Доступність посилання

logo-print
06 грудня 2016, Київ 03:04

“Демократична трибуна”: Присвячена 50-ти літньому ювілею української редакції “Радіо Свобода”.


Людмила Литовченко

Прага, 23 вересня 2004 року.

Людмила Литовченко

На хвилях радіо Свобода розпочинаємо передачу Демократична трибуна, яку сьогодні ми присвячуємо 50-ти літньому ювілею української редакції радіо “Свобода”. Ïї підготувала й веде Людмила Литовченко. Вітаю вас, дорогі слухачі.

Українській редакції 50 літ. Чи уявляєте ви, шановні слухачі, український серпневий день 1954-го року? Розпал холодної війни між сходом і заходом, ядерне протистояння, атомні привиди заполонили людей, які щойно почали відходити від жахів ІІ світової війни.

Після смерті Сталіна радянська система почала давати ідеологічні тріщини, назрівала так звана відлига, пробуджувався інтелектуальний рух критичного оцінювання власного буття народу... і тут в радіоефірі з’являється перша українська програма на той час радіо “Визволення”, яка мала на меті розбудити свідомість поневоленого народу України, донести до нього правду про справжню суть радянського тоталітаризму, дати погляд ззовні на реалії українського життя.

Що означала поява нової радіопрограми на українському обрії? Про це говорить гість нашої передачі, письменник Євген Сверстюк.

Євген Сверстюк

Сучасне покоління не може собі уявити, що це значить інформаційна блокада, що значить “голі-босі” і що значить неперевірені чутки. Почнемо з того, що пропагандивний стандарт, який Совєти привезли в 1939-1940 рр. в Західну Україну і Прибалтику якось одразу засвоївся.

В містах запанувало совєтське начальство і російська мова. Владу почали боятися. Навчилися тримати язик за зубами. Відразу навчилися вішати портрети вождів Леніна і Сталіна і зрозуміли, що владою вождів треба хвалити. Це дуже дивно, бо тільки ж вчора була інша держава і того всього люди не чули і не знали. Знали тільки, що там у Совєтів злидні, голод і людей вивозять в Сибір. Тоталітарний режим укріплюється відразу, як пори року, як зима – з ним ніхто не сперечається і ніхто не ставить питань, і всі вже знають, що треба говорити так, як написано в газеті. Перший фокус був njq, що весь світ в 1939 році говорив про початок світової війни, а ми говорили про визволення Західної України. Влітку 1941 року все це розлетілося, як карткова хатка. Совєтів висміювали і всі знали, що у них все брехня. Але диво, що через 3 роки вони знову повернулися і знов укоренився пропагандивний стандарт розмальований на плакатах, на вулицях і в школах.

Звичайно, кожен знав і думав своє, але мовчки. Таємниця тоталітарного режиму в його подвійності. На роботі не віруєш в Бога, а дома віруй собі, на мітингу підтримуй або засуджуй одностайно, а дома як знаєш. В гурті людей говори, що все добре, а дома, хоч сядь та й плач.

Отоді з’явився анекдот, як дядько на базарі стогнав: “Ой, жмуть, ой, же жмуть”. Тут до нього підійшов уважний незнайомий чоловік у цивільному і запитав: “Хто це тебе так жме?” “Та чоботи жмуть”, - викрутився дядько. “Які ж то чоботи, коли ти босий”, - запитав чоловік. “Та того і босий, що жмуть”, - знов викрутився дядько.

І знов-таки вийшло дві правди: одна, що чоботи скинув, бо тиснуть, а друга, що обдерла влада і роззула, тому і босий. Власне, тільки в анекдот і можна було заховатися. Анекдот розповідали серед своїх, щоб ніхто не доніс. Головне, що всі від старого до малого знали, що в голос не можна казати того, що думаєш.

Звідси пішов ще один анекдот. Той же таки колгоспник босий і голодний почав мріяти, щоб його пустили на радіо і там він сказав би тільки одне слово. “Яке ж то таке слово ти знаєш?” – запитав сусід. “Я знаю, ти знаєш і він знає те слово”, - відповів. Він тихо протяжно сказав: “Рятуйте!”

Отже, мрія українців про своє одверте радіо, де можна сказати слово правди з’явилася ще до того, як у 1954 році з’явилася радіостанція “Свобода”.

Людмила Литовченко

Співробітник радіо Визволення, а пізніше радіо «Свобода» Микола Француженко, який працював в українській редакції з 57-го до 62-го року і виступав під псевдонімом Олександр Терещенко розповідає про її перші кроки.

Микола Француженко

Перша програма українська почалася 16-го серпня 1954-го року. В програмі були новини, був репортаж, була політична стаття якась, щось особливого зі світу вряди-годи ми подавали тоді ще тільки початково, особливо новини із життя українців закордоном.

До кінця 1955-го року ми передали 1 370 оригінальних статей, не враховуючи іншого матеріалу.

Українські програми передавалися 36 разів на добу, це значить фактично передачі українські не сходили з радіохвиль, вони весь час були там, повторюючись. Тому правдоподібно і вдавалося, що вони проникали в різні терени України.

Впродовж нашої праці ми встановили багато доказів, що наше слово таки доходить до Батьківщини і що там його слухають.

Михайло Мигалисько

Спочатку називалося радіо “Визволення”, а пізніше стало радіо “Свобода”. Чому це було спочатку радіо “Визволення”? Чому це було відтак перейменовано на радіо “Свобода”?

Микола Француженко

Тому, що переговори між лідерами США і СРСР... Коли Хрущов приїхав до США перший раз, то йому наче зробили сюрприз: радіостанція “Визволення” була перейменована на радіостанцію “Свобода”. Назва перемінилася, але програма і побажання цієї радіостанції зовсім не змінилися, навпаки: вони загострювалися з кожним днем його існування.

Це був період дуже напружений. З одного боку, треба було професійних людей мати, а їх не було, треба було добрих радіокореспондентів мати, а їх не було. Отже ж тільки з поміж добрих авторів можна було вибирати. Пан Михайло Терпак був сам при радіомовленні ще дома, належав до найвищої влади, так би мовити, яка організувала і опікувалася радіостанцією. Поїхав - знайшов редактора, пана М.І.Добрянського, який був прекрасним журналістом. Він знайшов дуже доброго редактора Ромашка.

Ми передавали історичні передачі, ми передавали служби Божі, ми передавали репортажі з різних місцевостей перебування українців закордоном.

Михайло Мигалисько

А що до події в колишньому СРСР, зокрема в Україні?

Микола Француженко

Ми діставали абсолютно всі можливі газети і журнали. Говорилося про Всесоюзну сільськогосподарську виставку. Добрянський писав про що забувати не вільно. Кольдман – це професор-єврей, який дуже-дуже змагався за українську справедливість. Леонід Полтава давав дуже цікаві репортажі, він їздив то до Парижу, до то Іспанії, то до Лондону.

Михайло Мигалисько

Вам було відомо, що це радіомовлення доходило в Україну. А які ви мали перші реакції, перші відгуки?

Микола Француженко

Наші люди діставалися до різних місцевостей України і нотували, чи доходить туди, чи не ламається десь, ідучи, ця хвиля. Було все гаразд. Дуже часто більше грала ролю погода, ніж що інше.

Михайло Мигалисько

Часто говорили, що програми радіо “Визволення” і початкові програми радіо “Свобода” формувалися структурами органів США. Як Ви, як учасник цього періоду 50-х років, оцінюєте це?

Микола Француженко

Нам ніхто нічого не забороняв. Ми передавали історичні факти життя нашої нації, так як воно було в дійсності, а не так, як писали комуністичні газети, журнали, і чи що вимагалося зверхниками Політбюро і самим Сталіним. Я думаю, що в цьому відношенні навіть якщо і хтось говорив, бо були такі поговори, але адміністрація хіба що втручалася тим, що допомагала нам, як треба було праць: діставалися інформації загального порядку і перекладалося що треба, і ми говорили це у своїх передачах.

Тиску? Ніколи!

Людмила Литовченко

Це був один з перших працівників української редакції Микола Француженко, який обіймав посаду редактора з 57до 62-го року.

На музиці "SPECIAL MUSIC": На хвилях радіо “Свобода” ви слухаєте передачу, присвячену 50-ти літтю української редакції. З вами Людмила Литовченко.

Радіоінженер Борис Філіпченко почав працювати на Київському радіо-центрі, що в Броварах , у 1954 році. Саме тоді, коли Радянський Союз роз-гортав справжню війну проти ворожих “радіоголосів”, перш за все Радіо “Свобода” . Глушилки працювали цілодобово. То була друга війна, на стежину якої ступив Філіпченко. А перед цим була війна справжня. Він пригадує, як начальник військового госпіталю, пожалівши його, хлопчину-санітара , який разом з матір”ю-лікарем ря-тував життя пораненим воїнам, вирішив відправити його на навчання в тил. Так 17-річний Борис Філіпченко опинився у визволеному від фашистів Ленінграді, в Арктичном у училищі. Там готували радіоспеціалістів для полярних станцій, районів Крайньої Півночі, та для підтримання радіо-зв”язку з караванами суден, що прямували з Англії до СРСР. Однак розподіл молодих спеціалістів відбувся пізно, і Борис Філіпченко потрапив на одну з радіостанцій Колими, яка підтримувала радіозв”язок між золотодобуваними копальнями, геологопошуковими партіями і вугільними басейнами безкрайньої Півночі Росії. Потім було навчання в Одеському електротехнічному інституті. Ось так радіо стало для Бориса Філіпченка справою всього життя. Згадуючи події півстолітньої давності, радіоінженеру є про що розповісти, і є над чим замислитися. З Борисом Філіпченком, одним з ветеранів радіовійни в ефірі, зустрівся Володимир Ляшко:

Володимир Ляшко

Наші старші за віком слухачі добре пам’ятають цей звук: важкий, всепроникний і безпощадний. Так працювали радянські радіоглушилки на всіх діапазонах коротких хвиль. Вони перешкоджали роботі західних радіостанцій, які у своїх програмах порушували табуйовані в Союзі теми та розповідали про життя за “залізною завісою”, на Заході, куди радянських людей без партійної характеристики на благонадійність не пускали. Так партія берегла ідеологічно-моральну цноту будівників комунізму.

Українську “Свободу” почали глушити з часу виходу її в ефір - у серпні 1954-го року. А завершили через 34 роки! Генсек Михайло Горбачов розумів, що політика гласності аж ніяк не в’яжеться з цензурою, і в листопаді 1988-го року з певними труднощами все ж таки домігся рішення Політбюро ЦК КПРС про повне зняття радіоперешкод. У службових інструкціях для операторів радіостанцій-глушилок зазначалося, що при нестачі потужностей у першу чергу необхідно було налаштовувати передавачі на частоти “Свободи”.

Один з ветеранів “війни в ефірі” Борис Філіпченко, який з 1954-го року працював у київському радіоцентрі в Броварах, розповідає, що вони теж займалися глушінням “голосів”, команди надходили з управління Мінзв’язку України.

Борис Філіпченко

Давали сюди команду, на яку частоту налаштовуватися. Треба було швидко-швидко настроїтися. Коли ми швидко не могли, то нас звинувачували, викликали на килим. Це була така процедура! Коли стягнення одержували...

Володимир Ляшко

Тобто, дисципліна тут була залізна в цьому плані.

Борис Філіпченко

В цьому плані? Так.

Володимир Ляшко

Ця ж служба контролю була при Мінзв’язку?

Борис Філіпченко

Вона була при Міністерстві зв’язку, але я не думаю, що вона контролювалася тільки Мінзв’язку, контролювалася і КДБ. У них своя служба, яка слідкувала за радіочастотами, проходженням радіосигналу.

При чому наші передавачі працювали на “бігунок” так званий, бо “Свобода” теж думала: “А як же так, щоб мої передачі йшли нормально?” І вона міняла трохи частоту, щоб уходити: вліво-вправо. Те ж саме і тут з’явилося: ви бігаєте, і ми за вами бігаємо.

Володимир Ляшко

Далеко не всі радіоінженери, котрі працювали на “глушилках”, готові сьогодні поділитися спогадами. Філіпченко ж, людина інтелігентна і освічена, розуміє так само, як і ми, що кожна епоха ставить людину у певні рамки морально-психологічних випробувань.

І добре, що “холодна війна” скінчилася. Інакше система радіоглушіння перетворилася б у ненаситного монстра, який би зжер усе радіомовлення, адже на придушення сигналу західних радіостанцій потрібно було потужностей вдвічі більше.

Система “глушилок” у Радянському Союзі досягла величезної кількості трьох тисяч передавачів різної потужності, на які витрачалося до 300 мільйонів карбованців.

Але і в ті роки багато радіолюбителів переробляли короткохвильові діапазони, налаштовуючись на хвилі 13, 16 та 19 метрів, яких на радянських приймачах не було, бо глушити на цих хвилях технічно було дуже важко з огляду на характер їх поширення довкола земної поверхні.

Чи займаються радіоглушінням якісь країни сьогодні? Так, займаються. Рімантас Плейкіс у книзі “Радіоцензура”, яка побачила світ у Вільнюсі у 2002-му році, пише, що нині інтенсивне глушіння ведуть Іран, Китай і Куба.

Так що тема ця жива. Глушіння й досі гуде в міжнародному радіоефірі.

Людмила Литовченко

З нагоди 50-ліття української редакції радіо “Свобода” до нас озиваються наші слухачі: і ті, котрі пам’ятають наші перші передачі, і ті, котрі належать до молодшого покоління слухачів радіо “Свобода”. Доктор медичних наук, професор зі Львова Олександр Кіцера та його дружина пані Оксана слухають радіо “Свобода” вже понад 20 років. Слухали програми української свободи і їхні батьки. Подружжя українських інтелігентів розповіло, що у Львові створювались навіть середовища слухачів Свободи, але жалкують, що як тоді, так і тепер вже в незалежній, здавалося б, демократичній Україні чутність радіо “Свобода” на Львівщині не найкращої якості. З професором Олександром Кіцерою розмовляла наша львівська кореспондентка Галина Терещук.

Галина Терещук

Цікаво, що у радянський період чимало львів’ян, які мали родини у Польщі слухали програми “Свободи” як української так і польської редакцій. Можливо тому, каже пан Кіцера, що останні доволі часто подавали інформацію про Львів.

Олександр Кіцера

Хочу сказати, що в середовищі львівської інтелігенції десь так в 70-80-тих рр.. не було таких, хто б не слухав так званих вражих голосів, чи контру. Передусім розуміється “Вільну Європу”, потім “Свободу”. Завжди зустрічі в тому середовищі, якому ми крутилися, в середовищі художників передусім, то коли збиралися починали з обговорення матеріалів “Бі-Бі-Сі”, “Голосу Америки” і передусім “Вільної Європи”.

Галина Терещук

Скажіть, а наскільки це було небезпечно тоді слухати?

Олександр Кіцера

Напевно, відкрито ніхто не слухав, слухали притишене радіо, слухали так, щоб сусіди не чули. Нікому не можна було знати. Ніколи не було відомо хто чим дихає. Але люди слухали на коротких хвилях. Якість і так була слабенька на той час, може, навіть слабша, ніж зараз.

Галина Терещук

На Вашу думку, яку роль зіграли оці програми “Свободи” 50 років тому на свідомість людей? Олександр Кіцера

Було однак віконцем на Захід. То було однак слово правди та те саме, що і зараз. Зараз де можна почути слово правди, правдиву інформацію? “Свобода”, “5 канал” і все. Я би, напевно, нічого не додав до сучасної “Свободи”. Вона настільки має широкий діапазон, наскільки цікава, передачі різного змісту: політика, політологія, історіософія, культурологічні прекрасні передачі. Зокрема, передача Ірини Халупи “30 хвилин у різних вимірах” – це просто зразок журналістського мистецтва. А візьмемо, скажімо, передачі зі Сверстюком – це надзвичайні передачі, хочеться слухати, записати і ще раз прослухати. Передачі “Споконвіку було слово” – це знову зовсім інший вимір і діапазон. Хотілося б чути більше молодіжних передач. Але біда в тім, що підсунули страшну свиню, що зняли з “Довіри” “Свободу”.

Людмила Литовченко

Це був наш давній, постійний слухач, львівський професор Олександр Кіцера, з ним розмовляла Галина Терещук. На цьому ми закінчуємо передачу, присвячену 50-ти літтю української редакції радіо “Свобода”. Ïї підготувала й вела Людмила Литовченко. Продовження цієї теми слухайте в наших наступних передачах..

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG