Доступність посилання

06 грудня 2016, Київ 10:36

“Країна Інкогніта”: Олександр Яценко.


Сергій Грабовський

Аудіозапис програми:

Київ, 12 жовтня 2004 року.

Олекса Боярко

Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.

“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.

“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.

Сергій Грабовський

Говорить радіо “Свобода”!

Недавня українська історія – це не тільки історія нищення тоталітарною владою інтелектуальної еліти та вільної думки, це насамперед історія спротиву інтелектуалів цій владі.

З вами, як завжди, Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.

У часи найбільшого розквіту “розвиненого соціалізму”, коли, здається, вся жива думка пішла у підпілля, знаходилися люди, котрі примудрялися – інакше не скажеш – протистояти потоку офіційного базграння і, використовуючи лекторські кафедри університетів, формувати вільнодумство молоді. Перед мікрофоном доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв.

Ігор Лосєв

Якщо запитати пересічну людину з вищою освітою за 20-30 років по закінченню ВНЗ кого зі своїх лекторів вона запам’ятала, то в кращому разі вона назве кількох з багатьох десятків, а дуже часто взагалі нікого.

Яскравий талановитий, обдарований, лектор, особистість – явище рідкісне. Саме такі лектори мусили бути золотим фондом ВНЗ України, але цінують їх як правило лише студенти, які обожнюють улюблених лекторів.

Водночас такі викладачі часто мають складні взаємини з бюрократичною верхівкою університетів та інститутів, адже блискучий лектор, поет своєї справи – особа незалежна з глибоким почуттям власної гідності.

Саме до такого типу блискучих лекторів та неординарних особистостей належав Олександр Іванович Яценко. Мені довелося слухати його курс філософської пропедевтики, себто вступ до філософії, будучи студентом-першокурсником філософського факультету КДУ ім. Шевченка ще в 1974 році.

Тоді в Україні лише розпочиналася доба Щербицького, пов’язана з тотальною ідеологічною зачисткою радянської Малоросії, від всього, що якимось чином не збігалося з встановленими ЦК КПРС стандартами ідейної лояльності.

То був небезпечний і похмурий час над усе в порівнянні з духовною відлигою 60-тих років. Але була одна цікава особливість ідеологічного терору саме в Україні.

КПУ була за програмова Москвою на відчайдушну боротьбу проти українського буржуазного націоналізму. Через те, що на інші прояви нонконформізму вона реагувала слабше, бо вони виходили за межі її спеціалізації у всесоюзному розподілі боротьби проти політичних єресей.

Отже, якщо читати курс лекцій російською мовою і ухилятися від української проблематики, то можна було дозволити собі прояви вільнодумства. Крім того, філософія через її специфіку надавала можливості надзвичайно високого рівня абстрактно символічної мови виразу ідей, що часто утруднювало життя ідеологічних охоронців. Олександр Яценко бездоганно професійно користався цією специфікою філософського дискурсу.

Чи був він дисидентом, свідомим борцем проти тоталітарного режиму? Звичайно, ні. Він просто був духовно вільною людиною і саме такими і намагався виховати нас – студентів-філософів. Але він міг бути філософом принаймні публічно лише в межах жорсткої офіційної ідеологеми марксизму.

Його спроби доволі часто успішні знайти в рамках офіційної ортодоксії якісь острівці свободи і людяності нагадували спроби середньовічного теолога вибороти простір неконтрольованості у лещатах войовничого богослів’я.

Розумні студенти інстинктивно линули до нього, відчуваючи щось живе і гуманне в його філософських конструкціях на тлі шаманського “камлання” суто марксистських казенних ідеологів, які однозначно переважали на філософському факультеті в ті роки.

Власне, він передав нам найголовнішу цінність філософії – дух інтелектуальної свободи і інтелектуальної відповідальності.

Сергій Грабовський

Отже, Олександр Яценко. Професор, доктор філософських наук, автор кількох філософських книжок. Помер двадцять років тому, тобто ще до перебудови. А цими днями виповнюється 75 років від його народження. Кілька фрагментів з книжок Олександра Яценка, виданих у роки, які потім були названі застійними:

“Голий раціоналізм якщо і визнає позитивну значущість почуттів, то тільки з позицій раціональної доцільності – як засобів, що сприяють досягненню заздалегідь поставленої мети. Насправді це далеко не так. Почуття є формою вираження потреб людини та її сутнісних сил, власне, воно само є сутнісною силою людини... Людина споглядає твір мистецтва, упадає за коханою жінкою, здійснює благородний вчинок не заради якихось наступних результатів, а заради цих самих дій... Власне, у будь-якій діяльності людина тоді живе, коли переживає її, вкладає у неї свою пристрасть, натхнення, серце і душу”.

“Ми ніколи не досягнемо абсолютного знання, яке б дозволило з досконалою точністю “вирахувати” оптимальну лінію поведінки і всі її наслідки. У кожній конкретній життєвій ситуації залишаються невраховані, непізнані моменти, свої ікси та ігреки, які неможливо вирахувати за допомогою найвищої математики. І тоді незамінною основою вибору є наше моральне почуття. І чим більш розвиненим, людяним воно є, тим більш адекватним, більш вірним, гуманістичним буде вибір мети”.


Максим Стріха

Хоча доба застою історично не така уже і далека від нас. Справді, цей застій закінчився менше, ніж 20 років тому, але ж навіть ми – люди з тієї доби іноді починаємо мислити про неї стереотипами утвореними вже пізніше.

А тим часом поруч із накинутою ззовні задухою, нівеляцією думки, численними фактами прислужництва, і жахливими випадками репресій, і ламанням людей було й інше. Був інтелектуальний спротив не малої, а може і більшої частини тодішньої інтелігенції.

Цей спротив не сягав напруги конфлікту відвертого з режимом. Таких були одиниці – “малесенька щепта”, як писав Василь Стус. Більшість намагалася використати будь-які можливості, справді, іноді і в рамках суто схоластичних метод, щоб просунути хоч якусь вільну думку, вільну ідею, хоч якось прищепити чи утвердити ідеали добра, гуманізму, справедливості.

Сергій Грабовський

І ще один спогад про Олександра Яценка – його колеги і друга, професора Ігоря Бичка.

Ігор Бичко

Головне поле діяльності київської школи і, звичайно, Олександра Івановича була фундаментальна критика, хоча за тих умов непросто було її провадити, головною, я б сказав, офіційною філософією Радянського Союзу діалектичного та історичного матеріалізму.

Як ви розумієте, то безпосередньо на рівних критика була на той час неможлива. Критика йшла по лінії по суті відновлення справжніх ідей Маркса, бо філософія марксизму-ленінізму – це був спотворений Маркс, витлумачений в дусі тих завдань, які ставили перед собою тоталітарна влада Радянського Союзу.

Пригадую такий випадок. Олександр Іванович написав хорошу статтю про практику саме під таким кутом зору вияву її справжнього марксистського розуміння. Я допомагав йому опублікувати цю статтю.

Відповідно через це був викликаний до ЦК КПУ і мав отаку розмову. Найбільший недолік, неправильність, навіть змісту цієї статті вбачали у тому, що там забагато цитат Маркса, але не просто Маркса, а Маркса ранніх робіт, Маркса – автора “Капіталу” ІІІ тому. Я зрозумів чому. В ІІІ томі “Капіталу” Маркс вже на схилі свого життя прямо прийшов до висновку про утопічність комуністичного проекту. От така була ситуація.

Сам Олександр Іванович відомий дослідженнями в сфері проблеми мети, проблеми цілепокладання була темою його докторської дисертації. Центральна його думка і наголос лежав на тому, щоб ота теза, яка ще була в XVII ст. сформульована, як ви знаєте, то орден єзуїтів відомий підкреслюванням такого принципу, що благородна і шляхетна, свята мета виправдовує засоби.

Ця теза фактично уже в 20-ті роки була підхоплена Леніним. По суті повторення цього принципу ми знаходимо в 1920 році у доповіді на ІІІ з’їзді комсомолу, коли у відповідь на питання, що ми можемо вважати моральним з точки зору комунізму, то Ленін відповів коротко: “Моральним є все те, що служить побудові комунізму”.

Наступна історія Радянського Союзу, всів значні репресії, всі злочини виправдовувалися тим, що це все робиться для виконання головної мети – мети побудови комунізму.

От саме на критиці облудності цього принципу велике місце у докторській дисертації займає оця теза, що ніяка найшляхетніша мета не може виправдовувати засоби. Засоби, взагалі кажучи, обов’язково повинні відповідати меті. Засоби теж повинні бути шляхетними.

Сергій Грабовський

І знову фрагменти з книжок Олександра Яценка 1970- початку 80-х років, у яких, після обов‘язкових на той час цитат з Леніна та посилань на матеріали останнього за часом з‘їзду КПСС, висловлені думки, які прямо суперечать і Леніну, і компартійним рішенням:

“Осмислюючи досвід суспільно-політичних рухів і суспільно-політичних концепцій, які мали місце в історії, можна зробити такий висновок: неспроможна будь-яка спроба під виглядом благовидних цілей виправдати застосування аморальних засобів. Тут може бути тільки два варіанти. Якщо поставлена мета справді вимагає для своєї реалізації аморальних засобів, тоді вона, ця мета, у своєму дійсному змісті аморальна, а її “благородні” запони є або свідомою оманою, або хибною настановою суб‘єкта, або, коли йдеться про індивіда, певним “зсувом” психіки, що його психологи називають “захисним мотивом”... Якщо ж мета має справді моральний зміст, вона не може вимагати застосування аморальних засобів... Історичний досвід учить, що аморальні засоби не залишають незаплямованою моральну чистоту мети. Навіть якщо ці засоби в технічному, речовому відношенні і ведуть до реалізації мети, то, переносячи на її зміст свої властивості, вони позбавляють її моральних чеснот”.

“Вищим і останнім критерієм моральності цілі та засобу може бути тільки людина, її розвиток, цілісність і гармонійність її буття, її щастя. Сукупний суспільно-історичний досвід людства виробив моральні критерії, які в певних суспільно-історичних параметрах виступають як граничні і абсолютні. Цими критеріями є прості норми моральності, які виражають найфундаментальніші і вселюдські інтереси. Якою б надскладною не була певна моральна проблема, при її добросовісному розв‘язанні через можливо довгий ряд опосередкованих етапів суб‘єкт упирається в прості норми моральності, які не вимагають для себе вже жодних критеріїв. Прості норми моральності та справедливості мають стати непорушними життєвими правилами як у стосунках між окремими особами, так і у стосунках між народами”.


Максим Стріха

Якщо ми згадаємо найцікавіші тексти українських 60-тих, то побачимо, що дуже часто критика ладу ведеться з позиції справжнього “марксизму”, іноді з позиції справжнього “ленінізму”. Ці два слова я змушений взяти в лапки і, можливо, самі автори розуміли їхню залапкованість. Але тільки так тоді часто можна було сподіватися досягнути позитивних результатів.

Нагадаймо, що й текст Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”, який став в своєму розумінні основоположним документом в обороні української мови, української національної ідентичності, був так само написаний як цілком марксистський.

Очевидно, і Іван Михайлович друкуючи його вже за нового часу в 90-році, коли суспільна атмосфера була зовсім іншою мусив виявити немалу відвагу для того, щоб не змінити анікому в своїй давній аргументації.

Сьогодні дуже легко звинувачувати тодішніх справжніх марксистів, але пам’ятаємо про історичний час в якому вони діяли, пам’ятаємо, що часто це був найбільший публічно можливий вияв інтелектуальної свободи, який врешті і призвів до розхитування і до падіння однієї з найпохмуріших імперій в історії людства.

Сергій Грабовський

Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.

Хай вам щастить, і хай Україна розкриває вам свої загадки.

Говорить радіо “Свобода”!

НА ЦЮ Ж ТЕМУ

В ІНШИХ ЗМІ

Loading...
XS
SM
MD
LG