Доступність посилання

logo-print
08 грудня 2016, Київ 16:23

“Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”: Історія України.


Олекса Починок

Олекса Починок

Добрий вечір, шановні слухачі!

В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Перед мікрофоном Олекса Починок.

Сьогодні у нашій передачі – сюжети, пов‘язані із історією України

У Криму, де у ці дні відзначають одне із головних кримськотатарських свят, що зветься Дервіза-байрам, уже кілька місяців тривають урочистості, присвячені 150-літтю Східної, чи, як її ще звуть, Кримської війни.

Що насправді стоїть за цими пишними святкуваннями і чому Україна мусить їй влаштовувати? Перед мікрофоном доцент Києво-Могилянської Академії Ігор Лосєв.


Ігор Лосєв

Ініціатива кримського віце-прем’єра з гуманітарної політики комуніста Володимира Казаріна щодо величного святкування 150-тиліття східної Кримської війни справляє дивне враження.

По-перше, цю війну аж ніяк не можна зарахувати до категорії визвольних і справедливих, бо йшлося про боротьбу колоніальних імперій за так звану турецьку спадщину, за вплив на імперію Османів і можливість полосувати її територіями.

По-друге, Кримська війна аж ніяк не була блискучою перемогою російської зброї, хоча саме на ній було побудоване патріотичне виховання слов’янського населення Криму, як за Царату, так і за Совітів, що підкреслює феноменальну здатність російської суспільної свідомості трактувати будь-яку поразку як перемогу і використовувати як ідеологічний капітал.

Кримські проросійські структури за ці роки створили гнучкі методики фінансового використання патріотичного чинника в розрахунку на матеріальні можливості РФ. На цей раз розрахунок був такий же самий, але чомусь у Москві не проявили звичайного ентузіазму про що обурений товариш Казарін сказав на кримському радіо.

Тому всі чималі витрати повісили на український державний бюджет, а враховуючи, що святкувати збираються не лише в 2004, а і в 2005 році, то Україні черговий раз надається можливість ґрунтовно профінансувати російське військово-патріотичне виховання в Криму.

Були спроби використати можливості колишніх учасників збройного конфлікту Великої Британії, Франції, Туреччини і Італії, але вони обмежилися допомогою в упорядкуванні своїх військових цвинтарів та пам’ятників.

Хоча деякі російські ЗМІ і окремі в Україні такі, як “Київський телеграф” намагаються нині довести, що Кримська війна не була ганебною поразкою, але той факт, що російська імперія була змушена покинути свою військово-морську фортецю Севастополь, а потім підписати принизливу мирну угоду, за якою її на 20 років позбавили можливості мати військовий флот на Чорному морі аж ніяк не свідчить про успіхи.

На території Севастополя півтора роки працювала англо-французька окупаційна адміністрація. Російські пропагандисти, як правило дуже наголошують на героїзмі рядових учасників оборони Севастополя і мають рацію. Але про якісь непересічні прояви військового мистецтва говорити не випадає.

Насамперед свою неспроможність продемонстрував російський ВМФ. Не наважуючись на фронтальне зіткнення з англо-французькою ескадрою, він сам себе втопив, ставши своєрідною загорожею на шляху прориву кораблів супротивника до Севастопольської бухти.

Битви на суходолі теж були невдалими. Битва на річці Альма закінчилася для російської армії жахливими втратами, як і кривава Інкерманська битва. Про певний тактичний успіх можна говорити лише стосовно Балаклавської битви. Там була майже повністю знищена британська бригада легкої кавалерії, де служили представники аристократичних фамілій Британії. Проте на загальний перебіг подій війни це не вплинуло.

Нинішній ювілей, як російський, так і українські і кримські політики намагаються використовувати в політичних інтересах. Дехто в контексті президентської кампанії в Україні, дехто з метою зміцнення проросійських настроїв у Криму, дехто з конкретнішою фінансовою метою.

Олекса Починок

А чим була Східна війна в історії кримськотатарського народу? Говорить народний депутат України Рефат Чубаров.

Рефат Чубаров

Початок Східної війни, чи як в радянській історіографії було прийнято називати Кримська війна, 1853 рік. 70 років минуло з того часу, коли Крим був завойований Російською імперією. 70 років – це не такий великий термін. До кримських татар з боку влади Російської імперії була дуже велика недовіра з часу завоювання Криму.

Одразу після того, як Крим став складовою частиною російської імперії, то почав зазнавати масових витоків населення. Історики фіксують 3 хвилі великих міграцій, виїздів кримських татар: відразу після 1783 року, коли за декілька років понад 300 тисяч кримських татар виїхали за межі тієї території, яка раніше називалася Кримським ханством.

Друга хвиля: початок ХІХ ст., між 1800 – 1812 рр.. Третя хвиля дуже масова сталася якраз після Кримської війни. За 1856-1862 рр. Крим покинули більше, ніж 192 тисячі кримських татар. Тоді ще громадські діячі, фіксуючи такий великий виїзд кримських татар, шукали причини і пояснення, чому це діється.

Скажемо, той журнал герценівський “Колокол” в одній із статей, яка так і зветься “Гоніння на кримських татар”, цитую: “Після закінчення війни уряд подумав, що чужорідне з чужою вірою населення Криму може бути небезпечним на випадок нової війни, і що варто вжити заходів до заселення цього краю росіянами або, в крайньому випадку, болгарами. Тому заборонено відмовляти татар і нагайців від переселення до Туреччини”.

Кримські татари після війни емігрували, тому що уряд поклав на них звинувачення в тому, що вони стали на бік коаліційних сил. Дуже чітку таку оцінку тому, що сталося з кримськими татарами після Кримської війни дав в своїй роботі відомий такий російський історик Марков: “Замість того, щоб виганяти і розстрілювати крадіїв чиновників у нас виганяли найчесніших з усіх кримських племен татар. Нікого так не образили в цю війну, як це тихе і корисне плем’я. Його зганьбили зрадою, його заставили покинути свою древню батьківщину. Крим загинув після вигнання татар”.

Тобто кримська війна була великою трагедією для населення, в першу чергу для півострова, яке тоді проживало. Воно було в подавляючій більшості кримськотатарське населення. З однієї сторони були військові частини кримських татар, які складалися тільки з кримських татар. Як правило це були кавалеристи-улани кримські татари і вони приймали участь на боці російської армії.

В цей же час після поразки російська влада звинуватила кримських татар в тому, що вони активно допомагали силам коаліції, зокрема, що вони ніби-то слугували провідниками для цих військ, які не знали територію, і доводили їх до Севастополю.

Олекса Починок

А тепер – про сюжет, пов‘язаний із не такою давньою історією. Визначний піаніст ХХ століття Святослав Ріхтер, як відомо, був вихідцем з України. Менш відомі деякі драматичні сторінки життя Ріхтера на українських теренах. Перед мікрофоном музикознавець Леся Олійник.

Леся Олійник

"Музикант-легенда” - такий образ супроводжував усе життя геніального піаніста XX сторіччя Святослава Ріхтера. Але мало, хто знав, який драматичний шлях довелося йому пройти. В кінці свого життя Святослав Теофілович дав інтерв''ю французькому режисеру Бруно Монсенжону. Режисер назвав свою стрічку "Ріхтер нескорений". Правда, розказана самим музикантом приголомшувала. Відеофільм облетів усі країни світу.

Вже після смерті Ріхтера, на основі діалогів, щоденників та спогадів вийшло кілька книжок. Чимало сторінок відведено в них його дитячим та юнацьким рокам, а, отже, Житомиру та Одесі. Адже видатний музикант народився в Житомирі, а його юнацькі роки пройшли в Одесі. Як говорить сам Ріхтер, раннє дитинство було найкращим часом.

Він зростав серед природи українського Полісся, і в родині панував культ природи в стилі "Лісової піст" Лесі Українки, а серед найулюбленіших письменників був Гоголь. Сганішовка на річці Тетерів залишилася в його серці на все життя. Саме в Житомирі Святослав проявив музичні здібності, тут виникло бажання стати піаністом.

У домі Ріхтерів часто звучали тріо, квартети. Адже батько, німець за походженням, Теофіл Данилович був професійним музикантом. Він закінчив Віденську консерваторію і був знайомий з Брамсом, Малером, Грігом. Мати Святослава, Анна Павлівна була росіянкою, хоча сам Ріхтер не раз говорив, що, крім цього, в ньому змішані також польська, скандинавська і татарська кров.

Професійна діяльність Святослава Ріхтера почалася в Одесі. По околицях чорноморського міста, за мішок картоплі він грав у збірних концертах. Свій перший сольний концерт 14-річния юнак дав у Палаці моряків. А роком пізніше працював акомпаніатором в Одеській філармонії та в оперному театрі, мріяв стати диригентом.

Тут він знайомився з операми Лятошинського, Данькевича, Чишка, з повагою ставився до молодого одеського композитора Фемеліді. Проте, була й інша Одеса, в якій молодому Ріхтеру довелося зіткнутися з жахом тодішнього часу. Як і скрізь, у другій половині 30-х у місті почалися масові арешти. З тих пір юнак боявся будь-яких дзвінків, звуків ліфта. Це залишилося в нього на все життя.

На власні очі він бачив висадження в повітря православних храмів. "Одеса перестала для мене існувати, коли висадили Собор"; "Місто, де загинув тато", - так Ріхтер називав Одесу. Родина проживала в німецькому кварталі. "До нас, - згадує Ріхтер, -ставилися вороже”. Святослав відвідував школу для німців, а Ріхтер-старший працював у консерваторії та регентом і органістом лютеранської кірки. Для підробітку, він навчав дітей німецького консула гри на фортепіано.

У серпні 1941-го Теофіла Даниловича арештували. НКВД висунуло звинувачення в тому, що він був "агентом німецької розвідки1". 12 вересня, під фізичним натиском, його змусили "зізнатися" у, так би мовити, шпіонажі.

"Зізнаючись", Теофіл Ріхтер просив пощадити дружину і сина. Але 3-го жовтня був винесений вирок - розстріл із конфіскацією майна. За словами дружини, Анни Павлівни, вона шукала тіло чоловіка у протитанкових ровах, куди скидали розстріляних, але так і не знайшла.

"Пізніше, - згадує Святослав Ріхтер, мені доводилося заїжджати в Одесу, але я поклявся, що школи більше не виступатиму тут, і ніколи з тих пір не давав тут концертів, ніколи!" Така велика біль була в сина за вбивство батька.

Олекса Починок

І наостанок – знову до давньої історії. 350 років тому Україну відвідав сирійський мандрівник і письменник Павло Алеппський. Згодом він описав свої враження від України у відомій книзі “Подорож патріарха Макарія”. Розповідає Віталій Пономарьов.

Віталій Пономарьов

Араб із сирійського міста Алеппо на ім’я Бульос аль Халябі Ібн аз Заіма аль Халябі у хрещенні отримав ім’я Павла, став священнослужителем і був висвячений на архідиякона. 1654 року двадцятисемирічний Павло Алеппський із своїм дядьком – Антіохійським патріархом Макарієм Третім, – здійснив подорож з Дамаска до Москви, збираючи пожертви на потреби церкви. Через Анатолію, Стамбул та Констанцу вони дісталися України, де пробули 40 днів, потім виїхали до Московщини, а через 2 роки, повертаючись додому, провели на українській землі ще 2 місяця. Макарій та Павло відвідали Умань, Богуслав, Трипілля, Васильків, Київ, Бориспіль, Переяслав, Прилуки, Чигирин, Суботів. Опис їхньої мандрівники та побуту у Києві і Москві Павло Алеппський виклав у своїй книзі “Подорож патріарха Макарія”. Україна вразила автора багатою природою, лагідним кліматом, працьовитістю та веселою вдачею своїх мешканців, які, визволившись із неволі, (цитата) “живуть тепер у радощах, веселощах і свободі”. Молодий архідиякон звертає увагу на численні, пишно оздоблені храми, щиру побожність вірних та їхню повагу до священиків.

Усі козаки, зазначає Павло, і майже всі їхні жінки та діти вміють читати, знають порядок церковної відправи і навчені церковному співу. А черниці Вознесенського монастиря у Києві навіть “знають філософію і логіку і пишуть на різні теми”. Павло дивується великій кількості дітей у козаків – по десятеро у кожній хаті, – порівнюючи їх з морським піском та травою. Він захоплюється гарно вбраними киянками, що торгують у власних крамницях на Подолі, співом козаків, який “веселить душу і визволяє від клопотів”, та ніжними голосами черниць, що “хапають за серце і викликають сльози”. Павло відзначає скромність Богдана Хмельницького і простоту його вечері, під час якої гості їдять з розписних глиняних мисок, а горілку ще гарячу черпають ложками. Натомість свої почуття від зустрічі з Києвом при поверненні з Москви Павло Алеппський описує такими словами: “Від тої хвилі, як ми побачили Печерський монастир, душі наші затріпотіли від радості. Бо в Московській землі ніхто не може себе почувати скільки-небудь вільним або задоволеним. Навпаки, країна козаків була немов би нашою власною країною, а її мешканці – нашими добрими приятелями і людьми, до нас подібними”.

Олекса Починок

На все добре, шановні слухачі!

Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.

Вів передачу Олекса Починок.

Говорить радіо “Свобода”!

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG