Доступність посилання

07 грудня 2016, Київ 20:20

“Країна Інкогніта”: Богдан Ігор Антонич.


Сергій Грабовський, Максим Стріха Аудіозапис програми: Київ, 5 жовтня 2004 року.

Олекса Боярко

Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.

“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.

“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.

Сергій Грабовський

Говорить радіо “Свобода”!

Поети – не політики. Але поети теж можуть мати свій погляд на політичне життя, навіть найбільш щемні лірики.

З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.

СЛОВО ДО РОЗСТРІЛЯНИХ

Це правда: кров з каміння може змити дощ, червона місяця хустина може стерти, але наймення ваші, багряніш від рож, горять у пам''яті на плитах незатертих. Змагались ви уперто й мріяли й жили, кохалися в суворості, як ми у ґулях, і ваші очі сяли вічністю, коли у серці, мов зоря, застрягла біла куля.


Максим Стріха

Богдан Ігор Антонич – це ім’я в Наддніпрянській Україні було по суті не відоме аж до 1967 року, коли у видавництві “Радянський письменник” за передмовою і впорядкуванням Дмитра Павличка вийшов ошатний томик поезій, який перевернув уявлення дуже багатьох про українську літературу.

Адже, справді, лишень дуже смілива людина могла написати:

“Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко”.

Дуже смілива людина могла написати:

“Народився Бог на санях в лемківськім містечку Дуклі, прийшли лемки у кресанях і принесли місяць круглий”.

Ця дуже глибока і дуже щемна лірика, яка сягає самих глибин буття вкарбувалася у свідомості тодішніх читачів, мабуть, ще більше, аніж слова дуже доброї, але, безумовно, припасованої до умов тодішнього часу, передмови, де з Антонича з кращих міркувань намагалися зробити прогресивного поета і мало не атеїста. Якщо говоритимемо про Антонича, то чи не найбільше нас заскочить майже цілковита відсутність зовнішньої біографії.

Народився 9 жовтня на Лемківщині. Тепер це Польща, українців немає. Під час Першої світової мусив декілька разів переїздити з місця на місце, бо ж тими теренами проходив російсько-австрійський фронт.

Далі навчався в гімназії, навчався на філософському факультеті, себто на філології Львівського університету. Видав за життя кілька книг, які мали враження вибуху. Ще більше враження вибуху мали посмертні книги, бо помер він в 1937 році від запалення легень по операції апендициту, так і не здійснивши якоїсь великої зовнішньої справи (себто біографія його тотожна біографії книжок), так і не одружившись (його наречена панна Олійник згодом напише про нього зворушливі спогади).

Але за цією відсутністю зовнішньої біографії поетичний доробок такої ваги, що, очевидно, в українській літературі ХХ ст. можна розшукати небагато аналогів. Його поезії до певної міри позачасові. Вони у більшості своїй, за певними винятками, про які ми говоритимемо пізніше, не були відповіддю на злободенні питання доби – вони були відповіддю саме на вічні запитання буття.

Сергій Грабовський

“Як в нації вождів нема, тоді вожді її – поети”, - писав визначний український мислитель і поет Євген Маланюк. Чи нормальна така ситуація, яка тягнулася і тягнеться впродовж десятиліть, якщо не століть? Навряд чи.

Це вимушена постава митців, які змушені були цілеспрямовано займатися націотворенням і політичним захистом нації, а не мистецтвом як таким. Але так було. І Богдан Ігор Антонич не міг уникнути загальної долі, хоча, з іншого боку, його політичні симпатії були досить чітко окреслені. Говорить шеф-редактор львівського журналу “Ї” Тарас Возняк.

Тарас Возняк

Погляди Антонича сформувалися, виходячи з того, звідки він походить: з якої родини, з якої місцевості. Походить він із Лемківщини, священицької родини. Безсумнівно, для нього характерним мали бути католицькі достатньо консервативні, чи неоконсервативні погляди.

В тому сенсі, я думаю, що його вже практично останні вірші, що стосувалися тих подій в Іспанії якоюсь мірою були симптоматичними. Однак прийшовши, як такий наївний і католицького виховання хлопець до Львова, все ж таки Антонич спромігся попри всю делікатність, скромність піднятися до естетичних інакшостей, котрі вже тоді бурлили у Львові.

Його модерні стичні вірші все свідчили про інший стиль мислення. Безсумнівно, це було значною мірою зв’язано теж із політичними поглядами. А політичні погляди в Галичині в 20-30 рр., якщо говорити про українське середовище, були не тільки поміркованими, але сформувалися і за націоналістичними середовищами.

Тому я думаю, що це було якесь поєднання католицького консерватизму плюс певних сентиментів, чи певних ілюзій щодо правих рухів. Безсумнівно, він зовсім не страждав на якісь лівацтва, котре теж було присутнє на Західній Україні.

Максим Стріха

Вірші Антонича на загал, як я вже казав, вічні і аполітичні за невеликим винятками. Спочатку пролунав вірш “Розстріляні”. Навіяний він трагічною долею родини Крушельницьких, родини справді лівої, але дуже талановитої мистецької, галицької, яка повірила в те, що можна було працювати на Україну в Україні підрадянській, переїхала до Харкова і однією з перших 34 року потрапила в страшний млин сталінських репресій.

Був у нього ще один вірш, навіяний справді іспанським сюжетом. А пам’ятаємо, що в Іспанії на той час громадянська війна, де симпатії чітко поділилися. “Слово про Альказар”. Всього лишень маленький фрагмент з того вірша мав настільки мав гучний політичний резонанс, що Дмитро Павличко в передмові 1963 року, його можна зрозуміти, бо це був єдиний спосіб на той час порятувати Антонича, спеціально мусив застерегти, що це “дерево не зеленіє, воно всохло через рядок політичної тенденційності”. Але то не був “рядок політичної тенденційності”, скоріше, це був рядок великого гуманізму притаманного великому поету.

СЛОВО ПРО АЛЬКАЗАР День сороковий полум''я й погуби догоряє в славі, день сороковий брат на брата накладає хижу руку. Війна злочинна, братогубна. Сонце ранене кривавить. Незламна тисяча обранців здавлює в серцях розпуку, б''ючись, хтозна, чи не із друзями недавніми віч-на-віч. День сороковий без спочину й сну, в дощі вогненнім зливнім.

Вже голод скручує кишки в сухе мотуззя. Далі навіть порепані з гарячки губи вимовляти слів

забудуть. Не шкура вже — кора на пнях, на людських пнях шорстких із сажі, зів''ялі язики телепають в устах просохлим листям, лиш очі, очі сяють молодо, натхненно й променисто. Задиханий, вривчастий токіт мітральєз

. на мить не щухне. До сонця стіп скривавлених вітри один по однім ляжуть, і ніч, мов чорний лев, пробуджена на шанці виє глухо. Толедо на сімох узгір''ях, на червоній кручі Тахо, це місто до хреста пустелі цвяхами ста башт прибите. Земля — червона бляха, місяць в обрій вгруз найгрубшим цвяхом, пустиня, мати вітру, від людей бере за проїзд мито. В мереживі крутих провулків горде місто ювелірень, де сонце з патини століть застигло аж зелено-сіре, тепер в трояндах пострілів зміняє ніч у день багровий.

Хащі димів, багаття буре, сірі й бронзові діброви, трава колюча — ворса на кожухах скель слизька від крови. Лежать покошені тіла — рясні джерела з них булькочуть, джерела струменів червоних. В перегуках хрипнуть дула, в акордах мітральєз повзуть танкети, жалять оси-кулі, фонтан піску плює петарда, крові млява, тьмяна п''янкість, на гусеницях кручених коліс горбатий тулуб танка. Пустиня, мов червона ліра, під долонею вітрів видзвонює покутню псальму, свій пустельний «Dies irae», і хор гармат, виригуючи з гирл свій олив''яний спів, погуби заповідь оповіщає в сторони чотири. На морі полум''я міцне судно — незламний Альказар в тюльпанах тисячі експльозій, в квітах, зрослих з динаміту, в короні із картечів, очервонений, сповитий в жар, на наших ось очах проходить прямо з дійсности до міту. В росі вогненній миє мармурово-кам''яне обличчя, щоб дати ще одне свідоцтво людській тузі за величнім.


Сергій Грабовський

Національно свідомим ідеалістом назвав поета відомий український письменник, дослідник творчості Антонича Дмитро Павличко.

Дмитро Павличко

У Львові на квартирі, де жила моя майбутня дружина, це була родина Кубаєвичів, переглядаючи їх бібліотеку я натрапив на всі книжки Антонича. Я був тоді студентом університету. Тоді, я пригадую добре, 1953 року в курсі університетському української літератури Антонича не було.

Якось так вийшло, що я про Антонича мав таку коротеньку з Михайлом Рудницьким, який звичайно сказав мені, що це була людина значна. Коли я знову повернувся до його читання. Це було в час Хрущовської відлиги. Був час тоді, коли ми почали видавати і Олександра Олеся з передмовою Максима Рильського і інших.

Була така хвилина, коли можна було привідчинити двері і впустити Антонича в Українську літературу. Я це зробив і написав вступну статтю. Книжка так і називалася “Пісня про незліченність матерії”. Я взяв заголовок із антоничевого твору.

До того часу я читав поезію, але коли почав читати статті Антонича і особливо його роботу про національне мистецтво, то я побачив його засади. Він вперше сказав, принаймні в нашій літературознавчій науці про те, що мистецтво, а сюди належить і поезія, не є дзеркальним відображенням дійсності. Мистецтво є окрема незалежна дійсність, яка нас цікавить і хвилює насамперед тому, що таких вражень нам не може дати реальність.

Я зрозумів, що Антонич – це виняткове явище, не подібне до тих поетів, які поруч з ним жили і були видатними поетами. Наприклад, Євген Маланюк – надзвичайно сильний поет, але поет заглиблений у національно-визвольну стихію, у проблематику боротьби за національну державу.

Я знайшов в Антонича поезії присвячені так само національно-визвольній боротьбі: вірш про Шевченка, вірш “Крутянська пісня” про Крути. У єдиного Антонича я знайшов вірш, в якому згадується просто іменем своїм Михайло Грушевський.

Але разом з тим він постійно підкреслював у своїх виступах літературознавчих, критичних свою аполітичність і свою неналежність до жодної політичної сили і партії.

Він писав на політичну тематику, і про Альказар, але основна головна константа Антонича була зовсім в іншому. Як син священика і людина віруюча, безперечно, він починав із віршів на християнську тематику. Він сказав: “У жолобі мого серця народився Бог”.

Він намагався в своїх творах шукати метафізичного змісту, змісту головного сенсу людського буття, життя. Антонич заглянув вище кудись в небеса. Він так і залишиться в нашій літературі, як поет, який і проповідував теоретично і практично намагався відповісти на питання: що таке людська істота, душа людини?

Антонич подібний на того лиса, що сидить у траві. Висловив у своїй поезії ідею єдності усього живого. Він сказав, що найдивніше, що є у світі цьому є життя, весь космос речей, космос небесний і космос земний пронизує свідомість того, що існує понад матерією, але в самій матерії якась дивовижна сила, містична, нам до кінця незрозуміла. Це і є Антоничів ідеалізм.

Максим Стріха

Антонич теж звіря сумне кучеряве. Так теж міг сказати про себе дуже великий і сміливий поет, який відчував свою причетність до всього, що існує в цьому всесвіті. В певному сенсі Богданові Ігореві Антоничу пощастило вмерти за 2 роки до “Золотого вересня”, бо інакше у нього були всі шанси поповнити колони репресованих, розстріляних, знищених, не навіть через “Слово про Альказар”, не навіть про принагідну згадку про Михайла Грушевського, чи про те, що мистецтво є самостійним, а просто через те, що надто він не вписувався в канони соціалістичного реалізму. Він був великий вселюдський поет, якому судилося народитися з українського лемківського кореня і який житиме вічно.

Сергій Грабовський

Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.

Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG