Доступність посилання

09 грудня 2016, Київ 20:09

“Сюжети”: “Київський міф”; Олександр Похалюк про смаки, про попсу та андеграунд, про музику і гроші; Книжка Дмитра Шурхала “Якбитологія”; Сергій Грабовський продовжує про альтернативну історію.


Надія Степула

Аудіозапис програми:

Київ, 10 вересня 2004 року.

Надія Степула

Звучить фрагмент із “Містичного вальсу” у виконанні “Піккардійської терції”

Дорогі слухачі, На хвилях радіо “Свобода” звучать “Сюжети” – радіожурнал про світ культури і культуру світу.

Автор і ведуча – я, Наді Степула, вітаю вас!

“Містичний вальс” “Піккардійської терції” навіює сюжет про вічність і буття у цій вічності, де тіні та міфи іноді живуть довше, ніж люди зі своїми справжніми історіями життів...

Далі – сюжет про “Київський міф” – до його формування, на думку історика Миколи Скиби, причетний щойно виданий у “Мистецтві” альбом “Святий Київ наш великий”. До видання увійшли раритетні малюнки художників кінця 19-початку 20-го століть з видами тодішньої столиці.

Про “Київський міф” – у сюжеті від Надійки Шерстюк з Миколою Скибою.


Микола Скиба

Цей альбом має дотичність до такого процесу, як формування міфу або образу Києва. Ця фраза із поеми Шевченка “Варнак” написана далеко не в Києві, а тоді, коли він був на засланні.

Надія Шерстюк

Який він є київській міф? З чого він складається?

Микола Скиба

Йдеться не про кількість церков чи театрів, а йдеться про їх структуру. Як правило, якщо є ця структурованість, то вона відображається в якомусь тексті. В даному разі ми можемо говорити, що Київ належить до категорії великих або світових міст. Місто, як універсум, як образ впорядкованого світу. Такими містами завжди були Єрусалим, Рим, Царгород.

Ми бачимо ще в літописі хрестоматійний міф про Київ, про відвідання Києва апостолом Андрієм, який поставив хрест і сказав, що на цих кручах буде сяяти слава Божа.

Київ був містом садів ще з часів Київської Русі. Хто б не писав про Київ, то завжди був елемент містики або іншого. У Булгакова була історія з тим, що він не сприймав український Київ, з одного боку. Але з іншого, в нього Київ був опозицією Москві, внутрішньою опозицією, екзистенційною. В “Мастер і Маргариті” це досить видно.

Надія Шерстюк

На Вашу думку, коли саме почалося руйнування Києва в архітектурному сенсі і певною мірою в духовному сенсі?

Микола Скиба

Тут є кілька етапів. Звичайно, коли Київ втратив власну політичну культурну еліту, починаючи, напевне, з царювання Петра І, який намагався перетворити Київ на фортецю, в часи Катерини ІІ, яка дуже зухвало на проти Лаври поставила “Арсенал”.

Найстрашніше почалося в 30-ті роки. Знесений Михайлівський монастир саме для того, щоб на тому місці побудувати величезний урядовий комплекс, який би перевершив Харківський Держпром. На щастя, від того маніакального проекту залишилось лише МЗС, яке знову ж таки будували архітектори не київські, так само, як і будинок теперішнього Кабміну.

Надія Степула

Про музичні смаки нинішньої української еліти, як і про смаки взагалі, не сперечаються... Музичний продюсер – директор фестивалю “Тарас Бульба” Олександр Похалюк тільки висловлює свою думку про ці смаки, про попсу та андеграунд, про музику і гроші...

Олександр Похалюк

Ситуація у музиці відповідає ситуації в державі повністю. Варіант тільки один: або публіка і ті, хто вирішують на якій музиці можна заробити, або сприймають ту музику, яку їй пропонують, або не сприймають.

Або публіка сприймає цю музику своєю і таким чином та музика стає популярною і вона є. Або публіка не бачить її своєю і таким чином люди, від яких залежить (продюсери) не бачать можливості на ній заробити, то він не вкладає гроші.

На сьогоднішній день продукт не може бути проданий, якщо він не розрекламований. Простіше вкласти гроші в віртуальні проекти, де ті, кого ми бачимо не співають, а роблять продукти. Вони просто є обличчям, брендом, який продається. Все робиться штучно. В цей час певно це є простіший шлях заробляти гроші.

Дуже важливо, яку музику потребує еліта, яка музика їй ближча. Тому ми пережили і ще переживаємо шансон, тому ми ще довго будемо слухати попсу, тому жива музика ще деякий час не буде вострєбована для широких мас саме з цих причин.

А звідки взялася наша еліта? Вона двояка. Одна – це та еліта, яка продовжує бути ще від часів совка, ті самі люди і їхні діти. Вони в основній масі іншою музикою виховані. Друга – це люди, які встигли в потрібний час в потрібному місці і зуміли вижити. От їхній шансон, їхня попса – це їхні смаки. В них є гроші, вони здатні це все проплачувати і це живе.

Надія Степула

Альтернативна історія не дає спокійно жити багатьом письменникам, режисерам та продюсерам. Осія Мамору, Лука Новак, Роберт Харріс, Андрій Лазарчук, Філіпп Дік, Василь Кожелянко та десятки інших творців книг чи фільмів долучилися своєю творчістю до того, щоб запропонувати читачам, глядачам і слухачам свої версії перебігу історії.

Основним сюжетом усіх їхніх творів є світова історія, фрагменти якої кожний з авторів перелицьовує на свій лад. Пропонуючи подивитися на те, що було б, якби той чи інший факт історії не відбувся, або ж – відбувся, але не так, як він відбувся...

Основоположником жанру так званої “умовної історії” вважають знаного англійського культуролога Арнольда Тойнбі. Наприкінці 60-х років минулого століття він написав про те, що могло б статися, якби Олександр македонський не помер молодим. У своєму есеї культуролог висунув версію, що Македонський міг створити імперію ще більшу і могутнішу, яку б об’єднувала еклектична і однотипна водночас культура, східна за змістом, грецька за формою, а простиралася б імперія від Галлії до Китаю...

Альтернативна історія нині вельми модна, тому твори з такими сюжетами дуже популярні. І ось в Україні вперше з’явилася своя альтернативна історія. Щойно видана книжка Дмитра Шурхала “Якбитологія”. Про свій твір у нашому діалозі розповідає автор.

Пане Дмитре, судячи зі змісту Вашої книги, з того, як він складений, з’ясовується, що Вас цікавили саме переломні моменти української історії. Тобто Ви вдавалися до якихось конкретних дат, чи може Ви просто брали такі переломні періоди і аналізували їх. Чим саме Ваш вибір диктувався?


Дмитро Шурхало

Безперечно, розглядаючи альтернативну історію, я брав з цієї галузі досліджень, хоч це не можна назвати наукою, свої правила. Є своя термінологія і такий термін, як “точка біфуркації” запроваджена російським емігрантським вченим. Він в багатьох галузях себе видів і досліджував гуманітарні науки.

“Точка біфуркації” – це момент, коли система знаходиться в такому стані, коли найменше втручання може викликати дуже не передбачувані наслідки. Тобто зазвичай система розвивається в певному напрямку. Схоже на рух потяга. Тобто поїзд їде по колії або зійти з колії і станеться якась катастрофа.

Але є місце, де колії перехрещуються і коли можна одним рухом поїзд спрямувати і туди і туди. Якщо на цьому прикладі брати, то на переломні моменти, коли накладаються кілька тенденцій розвитку, то все вирішує дрібниця.

Тобто стикаються дві цивілізації і грецька, і перська. Там двобій двох людей вирішує. Два світи стикаються, але на вістрі їх двобою стоїть двобій двох людей. Так само і в будь-якій історії є переломні моменти, біфуркації, які все вирішують. Зазвичай відіграють дрібниці. Під цим кутом дуже цікаво подивитися на історію, як певна дрібниця відіграла свою роль.

Надія Степула

Сюжет про альтернативну історію продовжує заступник редактора журналу “Сучасність”, кандидата філософський наук Сергій Грабовський.

Сергій Грабовський

Дмитро Шурхало бере лише трохи більше 10 “точок історичної біфуркації”, де щось незначне, суто випадкове, а часом просто нікчемне змінювало істотно перебіг української історії.

Скажімо, Великий князь Вітовт не став королем Литви і Русі, бо приготовлену для нього корону на шляху з Відня до Вільно вкрала зграя лісових розбійників. А без корони і урочистої коронації король королем не вважався.

Відтак, коли Вітовт невдовзі помер, не започаткувавши нове королівство, то Литовсько-Руська держава виявилася за рангом нижчою за Польщу і змушена була визнати верховенство польського короля. А що було б, якби грабіжники у той день напилися і ствердилося повноправне королівство Литви і Русі, де українці становили щонайменше половину населення.

Інша колізія. Гетьман Петро Дорошенко об’єднав всю Україну, веде успішну війну проти Московії, переніс бойові дії на її території, але тут надходить вістка про подружню зраду його жінки. Гетьман усе кидає, мчить до Чигирина, а тим часом ситуація швидко змінюється не на його користь. Власне, гетьман, дружина котрого скочила через плід з молодшим – це посміховисько для всього війська.

Могло бути інакше? Могло, і історія України пішла б дещо інакше. Невідомо, наскільки вона була б красивішою, але що відмінною від реалізованого варіанту, то це точно.

Половина “Якбитології” присвячена подіям ХХ століття. Це не дивно, адже українська історія останніх 100 років – це постійні спроби реалізувати можливість незалежності. Те, що ця можливість тривалий час ніяк не могла вповні реалізуватися наводить на думку про те, що програші були менш вірогідними, і тільки нещасливі випадки чи незугарні особи спричиняли їх.

От, скажімо, полум’яний трибун соціаліст, антимілітарист Володимир Винниченко, 1917-18 рр. вельми популярна особа. Щоб сталося, якби йому випадково впала цеглина влітку 1917 року напередодні І Українського військового з’їзду?

Очевидно, що тоді б нікому було вибудувати штучний антагонізм між українськими офіцерами і солдатами. Саме Винниченко репетував, що нам, мовляв, не потрібні офіцери, нам не потрібна регулярна армія. Годі і казати, що за відсутності цієї персони перебіг подій міг би бути іншим.

Так само і восени 1918 року. Якби не Винниченко, то хто б бігав домовлятися з більшовиками? Хто б висував гасло “Україна соціалістична або ніяка?” Відповіді на чималий ряд подібних запитань, зрозуміло, належать до умовного способу історії.

А безумовним тут є те, що ми питаємо у самих себе: чого нам не вистачило у минулому, чого ми мусимо прагнути, яке майбутнє ми хочемо бачити, виходячи не тільки із реалізованих, а і з потенційних можливостей української історії?

Надія Степула

“Містичний вальс” “Піккардійської терції” запрошує поміркувати про вічність, у якій танцюють тіні.

Фрагмент з “Містичного вальсу”

А радіожурнал “Сюжети” відзвучав, дорогі слухачі.

З вами були автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер – Наталя Антоненко.

Дякуємо за увагу!

З усіх альтернативних сюжетів хай вам трапляються щасливі!

До нових зустрічей на хвилях радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG