Аудіозапис програми:
Прага, 25 вересня 2004 року.
Василь Зілгалов
Говорить “Радіо Свобода”! В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном - автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом у Празі звукооператор Міхал Плахі.
Попри свою догматично вмотивовану віддаленість від справ світу, Церкви в Україні ніколи не стояли осторонь виборчих кампаній. Навіть тоді, коли рішуче проголошували власне невтручання у хід перегонів і запевняли громадськість, що жодному з кандидатів, партій або виборчих блоків вони не надають переваги. У кожному разі, новітня історія виборів в Україні – це ще і міцні поцілунки ієрархів з кандидатами, щедрі благословіння, заклики у проповідях, летючки на церковних огорожах і, нарешті, самі отці й владики, котрі йшли до влади.
Що ж до безпосередньо президентських виборів, то в Україні пам’ятають і пишну зустріч президента Кравчука з ієрархами у Маріїнському палаці напередодні виборів 1994 року і не менш пишну, направду візантійську церемонію у Софії Київській після переобрання президентом Леоніда Кучми у 1999 році.
А як же з релігійними чинниками на президентських виборах 2004 року? Це – тема матеріалу мого колеги Віктора Єленського.
Віктор Єленський
У своїх програмах найбільш вірогідні кандидати на перемогу в цьогорічних президентських виборах приділяють релігії мінімальну увагу. Віктор Ющенко вважає за необхідне сприяти міжконфесійній злагоді; Віктор Янукович так само обіцяє сприяти міжконфесійній злагоді та задоволенню релігійних потреб віруючих. Нарешті, Петро Симоненко говорить про необхідність забезпечення свободи совісті та віросповідання, сприяння віруючим у створенні умов для задоволення релігійних потреб, а також про засудження релігійного екстремізму. Олександр Мороз взагалі не згадує про релігію у своїй програмі.
Церкви і релігійні спільноти України у своїх зверненнях до вірних також уникають надмірної конкретики. Їхні офіційні документи дуже подібні: заклик обов’язково взяти участь у виборах, покладаючись на Божу волю, не забувати про власний обов’язок, не дозволяти маніпулювати собою і молитися за справедливий вибір.
Є, звісно, деякі нюанси. Українська православна церква у єдності з Московським патріархатом закликає обрати того, “хто поважає нашу Православну віру і Святу Церкву”. Помісний Собор Української православної церкви Київського патріархату хотів би бачити президентом того, хто “має любов до свого народу і своєї держави, бажання дбати про зміцнення суверенітету, політичної та економічної незалежності України, піднесення духовності українського народу на основі традиційних християнських та загальнолюдських цінностей”. У Зверненні Синоду єпископів Української греко-католицької церкви натомість перелічуються проблеми, з якими зіткнулося українське суспільство напередодні виборів. Тут засуджується однобічне інформування, використання “адміністративного ресурсу”, купування голосів та фальсифікація результатів виборів.
Але реальна активність церковних проводирів набагато більш конкретна і відверта, аніж їхні офіційні заяви. Особливо це стосується Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом. Ця найбільша в Україні за кількістю громад та інституцій Церква є і найбільш різноманітною за політичними й суспільно-культурними перевагами своїх вірних.
Василь Зілгалов
Перериваючи Віктора Єленського, нагадаю, що ми вже маємо сьогодні чимало фактів прямої агітації представників церкви за окремих кандидатів. Зокрема, про це заявили і правозахисники у Севастополі, вже видна активність Одеської єпархії УКП Московського патріархату і її глави митрополита Агафангела, але – чи так уже віруючі прислухаються до цієї агітації? Про це продовжує Віктор Єленський у завершенні свого матеріалу.
Віктор Єленський
Мало хто сумнівається у тому, як голосуватимуть вірні Української греко-католицької церкви або переконані прибічники Київського патріархату. Натомість голоси вірних УПЦ Московського патріархату неминуче виявляться поділеними. Як би часто не з’являвся предстоятель митрополит Володимир (Сабодан) з Віктором Януковичем; у яких би церковних інтер’єрах – від Слов’яногорська до Афона - їх би не демонстрували разом, але парафіяни цієї церкви на Волині й Буковині голосуватимуть інакше, аніж їхні одновірці на Луганщині й в Криму і, водночас, на Сході й Півдні повної одностайності також не буде.
Ясно, що Церкви на цих виборах, як і на виборах попередніх, у спокої не залишать. Технологи знають, що саме Церква має найвищий рівень суспільної довіри, що вона володіє великим мистецтвом говорити про гранично складні речі дуже просто і знає, як саме про це треба говорити. Але водночас Церква не є "творцем голосів" на виборах. Парадоксально: їй вірять найбільше, але переважна більшість опитуваних стабільно повідомляє, що настанови Церкви не впливають на їхні політичні переконання. Понад це, така ж сама більшість хоче більш активної участі Церкви у справах суспільства, хоче чути її голос з вирішальних питань суспільного і морального розвитку, але найменше хоче бачити Церкву втягненою у процес обслуговування партійних чи групових політичних зацікавлень.
Церква під час виборів – це зовсім не пропагандист і організатор – наразі можна навести відразу декілька епізодів з посткомуністичної історії, коли така роль їй просто не вдалася. Вона лишається тут радше опікуном, який не може з огляду на власну місію залишити своїх підопічних. І не може ще раз не нагадати їм про правди віри, про орієнтири, які роблять людське співжиття більш відповідним євангельському ідеалу, а, відтак справді людяним. Для “Радіо Свобода” - Віктор Єленський.
Василь Зілгалов
А яку позицію щодо участі священнослужителів у виборчій кампанії цього року займає держава? Говорить заступник голови Державного комітету України у справах релігії Микола Маломуж, якого записав у Києві мій колега Віталій Пономарьов.
Микола Маломуж
Я хотів би відзначити, що, згідно Закону про свободу совісті і релігійні організації (стаття 5) визначено, що Церква і релігійні організації відділені від держави і держава, відповідно, захищає законні права релігійних організацій, але не втручається в дійсних межах закону в діяльність релігійних організацій, а релігійні організації не виконують державних функцій, і відповідно, разом з тим, що вони не мають права брати участь в громадському житті, вони не беруть участі у діяльності політичних партій, не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів - як в президенти, так і в державні органи влади. Не ведуть вони агітації, не ведуть фінансування виборчих кампаній і кандидатів.
Але ми чітко констатуємо, що це стосується релігійних організацій: громад, єпархіальних управлінь, центрів і конфесій. Якщо питання стоїть про те, чи мають право священнослужителі, наприклад, або віруючі брати участь у політичній діяльності і виборчій кампанії, то цей же закон, ця ж стаття передбачає, що священнослужителі мають право на участь в політичному житті на рівні з громадянами України. Тобто, є відмінність – участь релігійної організації і участь, наприклад, священика тієї або іншої конфесії у політичному житті. Це його особлива позиція, і йому гарантуються права як будь-якому іншому громадянинові України. Якби це було по-іншому, це було б обмеженням його прав як громадянина. Але він в цій ситуації не може задіяти структуру Церкви, він не може використовувати Церкву для проведення відповідних агітаційних заходів і інших заходів по підтримці того чи іншого кандидата від тієї або іншої політичної сили.
Я хотів би відзначити, що в нас офіційних відомостей про те, що Церкви або релігійні організації в повному складі беруть участь у якійсь агітаційній роботі або виборчій кампанії, або в штабах немає. Можливо ( я просто можу припустити), що зі священством проводять якусь роботу, як ми відзначили це згідно останнього пункту про участь священнослужителів і про їхнє це право як громадянина, як особистості. Це може бути, тут не буде порушення закону. Але, якщо це декларується від імени Церкви, від структури Церкви – це, дійсно, реальне порушення. В нас даних про це немає, і аналіз нашої ситуації і по тому, що ми отримуємо інформацію, у нас даних за останні місяці не поступало.
Василь Зілгалов
Наступна тема – ставлення Російської православної церкви, під крилом якої перебуває Українська православна церква, до України. Про це розповів нашому кореспондентові Тарасу Марусику небіж Олександра Довженка Тарас Дутко, який мешкає у Москві. Послухаймо цей матеріал!
Тарас Дутко
Я хочу сказати, що цей націоналізм російський, зневага до України, до її культури – вони розповсюджуються і Російською православною церквою, і її Патріархом Олексієм Другим. Я впевнений, що ця людина не вірить в Бога! Ця людина вірить в імперіалізм, в шовінізм, у владу сили і тьми! Зараз в Російській православній церкві продають книжечку, яка була надрукована ще в 1941 році в Нью-Йорку Іоаном Чернавіним до 80-річчя із дня смерти Тараса Шевченка. І назва її: “Обліченіє безбожія. Тарас Шевченко і єго рєлігіозно-політічєскіє ідєали”. І от що пишуть в цій книжці про нашого генія, нашого апостола культури: “Шевченко – не наш. Він – ангел, повалений з неба. Він – марево пустелі, що вабить облудливою картиною прекрасної землі. Він – батько зрадників, натхненник запроданців, спокусник хистких розумів. Він нам непотрібен. Такі люди як Шевченко не тільки не успадковують царство Боже, але не успадковують вони і почестей земних.”
Отак пишеться в цій книжці, яку розповсюджують московські попи проти Тараса Григоровича Шевченка, а це означає – проти нашої культури, проти нашого народу! І це робиться в той рік, котрий, начебто, був роком України спочатку в Росії, а (потім) Росії – на Україні. Це робиться в той рік, коли ми вибираємо нового президента, коли дбаємо про те, щоб ці змагання на пост президента були справедливими. А Московія знову нам садить на шию президента, котрого вона визначила – це Янукович. І це – ганьба, це – злодійство, це – тероризм, справжній російський тероризм проти України. І тому не дивно, що інші народи борються з Росією шляхом тероризму. Вона сама викликає ці дії відносно своєї держави, будучи державою терористичною.
Василь Зілгалов
Це був Тарас Дутко, небіж Олександра Довженка, який мешкає у Москві. Його записав мій колега Тарас Марусик.
“Духовні пісні приносять велику користь, великі повчання, великі освячення і служать порадником для усякого благочестя. Тому що і слова їх очищують душу, і дух Святий входить в душу тих, хто співає ці пісні”, - сказав про духовний спів Іван Золотоустий. Ми знаємо, що українська духовна традиція пісноспіву надзвичайно багата. Але сьогодні вона переживає кризу. А це тому, що немає такої інституції в Україні як дяківство. Про це детальніше розповідає у своєму матеріалі Галина Терещук.
Галина Терещук
Прадід, дід і батько львів’янина, професійного музиканта Мирослава Дещиці були дяками у церкві. Пан Мирослав вирішив продовжити родинну справу, навчаючи професійному церковному співу дяків.
Мирослав Дещиця
В дитинстві я був на хорах, так, що я на всіх богослужбах був присутній, і до сьогоднішнього дня я пам’ятаю багато тих співів напам’ять, те, що запам’яталось з дитинства.
Галина Терещук
А залишилися, скажімо, від родини якісь записи?
Мирослав Дещиця
Є рукописів багато, батько писав їх. В той час переписували один в одного, друкованих не було.
Галина Терещук
Виходить, що Ви просто продовжили справу своєї родини?
Мирослав Дещиця
Я вважав це за свій обов’язок, так, що дід, прадід, батько – дяківська династія, і я хотів також зробити щось в цьому напрямку, щоб організувати навчання дяків.
Галина Терещук
Колись так було, ось я пригадую – дяк, це була постать, це була людина, що могла чогось навчити, людина, яка багато вирішувала церковних справ (при храмі, мається на увазі). Якщо говорити про сьогоднішнього дяка – чи щось змінилося в тих поняттях, функціях дяка?
Мирослав Дещиця
Дяк колись – це була найбільш освічена людина: був і писарем, і урядовцем, і додатково при церкві вони вели всю документацію, тобто, на них трималася вся освіта. Ну і у своїй школі... Дяко-вчительський інститут в Перемишлі готував і вчителів, і дяків, здобували освіту під керівництвом священиків-дяків. Виникали неофіційні школи. Тепер, в даний час, такої інституції дяків нема. Якщо до війни, до 1939 року дяки мали свою організацію, мали свої каси взаємодопомоги, мали свої газети, то зараз про дяківство як таке не говориться. Співають самодіяльно хто як може, хто що запам’ятав, хто як хоче. А такої інституції як дяківство на даний час не існує.
Галина Терещук
У 1990-му році за благословення митрополита Володимира Стернюка Мирослав Дещиця організував при Архиєпархії УГКЦ дяківсько-регентську школу. Вона проіснувала до 1996-го року, але, не маючи жодної підтримки з боку Церкви, пан Мирослав перейменував її на музично–богословське училище. Більше 200 осіб тут навчилися професійного церковного співу. Мирослав Дещиця розповідає про традицію церковного співу в Україні.
Мирослав Дещиця
Традиція - вже як прийшло християнство, може, розпочалась. Пізніше, за Ярослава Мудрого була організована ця школа при Десятинній церкві. Дуже високий рівень у нас був в 17 столітті. От зачитаю, що писав німецький подорожувач, який подорожував по Україні. Він писав так: “Набагато чистіше і величніше у греко-русинів вшановується Бог, ніж у римлян. Псалми та інші священні гімни щоденно виконуються у храмах з підспівуванням народу рідною мовою за правилами музичного мистецтва. Простий народ у них розуміє, що співає клір або читає рідною мовою. Всі миряни співають разом, і причому так гармонійно і благоговійно, що мені в захопленні від почутого думалося, що я в Єрусалимі, бачу там образи і дух первісної християнської Церкви. Зворушений простотою руського богослужіння, я ... просльозився і прославив Сина Божого словами: “Сповнені небеса і земля величі й слави Твоєї!” – це написав в 17 столітті німецький автор Гербіні, який подорожував по Україні. Ось такий високий рівень у нас був в цей час.
А пізніше почався занепад – 17-18 століття, як в нашій державі, так і, ясно, що і в церковному співі.
Василь Зілгалов
На фоні цього грецького співу ранньохристиянського часу невідомого автора ми нагадаємо, що Галина Терещук розмовляє у Львові з музикантом Мирославом Дещицею, вчителем церковного співу. Послухаймо завершення цієї розмови!
Галина Терещук
На думку пана Мирослава, сьогодні в Україні професія дяка узагалі не популяризується і, передусім, у цьому зацікавлені священики.
Дяк повинен і володіти тими навиками, повинен мати здібності якісь відповідні, принаймні, і голос, і слух?
Мирослав Дещиця
В цьому біда також є, тому, що по селах, на жаль, мало є хлопців, таких, які би мали і слух, і голос, і бажання. В тому значенні, що мало молоді, дехто приїде тільки взяти гроші... Ну ми приймаємо також і дівчат, хоч це у нас в традиції і не дуже було прийнято, але ми вже багато випустили дівчат, які працюють і співають.
Галина Терещук
Але видається, що сьогодні є таке - вважається, що дяком бути не дуже престижно. Я собі пригадую 80-і роки, то було дуже престижно бути дяком в церкві.
Мирослав Дещиця
Очевидно, що це є пов’язане з тим, що не популяризується професія дяка, і це провина, очевидно, священиків, тому, що вони не ставлять дяка на відповідній лінії. Я вже не говорю про фінансову сторону.
Галина Терещук
Українська греко-католицька церква, на відміну від православних, не надає особливого значення якісному церковному співу. Давня традиція галицького церковного співу не дотримується сьогодні у багатьох храмах в Галичині.
Мирослав Дещиця
Спів має дуже велике значення чому? Церква гарно побудована, убрана, багатий інтер’єр, люди прийшли гарно одягнені, святково... І раптом – лунає дуже поганий спів. Це для людини, яка має трохи слух, відчуття музики, вона приходить до церкви – ну вона їй не милозвучна після такого співу, і це дуже такий дисонанс, і тієї молитовності людина не відчуває, тому, що вона нервується - весь час фальшивий спів іде! Того не повинно бути.
Галина Терещук
“Бажаємо, щоби прихожани у церкві при співі не вживали безладних вигуків, не видобували із себе неприроднього крику Бо священне слово повчало синів Ізраїля бути благоговійними”, - так сказано у 75-му каноні 6-го вселенського собору в 691 році. “Слуги Христа повинні співати так, щоб приємними були слова, що вони вимовляють, а не співати голосом, як для вигнання злого духа.”
І тут усе залежить від дяка, як він навчив людей співати грамотно і гарно. Але у цьому, передусім, має бути зацікавлена Церква. Галина Терещук, “Радіо Свобода”, Львів.
Василь Зілгалов
Сьогоднішня наша розповідь – із монастирського життя: про ще один монастир, розташований у Яремчі Івано-Франківської області. На відміну від згадуваного нами монастиря Святого пророка Іллі, відродженого після 1991 року, монастир Месійного згромадження Святого Андрея – новопосталий. На початку осені там побував мій колега Тарас Марусик. Послухайте його репортаж.
Тарас Марусик
Монастир Месійного згромадження Святого Андрея і Петропавлівська церква в Яремчі були збудовані в 2000 році. Ініціатором цього став місцевий уродженець Ярослав Свищук, якого доля закинула в Чикаго. Довгі роки він був священиком Свято-Миколаївського собору у цьому місті, а також провадив месійну діяльність в двох десятках країн. Ярослав Свищук щороку проводить кілька місяців у цьому монастирі, однак цього року на заваді стала хвороба. Монастир розташований у лісі далеко від хат, але монастирська церква має постійних парафіян.
(спів)
Це був фрагмент вранішньої недільної служби в церкві Петра і Павла. Настоятель монастиря Месійного згромадження Святого Андрея отець Ярослав Свірський – родом із сусіднього Косовського району. В монастирі – від самого початку. Месійне згромадження Святого Андрея заснував в Чикаго єпископ Ярослав Габро. Його справу продовжив отець Ярослав Свищук, який заснував два монастирі – жіночий Сестер Божого милосердя і згадуваний чоловічий. Отець-настоятель монастиря Ярослав Свірський розповідає.
Ярослав Свірський
Якщо митрополит Андрей Шептицький - канонізований святий, то буде наше згромадження імени митрополита Андрея Шептицького. Ярослав Габро заснував наш монастир у 1971 році, був збудований ще в тій землі – був збудований в Аргентині, і тут на Україні це є третій монастир для нас, тих священиків, для тих дітей бідних, які потребують допомоги.
Тарас Марусик
Отець Ярослав – про монаший чин.
Ярослав Свірський
Наш монаший чин – це є месійне згромадження. Як Христос сказав: “Ідіть, проповідуйте Царство Боже із краю до краю землі.” Так творити місію, проповідувати слово Боже. Христос сказав: “Ідіть у всі народи во ім’я Отця і Сина і Святого духа!” Така наша місія.
Василь Зілгалов
Я нагадаю, що ви слухаєте репортаж мого колеги Тараса Марусика про монастир Месійного згромадження Святого Андрея, який новопостав на Івано-Франківщині в Яремчі. Послухайте завершення цього матеріалу Тараса Марусика.
Тарас Марусик
У чоловічому монастирі – два священики та один брат. В жіночому Сестер Божого милосердя – троє послушниць. Отець Ярослав зазначив, що є брат покликання, тому монастирі і церква – малолюдні.
Ярослав Свірський
Повинні ми якнайбільше працювати з молоддю, молитись, щоб Бог просвітив їх розум, щоб наша церква не залишилася тою порожньою, як то кажуть, але була наповнена через нашу молодь, бо Бог каже: “Виконуй заповідь Божу” – і це відноситься і до малого, і до старого, до всіх. Не тільки старі повинні молитися в свято неділі, бо їм потрібно – потрібно всім виконувати Божу заповідь, а як людина не виконує, то вона вже тяжко грішить, і це повинні всі пам’ятати: і діти, й молоді і старі. Й батьки повинні виховувати своїх дітей, бо перед Богом будуть відповідати. І таке завдання і в нас, священиків, так само вчити тих дітей, щоби зрозуміли ті Божі заповіді, щоби їх виконували.
Тарас Марусик
Говорив настоятель монастиря Месійного згромадження Святого Андрея отець Ярослав Свірський. На службі була й українка з Філадельфії Христина Турчанюк. Вона залишилася задоволеною.
Христина Турчанок
Він чудово відправляв, з таким натхненням, з таким переконанням! Прекрасна - проста, але дуже розумна і повчаюча проповідь. Дуже гарні малюнки Блудного сина і Милосердного самаритянина направо і наліво в церкві. То я їх зняла, бо мені вони дуже подобалися і композицією, і виконанням, і тим, що ті малюнки говорять, якими ми маємо бути: маємо бути милосердними, маємо допомагати ближнім, маємо прощати своїм ближнім. І тоді ми будемо всі разом, і будемо сильні, і буде прекрасна українська держава.
Тарас Марусик
Філадельфійка Христина Турчанюк – родом зі Львова. У дев’ять років воєнне лихоліття виштовхнуло її з рідної землі. Вона зізналася, що в неї – одинадцять онуків і лише один не розмовляє українською. Тому вона привезла його в Україну, щоб він полюбив її і вивчив мову.
Монастир Месійного згромадження Святого Андрея влаштовує благодійні обіди щосуботи для сиріт, напівсиріт і дітей з багатодітних родин місцевих мешканців. Біля монастиря є велика поляна, на якій у наметах ціле літо мешкають діти з різних західноукраїнських, а також деяких східних областей. Окрім відпочинку серед карпатських гір вони оздоровлюються духовно, буваючи на кожній відправі у монастирській церкві.
При монастирі три роки тому відкрили музей імени митрополита Шептицького. Серед його найцінніших експонатів – зібрані отцем Ярославом Свищуком оригінали прекрасних українських художників, які творили в діаспорі – Святослава Гординського, Якова Гніздовського, Миколи Бідняка, Едварда Козака та інших. Тарас Марусик, “Радіо Свобода”, Яремча, Івано-Франківщина.
Василь Зілгалов
Шановні слухачі, на цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово” на хвилях української редакції “Радіо Свобода”. Нагадаю, що її автор і укладач - Василь Зілгалов, допомагав мені у празькій студії за режисерським пультом Міхал Плахі. На все добре, до нових зустрічей в ефірі!
Говорить “Радіо Свобода”!
Прага, 25 вересня 2004 року.
Василь Зілгалов
Говорить “Радіо Свобода”! В ефірі щотижнева передача “Споконвіку було Слово”, присвячена проблемам релігії, духовності, культурної пам’яті. У празькій студії перед мікрофоном - автор і укладач програми Василь Зілгалов. Мені допомагає за режисерським пультом у Празі звукооператор Міхал Плахі.
Попри свою догматично вмотивовану віддаленість від справ світу, Церкви в Україні ніколи не стояли осторонь виборчих кампаній. Навіть тоді, коли рішуче проголошували власне невтручання у хід перегонів і запевняли громадськість, що жодному з кандидатів, партій або виборчих блоків вони не надають переваги. У кожному разі, новітня історія виборів в Україні – це ще і міцні поцілунки ієрархів з кандидатами, щедрі благословіння, заклики у проповідях, летючки на церковних огорожах і, нарешті, самі отці й владики, котрі йшли до влади.
Що ж до безпосередньо президентських виборів, то в Україні пам’ятають і пишну зустріч президента Кравчука з ієрархами у Маріїнському палаці напередодні виборів 1994 року і не менш пишну, направду візантійську церемонію у Софії Київській після переобрання президентом Леоніда Кучми у 1999 році.
А як же з релігійними чинниками на президентських виборах 2004 року? Це – тема матеріалу мого колеги Віктора Єленського.
Віктор Єленський
У своїх програмах найбільш вірогідні кандидати на перемогу в цьогорічних президентських виборах приділяють релігії мінімальну увагу. Віктор Ющенко вважає за необхідне сприяти міжконфесійній злагоді; Віктор Янукович так само обіцяє сприяти міжконфесійній злагоді та задоволенню релігійних потреб віруючих. Нарешті, Петро Симоненко говорить про необхідність забезпечення свободи совісті та віросповідання, сприяння віруючим у створенні умов для задоволення релігійних потреб, а також про засудження релігійного екстремізму. Олександр Мороз взагалі не згадує про релігію у своїй програмі.
Церкви і релігійні спільноти України у своїх зверненнях до вірних також уникають надмірної конкретики. Їхні офіційні документи дуже подібні: заклик обов’язково взяти участь у виборах, покладаючись на Божу волю, не забувати про власний обов’язок, не дозволяти маніпулювати собою і молитися за справедливий вибір.
Є, звісно, деякі нюанси. Українська православна церква у єдності з Московським патріархатом закликає обрати того, “хто поважає нашу Православну віру і Святу Церкву”. Помісний Собор Української православної церкви Київського патріархату хотів би бачити президентом того, хто “має любов до свого народу і своєї держави, бажання дбати про зміцнення суверенітету, політичної та економічної незалежності України, піднесення духовності українського народу на основі традиційних християнських та загальнолюдських цінностей”. У Зверненні Синоду єпископів Української греко-католицької церкви натомість перелічуються проблеми, з якими зіткнулося українське суспільство напередодні виборів. Тут засуджується однобічне інформування, використання “адміністративного ресурсу”, купування голосів та фальсифікація результатів виборів.
Але реальна активність церковних проводирів набагато більш конкретна і відверта, аніж їхні офіційні заяви. Особливо це стосується Української православної церкви в єдності з Московським патріархатом. Ця найбільша в Україні за кількістю громад та інституцій Церква є і найбільш різноманітною за політичними й суспільно-культурними перевагами своїх вірних.
Василь Зілгалов
Перериваючи Віктора Єленського, нагадаю, що ми вже маємо сьогодні чимало фактів прямої агітації представників церкви за окремих кандидатів. Зокрема, про це заявили і правозахисники у Севастополі, вже видна активність Одеської єпархії УКП Московського патріархату і її глави митрополита Агафангела, але – чи так уже віруючі прислухаються до цієї агітації? Про це продовжує Віктор Єленський у завершенні свого матеріалу.
Віктор Єленський
Мало хто сумнівається у тому, як голосуватимуть вірні Української греко-католицької церкви або переконані прибічники Київського патріархату. Натомість голоси вірних УПЦ Московського патріархату неминуче виявляться поділеними. Як би часто не з’являвся предстоятель митрополит Володимир (Сабодан) з Віктором Януковичем; у яких би церковних інтер’єрах – від Слов’яногорська до Афона - їх би не демонстрували разом, але парафіяни цієї церкви на Волині й Буковині голосуватимуть інакше, аніж їхні одновірці на Луганщині й в Криму і, водночас, на Сході й Півдні повної одностайності також не буде.
Ясно, що Церкви на цих виборах, як і на виборах попередніх, у спокої не залишать. Технологи знають, що саме Церква має найвищий рівень суспільної довіри, що вона володіє великим мистецтвом говорити про гранично складні речі дуже просто і знає, як саме про це треба говорити. Але водночас Церква не є "творцем голосів" на виборах. Парадоксально: їй вірять найбільше, але переважна більшість опитуваних стабільно повідомляє, що настанови Церкви не впливають на їхні політичні переконання. Понад це, така ж сама більшість хоче більш активної участі Церкви у справах суспільства, хоче чути її голос з вирішальних питань суспільного і морального розвитку, але найменше хоче бачити Церкву втягненою у процес обслуговування партійних чи групових політичних зацікавлень.
Церква під час виборів – це зовсім не пропагандист і організатор – наразі можна навести відразу декілька епізодів з посткомуністичної історії, коли така роль їй просто не вдалася. Вона лишається тут радше опікуном, який не може з огляду на власну місію залишити своїх підопічних. І не може ще раз не нагадати їм про правди віри, про орієнтири, які роблять людське співжиття більш відповідним євангельському ідеалу, а, відтак справді людяним. Для “Радіо Свобода” - Віктор Єленський.
Василь Зілгалов
А яку позицію щодо участі священнослужителів у виборчій кампанії цього року займає держава? Говорить заступник голови Державного комітету України у справах релігії Микола Маломуж, якого записав у Києві мій колега Віталій Пономарьов.
Микола Маломуж
Я хотів би відзначити, що, згідно Закону про свободу совісті і релігійні організації (стаття 5) визначено, що Церква і релігійні організації відділені від держави і держава, відповідно, захищає законні права релігійних організацій, але не втручається в дійсних межах закону в діяльність релігійних організацій, а релігійні організації не виконують державних функцій, і відповідно, разом з тим, що вони не мають права брати участь в громадському житті, вони не беруть участі у діяльності політичних партій, не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів - як в президенти, так і в державні органи влади. Не ведуть вони агітації, не ведуть фінансування виборчих кампаній і кандидатів.
Але ми чітко констатуємо, що це стосується релігійних організацій: громад, єпархіальних управлінь, центрів і конфесій. Якщо питання стоїть про те, чи мають право священнослужителі, наприклад, або віруючі брати участь у політичній діяльності і виборчій кампанії, то цей же закон, ця ж стаття передбачає, що священнослужителі мають право на участь в політичному житті на рівні з громадянами України. Тобто, є відмінність – участь релігійної організації і участь, наприклад, священика тієї або іншої конфесії у політичному житті. Це його особлива позиція, і йому гарантуються права як будь-якому іншому громадянинові України. Якби це було по-іншому, це було б обмеженням його прав як громадянина. Але він в цій ситуації не може задіяти структуру Церкви, він не може використовувати Церкву для проведення відповідних агітаційних заходів і інших заходів по підтримці того чи іншого кандидата від тієї або іншої політичної сили.
Я хотів би відзначити, що в нас офіційних відомостей про те, що Церкви або релігійні організації в повному складі беруть участь у якійсь агітаційній роботі або виборчій кампанії, або в штабах немає. Можливо ( я просто можу припустити), що зі священством проводять якусь роботу, як ми відзначили це згідно останнього пункту про участь священнослужителів і про їхнє це право як громадянина, як особистості. Це може бути, тут не буде порушення закону. Але, якщо це декларується від імени Церкви, від структури Церкви – це, дійсно, реальне порушення. В нас даних про це немає, і аналіз нашої ситуації і по тому, що ми отримуємо інформацію, у нас даних за останні місяці не поступало.
Василь Зілгалов
Наступна тема – ставлення Російської православної церкви, під крилом якої перебуває Українська православна церква, до України. Про це розповів нашому кореспондентові Тарасу Марусику небіж Олександра Довженка Тарас Дутко, який мешкає у Москві. Послухаймо цей матеріал!
Тарас Дутко
Я хочу сказати, що цей націоналізм російський, зневага до України, до її культури – вони розповсюджуються і Російською православною церквою, і її Патріархом Олексієм Другим. Я впевнений, що ця людина не вірить в Бога! Ця людина вірить в імперіалізм, в шовінізм, у владу сили і тьми! Зараз в Російській православній церкві продають книжечку, яка була надрукована ще в 1941 році в Нью-Йорку Іоаном Чернавіним до 80-річчя із дня смерти Тараса Шевченка. І назва її: “Обліченіє безбожія. Тарас Шевченко і єго рєлігіозно-політічєскіє ідєали”. І от що пишуть в цій книжці про нашого генія, нашого апостола культури: “Шевченко – не наш. Він – ангел, повалений з неба. Він – марево пустелі, що вабить облудливою картиною прекрасної землі. Він – батько зрадників, натхненник запроданців, спокусник хистких розумів. Він нам непотрібен. Такі люди як Шевченко не тільки не успадковують царство Боже, але не успадковують вони і почестей земних.”
Отак пишеться в цій книжці, яку розповсюджують московські попи проти Тараса Григоровича Шевченка, а це означає – проти нашої культури, проти нашого народу! І це робиться в той рік, котрий, начебто, був роком України спочатку в Росії, а (потім) Росії – на Україні. Це робиться в той рік, коли ми вибираємо нового президента, коли дбаємо про те, щоб ці змагання на пост президента були справедливими. А Московія знову нам садить на шию президента, котрого вона визначила – це Янукович. І це – ганьба, це – злодійство, це – тероризм, справжній російський тероризм проти України. І тому не дивно, що інші народи борються з Росією шляхом тероризму. Вона сама викликає ці дії відносно своєї держави, будучи державою терористичною.
Василь Зілгалов
Це був Тарас Дутко, небіж Олександра Довженка, який мешкає у Москві. Його записав мій колега Тарас Марусик.
“Духовні пісні приносять велику користь, великі повчання, великі освячення і служать порадником для усякого благочестя. Тому що і слова їх очищують душу, і дух Святий входить в душу тих, хто співає ці пісні”, - сказав про духовний спів Іван Золотоустий. Ми знаємо, що українська духовна традиція пісноспіву надзвичайно багата. Але сьогодні вона переживає кризу. А це тому, що немає такої інституції в Україні як дяківство. Про це детальніше розповідає у своєму матеріалі Галина Терещук.
Галина Терещук
Прадід, дід і батько львів’янина, професійного музиканта Мирослава Дещиці були дяками у церкві. Пан Мирослав вирішив продовжити родинну справу, навчаючи професійному церковному співу дяків.
Мирослав Дещиця
В дитинстві я був на хорах, так, що я на всіх богослужбах був присутній, і до сьогоднішнього дня я пам’ятаю багато тих співів напам’ять, те, що запам’яталось з дитинства.
Галина Терещук
А залишилися, скажімо, від родини якісь записи?
Мирослав Дещиця
Є рукописів багато, батько писав їх. В той час переписували один в одного, друкованих не було.
Галина Терещук
Виходить, що Ви просто продовжили справу своєї родини?
Мирослав Дещиця
Я вважав це за свій обов’язок, так, що дід, прадід, батько – дяківська династія, і я хотів також зробити щось в цьому напрямку, щоб організувати навчання дяків.
Галина Терещук
Колись так було, ось я пригадую – дяк, це була постать, це була людина, що могла чогось навчити, людина, яка багато вирішувала церковних справ (при храмі, мається на увазі). Якщо говорити про сьогоднішнього дяка – чи щось змінилося в тих поняттях, функціях дяка?
Мирослав Дещиця
Дяк колись – це була найбільш освічена людина: був і писарем, і урядовцем, і додатково при церкві вони вели всю документацію, тобто, на них трималася вся освіта. Ну і у своїй школі... Дяко-вчительський інститут в Перемишлі готував і вчителів, і дяків, здобували освіту під керівництвом священиків-дяків. Виникали неофіційні школи. Тепер, в даний час, такої інституції дяків нема. Якщо до війни, до 1939 року дяки мали свою організацію, мали свої каси взаємодопомоги, мали свої газети, то зараз про дяківство як таке не говориться. Співають самодіяльно хто як може, хто що запам’ятав, хто як хоче. А такої інституції як дяківство на даний час не існує.
Галина Терещук
У 1990-му році за благословення митрополита Володимира Стернюка Мирослав Дещиця організував при Архиєпархії УГКЦ дяківсько-регентську школу. Вона проіснувала до 1996-го року, але, не маючи жодної підтримки з боку Церкви, пан Мирослав перейменував її на музично–богословське училище. Більше 200 осіб тут навчилися професійного церковного співу. Мирослав Дещиця розповідає про традицію церковного співу в Україні.
Мирослав Дещиця
Традиція - вже як прийшло християнство, може, розпочалась. Пізніше, за Ярослава Мудрого була організована ця школа при Десятинній церкві. Дуже високий рівень у нас був в 17 столітті. От зачитаю, що писав німецький подорожувач, який подорожував по Україні. Він писав так: “Набагато чистіше і величніше у греко-русинів вшановується Бог, ніж у римлян. Псалми та інші священні гімни щоденно виконуються у храмах з підспівуванням народу рідною мовою за правилами музичного мистецтва. Простий народ у них розуміє, що співає клір або читає рідною мовою. Всі миряни співають разом, і причому так гармонійно і благоговійно, що мені в захопленні від почутого думалося, що я в Єрусалимі, бачу там образи і дух первісної християнської Церкви. Зворушений простотою руського богослужіння, я ... просльозився і прославив Сина Божого словами: “Сповнені небеса і земля величі й слави Твоєї!” – це написав в 17 столітті німецький автор Гербіні, який подорожував по Україні. Ось такий високий рівень у нас був в цей час.
А пізніше почався занепад – 17-18 століття, як в нашій державі, так і, ясно, що і в церковному співі.
Василь Зілгалов
На фоні цього грецького співу ранньохристиянського часу невідомого автора ми нагадаємо, що Галина Терещук розмовляє у Львові з музикантом Мирославом Дещицею, вчителем церковного співу. Послухаймо завершення цієї розмови!
Галина Терещук
На думку пана Мирослава, сьогодні в Україні професія дяка узагалі не популяризується і, передусім, у цьому зацікавлені священики.
Дяк повинен і володіти тими навиками, повинен мати здібності якісь відповідні, принаймні, і голос, і слух?
Мирослав Дещиця
В цьому біда також є, тому, що по селах, на жаль, мало є хлопців, таких, які би мали і слух, і голос, і бажання. В тому значенні, що мало молоді, дехто приїде тільки взяти гроші... Ну ми приймаємо також і дівчат, хоч це у нас в традиції і не дуже було прийнято, але ми вже багато випустили дівчат, які працюють і співають.
Галина Терещук
Але видається, що сьогодні є таке - вважається, що дяком бути не дуже престижно. Я собі пригадую 80-і роки, то було дуже престижно бути дяком в церкві.
Мирослав Дещиця
Очевидно, що це є пов’язане з тим, що не популяризується професія дяка, і це провина, очевидно, священиків, тому, що вони не ставлять дяка на відповідній лінії. Я вже не говорю про фінансову сторону.
Галина Терещук
Українська греко-католицька церква, на відміну від православних, не надає особливого значення якісному церковному співу. Давня традиція галицького церковного співу не дотримується сьогодні у багатьох храмах в Галичині.
Мирослав Дещиця
Спів має дуже велике значення чому? Церква гарно побудована, убрана, багатий інтер’єр, люди прийшли гарно одягнені, святково... І раптом – лунає дуже поганий спів. Це для людини, яка має трохи слух, відчуття музики, вона приходить до церкви – ну вона їй не милозвучна після такого співу, і це дуже такий дисонанс, і тієї молитовності людина не відчуває, тому, що вона нервується - весь час фальшивий спів іде! Того не повинно бути.
Галина Терещук
“Бажаємо, щоби прихожани у церкві при співі не вживали безладних вигуків, не видобували із себе неприроднього крику Бо священне слово повчало синів Ізраїля бути благоговійними”, - так сказано у 75-му каноні 6-го вселенського собору в 691 році. “Слуги Христа повинні співати так, щоб приємними були слова, що вони вимовляють, а не співати голосом, як для вигнання злого духа.”
І тут усе залежить від дяка, як він навчив людей співати грамотно і гарно. Але у цьому, передусім, має бути зацікавлена Церква. Галина Терещук, “Радіо Свобода”, Львів.
Василь Зілгалов
Сьогоднішня наша розповідь – із монастирського життя: про ще один монастир, розташований у Яремчі Івано-Франківської області. На відміну від згадуваного нами монастиря Святого пророка Іллі, відродженого після 1991 року, монастир Месійного згромадження Святого Андрея – новопосталий. На початку осені там побував мій колега Тарас Марусик. Послухайте його репортаж.
Тарас Марусик
Монастир Месійного згромадження Святого Андрея і Петропавлівська церква в Яремчі були збудовані в 2000 році. Ініціатором цього став місцевий уродженець Ярослав Свищук, якого доля закинула в Чикаго. Довгі роки він був священиком Свято-Миколаївського собору у цьому місті, а також провадив месійну діяльність в двох десятках країн. Ярослав Свищук щороку проводить кілька місяців у цьому монастирі, однак цього року на заваді стала хвороба. Монастир розташований у лісі далеко від хат, але монастирська церква має постійних парафіян.
(спів)
Це був фрагмент вранішньої недільної служби в церкві Петра і Павла. Настоятель монастиря Месійного згромадження Святого Андрея отець Ярослав Свірський – родом із сусіднього Косовського району. В монастирі – від самого початку. Месійне згромадження Святого Андрея заснував в Чикаго єпископ Ярослав Габро. Його справу продовжив отець Ярослав Свищук, який заснував два монастирі – жіночий Сестер Божого милосердя і згадуваний чоловічий. Отець-настоятель монастиря Ярослав Свірський розповідає.
Ярослав Свірський
Якщо митрополит Андрей Шептицький - канонізований святий, то буде наше згромадження імени митрополита Андрея Шептицького. Ярослав Габро заснував наш монастир у 1971 році, був збудований ще в тій землі – був збудований в Аргентині, і тут на Україні це є третій монастир для нас, тих священиків, для тих дітей бідних, які потребують допомоги.
Тарас Марусик
Отець Ярослав – про монаший чин.
Ярослав Свірський
Наш монаший чин – це є месійне згромадження. Як Христос сказав: “Ідіть, проповідуйте Царство Боже із краю до краю землі.” Так творити місію, проповідувати слово Боже. Христос сказав: “Ідіть у всі народи во ім’я Отця і Сина і Святого духа!” Така наша місія.
Василь Зілгалов
Я нагадаю, що ви слухаєте репортаж мого колеги Тараса Марусика про монастир Месійного згромадження Святого Андрея, який новопостав на Івано-Франківщині в Яремчі. Послухайте завершення цього матеріалу Тараса Марусика.
Тарас Марусик
У чоловічому монастирі – два священики та один брат. В жіночому Сестер Божого милосердя – троє послушниць. Отець Ярослав зазначив, що є брат покликання, тому монастирі і церква – малолюдні.
Ярослав Свірський
Повинні ми якнайбільше працювати з молоддю, молитись, щоб Бог просвітив їх розум, щоб наша церква не залишилася тою порожньою, як то кажуть, але була наповнена через нашу молодь, бо Бог каже: “Виконуй заповідь Божу” – і це відноситься і до малого, і до старого, до всіх. Не тільки старі повинні молитися в свято неділі, бо їм потрібно – потрібно всім виконувати Божу заповідь, а як людина не виконує, то вона вже тяжко грішить, і це повинні всі пам’ятати: і діти, й молоді і старі. Й батьки повинні виховувати своїх дітей, бо перед Богом будуть відповідати. І таке завдання і в нас, священиків, так само вчити тих дітей, щоби зрозуміли ті Божі заповіді, щоби їх виконували.
Тарас Марусик
Говорив настоятель монастиря Месійного згромадження Святого Андрея отець Ярослав Свірський. На службі була й українка з Філадельфії Христина Турчанюк. Вона залишилася задоволеною.
Христина Турчанок
Він чудово відправляв, з таким натхненням, з таким переконанням! Прекрасна - проста, але дуже розумна і повчаюча проповідь. Дуже гарні малюнки Блудного сина і Милосердного самаритянина направо і наліво в церкві. То я їх зняла, бо мені вони дуже подобалися і композицією, і виконанням, і тим, що ті малюнки говорять, якими ми маємо бути: маємо бути милосердними, маємо допомагати ближнім, маємо прощати своїм ближнім. І тоді ми будемо всі разом, і будемо сильні, і буде прекрасна українська держава.
Тарас Марусик
Філадельфійка Христина Турчанюк – родом зі Львова. У дев’ять років воєнне лихоліття виштовхнуло її з рідної землі. Вона зізналася, що в неї – одинадцять онуків і лише один не розмовляє українською. Тому вона привезла його в Україну, щоб він полюбив її і вивчив мову.
Монастир Месійного згромадження Святого Андрея влаштовує благодійні обіди щосуботи для сиріт, напівсиріт і дітей з багатодітних родин місцевих мешканців. Біля монастиря є велика поляна, на якій у наметах ціле літо мешкають діти з різних західноукраїнських, а також деяких східних областей. Окрім відпочинку серед карпатських гір вони оздоровлюються духовно, буваючи на кожній відправі у монастирській церкві.
При монастирі три роки тому відкрили музей імени митрополита Шептицького. Серед його найцінніших експонатів – зібрані отцем Ярославом Свищуком оригінали прекрасних українських художників, які творили в діаспорі – Святослава Гординського, Якова Гніздовського, Миколи Бідняка, Едварда Козака та інших. Тарас Марусик, “Радіо Свобода”, Яремча, Івано-Франківщина.
Василь Зілгалов
Шановні слухачі, на цьому ми завершуємо програму “Споконвіку було Слово” на хвилях української редакції “Радіо Свобода”. Нагадаю, що її автор і укладач - Василь Зілгалов, допомагав мені у празькій студії за режисерським пультом Міхал Плахі. На все добре, до нових зустрічей в ефірі!
Говорить “Радіо Свобода”!
