Доступність посилання

03 грудня 2016, Київ 00:32

"Споконвіку було Слово": Подорож українців на Соловки на початку серпня 2004 року. Інтерв’ю з Василем Овсієнко, колишнім радянським політв’язнем. Розповідь про долю екзарха Леоніда Федорова.


Василь Зілгалов

Прага, 21 серпня 2004 року.

Василь Зілгалов

Говорить “Радіо Свобода”! В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном - автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом звукооператор Міхал Плахі.

Цілорічно сіре й холодне Біле море. Соловки - це узагальнююча назва групи Біломорських островів, до якої входять Великий Соловецький, Анзер, Муксольма, Великі й Малі Зайчики, Конд-острів і острів Вороній. Найменша відстань від материка – 65 кілометрів. Здавна, ще з 16 століття, ці острови уподобали собі московські монахи-аскети. Їх ще називали Північною Голгофою. Вже з середині 17 століття Соловки використовуються Москвою як місце суворого політичного заслання.

У різні часи на цих островах перебувало чимало українців, зокрема, противники гетьмана Івана Мазепи: полтавський священик Іван Святайло з сином і чернець Никанор, а після Полтавської битви 1709 року – його прихильники: генеральний осавул Максимович, сердюцький полковник Покотило. У пізніші часи на Соловки були заслані архімандрит Гедеон Одорський, лохвицький протоієрей Рогачевський, останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський.

За радянських часів особливий табір для політв’язнів на Соловках називали СРСР в мініатюрі, або СЛОН – “Соловецкий лагерь особого назначения”. Сюди у 20-і роки і пізніше висилали ворогів радянського режиму, особливо з числа священиків й служителів церкви.

На минулому тижні українська громадська делегація, до складу якої входили колишні політв’язні, священнослужителі, діячі культури й мистецтва, журналісти й родичі репресованих, повернулася з подорожі до Соловків, української Голгофи, де нищився самий дух цілого народу: козацькі ватажки, театральні корифеї, діячі антибільшовицької української революції, що захлинулася у крові, і діячі радянської українізації, яка захлинулася в тій же крові. Священики й селяни, старі й зовсім молоді, свідомі борці проти режиму і ті, хто мріяв лише про спокійну працю на клапті землі... Нищення духу. Соловецький епізод – тема матеріалу мого колеги Віктора Єленського.

Віктор Єленський

“Як же це гарно – на окремому острові та й височать собі великі кам’яні стіни. Є куди посадити важливих злочинців. Та й охорону є з кого спитати”, - так писав колись Солженіцин у своєму знаменитому “Архіпелазі...” про Соловки. І він же жахався від думки про те, у скількох людей вбило віру це неприродне в’язниче сумісництво християнських монастирів. Але водночас не підрахувати число тих, кого зміцнили у вірі Соловки. Скільки звинувачуваних у єресі пройшло через ці острови у Білому морі! Скільки ченців, священиків, архієреїв, скільки людей, про святість яких потім переповідали легенди! Недаремно ж сказав один з арештантів іншому: “Не бійтеся Соловків! Там Христос близько”. Це відчули і останній кошовий війська Запорізького Петро Калнишевський, який залишив в Соловецькому монастиреві коштовне Євангеліє, і величезне число українців, для яких острови стали братньою могилою.

Попри витончені тортури і нескінченні допити, до нас дійшли дивовижно прозорі і тремтливі оповіді про незламних священиків, які служили літургії в казематах, про вчорашніх партійців, людей самих різних політичних переконань, котрі вишикувались до панотців для сповіді і причастя.

Зі священиків і єпископів соловецькі чекісти у “доєжовську” ще добу створили окрему роту. Практичному начальникові табору, катові Ейхмансу, набридли безперестанні крадіжки харчів кримінальниками різних категорій – довго чинити спротив голодові не міг ніхто. Священики могли. Єпископи, за згадками, стали до вагів, диякони місили тісто, престарілі отці пішли у сторожу.

Але, природно, більшість спогадів про духовенство на соловецькій каторзі фокусується на тому прозрінні, яке переживали люди, які чули за дротом слово Євангелія. Тільки на Соловках, згадував вже на еміграції один з колишніх зеків, він зрозумів космічну височінь простих слів 80-річного полтавського батюшки про різдвяний вертеп, про мудреців, котрі прагли істини, і про невчених пастухів, що їх привела до печери дивовижна зірка.

Василь Зілгалов

Перериваючи на якийсь час тему Віктора Єленського, згадаймо слова українського поета Євгена Плужника, який, ніби пророк, передбачав криваві розправи над носіями добра і духу світла. Євген Плужник писав:

Нехай буде воля твоя, Часе мій. На землі натомленій цій! Комашинка маленька я На твоїй байдужій руці... Хай розквітнуть нові жита Пишним цвітом нової слави! Гей, ти, муко моя свята, Часе кривавий! І Віктор Єленський завершує тему “Нищення духу. Соловецький епізод”.

Віктор Єленський

Священики розглядалися як найпослідовніші вороги режиму практично на всіх етапах його розвитку, за дуже невеликими винятками. І в роки найлютішого терору, і в часи, за висловом поетеси, цілком “вегетаріанські”.

На початку 30-х провінційний начальник хвалився, що не добив одного-єдиного попа на своїй дільниці, а на початку 1960-х найбільший кремлівський начальник обіцяв продемонструвати за двадцять років останнього попа по телевізору. Винищення духовенства було справою цілковито і абсолютно виправданою з точки зору тих, хто заходився ліпити нову людину. З розтятого і знекровленого організму видаляли те, що відкидало насильство над людською сутністю і на самому глибинному, на онтологічному рівні, куди не дістатися жодній пропаганді, жодному інженерові масових маніпуляцій, лишалося непроникним для будь-якої, навіть, найбрутальнішої сили.

Цю верству не можна було перевиховати і не можна було звільнити. Її навіть не можна було просто ізолювати у гігантському архіпелазі – надто небезпечним був сам факт її спокійної і незламної присутності. Хто може вивести формулу духу цих людей, які ще з десяток років тому були об’єктом чи не найдошкульніших кпинів, про яких інтелектуали розповідали малопристойні жарти і писали дотепні фельєтони? Зрозуміло лише, чого лишилася ціла народна субстанція з їхнім нищенням. Це – наче кораль у морі, неповторність і дивовижність якого створює безперестанна праця морських хвиль упродовж багатьох і багатьох століть. Втішаймося лише тим, що і зруйнований кораль віддає морю внутрішню напругу і накопичену у вічності енергію... Для “Радіо Свобода” Віктор Єленський.

Василь Зілгалов

Чи відчувають напругу тих світлих коралів сьогоднішні відвідувачі Соловків? Про цьогорічну поїздку українців на Соловки та до Сандармоха розповідає колишній радянський політв''язень, лауреат премії імені Василя Стуса Василь Овсієнко, якого записав у Києві мій колега Віталій Пономарьов.

Василь Овсієнко

Якось Ірина Фліга, голова Санкт-Петербурзького “Меморіалу”, сказала мені: “Соловкі – ето затягіваєт”. Вона вже 16 років туди їздить. А я от – тільки вшосте. Починаючи з 1999 року їздив на Соловки і в Сандармох. Цього року наша українська експедиція нараховувала всього 10 осіб, минулого року було п’ятдесят. Минулого року Віктор Ющенко спонсорував і найняв цілий автобус. Цього року теж фракція “Наша Україна” надала нам деякі кошти для цієї поїздки, то вибралися цього року двоє, власне, нащадків там загиблих: це був Борис Романчук, він живе в Києві, із Житомирщини родом, і Віктор Саранча з Кременчука – його дід там, а в Романчука – батько десь там загинув поблизу Сандармоху. Дорогу таким людям і оплатила “Наша Україна”. А також священикові Української автокефальної православної церкви Валерієві Копійці.

Ми накупили дуже багато книжок для музею в Медвежогорську поблизу Сандармоха, для петербурзького “Меморіалу”, для української громади Карелії і для Соловецького музею. Адже це книжки неабиякі, це Микола Зеров, Лесь Курбас, Микола Куліш – тобто, соловчани.

Цього року ми їхали поїздами, і прибули ми в урочище Сандармох 4-го серпня, а 5-го серпня там завжди відбувається громадянська панахида і мітинг на вшанування розстріляних там жертв 1937 року. Власне, Сандармох – це “обичноє мєсто расстрєлов” на півдні Карелії. Там розстрілювали і будівників Біломорканалу, бо Біломорканал починається, власне, звідти, там розстрілювали фіннів і карелів. Зрештою, в 37-му році туди було привезено із Соловків етап в 1111 осіб, серед яких – 290 були українці. І то неабиякі українці: Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, троє Крушельницьких, Лесь Курбас, Микола Куліш.

Отже, ми взяли участь у цій громадянській панахиді-мітинзі. Добре, що цього року взяв участь у цій поїздці і консул України в Санкт-Петербурзі - Микола Олександрович Рудько. Він же з нами їздив і на Соловки.

Василь Зілгалов

Перериваючи на якусь мить Василя Овсієнка, згадаймо слова Євгена Плужника, який відійшов у вічність якраз на Соловках. Український поет писав: Я — як і всі. І штани з полотна... І серце моє наган... Бачив життя до останнього дна Сотнями ран! І Василь Овсієнко завершує свою розповідь про Соловки.

Василь Овсієнко

...чому саме 5-го серпня вшановуються ці жертви? Та тому, що у 1937 році саме в цей день, 5-го серпня, почала діяти постанова Політбюро ВКП(б), яка називалася “Про антирадянські елементи”. І цей великий терор - “єжовська” чистка суспільства тривала 15 місяців. За ці 15 місяців було винесено 681 692 смертні вироки. Очистці підлягали також і концтабори, зокрема, і Соловецький табір особливого призначення.

Ми побували також на Біломорканалі, на нижніх шлюзах, а відтак перебралися на Соловецькі острови. На Соловецьких островах завжди вшанування жертв терору відбувається 7-го серпня. Ну, ця дата вже ні до чого не прив’язана, просто тому, що делегації, от із України, з Петербурга, з Москви, з інших країн, встигають добратися на Соловки саме 7-го числа.

На Соловках теж відбулась церемонія вшанування. Там є хрест, поставлений на місці розстрілу політв’язнів у 1929 році. Там тепер поставлено хрест і поставлено величезний камінь, де написано: “Соловецким узникам”.

Цього року нам вдалося вперше провести панахиду. Там Російська православна церква провела, Українська автокефальна православна і польська католицька церква. Ми також вшанували загиблих на старому монастирському кладовищі. За переказами, десь там, мабуть, поховано Плужника Євгена. Він помер ще до розстрілу 2 лютого 1936 року.

Головною, очевидно, подією цього року є те, що у Сандармосі споруджується пам’ятний хрест, на котрому буде викарбувано слова Євгена Плужника: “Убієнним синам України”. Там звучить так: “Убієнним синам України – тим, що вбиті і тим, що ще будуть убиті – Осанна!”

Так от, цього хреста буде споруджено в Сандармосі цього року, і вже Микола Малишко і Назар Білик, автори цього проекту, днями від’їздять, щоб цю роботу довести до кінця. Це буде козацький хрест, триметрової висоти, він стоятиме на такому невеликому підвищенні, зробленому із валунів. Можу сказати, що іде збір коштів на цей пам’ятник, і грошей трохи не вистачає. Якби той, хто мене чує, відгукнувся, то це було б дуже добре.

Василь Зілгалов

Про убієнних синів України – поетичне слово Євгена Плужника, читає Олекса Боярко.

І такий я злиденний увесь, І убого мені, убого... І Тичина, і Рильський, й Олесь... І нікого-нікого... Ну кому розповім я про ранній біль І про віру мою у біль цей, Коли мрія загальна — щоб вісім неділь Та на одному тижні зряду! Та й не треба нікому ніяких слів: Міліард дев''яносто чотири промови! Головне — заробив і з’їв І щоб трошки здоровий! Ну на чорта, встромившись в сівке пальто, Комірком затуливши шию, В гущу давніх повій і нових авто Десь на розі безглуздо вию: — Нехай буде воля твоя, Часе мій. На землі натомленій цій! Комашинка маленька я На твоїй байдужій руці... Ой, упали ж та впали криваві роси На тихенькі-тихі поля... Мій народе! Темний і босий! Хай святиться твоє ім''я! Хай розквітнуть нові жита Пишним цвітом нової слави! Гей, ти, муко моя свята, Часе кривавий! Убієнним синам твоїм І всім тим, Що будуть забиті, Щоб повстати в безсмертнім міті, Всім Їм — Осанна!

Василь Зілгалов

Що найбільше вражає на Соловках? Про це згадує настоятель Свято-Михайлівської парафії Української автокефальної православної церкви в Києві протоієрей Валерій Копійка.

Валерій Копійка

Про Соловки можна багато говорити. Але от що я хотів би сказати про свої враження від цієї поїздки, яка відбулася. Я почув там одну історію, яка мене вразила. Коли заснувався цей СЛОН – “Соловецкий лагерь особого назначения”, то керівництво цього табору дало таке розпорядження – зібрати всі хрести, які були на архіпелазі, не тільки на Великому Соловецькому острові, а на всіх островах, які прилягають до нього.

Всі хрести були зібрані, складені на мисі, і підпалені. Це була піраміда, десь висотою з двохповерховий будинок. І цей вогонь, це багаття палало чотири дні. І я вбачаю в цьому дію отого метафізичного, ірраціонального зла, яке не можна зрозуміти, яке не можна пізнати, від якого можна або відмовитись, або піддатись йому. І, коли ми відпливали від острова, то нас проводжали хрести, які були встановлені вже в наш час. І ці хрести знову встановлюються по всьому острові.

Хрест є знаком нашого спасіння, хрест є знаком нашої надії, що любов і світло ніколи не можуть бути переможені темрявою. Це таке враження того, що Соловки є місцем, де ми можемо пізнати, що таке добро і що таке зло, це, мабуть, найсильніше, що я відчув, перебуваючи там. Там хочеться мовчати, там хочеться молитись, і ще хочеться утверджуватись в тому, що, якщо ми будемо вірити, що добро ніколи не може бути переможене, що любов все подолає, то в цьому є наша надія, і є надія для людства.

Василь Зілгалов

“Католицька церква не лише була мені джерелом пізнання вічної істини, але й стала для мене новою Силоамською купіллю, з якої я вийшов цілковито оновленим. Тут я гаряче полюбив народ, і не лише загалом, але й наш, російський народ зокрема”, - ці слова Блаженного Леоніда Федорова, екзарха Російської Греко-католицької церкви, написані у 1912 році до митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького. Тоді ж екзарх і не підозрював, які випробування йому приготувало життя. Саме за свою віру й прихильність до католицької церкви потрапив отець Леонід Федоров на Соловки. Послухайте про це у матеріалі Галини Терещук.

Галина Терещук

На початку 20-го століття митрополит УГКЦ Андрей Шептицький разом із моравським архієпископом Антоном Стояном проводили чимало зібрань. У них брали участь православні і католицькі богослови. Серед присутніх можна було побачити ще студента Леоніда Федорова. Уже тоді галицький митрополит звернувся до Папи Пія X з проханням благословити архіпастирську опіку на землі Російської імперії, де церковна спільнота була ліквідована царською владою.

У 1917 році митрополит Андрей у Петербурзі скликав Синод, на якому був створений екзархат Греко-католицької російської церкви. Її очолив отець Леонід Федоров. З чотирнадцяти років він мріяв стати монахом. Спершу Леонід Федоров, росіянин, навчався у духовній семінарії у Петербурзі, але покинув її і поїхав у Рим. Там він і прийняв католицьку віру і закінчив папську семінарію. Отець Леонід вголос заявив про своє бажання розпочати місію східного обряду.

У встановленні російського греко-католицького екзархату в Петербурзі отцю Леоніду Федорову сприяли відомі й впливові представники російської інтелігенції: князь Петро Волконський, прем’єр Петро Столипін, Наталія Ушакова. Репресії проти східних католиків у 1923 році, звісно, не оминули екзарха Леоніда Федорова. Тоді лише за п’ять місяців у період 1923-1924 років були заарештовані 63 російських католиків східного обряду: двадцять шість з Петербурга, тридцять п’ять з Москви, один з Києва.

У 1923-му екзарха Леоніда Федорова заарештовано. Завдяки особистому клопотанню дружини російського письменника Максима Горького – Катерини Пєшкової, у 1926-му екзарха Леоніда звільняють. Але основне – не можна займатися пропагандою.

Отець далі проповідує. Із пастирською місією він поїхав у Білорусь. У цьому ж 1926 році його знов заарештовують і відправляють на Соловки. Соловецький табір особливого призначення називали жахіттям для духовенства.

Василь Зілгалов

Соловецька голгофа, кривавий епізод української духовності... Ось, що писав Євген Плужник:

Ой, упали ж та впали криваві роси На тихенькі-тихі поля... Мій народе! Темний і босий! Хай святиться твоє ім''я!

І Галина Терещук завершує розповідь про Леоніда Федорова.

Галина Терещук

Там отець Леонід Федоров зустрів більше ста православних і двадцяти католицьких єпископів, серед них – архієпископ Іларіон Троїцький, єпископ Лемешевський. Одразу отець Леонід намагався знайти порозуміння між православними і католицькими владиками, монахами і в’язнями. Він розпочинає богослужіння щодня у своїй камері і при можливості разом з іншими католицькими отцями.

Екзарх Федоров закликав духовенство щодня відправляти служби. “Запам’ятайте, що наші літургії на Соловках – можливо, єдині богослужіння східних священиків, які моляться за Росію! Потрібно усе робити, щоби бодай раз на день відправити службу,” – говорив отець Леонід в ув’язненні на Соловках.

Там отець працював двірником і сторожем, писав свої богословські праці і роздумував над розвитком греко-католицької російської церкви, сповідав в’язнів, і, очевидно, врятував багато людських душ. Отець-екзарх доволі швидко, завдяки своїй вірі, знанням, людяності і простоті здобув довіру у православних братів і почав відвідувати їхні зібрання, на яких виступав із богословськими доповідями.

Втім, уже в 1929 році табірний режим став ще більш суворим саме до католиків. Багатьох із них відправили на заслання. Перевели й екзарха Федорова в іншу камеру. Йому, разом з іншими священиками, було заборонено покидати місце ув’язнення. По завершенню терміну ув’язнення отець був відправлений на заслання в маленьке карельське містечко. Там він постійно проповідував і писав свої праці. Згодом знову опинився за ґратами Архангельської тюрми і вже з 1934 року своїм новим місцем проживання обрав В’ятку. На той час отець був дуже хворий.

7 березня 1935 року екзарх Леонід Федоров помер у віці 56 років. Уже тоді діяльність греко-католицької російської церкви була практично припинена. Коли митрополит Андрей Шептицький дізнався про смерть отця Леоніда, одразу оголосив про відкриття верифікаційного процесу. Лише у 2001 році Папа Римський під час свого перебування у Львові проголосив Леоніда Федорова Блаженним.

“Ми – жертви за схизму Сходу, і повинні терпеливо нести свій хрест. Ми – основа для духовного відродження Росії” – ці слова належать Блаженному Леоніду Федорову. Цього року вперше вийшла унікальна збірка документів “Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії, яка засвідчує велику силу віри Блаженного отця Леоніда, який намагався поєднати Схід і Захід. Галина Терещук, “Радіо Свобода”, Львів.

Василь Зілгалов

Пам’ятаєте розповідь українського отця Копійки про палаючу стіну вогню із християнських хрестів на Соловках і роздуми про світло і темряву? “Не піддавайтеся темряві!” – каже отець духовний. Саме ірраціональне зло – його не можна пізнати, йому можна піддатися або не піддатися, як у Євгена Плужника, що його читає Олекса Боярко.

Сьогодні був у мене Сатана. Моя душа для нього непотрібна - Занадто супокійна і ясна, До місяця осіннього подібна. Ми цілу ніч балакали удвох, Жалівся він, який несправедливий, Чужий й мені, й йому ворожий Бог. Який він сам безмежно нещасливий. Вогонь горів криваво-золотий, Грав по обличчі чорному й смутному, А в вікна глянув досвіток блідий, І гість сказав: “Мені пора додому”.

“Мені пора додому”... А Соловецькі острови перетворені сьогодні на музей-заповідник, куди можуть поїхати відпочивати й нинішні українські політики та інтелігенти – але чи комфортним буде цей туризм на архіпелаг-цвинтар? Хоча чи не корисним було б для багатьох владних мужів України, котрі набагато частіше відчувають принади баден-баденів чи прохолоду аристократичних кают океанських лайнерів типу “Роттердам” хоч раз пропливти на баржі Білим морем по останньому маршруту Леся Курбаса, Миколи Зерова, Євгена Плужника і багатьох інших світлих імен України!

Може б, тоді сьогоднішні політики незалежної нібито України краще відчули, якою державою вони керують?

Шановні слухачі, на цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово” на хвилях української редакції “Радіо Свобода”. Нагадаю, що її автор і укладач - Василь Зілгалов, допомагав мені у празькій студії за режисерським пультом Міхал Плахі.

І, перш, ніж попрощатися, згадаймо лише, що душі соловецьких в’язнів і сьогодні освітлюють дорогу Україні. Потрібно лише побачити це світло.

Говорить “Радіо Свобода”!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG