Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 03:17

“30 хвилин у різних вимірах”: 110 річниця пам''яті Олександра Довженка.


Ірина Халупа

Аудіозапис програми. Перша частина: Аудіозапис програми. Друга частина:

Київ, 11 вересня 2004 року.

Ірина Халупа

Здоровенькі були, дорогий слухачу. На хвилях радіо “Свобода” до Вас завітала Ірина Халупа з передачею “30 хвилин у різних вимірах”. Сьогодні ця програма присвячена Олександрові Довженку, з приводу 110 річниці його народження.

Ще 17 грудня минулого (2003) року Кабінет міністрів України затвердив розпорядження “Про відзначення 110-ї річниці від дня народження О.П.Довженка”.

За кілька місяців було створено й обласний організаційний комітет з відзначення цієї дати на Чернігівщині, де народився Довженко. У програмі – безліч заходів, зокрема й проведення літературно-мистецького свята “З Довженкових криниць”, і міжнародна науково-практична конференція “Олександр Довженко та світова культура”, і кілька інших конференцій рівня “місцевого”, і реставрація та ретроспективний показ окремих фільмів Довженка, і фестиваль юних кіноаматорів, і багато іншого.

Національний банк України, продовжуючи серію “Видатні діячі України”, у липні цього року ввів в обіг ювілейну монету номіналом дві (2) гривні, присвячену 110-літтю від дня народження засновника національної школи кінематографії – Олександра Довженка.

У рідній Сосниці, де схиляються трави над слідами дитинства письменника, у Житомирі, де він вчителював, розпочавши свою трудову біографію, у Києві, де навчався і працював, а також зняв фільми “Земля”, “Арсенал”, “Іван”, “Щорс”, у багатьох місцинах країни ім`ям Довженка названі вулиці, встановлені (чи вже давно, чи недавно) барельєфи, меморіальні дошки з його ім`ям. ...

Такі масштабні заходи, приурочені до вшанування пам`яті славетного “фільмара”, письменника і культурного діяча, наштовхують на світлу думку про те, що пам`ять про Олександра Довженка в Україні справді жива.

Якою глибиною міряти цю пам`ять? Що засвідчує нині живу присутність митця в культурному просторі України, окрім святочних заходів? Чим наближає час до нинішнього дня все даленіючу постать митця? На ці запитання шукаємо відповідей у цій передачі.

Український кінорежисер і письменник, за життя народний артист РСФСР, лауреат Ленінської та Державної премій помер у Москві листопадової глухої ночі 1956 року.

Незадовго до своєї смерті він писав до Президії Спілки письменників УРСР: “Вертатись хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом: давно колись його одібрано в мене. Великої квартири мені не треба. Тільки треба мені, аби з одного бодай вікна було видно далеко. Щоб міг я бачити Дніпро і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі, що так настирливо ночами почали маритись мені...”

Відповіді Довженко не отримав.

Заповідав він поховати себе у Києві. Та поховали його на Ново-Дівичому московському цвинтарі. На могильному камені написали ім’я, прізвище і фразу “Умер в воскресенье”, себто “Помер у неділю”.

Хоч російською мовою фраза звучить багатозначно: слово “воскресеньє” має ще й значення “воскресіння”. Вдаючись до філологічного штукарства, можна читати: “Помер у воскресіння”.

Воскресіння й справді судилося Довженкові. Воскресіння у пам`яті людській, як найвищий вияв повернення в ті сфери життя, які не знають смерті.

Ще у 1932 році фільм Довженка “Земля”, створений в 1930-ім, брав участь у Першому міжнародному кінофестивалі у Венеції. В 1958 році на всесвітній виставці у Брюсселі, в результаті опитування серед 117 найвідоміших критиків і кінознавців з 26 країн світу, цей фільм був визнаним “кращим фільмом усіх часів і народів”.

Надія Степула продовжить.

Надія Степула

У чому полягає таємниця творчості Довженка, таємниця, яка не дає цій творчості канути в минуле, котре замітає кучугурами забуття не одне знане ім’я?

Цю таємницю намагалися відшукати не раз дослідники Довженкового таланту. А відомий поет і перекладач Микола Бажан колись написав “Диптих про Олександра Довженка”, де вказав на критерії невмирущості того таланту:

“Олександр Довженко блискуче з’єднав у своїй кінотворчості культуру малярську з відчуттям найскладніших музичних ритмів, з хистом і спостережливістю письменника, з дотепністю й пафосом публіциста, з поетичною силою творити зворушливі й теплі ліричні образи”.

Чудові слова. Хоч і дивно, що автор їх свого часу не відгукнувся на прохання Юлії Солнцевої допомогти виконати останню волю Довженка – поховати його в Києві. Мабуть, не зміг...

Сповнене пошуків, знахідок і втрат, багато в чому трагічне життя Олександра Довженка, складна його біографія і неповторна творчість насправді ще не освоєні, не вивчені всебічно й остаточно – в цьому теж, очевидно, полягає дещиця тієї таємниці, що приваблює нових його шанувальників.

Глибинність його геніальності стала генератором пам’яті. Про таких, як Довженко, сказано одним поетом: “Геній поневоленої нації є завжди скаліченим Прометеєм”.

Підтвердження цій тезі можна знайти і в щоденниках письменника, які читаються все новими поколіннями його духовних нащадків і як високохудожні твори, і як свого роду путівник не раз нівеченої Довженкової душі. “Розпочну я краще писати новий сценарій про народ. І не буду я його писати ні про дважди героїв, ні про трижди зрадників, ні про вождів, що самою присутністю своєю вже прикрашають твір і збуджують надії постановників на безапелційні путеводні сентенції.

А напишу я сценарій про людей простих, звичайних, отих самих, що звуться у нас широкими масами, що понесли найтяжчі втрати на війні, не маючи ні чинів, ні орденів. Напишу, як їм жити, що робити, і як, і що думати, щоб краще жилося по війні по закону божеському і людському”.

Писав Довженко 5 листопада 1943 року, задовго до того, як стало “по війні”...

Цілий 1944-ий рік він не писав свого “Щоденника”. А 31 січня 1945 року продовжує записи:

“Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і скривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу і поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало і поганило мене.

Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди і зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості”.

Йдеться про час, коли Довженка було знято з усіх посад, перетворено на ізгоя, піддано нищівній критиці найсокровенніше...

“Я ніби навіщував собі недолю в творах”, - писав Довженко у січні 1946-го. Чого він собі не “навіщував”, то тієї світлої пам’яті, яка, мов криниця, повниться і глибшає з часом. Бо зусиллями багатьох сердець наповнюється. Хай хоч і від ювілею до ювілею... Ірина Халупа

Це була Надія Степула.

Олександр Довженко – уособлення невмирущого українського духу, який псував, псує і продовжуватиме псувати рівно стільки, скільки потрібно, всі імперські сценарії щодо України.

Хто міг наперед визначити, що уродженець зрусифікованого краю (а в серпні цього року під час виступу на урочистостях з нагоди 13-ої річниці незалежности це визнав інший уродженець Чернігівщини Президент України Леонід Кучма) зможе так яскраво втілити український світ на екрані?

В одній з автобіографій Олександр Довженко згадує про таку ганебну практику царизму, як доплату вчителям за “обрусіння краю”.

Найзнаменитішими його творами вважається кінотрилогія “Звенигора”, “Арсенал” і “Земля”. До речі, акторові Семенові Свашенку, який грає у цих фільмах, 14 вересня сповнилося б 100 років.

У цій трилогії він зобразив більшовицького месію, який приносить нову віру. Це синтез двох ідеологій: національної і комуністичної. Цікаво, що й інший актор перших довженківських фільмів, Петро Масоха, народився також у вересні, 16 числа.

Про драматичне життя Олександра Довженка розмова мого колеги Тараса Марусика з кінознавцем, науковим керівником музею Національної кіностудії імени Довженка Cергієм Тримбачем.

Тарас Марусик

Коли мова заходить про українську літературу тоталітарної доби, то її характеризують то як літературу розстріляного відродження, то як літературу реформістську поетів 60-ків.

Кого не розстріляли чи не заслали, того зламали. З Вашого погляду, на скільки було драматичним в цьому контексті життя всесвітньо відомого кіномитця?

Сергій Тримач

Довгий час нам подавали зовсім інший образ без допомоги його вдови Юлії Солнцевої. Такий благополучний собі режисер, і якщо у нього якісь і були проблеми, то його діставали українські буржуазні націоналісти, а так з боку влади все було о’кей.

Але публікації останніх 10 років поділи вже інший образ Довженка. По-перше, з’ясувалося, що він дійсно був у війську Петлюри, був заарештований, був у концтаборах, звідки його витягли боротьбисти, після чого він деякий час, як відомо, був на дипломатичній службі у Варшаві і в Берліні, а потім його хотіли ще далі пропхати по цій лінії в Афганістан.

Після того він все-таки лишається в Харкові. Коли він вже починає роботу в кінематографі, то, зрозуміла річ, що за ним було стеження невсипуще.

І раз-по-раз над ним просто зависає сокира, як над багатьма тими, хто був у військах Петлюри. Що це таке? Це заганяється на клітинний рівень боязнь, це постійне очікування арешту особистої катастрофи тої родини.

Хоча в 30-ті роки, як відомо, до нього почав зненацька благоволіть вождь Сталін. Коли 35 року Сталін замовляє йому, як відомо, українського Чапаєва, тобто українізувати революцію.

Тому що все якось складалось так, що революцію, громадянську війну, і всю радянську владу встановлювали хто завгодно, тільки не українці. Українців там якось не було, та й насправді їх там було не густо.

І це було завдання надати якогось такого етнографічного забарвлення всім цим справам. І Довженко, власне, зробив їм “Щорс”, і з цією правдою впорався. Але це він робив 34 роки під невсипущим контролем Сталіна, Сталін контролював всю цю справу в ролі продюсера.

Він читав сценарій, дивився матеріал, забракував спочатку одного виконавця головної ролі, потім другого.

А по-друге, клерки куди меншого масштабу весь час вимагали від нього перемін, оскільки в цей час просто історія вся ця недавня переписується, прізвище Троїцького, його оточення стирається.

На це місце підставляється Сталін і, одним словом, інший пейзаж робиться. Все це від нього вимагається. Він був людиною попри все сміливою. Це навіть оці тексти доносів опубліковані, з них видно, на скільки він був сміливою людиною: як він говорив, що він говорив.

А потім - війна. У нього відчуття війни було просто апокаліптичним, у нього з’явилось відчуття, що гине, і, погодьтесь, що це відчуття було не безпідставним. Що не просто світ загинув, гинула Україна.

Тарас Марусик

Український світ...

Сергій Тримбач

Український світ. І він - чоловічий шовініст, між іншим. У його ранніх творах жінки на периферії знаходяться, світ роблять мужчини. Жінки – це так, матеріал.

А тут цей “матеріал” починає виступати в ролі головної дійової особи і головної жертви цієї історії. І Україна сама ототожнюється з жінкою, з жіночою душею, з жіночим тілом, з жіночою матерією.

До речі, я пригадую, як Олесь Гончар мені говорив, що він ніколи в житті: ні до, ні після не був таким сміливим і вільним, як під час війни.

Хрущов, тодішній керівник України, читав тодішню “Україну в вогні”, його сценарії, його кіноповісті. І все це схвалював, і більше того, Хрущов вирішив в якийсь момент запропонувати Довженку пост голови ВР, коли вже німці йшли з України.

І в мене вже така, можливо, суб’єктивна версія, це довго пояснювати, але в мене є велика підозра, що це не обійшлося без Олександра Корнійчука, і, Господи прости, може й Бажана.

Тому що це була група така окрема і вони тримали під контролем саму владу в країні, а тут раптом з’явилась якась загроза з боку якогось Довженка, який міг ту владу перехопити, частину її, шмат тої влади.

Можливо, саме це і стимулювало на те, щоб дати хід цьому рукопису “України в вогні”, щоб він у підсумку опинився на столі Сталіна, ну і з відомими наслідками.

Тарас Марусик

До того відомо мого пленуму...

Сергій Тримбач

Так, так...

Тарас Марусик

Вертаючись до початку його кінематографічної діяльності, Ви тут згадали “Щорса”, він його робив 4 роки, не в порівнянні з цим, перші фільми, можна сказати, він робив на одному подиху.

Але я б хотів, щоб Ви прокоментували ту ситуацію його драматичного життя по “Звенигорі”. Як відомо, що співавторами його були Юрко Тютюнник і Майк Йохгансен, і відомо так само, що пізніше Довженко про це записав.

“У сценарії багато чортовиння явно націоналістичних тенденцій, тому я переробив його процентів на дев’яносто”.

Сергій Тримбач

Звичайно, автобіографія, яку зазвичай цитують, це 39 року, це підцензурна автобіографія. Ясна річ, що він говорив те, писав те, що хотіли від нього почути.

Він не міг сказати, що Тютюнник – симпатична людина, чи навіть Майк Йохгансен. Тютюнник, відомо, був ким? Ворогом радянської влади.

Потім був “Арсенал”, за який просто націонал-патріоти нищили Довженка. Але забувається при цьому, що Довженко був націонал-комуністом. Як інтелектуал високого рівня, він не міг не відрефлектовувати ту ситуацію, яка трапилася в Україні після програшу українських визвольних змагань.

Чому українці програли? Тому що слабаки. У них не вистачило ні власних емоцій, ні власного духу, ні власної сильної якоїсь ідеології. Отакий висновок, я думаю, він робив: намагання поєднати національну ідею з більшовицькою, комуністичною, сильною.

Класичний приклад наводять, що коли в “Арсеналі” петлюрівець розстрілює більшовика і не може, у нього не вистачає на це сил психічних. І тоді більшовик підходить, забирає у нього пістоля і каже: “Що не можеш? А чому я можу?”

Це утопія виявилось, Сталін все це розтоптав, голодомором закреслив всі їхні ілюзії. Я думаю, після 33 року Довженко таких ілюзій уже, фактично, не мав.

Тарас Марусик

Відомо, вже повертаючись до “Землі”, що Доміан Бідний і Горький так само, м’яко кажучи, не сприйняли цей фільм. З Вашого погляду, вони не сприйняли його через російський шовінізм чи через мистецьку сліпоту?

Сергій Тримбач

Власне, ким був Дем’ян Бєдний? До речі, наш “землячок” України, “Придворов”. Прізвисько – воно є прізвисько, “Придворов” – він і є “Придворов”. Він був спікером кремлівським, тобто він озвучив думку Сталіна.

Ясно, що Сталіну не могла сподобатися “Земля”, ніби-то гидкий такий сюжет про те, як приходять люди нові, нової віри, з новою технікою, на тракторах в’їжджають і переорюють всі межі і змінюють весь спосіб життя.

Але в підсумку що? Перед нами знятий геніальною рукою оператора Данила Демуцького український органічний космос, не ушкоджений ніким і нічим. Абсолютно нема ніякої потреби його міняти, навіть в чомусь, розумієте?

Тобто вся пластика фільму виступає проти його ідеології. Сталін не міг цього не прочитати. Власне, це і сказав Дем’ян Бєдний у своєму фейлетоні, що, мовляв, всі люди ситі, для чого там все мінять, яка революція?

Тарас Марусик

Ви згадували про щоденники. Цікавою є доля щоденників. Відомо, що вони сьогодні в повному обсязі не опубліковані.

Сергій Тримач

Олександр Підсуха – український письменник, якому довіряла вдава Довженка Солнцева, надрукував щоденник, перший був ще надрукований ще в 60-ті роки під назвою, правда, “Записні книжки”.

Коли він в 90-му році видав ці записні книжки, він сказав, що це все, що є в архіві, те й надрукували. Насправді це не так. Солнцева закрила щоденник до 2009 року, тобто те, що було надруковано, це те, що з її рук спущено. От вона виймала якісь сторінки з того архіву щоденника і віддавала переписувати.

От я буквально місяць тому виявив, буквально в музеї, в архіві, що щоденникові записи Довженка до фільму “Земля”, які датовані 29-30 роками, переписані рукою Дерев’янко.

Чому це не було надруковано навіть, хоча там нічого такого немає, щоб якось унеможливлювало якісь етичні, знаєте, як буває, щоб когось чіпляло персонально. Це звичайні робочі записи, я їх зараз надрукую в журналі “Кіно-Театр”.

30 років по смерті Довженка Солнцева просто керувала всім цим, вона визначала, що друкувати, що не друкувати, кого хвалити, кого не хвалити, тобто вона по суті монтувала. От є кілометри плівки, і вона з нього вирізала якісь метри, клеїла і надавала нам таке кіно про Довженка.

Але що насправді на тих кілометрах, і взагалі, чи збереглись ті кілометри?.. Бо знаєте, вдови – це така річ, непрогнозований. Що вони роблять - не прогнозовано, з архівами, не завжди відомо.

Частину просто нищать, з власної точки зору, краще і було б надруковано, краще його знищити, оце і не варто, щоб колись і було надруковано, там краще його знищити. Тому цікаво було б подивитися, що ж вона там...

Взагалі про неї очевидці розповідають, що у неї був такий металевий сейф, щось вона там берегла, щось таке, що не було передано в архів. І коли ми дібрались до того, що вона заповідала все іншій москвичці, то виявилося, що там тільки були копії того, що було передано в московський центральний архів літератури і мистецтва.

Там-от мені розповідала Тетяна Дерев’янко, що були записи зовсім інші. Скажемо, згруповані були його записи по Сталіну, по Берії і так далі.

Все це було у тому сейфі, а куди воно все ділося? Я думаю, це був 89 рік, що спецслужба прибрала це до рук і що воно десь там...

До речі, московські спецслужби КГБ російські архив поки що не відкривають , на відміну, СБУ відкрило архів Довженка, дало можливість надрукувати, а російське поки що не відкривають.

Тарас Марусик

Це був відомий український кінознавець, науковий керівник музею національної кіностудії ім. Довженка і старший науковий співробітник інституту мистецтвознавства фольклористики, етнології Національної академії наук України Сергій Тримбач.

Ірина Халупа

Те, що життя Довженка було сповнене не тільки визнання серед кінематографістів, але й драматичних моментів, добре видно з його навіть неповних щоденників.

Мабуть, найбільше його вразила повоєнна руїна. В одному із записів він почав додавати всі українські жертви, починаючи з революції:

“Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ у світі... Мій час – край загибелі мого народу... Його сили підуть на обробіток землі, яку він прокляне, як недолю свою, чи не прокляне, а плазуватиме по ній, як раб...

Що робиться в його культурі? Скільки знищено, розігнано, якими людьми обсаджені заклади, де творяться культурні кадри? Скільки провінціалізму і тупої самозакоханости асиміляторів і русифікаторів!”.

Не менш драматично Довженко переживав те, що Москва по- розбійницькому вкрала його єство, представляючи його на Заході, як росіянина.

Навіть його прозові твори, в тому числі і “Зачаровану Десну”, подавали, як не переклад з української, а як оригінальний твір російської літератури.

Звичайно, не всі на Заході були сліпими. Однак англо- і франкомовні видання кінця 40-их – 50-их років 20-го століття не змогли переламати складеного тоталітарним режимом образу.

Може, саме тому влада не відпустила митця незадовго до смерти в Париж, куди його запрошували, як одного з кількох метрів світового кіно. Поряд, наприклад, з Чарлі Чапліном, - на відкриття перегляду фільмів Довженка, які на той час вже були класикою світового кіно.

Про деякі маловідомі сторінки життя Олександра Довженка Тарасові Марусику розповів його небіж Тарас Дутко, який мешкає в Москві. Він - член Об’єднання українців в Росії. Тарас Марусик

Пане Тарасе, чи правда, що ім’я Вам вибрав саме Олександр Довженко? Якщо це так, то за яких це обставин було?

Тарас Дутко

Коли я народився в Києві, батьки мої вирішили дати мені ім’я Петро. Ім’я, котре носив батько моєї матері і батько Олександра Петровича.

Але я був якийсь такий маленький, як здавалось матері, і вона щось плакала, що Петро – таке важке ім’я. Петро, батько Олександра Петровича і мами моєї був такий кремезний, а я був такий маленький народився. Вона щось плакала.

Прийшов Олександр Петрович, каже: “Не плач, Паша, назвемо його Тарас, Тарасик, Тарас”, і записали мене Тарасом, ім’я, котре дав мені Олександр Петрович Довженко.

Тарас Марусик

Це було якось пов’язано з його проектом по “Бульбі”?

Тарас Дутко

Так, в ті часи Олександр Петрович вже написав тоді сценарій і мріяв знімати “Тараса Бульбу” на Київській кіностудії. І головне, що він отримав нарешті дозвіл зробити цю картину.

І почалась підготовка до цього фільму. Може це й з цим пов’язано, а може пов’язано з тим, що взагалі Олександр Петрович дуже любив Тараса Григоровича Шевченка. І так, і так може бути.

Тарас Марусик

Ваші перші спогади про Олександра Петровича в усвідомленні?

Тарас Дутко

Ближче я дізнався про Олександра Петровича і мав якусь вдачу спілкуватися з ним - це після війни, коли він привіз на Україну свою матір Одарку Єрмолаївну, вона жила в нашій сім’ї.

Олександр Петрович часто приїздив до неї, приїздив до своєї сестри, до нашої сім’ї, таким чином я з ним спілкувався. Може кожен рік, коли він бував в Києві, приїжджаючи до нас із Москви.

Враження було у мене – якесь обожнювання Олександра Петровича, бо всі його дуже любили, всі дуже раділи, і мама Олександра Петровича, перш за все, і мій батько, і моя мама, і ми, його племінники: я і мій брат Олександр, котрий має ім’я Олександра Петровича Довженка.

Тарас Марусик

Це було на Горького, так?

Тарас Дутко

Так, ми вже тоді отримали квартиру на вулиці Горького, 4/6, на другому поверсі. І от там жили, і там померла мама Олександра Петровича, моя бабуся.

Тарас Марусик

Де вона похована?

Тарас Дутко

Вона була спочатку похована на Лук’янівці, а потім вже я її переніс на Байківський цвинтар, там похована моя мама, батько, бабуся і дід, тобто батько Олександра Петровича – Петро Семенович.

Тарас Марусик

А коли він мешкав у Москві, чи Ви з ним контактували?

Тарас Дутко

Я приїздив до нього в Москву, це було один раз. Ми приїхали разом з братом в Москву, жили один день “на хаті”, квартирі Олександра Петровича, а потім ми жили у нього на дачі в Передєлкіно.

Дача, котру будував Олександр Петрович, але котру потім Солнцева продала чужим людям. І зараз там живуть чужі люди на цій дачі.

Тарас Марусик

Чи можете сказати щось з того, що Ви знаєте про стосунки Довженка і Солнцевої, можливо, якісь невідомі сторінки?

Тарас Дутко

Ви знаєте, Довженко, звичайно, був людина сімейна, і він все своє життя мріяв про хорошу сім’ю, бо він сам був з хорошої сім’ї, де було багато дітей, де були живі і бабуся, і прабабуся, і прадід Олександр Петрович. Він любив сім’ю, дуже любив, коли біля нього рідні люди знаходяться.

А в Москві Олександр Петрович був самотньою людиною, бо життя Солнцевої Юлії Іпполитівни, я думаю, - це була ще одна якась кара, це було не просто життя.

Це було життя, сповнене іншого напрямку, людиною з іншими можливостями: і культурними, і інтелектуальними, і духовними, і емоційними, якими завгодно.

Тарас Марусик

А як би Ви прокоментували чи то чутки, чи то інформацію про те, що Юлія Солнцева, можливо, була підсаджена до Олександра Петровича?

Тарас Дутко

Я впевнений, що це було так. Я впевнений, що вона була агентом спецслужб, я це неодноразово чув від людей, і навіть від одного генерала КГБ, який вже зараз помер. Він мені сказав, що вона у них була під псевдо “Юлька”.

Вони з нею працювали не тільки під час її спільного життя з Олександром Петровичем, але й після його смерті.

Необхідно сказати, що Довженко був під наглядом спецслужб, починаючи з 18-19 року. З того часу, коли Олександр Петрович служив в українській армії.

І після закінчення цієї бойні. Коли травили і більшовики, і перш за все, російська імперія, білогвардійці, Олександр Петрович все своє життя був під наглядом спецслужб.

Але завдяки своєму таланту, генію, свої можливостям впливати на людей, його не розстріляли. Спецслужби, я думаю, використовували постать Олександра Петровича для того, щоб розуміти, який стан духовного відношення українців справжніх до того, що вони знаходяться під окупацією російської імперії.

Чи зламалися ці люди, чи ні. Бо біля Довженка, звичайно, були справжні українці, які любили Батьківщину, дивилися на Довженка, як на той осередок, де можна почерпнути сили, волі, любові до своєї Батьківщини.

Тому вони прослідковували людей, які тим чи іншим боком спілкуються з Олександром Петровичем, прослуховувались його телефони.

Спецслужба отримувала, звичайно, звіти про життя Довженка від Юлії Іпполітівни Солнцевої, про котру ми говорили. І від інших людей це відомо дуже добре, виходячи з цих архівних документів, котрі були опубліковані і у нас тут на Україні, і в Росії.

Тарас Марусик

А чи Олександр Петрович це усвідомлював?

Тарас Дутко

Звичайно, Олександр Петрович це дуже добре знав, він навіть думав, що його можуть заарештувати і він це неодноразово казав. І це видно з його щоденника.

Так трапилось, що доля його деякий час зберегла. Але коли змінився трохи політичний стан, потепління політичне під час Микити Хрущова. І коли Олександр Петрович міг почати знімати фільми на українську тематику, мав намір, і так могло трапитися, що він повернеться до України, я думаю, що спецслужби його вбили.

Ірина Халупа

Це був Тарас Дутко, небіж Олександра Довженка. А на закінчення пропонуємо вам почути голос Довженка. На жаль, в архівах українського радіо знайшли тільки його російськомовний виступ у 1954 році на з’їзді письменників.

Отже, уривок з того виступу.

Олександр Довженко (переклад)

Що ж, як не кіно, принесе нас видимо в інші світи на інші планети? Що розширить наш духовний світ? Наші пізнання до розмірів дійсно фантастичних? Кінематографія!

Які простори розкриваються для творчості перед сучасним письменником кіно! Скільки великих відкриттів згорнено у цій вражаючій діяльності!

Ірина Халупа

Можемо констатувати кілька речей. Перше, Довженко так ніколи і не позбувся українського акценту в своєму російському мовленні.

Друге - він залишався невиправним романтиком і від суворої соцреалістичної дійсности втікав у нові повідомлення про космос, про Сонячну систему.

І останнє. Мало хто з таким благоговінням міг промовляти слово “кінематографія”, як Олександр Довженко. Це була передача “30 хвилин у різних вимірах”, присвячена Олександрові Довженку до 110 річниці його народження. Я Ірина Халупа прощаюсь з вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі. Бувайте здорові!

Говорить радіо “Свобода”!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG