Доступність посилання

08 грудня 2016, Київ 22:46

“30 хвилин у різних вимірах”: Передача, присвячена 50-тиліттю української редакції “Радіо “Свобода”.


Людмила Литовченко

Прага, 27 вересня 2004 року.

Людмила Литовченко

Говорить радіо “Свобода”.

Починаємо спеціальну передачу, присвячену 50-тиліттю української редакції “Радіо “Свобода”. ЇЇ підготувала Людмила Литовченко, вітаю вас, дорогі слухачі.

“Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було Бог”, – ця фраза з Євангелія від Іоанна, у якій міститься одне з перших тверджень про вищість духу над матерією, може бути своєрідною молитвою працівників радіовисилання слова на далекі й близькі відстані.

Ми відзначаємо 50-тилітній ювілей українського слова на хвилях радіо “Свобода”.

Чи уявляєте ви, шановні слухачі, український серпневий день 1954-го року? Розпал холодної війни між Сходом і Заходом, ядерне протистояння, атомні привиди заполонили людей, які щойно почали відходити від жахів ІІ світової війни.

Після смерті Сталіна радянська система почала давати ідеологічні тріщини, назрівала так звана відлига, пробуджувався інтелектуальний рух критичного оцінювання власного буття народу... і тут в ефірі з’являється перша українська програма, на той час радіо “Визволення”:

Звернення

Брати і сестри українці, сьогодні ми вперше звертаємось до вас на радіо “Визволення”, ми живемо за кордоном, але наші серця і думки завжди а вами. Жодна залізна завіса не розділить нас і не стане цьому на перешкоді.

Сьогодні у нас радісний день, бо наше тримке слово вітання радості і надії досягне вас на радіохвилях.

Понад мільйон українців живе за кордоном, ми вже довго розповідаємо людям у вільному світі правду про життя у нашій країні, а початок українських передач на радіо “Визволення” вставить перед нами нове завдання: ми говоритимемо до Вас і для вас, співвітчизники, бо на нашій Батьківщині ви не маєте ні свободи, ні демократичної преси, ні вільного радіо.

У боротьбі проти комунізму наша рідна земля поклала великі жертви на вівтар визволення, але ми віримо у справедливість Божу, ми переконані, що ці жертви були немарні, що Бог віддячить Україні за всі її страждання.

Боротьба українського народу досягне мети, і ти, народе український, як господар у своєму домі, обіймеш місце у сім’ї вольній новій. Збудуться слова Тараса Григоровича Шевченка: “І буде син, і буде мати, і буде правда на землі...”

Бо ж у своїй хаті своя правді, і сила і воля.

Людмила Литовченко

З того часу минуло 50 років. Які то були часи, як оцінюють діяльність радіо “Свобода” слухачі зі стажем, а також працівники редакції різних поколінь – про це йтиметься сьогодні і у наступних наших передачах.

Співробітник радіо “Визволення”, а пізніше радіо “Свобода”, пан Микола Француженко, який працював в українській редакції з 57 до 62 року і виступав під псевдонімом Олександр Терещенко, люб’язно погодився розповісти нашим слухачам про перші роки роботи української редакції.

Микола Француженко

Перша програма українська почалася 16 серпня 1954 року. В програмі були новини, був репортаж, була політична стаття якась, щось особливого зі світу вряди-годи ми подавали тоді ще тільки початково, особливо - новини із життя українців за кордоном.

До кінця 1955 року ми передали 1370 оригінальних статей, не враховуючи іншого матеріалу. Українські програми передавалися 36 разів на добу, це значить, фактично, українські передачі не сходили з радіохвиль, вони весь час були, повторюючись.

Тому правдоподібно, що вони вдавалися до проникання в різні терени України. Це був період дуже напружений. З одного боку треба було професійних людей мати, а їх не було, треба було добрих радіокореспондентів мати, а їх не було. Отже, тільки з-поміж добрих авторів можна було вибирати.

Пан Михайло Кирпа був сам при радіомовленні ще вдома, належав до найвищої влади, яка організувала і опікувалася радіостанцією. Поїхав, знайшов редактора, пана Михайла Івановича Добрянського, який був прекрасний журналіст.

Людмила Литовченко

Пан Михайло Добрянський очолював українську редакцію впродовж 16-ти років: з 56 до 72.

2003-го року пан Добрянський дав своє останнє інтерв’ю. Було йому тоді 96 років і сталося це незадовго до його смерті. Розмовляв з ним його колишній колега Микола Француженко, який дав згоду українській редакції використати це інтерв’ю у програмах з нагоди її 50-тиліття.

Микола Француженко

Михайле Івановичу, хочу запитати про деякі речі, які тільки Ви можете сказати. Впродовж Вашого професійного життя які були труднощі? А що Вам давало найбільше задоволення при успіхові? Які це були успіхи?

Михайло Добрянський

Я працював 17 років в радіо “Свобода”. З цих 17-ти 16 я був керівником української програми. І для мене була найбільша радість: бути свідомим, тому що ми робимо, що воно йде в Україну, і в Україні його слухають і цінують.

Ми працювали у цій свідомості, що нас в Україні слухають і шанують, я це повторюю, бо це для нас була найважливіша праця і єдина заслуга за ту працю, свідомість, що нас там шанують навіть ті земляки, які в Україні нас критикували, були свідомі того, що ми робимо добру роботу.

Все, що ми говорили, мало бути щире, поважне, навіть з пошаною до противника. Хоча ми знали, що серед противників є багато людей, які нас хочуть слухати і шанують.

Людмила Литовченко

Нагадаю, це було останнє інтерв’ю довголітнього керівника української редакції радіо “Свобода” пана Михайла Добрянського, яке він дав у віці 96-ти років.

Серед ідеологічних противників радіо “Свобода”, які слухали передачі української редакції, був і свого часу завідуючий відділом агітації і пропаганди ЦК Компартії України, пізніше – перший всенародно обраний президент України, а нині парламентський лідер Соціал-Демократичної партії України об’єднаної – Леонід Кравчук.

Леонід Кравчук

По-перше, була розроблена ціла величезна система глушіння радіопередач, це робила радянська влада партії КДБ. Я знав цифри, я вже про них трохи забув, які ці цифри, але вклади у глушіння були набагато більші, ніж в розвиток самої системи радіо і телебачення.

Під Києвом були цілі гектари землі, зайняті глушильними системами, і пробитися через них було надзвичайно важко. Ми одержували інформацію дозовано. Скажімо, у радіокомітеті, був такий радіокомітет УРСР по радіо і телебаченню, була спеціальна група, створена службою безпеки КДБ, які слухали радіо “Свободу”.

Робили у їх слуханні референти, фільтрували, і подавали цю референтуру першому секретареві ЦК компартії України. Перший секретар ЦК компартії України або його помічники знайомились, і він писав на цих рефератах кого ознайомити, які сторінки. Скажімо, сторінок подавали 30, він писав: “Ознайомити Кравчука, сторінка 3, 5, 6”.

Я не міг читати всього, хоча мені давали весь текст, але сидів представник загального відділу, був такий у ЦК, і слідкував, щоб я читав тільки те, що мені доручено знати.

Тому говорити, що я знав всі передачі радіо “Свободи”, не можу, але були випадки, коли я, скажімо, їздив у відрядження, і в автомобілі був радіоприймач, налаштований на певну хвилю, де нема такої сили глушіння. Якщо їдеш по дорозі, то можна було десь його почути.

Марина Пирожук

Із почутого, пане Кравчук, що для Вас означала тоді Свобода?

Леонід Кравчук

Скажімо, не так, як зараз. Вона означала мені, що є такі радіостанції на Заході, які вислідковують ситуацію в Україні і аналізують її не так, як аналізують наші ЗМІ. Дечому я вірив, а дечому я зовсім не вірив, тому що я не мав повної інформації.

Але, скажімо, коли там ішлося про голодомор, про Шевченкові проблеми, про національні проблеми, мовні проблеми в Україні, то я відчував, що вони кажуть правду. Я маю на увазі “вони” – це радіо “Свобода” і інші радіостанції. Бажання слухати її було надзвичайно велике, я знаю, воно було не тільки в мене, це було у всіх. Тому коли ми збиралися в колектив, і коли люди, які один одному довіряли, то дуже багато було розмов таких закритих не для публічності про ті радіостанції, ті газети, які видаються в Америці, в Канаді, і як там видаються матеріали.

І це сприймалося з надзвичайно великим інтересом, як спосіб дізнатися ще одну думку, ще одну позицію щодо подій в Україні і не тільки в Україні.

Марина Пирожук

А що для Вас означає нинішня Свобода?

Леонід Кравчук

Нинішня Свобода вже не має такої інформаційної сили, порівняно з іншими, тому що, слава Богу, суспільство більш відкрите, і ми можемо не тільки слухати, читати, подорожувати і бачити ситуацію власними очима.

Але для мене вона є, як один із джерел інформації. Я з досвіду, а досвід у мене надзвичайно великий, знаю, що справжня думка об’єктивна і глибока породжується тоді, коли ти маєш інформацію про одне і те ж з різних джерел. Так от, радіо Свобода є важливим джерелом. Я довіряю цьому джерелу в багатьох випадках.

Знову ж таки, не всіх, тому що так не може бути, щоб людина довіряла тільки одному джерелу, так вона тоді втратить інтерес до інших. Потреба в тому, щоб було цих джерел якомога більше, є надзвичайно велика. І думаю, що в цьому є якраз знак демократії.

І думаю, що закривати будь-які джерела інформації, на мою думку, є недемократично і шкідливо для розвитку демократії і для суспільства.

Людмила Литовченко Незадовго перед проголошенням Незалежності України, коли в Києві ще не було корпункту Радіо Свобода, а зв’язок, що існував між Києвом і Мюнхеном не можна було назвати цивілізованим, до української редакції в Мюнхені все ж доходила інформація від групи журналістів – Світлани Рябошапки, Анатолія Доценка, Сергія Набоки, Леоніда Мілявського. Про тодішню співпрацю з радіо “Свобода” згадує Світлана Рябошапка.

Світлана Рябошапка

Вже виповнилось 15 років, я мала честь і наснагу попрацювати на українську службу радіо “Свобода”. Це було 89 рік, і це були не дуже приємні часи для вільної преси, ну вони і зараз не дуже приємні.

Але тоді, звичайно, це були фантастичні відчуття, я пам’ятаю. Я не могла уявити, що я буду працювати на цю станцію хоча тому, що в дитинстві (у мене була дисидентська сім’я) я постійно слухала цю “Свободу”.

І тоді, на початку 90-х, скажімо, це була величезна сила насправді, це було, якщо хочете, престижно, хоча ми тоді, мабуть, не розуміли, що то є престижна робота. Але справді нас слухало дуже багато людей і завжди у нас був зворотній зв’язок.

Але цей зворотній зв’язок був не тільки зі слухачами, скажімо, незацікавленими, звичайними, але й зворотній зв’язок був і також із КГБ, яке тоді називалося СБУ.

І завдяки зв’язку з КГБ, мається на увазі дуже ретельно нас підслуховували, вже з 90-го року в мене на найманій мною квартирі був обшук. І це було не страшно, це був “хепінінг”, тому прийшли всі під виглядом міліціянтів, ГБшники, і в однокімнатній квартирі, де стояв стіл, стілець, факс і телефон, вони робили обшук протягом 5-ти годин.

Оскільки були напрацьовані прийоми, щоб цьому протистояти, то просто негайно включилася і українська служба радіо “Свобода”, і російська служба радіо “Свобода”, і всі правозахисні організації. Я тоді абсолютно не почувалася покинутою, одинокою, а навпаки – багато наших знайомих з Української Хельсінської Спілки, дізнавшись про те, що відбувається такий обшук у мене на квартирі, негайно приїхали.

Тому може тоді ще не було того розуміння, що це дійсно дуже небезпечно, не було відчуття остраху, було відчуття прекрасного драйву.

Мене привела, фактично, на “Свободу”, Українська Хельсінська Спілка, до якої я вступила. І найголовніше – хто привів. Це Сергій Набока, Царство йому небесне. Це була людина, до якої не можливо було не піти. Оскільки він вже тоді працював на “Свободу”, то мій шлях тоді був визначений.

Власне, тоді 89-го року ми співпрацювали з українською службою радіо “Свобода” трьох: Анатолій Доценко, Рябошапка, тобто я, і, звичайно, це був Сергій Набока.

Режим роботи у нас був дуже простий, з іншого боку – дуже складний. Тому що ці тексти писалися на приватній квартирі, писалися ці тексти, і потім звичайним телефоном до нас додзвонювалися з Мюнхена і звичайним телефоном це все розповідалося на Мюнхен.

Весь час був такий жах, було кілька випадків, що просто відрубався телефонний зв’язок, була постійна напруга, що ти не встигнеш все сказати у цей телефон, що тебе просто зараз відключать від того Мюнхену.

Я б не сказала, що я боялась, що знову прийдуть якісь люди і відключать телефони, з цим треба було рахуватись, така можливість була і рахуватись з нею треба.

І потім, все ж таки це початок 90-х. Якщо хтось пам’ятає цей час, вже не такою страшною видавалась ця каральна машина. Людмила Литовченко

Це була Світлана Рябошапка, яка згадувала про свою співпрацю з українською редакцією радіо “Свобода” наприкінці 80-тих, початку 90-тих років, коли стан загального піднесення, що охопив був всю Україну, переживали і працівники української редакції.

Саме в цей час, від жовтня 91-го року, на чолі редакції стояв Роман Купчинський, на долю якого припало створення корпункту в Києві, а пізніше – переїзд редакції до Праги. Ось як він згадує про це сьогодні.

Романе, ти сказав, що радіо працювало на розхитування тієї тоталітарної системи. Настав момент, коли Україна стала незалежною, тоді як? Припинити радіо? Закрити? Чи змінити концепцію?

Роман Купчинський

Це взагалі був парадокс американської політики. Не було ніколи чітко сказано адміністрацією у Вашингтоні, самі чітко не знали і не очікували розвалу Радянського Союзу.

Коли б ти комусь в 87-88 році сказав, що СРСР перестане існувати мирно без війни, без жертв, то тебе посадили би в психлікарню.

Людмила Литовченко

І це сталося. Все-таки, як позначалася на Вашій роботі на радіо?

Роман Купчинський

Я пригадую, після референдуму в Україні, я тоді написав одну статтю на радіо, що зараз завдання радіо “Свободи” - не є визволяти, кінець кінцем ми нікого не визволяли, ми просто творили інформаційну базу для визволення.

Завдання радіо зараз – будувати націю. Державне будівництво дуже важливу роль відіграло в українській редакції в 80 роках.

Питання ввідного ринку, демократії, банківської системи, виборів, все це зайняло багато місця в наших передачах тоді.

Людмила Литовченко

Романе, як на ідею переселення радіо в Україну реагувала влада українська?

Роман Купчинський

Досить спокійно. Я,правда, коли другий раз приїхав до Києва з метою створити корпункт “Свободи”, тоді існувала така неформальна оферта від Ротау, пізніше змінила назву, тоді вона називалась вулиця Леніна.

Я приїхав, завітав до них, і мене взяли до директора Ротау, тоді називався Бурлайєм, старша людина вже, дуже симпатичний пан.

Я зайшов в кабінет, там портрет Леніна, я так подивився, думаю, не хочу компрометувати себе. Він дуже радий, радий що радіо “Свобода” буде в Ротау. Я собі відразу подумав, що всі будемо мати візитівки радіо Свобода на вул. Леніна.

І влада абсолютно спокійно поставилася до того в той час. Не було ніякого супротиву. І ми відкрили свій пункт на Леніна. І так почалася праця в Києві, я думаю, вона була дуже плідна, дуже цікава, дуже потрібна була в той час.

Людмила Литовченко

От цікаво, люди охоче йшли? Не боялися працювати з радіо “Свободою”?

Роман Купчинський

Я думаю, охоче йшли, я не думаю, що хтось боявся, але знав приблизно, кого посилали на працю до нас від органів держбезпеки, все ж таки вони хотіли мати свого язика в радіо.

Людмила Литовченко

Із СБУ були якісь проблеми?

Роман Купчинський

Ні, проблем не було, проблеми були зі мною особисто пізніше. Але я не відчував тиску на редакцію. Вже пізніше, коли афера Мельниченка почалася, коли Кучма і Деркач почали тиснути на радіо.

Людмила Литовченко

В 95 році, якщо я не помиляюсь, в березні місяці, ми переїхали сюди. Чим це було обумовлено?

Роман Купчинський

В основному це було питання, що в ті дні скорочення нашого бюджету в Вашингтоні. Конгрес вважав, що “холодна війна” закінчена вже, і що треба скорочувати, взагалі закривати радіо Свободу, радіо “Вільну Європу”, бо вже Європа є свобідна.

Щоб вижити, в рамках нового бюджету, треба було виїхати з Мюнхена, де було дуже дорого.

Людмила Литовченко

А чому Прага?

Роман Купчинський

Основне питання – це було запрошення від президента Чехії Вацлава Гавела, його обіцянка дати за безцінь в оренду колишній парламент Чехословаччини плюс те, що можна було значно економити.

Я думаю, що це рішення було правильним, треба було переїздити десь, не можна було в Німеччини залишатися.

Це так символічно, воно показало, що ми переїжджаємо на схід, тому що ми не втікаємо від цих проблем, які існують.

Людмила Литовченко

Говорив колишній директор української редакції, а від 2001-го року - провідний фахівець радіо “Свободи” з питань міжнародного тероризму й злочинності Роман Купчинський.

Голос

Шановна “Свободо”, ви для нас, як ковток свіжого повітря. Кожне ваше слово – це зерно правди для людей, яких зомбує влада.

Людмила Литовченко

Звинувачена в антирадянській пропаганді та агітації і засуджена в 72-му році до 4-х років ув’язнення Надія Світлична відбувала покарання в жіночому концтаборі в Мордовії аж до звільнення в 76-му році. А потім була вимушена еміграція до Сполучених Штатів з двома дітьми – 8-ми річним Яремою та чотиримісячним Іваном.

Співпрацювати з українською редакцією Радіо Свобода Надія почала з 78-го року, відразу після прибуття до Нью-Йорку. Спершу, як вільний співробітник, а потім 11 років роботи в штаті аж до закриття корпункту в Нью-Йорку. Про свою співпрацю зі “Свободою” розповідає Надія Світлична.

Надія Світлична

В часи моєї молодості, це були 60-ті роки минулого сторіччя, радіо “Свобода” асоціювалося у нас в Україні з уявленням про саму свободу, якої прагне усе живе творіння.

Перший особистий контакт відбувся у мене пізніше, наприкінці 78 року в Римі, де я чекала з дітьми дозволу в’їхати до Америки. Десятирічка, яка передувала виїздові, була позначена відсутністю будь-якої Свободи.

Незалежно від того, чи була я за колючим дротом у Мордовії, чи ніби-то на волі у столиці України. Отже, перше інтерв’ю для радіо “Свободи” я дала в Римі в жовтні 78 року.

При цьому найбільшим внутрішній цензором для мене була моя мама. Майже неписьменна селянка, що лишилась на Луганщині. Перед виїздом вона взяла з мене слово: що я не говоритиму неправди.

Я працювала понад 10 років у штаті, аж до закриття нью-йоркського корпункту в 94 році. А перед тим кілька років я працювала там позаштатно, епізодично, періодично, виступаючи зі своїми серіями щотижневих передач.

Працю в штаті української редакції мені запропонували відразу по приїзду до Америки, але я боялася нашкодити братові, який відбував свій 12-річний термін ув’язнення в засланні.

Коли ж брата в засланні розбив параліч, я вирішила, що йому вже тяжко нашкодити більше, ніж нашкодила рідна радянська влада і погодилася піти на штатну працю в українську редакцію радіо “Свобода” в Нью-Йорку.

Роки праці на радіо були дуже цікавими для мого особистого досвіду. Я полюбила ту роботу, і робота, здається , полюбила мене. Було шкода, коли нью-йоркський відділ раптом закрили. Здавалося тоді, та й так вважають тепер, що зробили це необдумано і передчасно.

Оглядаючись на той пласт життя, найчастіше згадую один епізод з середини 70 років. У той час мого паралізованого брата Івана Світличного перевезли після заслання до Києва, де він жив зі своєю дружиною в помешканні зовсім невідповідному до його стану.

20 квартира на вулиці Уманській, 35 у Києві розміщена на 5 поверсі у будинку без ліфту, без балкону, навіть без кватирки у вікні.

Згідно з тодішніми законами його, як інваліда першої групи, поставили на чергу для поліпшення житлових умов, тобто мали, коли надійде його черга, поміняти помешкання на таке саме однокімнатне, але з ліфтом або на першому поверсі.

Та коли черга стала наближатися, дружину викликали у відповідні органи і запропонували вплинути на мене і мою діяльність за океаном. Бо традиційно вважали: все, що пов’язано з радіо Свобода”, шкідливим, попри те, що я додержала обіцянки мамі не говорити неправди.

Братова делікатно відмовилася, внаслідок чого брата зняли з черги на поліпшення житлових умов, хоч він далі лишався лежачим хворим, інвалідом першої групи. А мене раптом позбавили радянського громадянства указом президії ВР УРСР, заодно сусіднім указом і чоловіка.

Найпікантніше, що цей указ опублікували 30 квітня 86 року, в чорнобильські дні. І це мене дуже здивувало. Що, в радянського уряду не було більше клопотів?

Після 17 років безгромадянського статусу я, нарешті, півтора роки тому стала громадянкою України і сподівалася, що 31 жовтня цього року вперше зможу взяти участь у виборах президента України. Але це виявилося складнішим, ніж я уявляла, і не виключено, що своїм виборчим правом мені не дадуть скористатися.

Зрештою, це вже інша тема, інша історія. А з приводу виборів я собі думаю, що може абсурдність ситуації з цьогорічними виборами пов’язана з тим, що призначені вони саме на 31 жовтня, коли в Америці святкують “хеллоуін” – свято жахів.

Людмила Литовченко

Відомий український публіцист і політолог Микола Рябчук на недавньому форумі видавців у Львові презентував свою книгу “Зона відчуження. Українська олігархія між Содом і Заходом”.

Нова книжка, яка побачило світ у видавництві “Критика”, аналізує нинішню політичну ситуацію в Україні. Автор намагається знайти відповіді на запитання: чому українська еліта безвідповідальна.

Послухайте розмову Тараса Марусика з публіцистом і політологом Миколою Рябчуком про роль радіо “Свобода” і протистояння негативним суспільним тенденціям.

Тарас Марусик

Пане Рябчук, у Вашій новій книжці, яка була зовсім недавно презентована на львівському форумі видавців “Зона відчуження” є розділ, який називається так: чи можна змінити шантажистську державу.

У контексті цієї книжки і конкретніше - цього розділу, на скільки радіо “Свобода” може допомогти змінити шантажистську державу чи не може?

Микола Рябчук

Поки що радіо “Свобода” чимало змогло зробити у цій частині світу. Все таки радіо “Свобода” працює 50 років, в дитинстві я слухав це радіо, батько слухав і я мимоволі прислухався до цього.

Я дуже шаную і ціную зусилля радіо “Свобода”, як і взагалі, всіх незалежних мас-медіа, яким жити досить нелегко в нашій країні. Шантажистська держава, я б мусив би пояснити, що таке шантажистська держава, тому що навряд чи всі слухачі радіо “Свободи” читають західні часописи.

Отже, сама ця концепція була сформульована американським дослідником Кітом Дарденом з Гарвардського університету, який дуже ретельно проаналізував записи майора Мельниченка і він, власне, ними ілюстрував і аргументи.

Він стверджує, що на пострадянському просторі, зокрема в Україні, сформувався специфічний тип політичних систем, які він, власне, називає шантажистською державою.

Держави, які тримають своє населення в покориі не за допомогою якоїсь ідеології, а за допомогою всепроникаючого шантажу. Він вказує на три основні елементи шантажистської держави.

По-перше, це тотальна корупція, яка толерується владою, другий елемент шантажистської держави – це тотальне стеження, тобто держава не лише толерує корупцію, але й стежить за корупцією, тобто збирається компромат.

І третій елемент – це вибіркове застосування законів. Тобто закони застосовуються не однаково до всіх. До своїх вони застосовуються м’яко або взагалі не застосовуються, а до чужих застосовуються на всю катушку.

Тобто так довго, як суб’єкт є лояльним до влади, його не чіпають, Як тільки він проявляє ту чи іншу нелояльність, його відразу карають і наче б то цілком легітимно, тому що на кожного є компромат, кожного можна покарати, така система. І ми це бачимо, зрештою, вже багато років, починаючи з Лазаренка злощасного, аж до сьогоднішніх розправ з опозиційними депутатами, бізнесменами і так далі.

Тарас Марусик

Чи могли б Ви, оскільки Ви згадали, що Ви – давній слухач “Свободи”, можливо так пунктирно окреслити роль “Свободи” у висвітленні певних больових точок у висвітленні української історії, українського буття, українського світу.

Микола Рябчук

Я думаю, що “Свобода” в цьому сенсі відіграла і відіграє досить важливу роль, тому що ми тривалий час взагалі не мали історії, вона була або заборонена, або абсолютно сфальсифікована. І сьогодні, зрештою, не достатньо робиться, щоб її відновити, відмити. Ми маємо страшну еклектику сьогодні, висвітлення історії.

Так що “Свобода” продовжує відігравати свою роль, тому що вона дає дуже компетентні, дуже якісні і зрозумілі матеріали для масового слухача, які стосуються різноманітних аспектів нашої історії: і козацької доби, і, зрештою, недавніх подій, і радянського періоду, чого вартий був ювілей Щербицького, який відзначали всі наші офіційні особи.



“Свобода” тут займала свою позицію, яка, вважаю, дуже чесна, дуже громадянська позиція.

Тарас Марусик

Я ще хочу покликатися на Вашу останню книжку. Власне, вона завершується розділом “Свобода як окраєць хліба”. Не в сенсі радіо “Свобода”, а в сенсі, власне, тієї свободи, до якої, очевидно, прагнуть всі нормальні люди, я б сказав.

От “Свобода як окраєць хліба”, чи можна цю назву перенести на саме радіо, і як би Ви це трактували?

Микола Рябчук

Я цю назву взяв з польського фільму, який, власне, дуже проникливо розповідає про придушення страйку шахтарів комуністичною владою в Польщі після введення там надзвичайного стану в 81 році.

“Свобода як окраєць хліба” – це, безумовно, метафора, яка символізує необхідність для кожного, як Ви сказали, нормального громадянина. І в цьому сенсі назва радіо “Свобода” є такою, власне, символічною. Але вона вказує також на відповідальність, на потребу відповідальності, тому що свобода передбачає відповідальність людини за свої вчинки.

І навпаки, маючи рабів, маючи невільних людей, ми маємо безвідповідальних людей. Це люди, які не хочуть ні про що дбати, ні за що відповідати, бо вони – раби, вони звикли брехати, красти, але потайки, тримаючи дулю в кишені.

Я, власне, хотів би наголосити на тому, що свобода об’єктивно вигідна не лише для суспільства, вона вигідна для держави. На жаль, не всі держави, державні апарати це розуміють.

Авторитарні держави, держави, які не є вільними (так, як наша, скажімо), програють також в сенсі людського капіталу, тобто вони не використовують людських ресурсів, людських можливостей.

Люди працюють погано, люди не беруть на себе ініціативи, тобто сформовано певний тип “гомосовєтікуса”, який, на жаль, і досі плекається нашою владою.

Тому я, власне, наголошую на цій потребі свободи, бо це не лише об’єктивна цінність, яка безумовно має свою вартість для кожного з нас, а це також ключ до багатьох інших наших проблем.

Людмила Литовченко

“Буду українкою і була б нею, якби навіть я народилася на Марсі”, – говорить моя колега Ірина Халупа, яка вже 14 років працює в українській редакції радіо “Свобода”.

Ïї шлях до України був ще довший: від народження в українській патріотичній родині в Польщі, від українських організацій у Сполучених Штатах, куди невдовзі родина емігрувала, далі – робота в українській редакції радіо “Свобода” в Мюнхені, звідки пізніше радіо перевели до Праги.

Та все, що робила і про що мріяла Ірина, було скероване в Україну, бо “...річ не в географії, не в тому, де людина перебуває, а в тому, до чого лежить її душа”, – говорить Ірина Халупа, з якою я розмовляла з нагоди 50-тиліття української редакції.

Справа в тому, що мені так здається, що я бачу, працюючи вже поруч з Іриною 14 років, а ми прийшли на роботу того самого дня, так сталося в житті, я бачу, що з того зв’язку, який існує між Іриною і слухачами, що вона чи не найпопулярніша, але в дуже доброму розумінні цього слова, серед нас журналістів, серед працівників української редакції радіо “Свобода” для слухачів.

От я хочу в неї запитати, що ти такого робиш, щоб тебе так любили слухачі?

Ірина Халупа

По-перше, я не знаю, чи вони мене дуже так люблять? Може, якщо я маю вдячного слухача, це тому, що він відчуває, що я про нього дбаю. Це складна річ, бо наша робота теж іноді стає рутинною, але тоді це такі дні, коли справді треба себе копати і робити щось, щоб ця пожива журналістська, яку ми даємо слухачеві, як наш продукт, як наша програма, щоб вона була динамічною і цікавою.

Ніколи не забуду: мене мама навчила такий вірш, коли я ще маленькою була:

Учися дитино, бо вчитися треба, Учися, голубко, щоб розум не спав.

Я, власне, не хотіла б, щоб мій розум спав, я б не хотіла, щоб розум нашого слухача спав. Я думаю, повертаючись до твого запитання, Людмило, якщо слухач відчуває якийсь зв’язок між тим, що я роблю, мною і собою – це тому, що я намагаюся йому якось допомогти, його зацікавити, розважити...

Але розважити не в стилі “тра-ля-ля” і так далі, а тим способом, що він трохи задумається. Може йому стане трохи легше, якщо в нього дуже тяжкий і складний день і також тому, що одним чи іншим чином це все пов’язане з Україною, з нашим українським життям.

Бо все ж таки ми є українська служба радіо “Свобода” і все те, що діється на Україні, мені не байдуже, і, мені здається, що нашому слухачеві не байдуже. І якось я намагаюся все це зв’язати в якийсь комунальний український вузол, де ми всі відчуваємо, що це наша проблема, це наша радіостанція, це наша Україна. І разом ми можемо їх розв’язати або, бодай, розвіяти трішки.

Людмила Литовченко

Останнім часом наша українська редакція працює у Києві, у Празі, у Мюнхені, тобто ми, ніби розкидані, працюють різні люди. Було в Мюнхені зосередження тих людей, яких ми називали людьми з діаспори. Потім з’явилися молоді колеги в Києві і до нас їхали і зараз в Празі вони працюють, вже інше молодше покоління.

І оте старше покоління – ці люди завжди були для мене свого роду феноменом. Чому? Бо вони переважно ніколи не були в Україні або перестали їздити останнім часом, вони народилися переважно всі на еміграції або приїхали дуже маленькими.

Так само і Ірина: народилась на імміграції, жила в Америці, як би там не було, все-таки Америка це Америка – це не Україна, і хто б її не виховував, який би вірш її мама не вчила, все-таки переважно були поруч чужі люди.

Мені здається, тому тобі вірять і тому тебе слухають, можливо певна категорія слухачів, але люблять і слухають, тому що ти небайдужа до України.

От як так могло статися, як оцей феномен визрів, що ви, а ти зокрема, на чужині маєте таке відчуття до України і робите те, що ви робите, з відкритим серцем до України?

Ірина Халупа

Мені здається, що це дуже така унікальна річ. Ось є люди, які народжуються і вміють гарно співати, інші, які народжуються – мають хист до пера, мені здається, що мусить бути своєрідний талант теж, бо не кожен вміє любити Батьківщину.

І це не треба перебільшувати, якийсь “Ура, патріотизм” і таке інше, я теж пройшла дуже такий різноманітний шлях у своєму відношенні до України.

Імміграція – це одна річ, імміграційні організації – це друга річ, особисте життя – це третя річ, як твої батьки виховують тебе в українському дусі – це четверта річ.

Тоді серед того всього ти знаходиш свій власний шлях до цієї України, змальовуєш, розумієш, починаєш розуміти, що це таке і яку роль воно відіграє у твоєму житті.

Я буду українкою і була б українкою, навіть якби я народилася на Марсі. Річ не в географії, річ не в тому, який я маю паспорт у торбинці. Річ в чомусь іншому, річ в тому, який в мене голос в серці чи в душі.

Людмила Литовченко

Ірцю, в такому зв’язку: українська редакція на американському радіо, працюємо для українського слухача, маємо американських начальників, скажімо так.

От як ти тут лавіруєш між тим і тим, бо ти вже до певної міри перебрала багато і американського собі в тому житті, що ти прожила? От як це пояснити?

Ірина Халупа

Це є досить акробатичний зв’язок, мені здається. Це співвідношення, ці стосунки змінюютьсь, видозмінюються з кожним днем. Дуже сильно змінилася настанова нашого керівництва від 11 вересня, від тих терористичних атак.

Радіо “Свобода” завжди мало велику незалежність, це не голос Америки, це справді не було якесь крило офіційної пропаганди і тому подібне. Може на початку, коли радіо було ще під егідою ЦРУ, але від 70 років, коли, власне, ЦРУ втратило все відношення до цієї радіостанції, “Свобода” мала велику свободу у своїй редакційній редакції, у тому, що вона продукувала і пускала в ефір.

Я думаю, що “Свобода” сьогодні теж в пошуках самої себе. Чому? Більшість нашої аудиторії сьогодні знаходяться не в європейському світі, це здебільшого мусульманський світ, який для американців поки що залишається чужим.

Ми, як українська редакція, наша перша відповідальність – це перед українським слухачем. І ми знаємо, що він хоче почути, які проблеми його цікавлять і так далі.

А ще я б хотіла б сказати слухачеві: українці не повинні сидіти і чекати, що хтось зробить щось для них. Вони повинні робити все, що вони можуть, щоб Україна була такою країною, якою вони б для себе хотіли.

І ось ті 7 мільйонів, які сьогодні поневіряються на заробітках в різних країнах, я б хотіла, щоб вони могли влаштуватися, власне, у себе вдома.

І мені здається, що цей досвід, який вони з великим трудом здобувають сьогодні, їм багато чого дасть. Бо, зрозумівши чужину, ти можеш краще розуміти свою Батьківщину і, може, цінувати її значно більше, любити її значно більше.

І знати, що ти можеш її змінити і знати, що вона буде такою, яка не буде тебе виганяти.

Людмила Литовченко

Частий гість нашої київської студії, письменник, філософ, колишній політв’язень Євген Сверстюк впродовж багатьох років є не лише слухачем, а й безпосереднім учасником наших передач.

Зараз, як аналітик і коментатор, а в сімдесяті, на початку вісімдесятих років, під час перебування пана Сверстюка в ув’язненні й на засланні, його тоді заборонені в Україні твори звучали у висиланнях радіо “Свобода”.

Наш київський колега Володимир Ляшко попросив пана Сверстюка поділитися своїми думками з приводу роботи української редакції.

Володимир Ляшко

Пане Євгене, скажіть будь ласка, чи давно Ви слухаєте програми радіо “Свобода”?

Євген Сверстюк

Я думаю, що десь з 50-х років. У нас вважалась ознакою інтелігентності серед викладачів педінституту - слухати іноземні радіостанції. Я працював на кафедрі літератури, і тоді мої приятелі слухали і я слухав.

Володимир Ляшко

Тут же в Києві?

Євген Сверстюк

Ні, в Полтаві.

Володимир Ляшко

Скажіть, будь ласка, якої Ви думки про її програми?

Євген Сверстюк

Це дуже різні програми, на жаль, вони не рівні. Загалом, раз люди слухають, то цілком ясно, що тут свіжий вітер і там трапляється набагато більше свободи і висоти думки, ніж в наших київських.

Володимир Ляшко

Чи з’являлось у вас відчуття, що радіо працює за якимись жорсткими вказівками американських урядовців взагалі?

Євген Сверстюк

Я думаю, що це питання надумане. Очевидно, певний напрям є, але не відчувається ніякої регламентації. Я думаю, що тут все залежить від того, хто тут виступає і якого він рівня.

Володимир Ляшко

Зрештою, кожна регламентація переростає в цензуру. Так що такої цензурщини ви не помічали, так?

Євген Сверстюк

Ні, не помічав.

Володимир Ляшко

А що, на Вашу думку, цікаво почути радіослухачам у програмах радіо саме сьогодні в Україні?

Євген Сверстюк

Власне, сьогодні найцікавіше чути те, що сьогодні на часі. Але справа не в тому, щоб все було дуже заземлене на даній хвилині. Найцікавіше те, що глибше ставить питання, ніж прийнято пересічній пресі.

Володимир Ляшко

Тобто Ви цінуєте аналітику, взагалі?

Євген Сверстюк

Я ціную аналітику і якусь глибшу перспективу в тому, про що людина говорить. Ми занадто багато маємо зілля і трави, яка просто росте з того, що випадає.

Володимир Ляшко

Зараз різні думки щодо перспектив діяльності радіостанції “Свобода”. Взагалі, якої Ви думки, вона має і надалі залишатись в ефірі?

Євген Сверстюк

Я думаю, що зараз актуальність “Свободи” збільшується, що б там не говорили про альтернативні передачі. Практично, це єдина послідовна українська радіостанція, на жаль. Практично, це єдина, справді, вільна радіостанція, яка не ставить цензурних рамок.

Ми не виросли ще на стільки в наших умовах свободи, щоб ми не потребували такої радіостанції. Тим більше, що, крім всього іншого, вона є культурною і має підстави підтримувати вищий рівень культури саме завдяки всілякій загартованості цієї радіостанції.

Вона є кращою, культурною, престижною, і саме про дальший рівень престижності треба дбати.

Людмила Литовченко

Попри те, що у своїх передачах ми проповідуємо принципи демократичного співіснування у світі, і самі намагаємося дотримуватися цих принципів у стосунках між собою, все ж останнє слово залишається за господарем дому.

А господарює в нашій редакційній хаті Олександр Народецький, відомий слухачам, як Олекса Боярко. Отже, слово директора.

Олександр Народецький

Радіо “Свобода” – 50 років, і нічого тут не вдієш, не втекти мені від власних почуттів. Почав я слухати передачі ще 1964 року, саме у дні усунення Хрущова.

Тоді я не повірив вухам своїм, я не вірив, що десь люди можуть говорити вголос інакше. Це був шок, який, бачте, і досі пам’ятається. Звісно, не мислилося тоді, що прийде час, і я сам сидітиму перед мікрофоном. А час-таки прийшов, я потрапив на радіо “Свобода”, і вже 25 років живу в українській редакції.

Так і не помітив, як посивів і став ветераном за навалою подій, за хвилями потрясінь. Чого-чого, а подій і потрясінь Україні, як і світові, не бракувало.

Нам можна закинути багато речей: де в чому ми не були на рівні, дещо не прозвучало так проникливо, як цього вимагала ситуація.

Але одного нам не закинеш: ми завжди були з основними подіями, ми ніколи не ігнорували головних зрушень у житті України, ми прагнули бути там, де вирувало найгостріше і найгарячіше. І в цьому ми майже завжди вели перед.

Більшість із своїх 50 років радіо “Свобода” пробивалося до слухачів через заглушки. Як би нас не глушили, а слухачі все одно нас знаходили. І в рік 50-ліття, вважайте, лиха доля звалилася на нас, і нас викинули з цілої мережі FM.

А попри це наші слухачі залишаються з нами. Оце слухацьке довір’я до нас дорого коштує. Чим його завоюєш? Як його утримаєш? Саме це довір’я береже нас і дисциплінує нас, підтримує і підштовхує.

Я вітаю моїх колег і наших слухачів зі ще одним моментом вічності, довжиною аж в 50 років. Я часто повторюю одну приказку: “Перші 100 років завжди важко”.

Так що попереду багато чого цікавого, але ніколи не забуваймо, що ми відповідальні за довір’я тих, до кого ми звертаємо наш голос, голос радіо “Свобода”.

Людмила Литовченко

Готуючи цю передачу, ми просили обізватися тих слухачів, які чули перші випуски українських програм радіо “Визволення”. Обізвався Василь Яківчик з Городенки, Черкаської області.

З 48-го року він слухав “Голос Америки”, а від 54-го, від початку висилань, слухав українські висилання радіо “Визволення”, а пізніше радіо “Свобода”. Він говорить, що 72-го року радіо “Свобода” врятувало його від арешту. Ось як це було.

Василь Яківчик

Мене Свобода в 72-му році врятувала від арешту, тому що я працював у гімназії і дізнався, що у моїх товаришів був обшук у січні і я за той час, що до мене мали прийти, поховав усі матеріали. А мав їх дуже багато: Сверстюка “Собор в риштованні”, “Котляревський сміється”, і другі праці мав.

А до мене з обшуком прийшли аж у березні, так що я до того часу був підготовлений. Крім того, я дізнався про те, як сталася аварія на Чорнобильській АС, це вже в 86-му році.

Дуже дякую, але бажаю, щоб сигнал, якраз радіо “Свободи” був сильніший. Бажаю Вам успіхів і більш передавати справи, які пов’язані з Україною. Дякую. Живімо і перемагаймо!

Людмила Литовченко

Інший слухач, а він не назвав свого імені, також розповів про свої, так би мовити, особливі стосунки з радіо “Свобода”.

Слухач

Радіо “Свобода” я почав слухати в серпні 54-го року. Хоч дуже глушили, але все одно можна було розібрати про що йде мова. Передачі радіо “Свобода” допомагали на роботі історика і шкодила часом, бо інколи на уроках не витримував і казав учням правду.

Хтось із КДБ доносив, мене звинуватили у антирадянщині, але до суду не дійшло.

Я і зараз постійно слухаю радіо “Свобода” і дякую Вам за правдиву інформацію, що у нас робиться на Вкраїні і за рубежем.

Хай вам щастить, хай все буде добре! Слава Україні!

Людмила Литовченко

Слова вдячності від наших слухачів свідчать про те, що попри всі перешкоди, українське слово радіовисилань “Свободи” долітає до всіх, хто хоче їх чути.

Дякуємо нашим слухачам за теплі, зворушливі слова привітань, що їх ми дістали цими днями. Здійснювати місію радіо “Свобода”, а саме неупередженою, об’єктивною інформацією допомагати мешканцям України в розбудові демократичного суспільства нам важко без вас, дорогі слухачі, без ваших листів, без вашої реакції на наші передачі.

Отож, слухайте нас, пишіть до нас, допомагайте нам.

Нагадаю, ви слухали передачу, присвячену 50-тиліттю української редакції радіо “Свобода”, її підготувала й вела Людмила Литовченко. На все добре.

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG