зруйновано Запорізьку Січ – останній форпост української державності.

На півтора століття Україна опинилася в становищі колоніальної країни – разом з численними іншими народами, що “на всіх язиках мовчали”, “благоденствуючи” під крильцем царату аж до 1917 року.

Відродження української державності почалося допіру після Лютневої революції 1917 року, коли у великих і малих містах збанкрутілої імперії замість царських установ почали виникати органи народоправства – Ради. В тому числі і в Україні.

6 квітня на всеукраїнському національному конгресі було створено Центральну Раду як орган державного будівництва в масштабах цілої України.

Перемога була на боці радянської влади. Ще в грудні 1917 року на противагу УНР був скликаний Перший всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові, який проголосив створення української радянської республіки.

Нині, здається, всім ясно, що Союз республік, як він склався на останню чверть біжучого століття, дуже далекий від ідеалу і потребує ґрунтовної перебудови.

Поступове і наполегливе розширення прав загальносоюзних інституцій і, відповідно, таке ж невмолиме обмеження прав республік призвело до того, що замислена Леніним федерація перетворилася на фікцію, суспільні можливості якої дорівнюють нулю.

Такою ж історико-політичною фікцією є, зокрема, українська державність, теоретично втілена в УРСР, а фактично - позбавлена жодних реальних прерогатив перед нічим нестримуваним диктатом загальносоюзних відомств.

Живовидячки існувати далі подібна ситуація не може: продовження і поглиблення національних (а по суті державних) конфліктів неминуче.

І справді не можуть зарадити часткові зміни, уточнення, удосконалення діючих політичних та правових настанов. Потрібний тотальний перегляд наявної системи, по суті відмовлення від звичної системи і конструювання нової, майбутньої моделі. Іншої альтернативи не бачимо.

Нині ні для кого не є секретом необхідність розпуску сталінського-брежнєвського Союзу і зміна його (якщо це буде визнане за доцільне) об’єднанням незалежних держав, кожна з яких на свій розсуд має вирішувати проблеми власного державного устрою та напрям політичної діяльності.

Ірина Халупа

Це були уривки з доповіді “Витоки, розвиток та перспективи української державності” професора Брайчевського на Установчому з’їзді Народного Руху України.

У своїх працях “Коли і як виник Київ” (1963), “Біля джерел слов’янської державности” (1964), “Походження Руси” (1968), та інших творах Михайло Брайчевський розвинув теорію Грушевського про ранньосередньовічне походження української нації від антів-склавінів (5-6 століття нашої ери).

Фактично, наукова версія такого початку української державности опинилася, як між Сциллою і Харибдою, між двома іншими версіями – трипільською і пізньосередньовічною – про спільне походження білорусів, українців та росіян з Київської Руси.

Останню вважають російською імперською версією. Серед її прихильників – і український академік Петро Толочко. А трипільську підтримують, на думку професора Залізняка, українські патріоти-аматори історичної науки.

Ось, що сказав радіо “Свобода” завідувач відділу археології кам’яної доби Інституту археології Національної академії України, доктор історичних наук, професор Національного університету “Києво-Могилянська академія” Леонід Залізняк.

Леонід Залізняк

Михайло Юліанович Брайчевський відомий широкій українській громадськості, як принциповий борець за українську історію, за українську культуру. Однак не менш відомий він, як і універсальний, унікальний за своєю освітою і широтою наукового діапазону вчений-гуманітарій.

Всі ми знаємо, що він був видатним істориком, етнографом, культурологом, спеціалістом мистецтвознавцем, охоронцем української культури, був навіть художником, поетом.

Однак мало хто усвідомлює, що він був ще і гнаним авторитетним палеоетнологом. Тобто людиною, яка займалася етногенезом стародавніх народів, перш за все слов’янства і українства. Про його концепцію україногенезу мало хто говорить.

Слід сказати, що зараз є три версії головні походження українського народу: це так звана трипільсько-арійська версія, ранньосередньовічна і пізньосередньовічна версія походження України.

Так от найраніше формувалася ранньосередньовічна версія. Її автором був відомий український історик Михайло Грушевський, який 100 років тому написав історичну працю з довгою назвою, яку я не буду тут називати, але суть її зводилася до того, що українці своїм корінням опускаються в епоху антів (ранньосередньовічну) і через Київську Русь, міняючи свої етноніми, доживає до нашого часу.

Білоруський та російський етнос виглядають, як відгалуження від українського етнічного дерева, десь білоруси в 11, а росіяни в 12 столітті. При чому ця версія походження українців завоювала свою аудиторію і була пануючою східної Європи до революції і навіть після революції, ніхто з нею не сперечався.

Однак зміцнення радянської імперії, відновлення російської імперії в новій її формі після ІІ Світової війни призвело до формування заіделегалізованої пізньосередньовічної версії походження українців, коли ніби-то існувала одна давньоруська народність.

Потім злі татари і поляки її розтрощили, і з уламків цієї української народності утворилися українці, білоруси і росіяни.

Отже, поєднання цих народів в одній державі є ніби-то поновленням історичної справедливості, і таким чином виправдовувалося імперії радянської чи російської.

Ця версія абсолютно витіснила з історіографії версію Грушевського, глибоко аргументовану версію, яку підтримали не тільки українці, а вже й російські історики, і зарубіжні історики.

І от 13 років тому з завоюванням Україною незалежності замість того, щоб поновити історичну справедливість і повернутися до наукової версії Грушевського ранньосередньовічного походження українців, більшість наших гуманітаріїв, не так вчених, як дуже часто аматорів, звертаються до так званої трипільсько-арійської версії, що ніби-то нам аж 7 тисяч років, що походимо ми від трипільців...

Версія абсолютно фантастична, хоч і заквашена так би мовити, на засадах патріотизму. Версія, яка викликає в українських археологів і істориків тільки криву посмішку і відверте кепкування у зарубіжних спеціалістів.

Останнім часом очолив цю версію такий собі народний академік Юрій Шилов, який після 2 років стажування в Москві в “российском объединительном движении”, яке бореться за політичний і військовий союз на теренах СРСР.

Приїхав сюди і очолив цю саму трипільську версію, написавши багато книжок. Суть її призводиться до того, що Трипільська культура, якій більше 7 тисяч років, була спільною колискою українців, росіян і білорусів.

І от ті, хто після розвалу Трипілля залишилися в Україні, то пращури українців; ті, хто пішли в поліські болота стали білорусами, а найбільш активна частина, пасіонарна, сіла на кораблі крітомікенського типу, заснувала Трою.

Коли греки вигнали з Трої Ліктросу, так і пише Шилов, ті подалися в Італію, з’явились там етруски. Коли латиняни хитрі почали будувати Римську імперію і вигнали етрусків, ті подались в Норвегію, Швецію. Так виникли нормани, а нормани прийшли сюди у вигляді відомих давньоруських варягів.

І як не дивно, більшість наших патріотів пристала саме на цю фантастичну версію, як у відомій казці, коли, граючи на дудочці, наш патріотичний інтелект пішов по абсолютно хибному шляху замість того, щоб реально історію поновлювати.

До речі, Михайло Юліанович Брайчевський з великим скепсисом ставився до Трипільської версії походження українців і не вважав навіть за потрібне обговорювати такі абсурдні етнологічні версії, які не мають відношення, власне, до науки.

І от останні свої роки життя Михайло Юліанович Брайчевський написав цілу серію статей до проблеми походження українського народу, етногенетичні проблеми і походження українського народу. Інші статті з такою ж назвою всі датуються 95, 98, 2 000 роком, тобто писав він все те діло до самої смерті.

Спираючись на власні розробки і на глибоке знання етнологічних праць інших відомих авторів, він відстоював справедливість версії Грушевського, що українці своїм корінням сягають антів.

Проблему антів сам Брайчевський тривалий час розробляв, був провідним фахівцем цієї галузі і він знав, про що казав. Він бачить україногенез в тих же антів через малу Русь, через Київську Русь до історичних українців.

Як і Грушевський, він аргументовано показує, що білоруси і росіяни – молоді східно-слов’янські етноси, які відгалузилися від корінного стовбура, що ріс в північно-західній Україні. Вони зараз називаються українцями і відгалузилися. Якщо українцям десь 1500 років, то народження білорусів – це десь 1000 років тому, а росіян – це 800 років тому.

Недаремно відомий російський історик Ключевський писав, що великоруси вийшли в історію тільки з князем Андрієм Боголюбським, тобто в 12 столітті.

І зараз російська археологія показує, що консолідація молодого енергійного російського етносу відбувалася на Верхній Волзі, але тільки в 12-13 столітті.

Був правий Грушевський, і до нього пристав вже в останні роки свого життя, зробивши великий внесок в затвердження обґрунтованої наукової версії походження українців, Михайло Юліанович Брайчевський.

Ірина Халупа

Це був доктор історичних наук, професор національного університету “Києво-Могилянська академія” Леонід Залізняк. Далі ми поговоримо про поетичну творчість історика та деякі особисті спогади.

Видатний вчений, історик, археолог, доктор історичних наук, автор понад півтисячі друкованих праць Михайло Брайчевський полишив цей, кращий зі світів, світ у 2001 році.

Через рік по смерті професора (він був професором Києво-Могилянської академії та дійсним членом Вільної української академії, як ми вже згадували) у столиці України відбувся вечір його пам’яті.

Тоді ж була презентована виставка “Михайло Брайчевський – історик, археолог, романтик”, яка дала змогу подивитися на життєвий і творчий шлях вченого, як на шлях оригінальний, самобутній, а навіть і не характерний шлях...

Бо хоч Михайло Брайчевський і змушений був жити у просторі й часі, в якому народився та зумів стати світового значення вченим, проте своїми власними зусиллями він цей простір і час міг коригувати – і робив це.

Наприклад, він малював. Його живописні роботи ще за життя автора були названі “унікальними”, “історично об’єктивними” та... “шокуючими”.

Зрештою, історичні праці Михайла Брайчевського теж не раз викликали певний шок. Скажімо, ще в середині 1960-х років минулого століття саме він піддав сумнівам усталений комуністичний постулат про те, що Переяславська угода 1654 року означала прагнення українського та російського народів до возз’єднання.

Дослідження Михайла Брайчевського під назвою “Возз’єднання чи приєднання?” вартувало йому в ті роки роботи, бо його тоді з неї звільнили....

Згодом праця вченого була видана у Канаді. Багатотомні видання його праць ще були далеко попереду, в майбутньому, в якому Михайло Брайчевський півсотні літ свого життя віддасть історичним дослідженням історії України часів епохи міді та бронзи, вивченню питання походження Русі, інших проблем.

У його доробку і концепція політичного, соціально-економічного і етнічного розвитку слов’ян Східної Європи, і принципово нове трактування історії православ’я, і багато іншого, позначеного самобутністю трактування та ґрунтовністю дослідницьких зусиль.

Надія Степула

У 2000 році Рада Фонду інтелектуальної співпраці “Україна- ХХІ століття” присудила Михайлу Брайчевському премію імені В.Вернадського за визначний інтелектуальний внесок у соціально-економічний і культурний розвиток України.

Слід зазначити, що вчений – історик, дійсний член НТШ (Львів) та член українського історичного товариства (США) був лауреатом багатьох інших премій, отриманих за справді вагомий внесок у науку й культуру рідної країни.

Протягом усього свого життя він докладав багато зусиль для відродження українських національний святинь. Мріяв побачити відреставрований Михайлівський Золотоверхий собор у Києві, але не побачив через хворобу. Михайло Брайчевський заповів розвіяти свій прах над пагорбом, на якому стоїть цей собор.

Силует постаті вченого-історика вимовальовується на тлі культурного й наукового простору України не тільки значним його дослідницьким набутком, не тільки сотнями опублікованих (і численних не опублікованих) праць, не лише преміями.

Цікавих штрихів до означення постаті археолога і культуролога, філософа і громадського діяча додають і вперше опубліковані минулого року видавництвом “Смолоскип” його поетичні твори. Збірка видана коштом Ірини Мельник та Любові Колотилової, а в оформленні книги використано художні роботи самого Михайла Брайчевського – “Автопортрет” та “Фауст і Вагнер”.

Як поет і художник, вчений не був надто відомим за життя, хіба що в тісному колі найближчих і найдорожчих людей. Проте одна з експозицій, презентована ще у 1999 році, коли відзначався 75-літній ювілей вченого, пролила достатньо світла на цю рису його постаті.

Михайло Брайчевський малював, зокрема, портрети історичних осіб часів Київської русі. Проаналізувавши безліч документів та свідчень, він творив портрети, далекі від усталених уявлень про велич та іноді й помпезність тих осіб.

Наприклад, княгиня Ольга, змальована Брайчевським, не просто віддаленою від узвичаєного в культурі образу красивої слов’янки, стрункої та романтичної жінки – у потрактуванні історика-художника - це стара, з гачкуватим носом і темним лицем пані, характер якої проглядає з пронизливого жорсткого погляду розумних очей... Цей портрет начебто нагадує про ті переконливі факти, що княгиня Ольга правила державою, коли їй сповнилося 52 роки – і до 77-и...

Натомість Літописця Нестора, знаного з підручників історії багатьох десятиліть, як старого згорбленого писаря, Михайло Брайчевський зобразив молодим чоловіком. Відтворив він і образ автора “Слова о полку Ігоревім”, досі тільки уявлюваного – хто як міг...

Неосяжний пласт історії, - цілина, освоєна Михайлом Брайчевським і в наукових творах, і в художніх полотнах, засвідчує не тільки його копітку щоденну працю – цим знані багато із вчених, а й ту особливу творчу напругу, яка єдино притаманна була тільки йому. І яка ставить осібно його вже даленіючу постать – постать нехарактерного вченого в світі науки і культури не лише нинішньої, а й – завтрашньої...

Ірина Халупа

Ми вже кілька разів згадували про маловідомий бік творчості Михайла Брайчевського – він же писав вірші. Отож, на закінчення цієї передачі, присвяченій великому вченому, вірш “Сповідь”, читає Олекса Боярко.

СПОВІДЬ

Розголоси і возопі нечревоболіла, яко більше чад у пустої, ніже у імущої мужа. Ісайя, гл. 54, в. 1.

Моя кохана Україно, Рожевих мрій блакитна даль! У нас з тобою путь єдина, Єдина радість і печаль.

Чекає нас, любов''ю скутих, На неозореній путі Єдина усмішка і смуток І справа спільна в майбутті.

Як споконвічні син і мати, Не для розлуки — я і ти; Нам разом плакати й сміятись, І разом хрест важкий нести.

В руках Творця звичайна глина — В гойданні животворних сил. Я атом твій, твоя клітина. І нерв, що чує кожний біль.

Коли затьмарюється небо В часи бентежні і лихі, Я на Голгофу йду за тебе Спокутувать твої гріхи, —

Ті, що чинили у безум''ї Колись (кляни чи не кляни) Твої невдячні, нерозумні, Твої незрячії сини.

Моя кохана Україно, Чи наша в тому є вина, Що зірка в нас завжди єдина, І доля на землі - одна.


Ірина Халупа

На цьому завершуємо передачу “30 хвилин у різних вимірах”, з вами була Ірина Халупа, я прощаюсь з вами і бажаю ясної погоди на душі.

Говорить радіо “Свобода”.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG